Поняття про Я – концепцію та її структуру.

Я-КОНЦЕПЦІЯ – це динамічна система уявлень індивіда про самого себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб’єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на особистість. Взаємодія індивіда з оточуючим світом і ставлення до самого себе виступають похідними. Я-концепція як установка відносно себе, включає три структурні компоненти:

1. когнітивний – образ “Я”, який характеризує зміст уявлень про себе, своєрідний самоопис як спосіб охарактеризувати неповторність кожної особистості шляхом поєднання її окремих рис і властивостей.

2. емоційно-оцінний (Я-ставлення), афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок. Афективна підсистема установки існує завдяки тому, що когнітивна складова останньої не сприймається людиною байдуже, а пробуджує в ній оцінки та емоції, інтенсивність яких залежить від контексту довкілля і від самого актуалізованого когнітивного змісту. Очевидно, що людина освоює оцінковий смисл різних характеристик, які властиві її Я-концепції.

3. поведінковий (Я-вчинок), який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці. Люди не завжди поводять себе відповідно до своїх переконань. Особливість Я-концепції як комплексу установок полягає в тому, що об’єктом є сам носій установки.

Розвиток самосвідомості людини нерозривно зв'язаний з процесом самопізнання як процесу наповнення самосвідомості змістом, що зв'язує людину з іншими людьми, з культурою і суспільством у цілому, процес, що відбувається у середині людського єства.

Феномен самопізнання торкається питання про те, як відбувається самопізнання, у тому числі і того, що вже засвоєно чи привласнено, перетворено в “Я” суб'єкта, у його особистість, і які форми здобувають результати цього процесу в самосвідомості.

Як наукове поняття Я-концепція прижилось у спеціальній літературі порівняно недавно, може тому, що в літературі, як вітчизняній, так і закордонній, немає єдиного її трактування; ближче усього за змістом до неї знаходиться самосвідомість. Але Я-концепція - поняття менш нейтральне, що включає в себе оцінний аспект самосвідомості. Це динамічна система представлень людини про саму себе, у котру входить як власне усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних і інших якостей, так і самооцінка, а також суб'єктивне сприйняття зовнішніх факторів, що впливають на дану особистість. Р.Бернс, один з ведучих англійських вчених в області психології, котрий серйозно займався питаннями самосвідомості, так визначає це поняття: “Я-концепція - це сукупність усіх представлень людини про самому себе, сполучена з їх оцінкою. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я чи картиною Я. Складову, зв'язану з відношенням до себе чи до окремих своїх якостей, називають самооцінкою чи сприйняттям себе. Я-концепція, по суті, визначає не просто те, що собою представляє індивід, але і те, що він про себе думає, як дивиться на свій діяльний початок і можливості розвитку в майбутньому” [7; 31 ].

Я-концепція виникає в людини в процесі соціальної взаємодії як неминучий і завжди унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійке й у той же час піддане внутрішнім змінам і коливанням психічне надбання. Воно накладає суттєвий відбиток на всі життєві прояви людини - із самого дитинства до глибокої старості. Первісна залежність Я-концепції від зовнішніх впливів безперечна, але надалі вона відіграє самостійну роль у житті кожної людини. З моменту свого зародження Я-концепція стає активним початком, що виступає в трьохфункціонально-рольових аспектах:

1. Я-концепція як засіб забезпечення внутрішньої узгодженості. Ряд досліджень по теорії особистості ґрунтуються на концепції, відповідно до якої людина завжди йде по шляху досягнення максимальної внутрішньої узгодженості. Уявлення, чи зовнішні ідеї, що вступають у протиріччя з іншими уявленнями, почуттями чи ідеями людини, приводять до дезгармонизации особистості, до ситуації психологічного дискомфорту. Випробуючи потребу в досягненні внутрішньої гармонії, людина готова починати різні дії, що сприяли б відновленню втраченої рівноваги. Істотним фактором відновлення внутрішньої погодженості є те, що людина думає про саму себе.

