Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Родовий психоз






 

“... Закінчився п’ятий курс Любчиним весіллям. Вона мене здивувала вкрай: кохалася весь університет із однокласником Гришею, а вийшла заміж за музиканта Дмитра. Я не була запрошена. Мабуть, через той випадок, коли я вперше познайомилася з Дмитром. Ми прийшли до нього додому. Любка сказала, що її наречений пише музику. Він нам грав свій музичний твір, а коли запитав мене, чи сподобалося, то я відповіла чесно, що така музика мені не подобається... Після весілля Любка пояснила, що Дмитро вважає мене легковажною жінкою і тому не хотів, щоб я була на їхньому вінчанні. У мене таке відчуття. що мене знову зрадила подруга, що мене так само колись зрадить Богдан: покінчивши самогубством у нашому домі...“

 

Снився дитячий казковий сон. Царівна Сонця ходить по пустому-пустому світі. Мені — п’ять років, я сиджу на іншому кінці світу і спостерігаю за нею з далекого далеку. Бачу, як розвівається її зелене сарі [1]. Вона до глибини задумана, у душі бродять таємні слова... Вона нікого не бачить, нікого не чує, нікого не знає, бо навколо не стало світу, світом стала її душа: це — зелене-зелене поле, воно пахне вічністю...“

 

...Богдан і Дзвінка у кав’ярні разом з Іванком святкують свою першу зарплату після закінчення університету: Богдан влаштувався ведучим молодіжної радіопередачі. Дзвінка — в редакцію жіночого журналу. Дзвінка розкриває листа від Любки і читає вголос: „Вибач за моє дурне весілля. Немає дня, щоб я не могла згадати, що тебе не було зі мною. Здуру вийшла заміж. Ти ж знаєш, що я любила Гришу з мого села, а він любив тебе — як мою подругу. Не можу забути, як він[2] стоїть під дощем біля наших гуртожицьких вікон, а ми з тобою кличем його до нас, а він не йде, стоїть і дивиться на мене. Я так змучилася цією непевною любов’ю, бо ми весь час ревнували одне одного і лаялися, тому вирішила: треба нарешті вийти заміж і покінчити з цим. Оце вийшла на свою голову заміж, чекаю дитину. Почуваю себе дуже нещасною, якби ти знала, то ти б мене пробачила за те весілля. А Гриша жениться, на цьому тижні його весілля у нашому селі. Мій чоловік грає мені на піаніно вечорами „Патетичну сонату“. Але мені так сумно від цієї музики, що хочеться померти...Часто згадую нашу з тобою Царівну Сонця...“

 

“Любка поміняла Гришу на Діму, — коментує Дзвінка, — і тепер думає, який поганий Діма, а який був хороший Гриша. Може, їй захочеться помститися Дімі. Наприклад, самогубством...“ — „Не будь такою жорстокою, Дзвінко! “ — „Скоро вийде моя перша поетична збірка“, — переводить небезпечну розмову Іванко. Дзвінка переключається на Іванка: „А ти не хотів би, Іванку-у-у, кинути писати книги й одружитися? “ — Він задумується і проказує з почуттям власної значущості: „Сім’я знищить мене — як поета“. — „А може, тебе знищить як поета самотність? Для мистецтва треба, щоб була пара.“ — „Але ж кохання, — сміється Іванко, — це не обов’язково сім’я“. — „Але ж тимчасове кохання, — кривляється у відповідь Дзвінка, — не поєднується із вічним мистецтвом! “ — „Воно якраз з ним і поєднується“, — підказує Богдан і знову мовчки п’є каву. Іванко пафосно роздумує: „Я не знаю, Дзвінко, як у жінок воно поєднується. Але у чоловіків — інакше. Чоловік — це така істота, якій байдуже, чи є сім’я, чи немає. Головне, щоб були жінки. Бо найцікавіше йому лише з самим собою“. — „А ти що думаєш, Богдане? “ — запитує Дзвінка. — „Я думаю, що ж це я думаю? — запитує у себе Богдан. — Що бувають винятки, як от з Іванком. У жінок ці винятки значно колоритніші, ніж у чоловіків. Як ти, Іване, не старайся, але Дзвінку ти не подолаєш, бо вона виросла під дурним впливом індійського кіно“. — Дзвінка, сміючись, погоджується: „Я коли малою чула, що у тата буде індійське кіно, то влаштовувала вселенську істерику. Вигадувала, що без тата в хаті не можу жити, а з мамою і сестрою мені страшно вдома, бо вони мене можуть забити. Тато довго не витримував моїх плачів і брав із собою, хоч мама його й сварила... У залі ставив на крісло ящик від кіноплівки. Я могла сидіти з усіма дорослими глядачами, мені було видно все широкоформатне кіно. Я дивилася на нього, як на живе чудо! І з дитинства мріяла жити тільки в Індії. А коли пізно ввечері ми з татом поверталися додому, я крізь сон обіцяла йому, що скоро виросту і ми з[3] ним поїдемо жити в Індію. Коли мене тато питав, чого ми туди поїдемо, то я йому пояснювала; „Ми там будемо танцювати, співати, нічого не робити і любити одне одного“. — „Іване, ти мусиш це запам’ятати — перебив Богдан. — Тобто, як шкідливо маленьким дівчаткам дивитися індійські фільми... І дякуй Богові, що твій тато був простим колгоспником, а не кіномеханіком! “

.............................................................................................

