Основні психологічні школи і напрямки

Всі предметні галузі, що вивчаються в межах психології, знайшли своє відображення в досягненнях різних шкіл, наукових напрямів, теорій та концепцій. Розглянемо основні з них.
Біхевіоризм (від англ. behavior — поведінка) — один з провідних напрямів психології, широко розповсюджений в різних країнах, особливо в США. Засновники біхевіоризму — Дж.Б. Уотсон і Е. Торндайк. Цей напрям характеризується тим, що вивчення предмета зводиться передусім до аналізу поведінки. При цьому представники біхевіоризму заперечують свідомість як предмет психології. Основне положення біхевіоризму зводиться до того, що психологія має вивчати поведінку, а не свідомість, психіку, які в принципі неможливо спостерігати безпосередньо. Поведінку біхевіористи трактують як сукупність відношень " стимул — реакції" (S-R). На їх думку, знаючи силу діючих подразників і враховуючи минулий досвід людини, можна досліджувати процеси утворення нових форм поведінки. При цьому свідомість не відіграє ніякої ролі, а нові форми поведінки слід розглядати як умовні рефлекси.
Необіхевіоризм — напрям в американській психології, що виник в 30-ті роки XX ст. Необіхевіористи не тільки сприйняли головне положення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об'єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (S-R), а й врахували вияв свідомості як реальної детермінанти поведінки людини, додавши до цієї схеми " проміжну змінну" (S-0-R). На думку необіхевіористів, у проміжку між дією стимулу і поведінковими реакціями відбувається переробка інформації як активний процес, без урахування якого неможливо пояснити реакцію людини на певні стимули.
Гештальтпсихологія — напрямок у зарубіжній психології, що виник у Німеччині в 20—30-х роках XX ст. Основними представниками цього напряму були німецькі психологи М. Вертгаймер, В. Келлер, К. Коффка та ін. Вони висунули тезу про необхідність вивчення психіки з погляду цілісних структур (гештальтів). Основну увагу гештальтпсихологія приділила дослідженню вищих психічних функцій людини (сприймання, мислення та ін.) як цілісних структур, первинних стосовно своїх елементів.
Психоаналітичний підхід був розроблений 3. Фрейдом наприкінці XIX — на початку XX ст. спочатку як метод лікування психічних захворювань. У подальшому фрейдизм вивів свої положення в ранг загальнопсихологічної теорії, набувши значного впливу в усьому світі. Для фрейдизму характерне пояснення психічних явищ через несвідоме; його основою є уявлення про споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.
3. Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, передсвідоме та свідоме. Несвідоме — головний елемент і джерело заряду мотиваційної енергії; саме воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені за певних умов, а свідоме розглядається як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті.
Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідомого є лібідо (від гр. libido — статевий потяг, пристрасть). Це загальна причина людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо.
Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на підставі чого виникає так званий " Едіпів комплекс". Це одне з центральних понять у психоаналізі 3. Фрейда. Суть його полягає у несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них — представника однорідної статі. 3. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфілогічного героя Едіпа, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття провини.