2. Я-концепція як інтерпретація досвіду. Ця функція Я-концепції в поведінці, полягає в тім, що вона визначає характер індивідуальної інтерпретації досвіду, тому що в людини існує стійка тенденція будувати на основі власних уявлень про себе не тільки свою поведінку, але й інтерпретацію свого досвіду.

3. Я-концепція як сукупність чекань. Я-концепція визначає також і чекання людини, тобто її уявлення про те, що повинно відбутися. Кожній людині властива якісь чекання, багато в чому визначальні і характер її дій. Люди, впевнені у власній значимості, очікують, що й інші будуть відноситься до них у такий же спосіб; ті котрі вважають, що вони нікому не потрібні, не можуть подобатися, і тому поводяться виходячи з цієї передумови, або інтерпретують відповідним чином реакції навколишніх. Багато дослідників вважають цю функцію центральною, розглядаючи Я-концепцію як сукупність чекань, а також оцінок, що відносяться до різних областей поводження.

Розглянемо трохи докладніше ці три основні складові Я-концепції.

1. Когнітивна складова чи Концепції Образ Я.

Уявлення індивіда про самого себе, як правило, здаються йому переконливими незалежно від того ґрунтуються вони на об'єктивному знанні чи суб'єктивній думці. Предметом сприйняття людини можуть бути, - її стать її тіло, її здатності, її соціальні відносини і безліч інших особистісних проявів. Конкретні способи самосприйняття, що ведуть до формування образу Я можуть бути найрізноманітнішими. Описуючи саму себе людина прибігає звичайно до допомоги прикметників: “надійний“, “товариський”, “сильний”, “красивий” і т.д., що, по суті, є абстрактними характеристиками, що ніяк не зв'язані з конкретною подією, тим самим людина в словах намагається виразити основні характеристики свого звичного самосприйняття. Ці характеристики: атрибутивні, рольові, статусні, психологічні і т.п. можна перелічувати до нескінченності. Усі вони складають ієрархію по значимості елементів самоопису, що може мінятися в залежності від контексту, життєвого досвіду людини чи просто під впливом моменту. Такого роду самоопис - це спосіб охарактеризувати себе, неповторність кожної особистості через сполучення її окремих рис. Споконвічне питання про те, чи може людина пізнати саму себе, наскільки об'єктивна її самооцінка, про істинність образу Я правомірний щодо її когнітивного компонента, причому і тут потрібно враховувати, що всяка установка - не відображення об'єкта самого по собі, а систематизація минулого досвіду взаємодії суб'єкта з об'єктом. Тому знання людиною самої себе не може бути ні вичерпним, ні вільним від оцінних характеристик і протиріч. Цим обумовлюється виділення другої складової Я-концепції.

2. Емоційно-оцінна складова чи самооцінка. Людина як особистість - самооцінююча істота. Самооцінка має на увазі під собою “відоме відношення до себе: до своїх якостей і станів, можливостям, фізичним і духовним силам “ [77; 49]. Самооцінка - це особистісне судження про власну цінність, що виражається в установках, властивих індивіду [7; 35]. Таким чином, самооцінка відбиває ступінь розвитку в людини почуття самоповаги, відчуття власної цінності, гідності і позитивного ставлення до усьому того, що входить у сферу її “Я”. Тому низька самооцінка припускає неприйняття себе, самозаперечення, негативне відношення до своєї особистості.

САМООЦІНКА (за Д.Куперсмітом) – те ставлення індивіда до себе, котре утворюється поступово й набуває звичного формовияву, щонайперше як схвалення чи несхвалення, ступінь якого характеризує впевненість індивіда в оцінці себе самого, своєї значущості. Іншими словами, самооцінка – це особистісне судження про власну цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим бокам своєї особистості, діяльності, поведінки і котра виявляється у властивих людині установках.

Визначення самооцінки (за У.Джемсом):

Успіх

Самооцінка = --------------------