 

...Дзвінка іде в кабінет до шефа, щоб занести статтю у наступний номер. Яскраво-зелене коротке плаття облягає її тонку фігуру. Вся засмагла, вона світиться сонцем і чистим морем: з Богданом недавно повернулися з Криму. Коли вона заходить до редактора журналу, він активно реагує. Дзвінку попередили, що їхній шеф завжди готовий до нових любовних пригод і, очевидно, не обмине і її своєю увагою. Коли редактор журналу побачив у своєму кабінеті нову співробітницю, то відразу помітив, як вона зайшла до кабінету, як привіталася. І безцеремонне розглядав її засмаглі ноги. Дзвінка також подивилася на свої ноги. Відчуваючи її реакцію, шеф нахабно спитав: „Ти вся так загоріла? “ — „Вся“, — вимовила Дзвінка і поклала статтю на стіл. — „Ніколи не відвертай очі, — не раз казала їй бабуся, — бо саме в очах „концентрується сила.“ — Сконцентрувала погляд. Шеф не витримав першим: „Може, ти не просто красива жінка, може, ще й розумна? “ — „Не знаю“, — відповіла Дзвінка, а він запросив сісти за стіл. Вона сіла і спостерігала за шефом, як той відхилив холодильник, витягнув пляшку вина, дістав бокали. Поставив на стіл. Потім дістав тарілку з виноградом, підсунув до Дзвінки. Сів напроти. Вони дивилися одне одному у вічі. Постукала секретарка. Він дозволив їй увійти. Вона не встигла розкрити рот, як він сказав до неї: „Робочий день скінчився. Я нікого не приймаю“. — Коли секретарка вийшла, він встав, закрив двері на ключ, сів напроти Дзвінки, і вони знову розглядали одне одного. — „Будь моєю коханкою“, — сказав прямо шеф Дзвінці. Вона усміхнулася. — „Я хочу саме таку жінку! У тебе діти є? “ — „Немає.“ — „Тоді народиш мені сина! “ — заявив він шефським голосом у Дзвінчині очі. Вона розсміялася і сказала, що хоче вина і винограду. Він налив у бокали вино. Дзвінка відчула, що на роботі їй буде розкішно. Вона інтуїтивно знала, що такі чоловіки-життєлюби ніколи не стають ворогами. Якщо ти навіть йому відмовиш, він не запам’ятає це, як приниження, а тому ніколи й не буде мстити. Дзвінка пила вино і тішилася: їй повезло з шефом. Вона з’їла весь виноград, допила вино. А потім впевнено і рішуче в тон шефу сказала: „ Ви — чудовий чоловік! [4] Я вас, мабуть, любитиму. Але коханкою вашою не стану! Бо у мене є такий закон — закон роботи називається: там, де працюєш, не повинно бути ніяких авантюр, ніяких коханців. Ви ж не збираєтеся на мені одружуватися? “ — „На такій жінці я б одружився. Але вже не можу. Я ж не султан! “ — „Я також не в гаремі! “ — „Про нас все одно говоритимуть, як про коханців. Це я тобі обіцяю! “ — „Я вам вірю, — прощаючись, погоджувалася Дзвінка. — Мені вистачає домашнього поневолення...“

 

...Ввечері Дзвінка весело розповіла Богдану, що у її шефа можна закохатися, потім пожалкувала...

.............................................................................................

 

...Богдан прийшов до Дзвінки в редакцію. Дзвінка разом з колегами святкувала свій день народження. Шеф щедро виголошував тости, називав Дзвінку чарівною жінкою, розумницею, улюбленою співробітницею. Дзвінка бачила, що Богдан напивається, що треба згортатися поскоріше, поки не почався п’яний скандал. На Дзвінчине щастя, шеф вирішив, що йому пора йти. Співробітники також почали розходитися. Дзвінка прибирала зі столів. Богдан мовчки сидів збоку і спостерігав за нею. Дзвінка відчула, як віртуозно піднімається переляк з глибини душі, це був уже знайомий страх: коли п’яний чоловік довго мовчить, це означало, що він обдумує ситуацію... „Ну що, — награно весело почала Дзвінка. — я вже прибрала. Йдемо додому! “ — Богдан мовчки пішов за нею. — „Хоч би слово якесь сказав, бо зараз здурію! — подумала Дзвінка. Вони мирно вийшли з редакції. Дзвінка зупинила таксі. — „Тільки б доїхати спокійно додому, а там уже хай буде, що буде! “ — Вони сіли поряд. Богдан поклав важку руку на Дзвінчину голову. Вона відчула, як пробіг переляк по тілі. Тихо попросила: „Прийми, будь ласка, руку з моєї голови! “ — „Що, не подобається моя рука? “ — запитав глузливо Богдан, і Дзвінка побачила, що у нього ходять скули. Вирішила промовчати. Але він знову перепитав. Вона тихенько, щоб не чув водій, прошепотіла: „У мене болить голова“. — Тоді й почула, як Богдан збирає її волосся собі в руку і тягне з голови: „А так не боляче? “ — Дзвінка кривиться від болю: „Так дуже приємно“.

 

...Таксі повільно під’їжджає до будинку. Вони виходять любовною парою: Богдан обняв дружину. Вітаються з сусідами. Піднімаються у свою найману квартиру. Дзвінка закриває двері з полегшенням: „Слава Богу — ми вдома! “ — Богдан хапає Дзвінку за руку, а потім за волосся і починає допит: „Ти спала з ним, скажи чесно? “ — „Я з ним не спала і не спатиму“, — спокійно відповідає Дзвінка. Богдан відпускає волосся і б’є її з розмаху по обличчю. У Дзвінки з носа тече кров. Але вона відповідає впевнено і спокійно: „Я з ним не спала...“ і пильно дивиться[5] Богданові в очі. Він ще раз б’є її по обличчю. — „Я з ним не спала! “ — Дзвінка переконливо вимовляє кожне слово. Потім збирається з силами і каже якомога лагідніше: „Повір мені, я тебе не зраджую...“. — Вона ображено дивиться йому в очі. Богдан не витримує Дзвінчиного погляду, її обкровавленого обличчя, іде у ванну і починає блювати. Дзвінка вмивається на кухні. Потім заходить до Богдана у ванну. Він блює і обмивається під краном. Дзвінка обнімає його, повертає до себе і цілує в губи. — „Дзвінко, я тільки що блював, тобі що, зовсім не гидко? “ — Вона мовчить. Богдан обнімає Дзвінку і плаче. Вона втішає його: „Богдане, перестань! “ — „Я тебе боляче вдарив? “ — „Зовсім не боляче...“

 

Снилося: Славка просить, щоб я потримала її дитину, і простягає мені себе вагітну на руки. Вона така величезна, що я ледь її тримаю. Я чую, як дитя весело грається у Славчиному тілі. Але не витримую важкоти на руках і падаю у темноту. Чую: Славчине тіло тріскається. Я падаю, падаю, падаю — до самого низу... А там — нескінченна пустота. Заплющую очі від страху і раптом чую доторк землі. Роздивляюся вражено: навколо — безмежна рівнина, на зеленій траві лежить дитя, воно бавиться, а Славки — ніде немає. Я кричу до новонародженого хлопчика: „Де ж твоя мама? “ — А він відповідає: „Вона стала полем...“

 

...Дзвінка приїхала в село, мама викликала телеграмою: Славка родила хлопчика, але щось сталося при пологах. Виявилося: Славка у психіатричній клініці, у неї — родовий психоз. Дзвінка їде з мамою до Славки у клініку і всю дорогу її втішає, а мама — не втішається...

 

...Вони заходять у клініку. Дзвінка довідується, що Славка тут уже цілий тиждень. Повз Дзвінку проходять перелякані жінки. Вона вдивляється у кожне обличчя. — „Господи, — дивується Дзвінка, — я знову в божевільні! “ — Медсестра виводить Славку. Дзвінка не бачила сестру після свого весілля. Вона дивиться і не впізнає: у неї старе обличчя! — „Славко, що з тобою сталося? “ — жахається сестра. — „Я, нікого не хочу бачити, — понуро відповідає Славка. — Я тут з цими божевільними дурію...“ — „Хто її сюди відправив, мамо? “ — лютує Дзвінка. — „Та він же, — нервується мама. — Його лікарі викликали і сказали, що у неї — розтривожена психіка. Якщо вдома створити спокійну атмосферу, то скоро все пройде. Бо таке буває при пологах. Але він сказав лікарям, що його дружину давно треба успокоїти і підписав згоду на те, щоб її тут полікували“. — „Не переживай! — підбадьорює Славку Дзвінка. — Ми тебе сьогодні заберемо. Я відпрошуся з роботи. У мене — чудовий шеф. Бабуся тебе вимовить. [6] Я доглядатиму малого. Що він з тобою робив, скажи? “ — „Мені про це розказати? — запитує байдуже Славка. — Ти хочеш про це почути? Він всю вагітність бив мене, коли напивався. А напивався він щодня! “ — „Він хотів, щоб я, — Славка кричить голосно, — послухай, мамо, ти ще такого, мабуть, не чула! Але послухай! Мені вже можна говорити, бо я ж — божевільна! Він хотів, щоб я брала в рот його член. Він мені вагітній, запихав свій член в рот. Ну і бив мене! “ — У Славки починається істерика: „Я не хочу від нього дитину! Мені не треба ця дитина! Я не хочу материнства! Я ненавиджу свого чоловіка! “ — Дзвінка закриває Славчин рот рукою, бо до них біжить медсестра з уколом. Медсестра вмовляє маму, що треба вколоти Славку. Славка голосно ридає на плечі у Дзвінки. Дзвінка різко і твердо говорить медсестрі: „Не чіпай мою сестру! Відійди зі своїм уколом! Ми забираємо її додому! Невже я неясно вимовила свої слова? “ — Медсестра побігла за лікарем. Лікар прийшов... Славка тихо плаче, Дзвінка обняла сестру і гладить по голові. Мама стоїть біля них і також плаче. — „Ми забираємо мою доньку додому, — каже мама молоденькому лікарю. Лікар погоджується: „Я також вважаю, що вдома буде краще, їй треба заспокоїтися і почати спати. Вона не спала під час вагітності. Там у них проблеми у сім’ї. А у неї не було сну. Нервова система перенапружена. Треба спокій і сон. Я вам дам ліки додому“. — „Поп’ємо заспокійливі трави, — каже тихенько Дзвінка, — нам бабуся приготує п’янкий напій з глоду, не переживай, ми нічого не будемо робити дурного“.

 

...На другий день Дзвінка їде у Черкаси — забирати хлопчика з пологового будинку. Вона їде зі своїм сусідом — дядьком Іваном. „Дядьку Іване, заїдемо спочатку до того придурка, бо без нього ми не заберемо малого. Як тільки заберемо хлопчика, він нам не треба в машині. Я не хочу його бачити. Ще чого доброго, задушу його своїми руками! “ — „Дзвінко, ти повинна бути дуже спокійною, — говорить дядько Іван, — бо нам ніхто не віддасть малого“. — „Я буду сама врівноваженість, не переживайте за мене“. — По дорозі до Черкас Дзвінка думає про ім’я для малого, їй випадає записати це ім’я у свідоцтво про народження. Вона думає, і раптом ім’я з’являється саме собою: вона назве його Ярославом, щоб ім’я стало йому пророцтвом ранньої слави...

 

... Дзвінка заходить у квартиру. Славчин чоловік чекає на неї. — „Я вітаю тебе з сином! — розігрує чемність Дзвінка. — Поїхали, заберемо його з лікарні! Славка вже в селі. З нею все нормально. Тільки треба привезти малого.“ — Тарас дружньо виходить із Дзвінкою...

 

...Нарешті дядько Іван дочекався: Дзвінка виносить хлопчика. За нею іде Тарас. Дзвінка сідає в машину. Вона не помічає, що Тарас[7] також сідає поруч. Вона дивиться на малого: „Тебе ніхто не покинув! Тебе всі чекають вдома! “ — Дядько Іван запитує: „Дзвінко, ми що, так будемо їхати? “ — Він має на увазі — разом із Тарасом. Тарас, не збагнувши, відповідає: „Заїдемо до мене, вип’ємо за сина! “ — Дзвінка повертається до Тараса і проказує як закляття: „Щоб ти вже смоли гарячої напився! “, — а потім глумливим тоном, слово в слово: „Слухай мене уважно! Ми зараз поїдемо без тебе. І не станемо лякати лікарів, які нас проводжають, тихесенько вилазь із машини, щоб я тебе у ній не придушила! “ — І люто дивиться в очі Тарасу. Він, сміючись, запитує:

“У вас у роду всі такі, божевільні? “ — Він ще на щось надіється, йому незручно виходити з машини перед медперсоналом. Але машина не рухається. Всі чекають, щоб він вийшов. Хлопчик починає плакати. Дядько Іван просить Тараса вийти з машини. — „Та я вийду. Ради Бога! “ — проказує Тарас, виповзаючи з машини. Машина рушає. Дзвінка оглядається, вона бачить, що Тарас енергійно розмахує руками, пояснюючи медсестрам...

 

“Слава Богу, — каже Дзвінка до дядька Івана, — що ми покидаємо це отруйне місто. Я завжди в ньому задихаюся. Сестра каже, що це у них — якісь хімічні заводи...“ — „Але, — сміється дядько Іван, — ми з цього міста вивозимо такого мужика! Може, він захоче тут зробити переворот! “ — „Отруєні міста треба очищати смертельно, а коли земля одужає, то будувати нові. Я хочу, щоб він жив у Києві. Бабуся, як приїжджала до мене, то казала, що Київ скільки не отруюй, воскресне, бо стоїть на вічному місці...“

.............................................................................................

 

...Увечері привезли бабусю. Дзвінка переповіла лікарський діагноз: у Славки відключився сонний центр. — „Нічого, ми його включимо“, — бабуся, як завжди, була впевнена і приготувалася вимовляти Славку. Славка лягла на ліжко, бабуся дала їй в руки по яйцю, сама взяла ще одне яйце і почала вимовляти на три яйця...

 

Дзвінка уважно вслухалася у знайому історію старезного. замовляння: Мати Свята повела Славку на високу гору до Золотого Чоловіка, який чекав їх із золотими дарами. — „Роздивися дари, які ти бачиш“, — просить бабуся Славку. Славка роздивляється дари: можна попросити один із них, найпотрібніший. Бабуся просить для Славки солодкого сну...

 

Дзвінка знову чіпляється до бабусі із багаторічним запитанням, чому Славку вона може вимовляти, а її не може. — „Ти тоді втратиш силу“, — пояснює бабуся. — „Як можна втратити те, чого у мене немає? “ — „Якщо немає, то появиться, а якщо втратиш, то не буде“, — відказує[8] бабуся, роздивляючись крізь шкло літрової банки з водою візерунки трьох білків навколо трьох жовтків.

 

...Бабуся із Дзвінкою готують ліки для сну. Дзвінка тре мак. — „Цей мак ще безсилий, тому я маю його замовити, — пояснює бабуся. — Дамо Славці настойку із глоду, а на закуску мак із медом“. — „А настойка міцна? “ — „На першій горілці. Дуже міцна“. — „Треба колись самій так напитися.“ — „Візьмеш у мене настойку, приготуєш мак із медом, промовиш замовляння...“ — „Занадто солодкий сон — велика спокуса для мене, бабусю. Так можна й не прокинутися.“ — „Та нічого з тобою не буде, прокинешся! “ — „А то краще діє: настойка чи замовляння? “ — „Все разом“, — відказує бабуся. — „Разом з тобою і зі мною? “ — допитується з інтересом Дзвінка. — „Поки що разом зі мною. Все діє дуже просто — з допомогою замовляння зміцнюється дух, що живе у тілі. Як людина спускає дух, то стає мертвим тілом. Коли людина налякана, то у неї також спускається дух, як повітря з пробитого колеса. Або коли вона хвора, будь-яка хвороба підточує живий дух. Якби людина не ставала зневіреною, то вона могла б з допомогою молитви накачати дух, що витікає. Але у хворобі людина, як правило, зневірюється. От тоді потрібна інша людина — знахарка. У справжньої цілительки — сильний дух, бо вона чує Духа. А тому з допомогою особливого слова заряджає недужого: накачує силою і виганяє хворобу...“ — „Все, дійсно, занадто просто, бабусю“. — „Головне, Дзвінко, знати Духа...“ — „Хіба можна знати Бога? “ — „Можна. Це не означає знати про Духа все, а лише знати, що він є. Віри в Бога недостатньо для знахарства...“

 

...Хлопчик спить. Славка, Дзвінка і мама сидять у кімнаті. Славка похмуро мовчить: цілими днями не хоче ні з ким говорити. Дзвінка відчуває, що мама боїться Славчиного мовчання, жахається тиші в хаті, тому треба розважитися розмовою, і вона запитує про дитинство. Мама також не хоче ні про що говорити, але Дзвінка її вмовляє і вона починає розповідати; „У нас по сусідству жила дуже дивна сім’я. Дід Цмед із жінкою і трьома синами. Цей дід був в Америці, а потім повернувся до нас у село. Був роботяга з роботяг. Побудував біля нашої бідної хатинки здоровий дім. А замість городу насадив величезний сад. Це був такий сад, як музей! Там було все на світі. Мене дід з бабою дуже любили, бо у них були вже майже дорослі три сини, а я — ще мала. Мені тоді було вісім років. Мама з моїм братом ходили на роботу. А я залишалася вдома готувати їжу. Поки вони прийдуть на обід, мені треба було впоратися: розтопити піч, зварити їжу. Я брала солому, носила до хати і розтоплювала в печі. Поки зварю[9] цей обід, то страшно набоюся, щоб не спалити хату. Але коли вже обід був готовий, я його залишала у печі, щоб був гарячий, а сама сідала біля хати і чекала маму з братом. Тоді дід Цмед мене бачив і кликав у сад. Я б ніколи сама не зайшла у такий сад. Мені здавалося, що у такий сад самому не можна ходити, бо там був надзвичайний порядок. Дід Цмед брав мене за руку, і вводив у сад. Тут я могла зірвати собі все, що захочу. Я набирала повні кишені яблук, груш, слив. А дід сміявся, що у мене такі малі кишені, брав корзинку і набирав мені повно всякої всячини. А потім піднімав на руки і цілував. Він часто казав мені: „Бог не дав мені отакої маленької дівчинки, тому, як виростеш, подарую тобі цей сад! “ — І тоді я уявляла себе багачкою і хотіла поскоріше вирости, щоб у мене був сад...“

 

...Дзвінка пригадувала зі свого дитинства: „А я пам’ятаю про діда Цмеда як про якусь страшну легенду. Я пам’ятаю: біля бабусиної хати — розвалений будинок, в якому ніхто ніколи не жив, а навколо цього будинку — страшні непролазні хащі. Сусіди казали: „Тут жив колись дід Цмед, у нього був красивий сад...“ — Мені тоді здавалося, що вони казали: „Тут жив сатана! “ — Бо я завжди боялася заходити в той занедбаний і страшний сад, хоча там родили дуже смачні яблука...“ — „У твоєму дитинстві вже були самі розвалини... Сини діда Цмеда, ще коли я була мала, роз’їхалися вчитися в Росію, там і залишилися жити. А як баба померла, то дід пішов у будинок престарілих. Казали, що одного дня він вийшов з того будинку, пішов до ставка і втопився...“ — „Я знала, що дід Цмед втопився, — миттєво згадала Дзвінка. — Мабуть, мені було тому й страшно заходити у той запущений сад, бо я боялася дідового привида. Славка мені, боягузці, носила звідти яблука. Пам’ятаєш, Славко, ти зовсім не боялася, іти в той сад? “ — „Я боялася, — нарешті й заговорила Славка. — Але я хотіла принести тобі яблук, бо ти їх так любила. Я йшла і вся трусилася. Іти по ці яблука для тебе було все одно, що іти в божевільню...“ — „Я цього не знала, — винувато промовила Дзвінка. — Я думала, що ти така смілива... А мені: подобалося сидіти і чекати, як ти вийдеш з того страшного, саду з красивими яблуками...“

 

“А ти пам’ятаєш, — звернулася Дзвінка до знов понурої Славки, — як викорчовували той сад і рівняли все з землею? Мені тоді на душі стало так легко, коли я побачила, що немає уже того страхіття перед бабусиною хатою. Я через того діда Цмеда боялася ночувати у бабусі. Думала, що він прийде уночі до нас зі своїми яблуками...“ — „А мені жаль було, коли викорчували той сад, — вороже відказала Славка. — Але я тоді звільнилася від страшного обов’язку перед[10] тобою...“ — „А чого ти туди ходила, коли так боялася? Я б ніколи не пішла з таким страхом у той сад по яблука, якби ти мене навіть попросила...“ — „Я б ніколи тебе не попросила піти у той сад мені по яблука, — пом’якшала Славка, — бо я знала, що ти перелякана дідом Цмедом і він тобі являється привидом у саду...“ — „Ти це пам’ятаєш, Славко? Мамо, ти цього не знаєш, але він мені дійсно явився привидом, коли я зламала гілку з яблуками. Тоді я побачила його в кінці саду, він сварився на мене. Я страшенно перелякалася, вибігла звідти і вже боялася заходити...“ — „А я заходила, — сказала Славка, — і дуже хотіла його побачити, хоч і страшно було, але він мені не являвся, бо я не ламала гілляк, як ти...“ — „Мені також часто снився страшний сон із запущеним садом-привидом...“, — пригадала знову Дзвінка...

 

“Мамо, — розговорює завмерлу тишу Дзвінка, — ти такою дорослою була у вісім років: топила у хаті, варила їжу... Я була зовсім іншою, правда ж? “ — „Ти щоб затопила у свої вісім років у нашій хаті, то не було б нашої хати! — мама сказала так, що засміялася навіть Славка. — Ти ж вдома не жила. Ти жила у якомусь нереальному світі. У тебе були нескінченні видумки. Ти росла у полі. А додому приходила поїсти, або щоб поїхати з татом у кіно. Тебе просто не можна було примусити працювати. Краще для нас усіх було тебе зовсім не чіпати. Бо ти влаштовувала страшні концерти... І завжди казала, що у тебе повно роботи і без нашого господарства і щоб не заважали тобі працювати у полі... Ми врешті-решт погодилися, що краще, коли ти — в полі, а ми вдома працюємо“. — „А яка була Славка? “ — запитувала Дзвінка. — „Славка, — тяжко зітхала мама, — була така мила дитина, всіх слухала, всім хотіла допомогти, бралася за всяку роботу. Вона була завжди, як бджілочка. А ще дуже переживала за тебе і бігала в поле — носила тобі їсти...“ — „Славко, — обнімала сестру Дзвінка, — не засмучуйся, ти видужаєш, почнеш спати...“ — Славка різко перебила її: „Що ти мене втішаєш? Якщо ти забереш собі хлопчика, тоді тільки я заспокоюся! “ — „Якщо ти так хочеш, я заберу Ярослава, — впевнено обіцяє Дзвінка. — Але ж я не можу його годувати. Ми поки що поживемо разом. Ти будеш тільки годувати малого — і все. Бо він же такий малесенький, що ми з ним робитимемо без тебе? “ — Прокидався Ярославчик, Дзвінка з мамою втішали Славку і просили її погодувати малого...

.............................................................................................

 

...Дзвінка готувала за бабусиним рецептом заспокійливі напої і замовляла їх, вони діяли: Славка почала спати вночі. Коли немовля[11] плакало. Дзвінка строго наказувала йому не будити маму: „Ще тільки твоїх сліз тут не вистачало! Треба комусь у цьому домі бути мужчиною. Ти ним і будеш! “ — і проказувала бабусине замовляння про крикливицю, що нападає на неслухняних хлопчиків. Ярославчик, замовкав і уважно слухав слова. Дзвінка вмочала пустушку в мед і подавала йому в рот: „Це тобі за те, що ти чуєш бабусині замовляння“. — Хлопчик вдячно висмоктував мед з пустушки...

 

...“Мамо, ти не спиш? “ — запитує Дзвінка, прокинувшись серед ночі. — „Не сплю...“ — „Скажи, а ти віриш у прокляття так, як наша бабуся? “ — „Не знаю. У свекрухи всі хлопці вчилися, як дурні, і помирали. як дурні... Мама вважала, що це тому, що вона все життя заклинала і прокляла долю своїх дітей... У неї був син, саме закінчив школу із золотою медаллю, а тут німці прийшли у село і забирали молодь до Німеччини. Василя також мали забрати. А свекруха перед самим від’їздом посварилася з ним. Коли він виходив з подвір’я, вона побажала зі злості: „Щоб ти туди пішов і не повернувся! “ — Він і не повернувся... Розказували, що він захотів тікати, стрибнув із поїзда, німці його весело розстріляли... Так що, він і не доїхав у ту Німеччину. Свекруха, як розказувала про нього, то вже плакала весь день... Вона взагалі весь час плакала... Не було жодного дня, щоб вона не плакала... Все життя оплакувала своїх дітей. Але була така люта й гонорова! Не дай, Боже! Тато мене, як привів до них додому перший раз, а вона мене побачила, то голосила на всю вулицю: „Для чого ти мені привів цю колгоспницю? “ — Я розвернулася й пішла... Вона мене потім весь час у сварці обзивала колгоспницею, тому що у мене не було освіти, як у її синів. Я від них вибиралася двадцять раз. Якби не свекор, я б туди ніколи не повернулася. А він приїжджав з татом і просив мене. Я жаліла свекра і йшла знову в те пекло...“ — „То ти віриш, що прокляття діють? “ — „Мабуть, діють. Мама каже, що особливо діють материнські прокляття. Але, мабуть, не всі прокльони діють. Бо як ми з татом побудували хату, то я швиденько вибралася туди. Свекруха дуже злилася і сказала мені в дорогу: „Щоб ти в тій хаті поставила собі домовину! “ — Але ж бачиш, я живу...“ — „Але в цій хаті ти схоронила Богданчика...“ — „Бабуся твоя каже, що вашу кров треба обов’язково вимовляти від цих проклять.“ — „А чому ж вона мене не вимовляє? “ — „Не хоче. Це якийсь знахарський закон. Я не розбираюся в цьому...“

 

...“Мамо, — тихенько починає Дзвінка, — а це правда, що знахаркам, які замовляють, не можна одружуватися? Мені щоразу так жаль, що наша бабуся прожила самотнє життя...“ — „Та ні, бабуся могла вийти заміж. Вона завжди казала, що знахарки можуть жити з[12] чоловіком лише з великої любові, а не з ким попало. Мама була особлива на вроду: дуже худа, але у неї були великі груди. Я чомусь це пам’ятаю з дитинства. І до неї весь час хтось сватався. Але вона нікого не хотіла. А потім у неї появився один чоловік, приїжджий. Він почав часто ходити до нас. І рік жив з нами. Та мій брат страшно ревнував його до мами. Таке витворяв вдома! Коли цей чоловік приходив, Василь ішов з дому і не приходив ночувати. А той чоловік був дуже хороший. Я його любила і хотіла, щоб він з нами жив. Але він помер у голодовку в сорок сьомому році. Щоб він жив з нами, то не помер би. Після нього мама нікого не хотіла, вона звикла жити самотньо...“

 

...“Мамо, а ти пам’ятаєш голодовку? “ — „Аякже. Чого ж не пам’ятаю? Моя мама була з багатого роду. Вона як розказувала про своє дитяче Різдво, то мені здавалося з моїм бідним дитинством, що такого не може бути на світі. Мамин тато був заможний господар, на все село. А їй було всього два роки, як померла мама. Батько був багач, у нього були наймити. На Різдво готував дітям всяких страв. Наймичка під його керівництвом смажила ціле порося у печі. Вона любила дітей і ніколи не обіжала. Хоча було їх аж шестеро, дві пари близнят, моя мама найменша. Ця наймичка так і жила з маминим татом... А в голодовку я з братом наймитувала у наших багатих татових родичів. А вони маму не признавали. Нас годували, а додому нічого не давали. Мені було дуже жаль маму, бо я бачила, як вона їсть листя з вишень. Тому вирішила за обідом не їсти свій хліб, а ховати його і нести мамі. Але якось син дядини помітив у мене цей захований хліб, коли я йшла додому. Дядина мене почала лаяти, що краду в них хліб. Я сказала, що ніколи ні в кого нічого не крала. І дуже плакала, що моя мама їсть листя з вишень, бо в нас нічого вдома їсти, а у них — повно хліба! Дядина пожаліла мене і дала у той вечір цілу хлібину — для мами. Та я ніби здуріла від радості з цією хлібиною, бігла городом і гукала здалеку: „Мамо, я тобі несу білу велику хлібину! “ Наші багаті родичі жили недалеко і все це почули. Вони мене на другий день лаяли страшенно і вже не давали цілої хлібини, а лише скибку. З цією скибкою я ішла завжди мовчки. Давала цю скибку мамі в руку. Мама сідала і їла цю зароблену мною скибку до останньої кришки. А я сиділа в куточку і щасливо дивилася на неї. А брат ніколи не приносив нічого. Я йому завжди казала, що він маму лише ревнує, але не любить...“ [13]

.............................................................................................

 

...Дзвінка сидить біля хати і няньчиться з Ярославчиком: „Тобі сьогодні сорок днів і ночей? Ти знаєш про це, чи ні? “ До неї підходить Славка. Сідає і плаче. — „Чого це ти, Славко? “ Не забирай у мене Ярослава...“ — Дзвінка урочисто передає хлопчика Славці: „На тобі твоє щастячко. Мені треба працювати, а не няньчитися з такими вредними дітьми“. — „Та він же не вредний“ — „Все одно вредний! “ — „Ти не ображаєшся, — починає Славка, — що я тобі віддала його, а тепер забираю назад? Ти ж розумієш, що я була стомлена і змучена, і просто не вірила в себе. У те, що зможу його доглядати...“

 

“Дзвінко, а як ти живеш з чоловіком? Я не раз чула, що чоловіки, які повернулися з цієї війни, дуже жорстокі...“ — „Більшість чоловіків, взагалі, жорстокі...“ — „А ти хочеш дітей? “ — „Не дуже...“ — „Ти — моя пряма протилежність. Я завжди мріяла про сім’ю. Щоб були діти. А ти більше мріяла про славу. Уявляла себе в дитинстві весь час на сцені! На тому полі ти була така артистка! Але я ніколи не забуду, як ти жахливо ридала на похороні Богданчика. Я запам’ятала це — як щось страшне зі свого дитинства. І дуже злякалася за тебе...“ — „Правда? А я тебе на цьому похороні не пам’ятаю... Як ніби тебе не було зовсім...“ — „Після цього похорону мені здається, що закінчилося моє дитинство. Я стала дорослою і стежила за тобою, як мама. Щоб ти нікуди не влізла, щоб з тобою нічого не сталося. Мені весь час здавалося, що ти хочеш померти і шукаєш, як це зробити. А потім ти впала з хати, з гори. Чого ти полізла на ту гору, ти так нікому й не сказала... У тебе був струс мозку, пам’ятаєш? Тобі не можна було ворушитися. Ти лежала в ліжку і казала: „Нарешті і я помру...“ — Усім, хто підходив до тебе, казала, що помреш, що будеш жити з Богданчиком на тому світі. Що ви будете жити у чистому полі, де видно, як сходить і заходить сонце, будете харчуватися сонячними променями і запивати чистою водою. Ти казала, що ви з Богданчиком викопаєте у тому чистому полі живу криницю. Там буде така смачна вода, якої немає на цьому світі. Бо це буде жива вода. Від неї ніколи не помирають. А ще — пам’ятаю, як ти стояла в полі, я принесла тобі їжу, а ти шепочеш: „Не підходь до мене! Стій на місці! “ — Я завмерла і стою на одному місці, а ти з таким неймовірним здивуванням, з такою справжньою радістю проказуєш: „Я чую... Я чую... Як дихають слова...“ Тоді було так красиво у полі. Ти стоїш, як зачарована, і слухаєш, як дихають слова... А мені так жаль, що я нічого не чую...“ — „Невже ти все це пам’ятаєш?! “ — Славка оживляється: „Мені здається, що я взагалі пам’ятаю все твоє[14] дитинство... Але про себе — нічого цікавого не пам’ятаю. Пам’ятаю лише тебе — у своєму дитинстві...“ — „А я, мабуть, пам’ятаю тільки себе...“ — „Не переживай, я від цього не страждаю...“ — Славка годує малого. Дзвінка сидить збоку і згадує, як дід хотів їх обох навчити польської мови...

 

...Коли дід просив Дзвінку повторити по-польськи, Дзвінка попереджала його: „Відчепися по-доброму, бо твої слова не дихають! А мої слова так дихають і пахнуть у полі! Тому не чіпляйся до мене, бо якщо будеш чіплятися зі своїми поганими смердючими словами, то кричатиму на все село! “ — Або слухала діда уважно-уважно, пригадуючи Василя, маминого брата, а свого улюбленого дядька, коли той п’яний преп’яний заходив на подвір’я і кричав не своїм голосом: „Поляки, таку вашу мать, де ви всі поділися? “ — А як з’являлася перед його очима весела Дзвінка, то почав перед нею розмірковувати, чого до цього часу на Україні живуть поляки. — „А чорт їх знає! “ — відповідала йому радісно Дзвінка. І на кожне п’яне запитання розмірковувала у відповідь з награним співчуттям і різними дурницями. Перед дідом, який спокійно навчав польської мови, послідовно пригадавши образ Василя, вона мовчки входила в його роль, дурним і п’яним голосом раптово зривалася на все подвір’я: „Поляки, таку вашу мать! Чого вас не дорізав Гонта в Умані? Може, він вас не побачив?! “ — Дід відчував, що з Дзвінкою вчитися — даремна справа, як і вести розмову, тому махав рукою і йшов робити свої справи... Зате Славка була сама слухняність...

 

Дзвінка подивилася на Славку і хлопчика, що засинав біля її грудей. Перевела погляд на яблуню, що тихо відпускала листя на землю. Подумала: „Літо закінчується так само непомітно, як дитинство...“ [15]

 

 


[1] Сарі — жіночий одяг в Індії.

[2] с. 47

[3] с. 48

[4] с. 49

[5] с. 50

[6] с. 51

[7] с. 52

[8] с. 53

[9] с. 54

[10] с. 55

[11] с. 56

[12] с. 57

[13] с. 58

[14] с. 59

[15] с. 60






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.