Земельний податок.

Земельний податок являє собою обов'язковий платіж, що справляється з юридичних і фізичних осіб за користування земельними ділянками виключно у грошовій формі. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності землевласників і землекористувачів. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Основними юридичними ознаками земельного податку, що випливають із положень чинного законодавства, є специфічні об єкти оподаткування та платники податку, а також правила обчислення та порядок сплати земельного податку як форми плати за землю, а також пільги щодо його сплати.

Слід відрізняти земельний податок від фіксованого сільськогосподарського податку. Фіксований сільськогосподарський податок хоча й має обґєктом оподаткування, як і земельний податок, земельну ділянку, проте на цьому їхні спільні риси вичерпуються. Економічний зміст фіксованого сільськогосподарського податку інший: це не лише плата за використання земельної ділянки, але й замінник ще кількох видів податків (ст. 307 ПКУ). Платниками цього податку можуть бути лише зазначені у ст. 301 ПКУ субґєкти. Перехід на оподаткування фіксованим податком відбувається на добровільній основі, за бажанням платника, податок характеризується особливими правилами обчислення та порядком справляння тощо. Власники земельних ділянок і землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку за формою, встановленою Головною державною податковою інспекцією України.

118.Пільги щодо сплати земельного податку.

Відповідно до п.281.1 ст. 281 Податкового кодексу від сплати земельного податку звільняються:

* інваліди І і ІІ групи;

* фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років;

* пенсіонери (за віком);

* ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону № 3551-ХІІ;

* фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Згідно з п.281.2 ст.281 Податкового кодексу звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб п. 281.1 цієї статті, поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм:

* для ведення особистого селянського господарства – у розмірі не більш як 2 га;

* для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах – не більш як 0, 25 га, в селищах – не більш як 0, 15 га, в містах – не більш як 0, 10 га;

* для індивідуального дачного будівництва – не більш як 0, 10 га;

для будівництва індивідуальних гаражів – не більш як 0, 01 га;

* для ведення садівництва – не більш як 0, 12 га.

119. Порядок обчислення і строки сплати земельного податку.

Розмір земельного податку встановлюється у вигляді стабільних платежів за одиницю площі земельної ділянки, яка обкладається податком, у розрахунку за рік. Ставки податку визначаються окремо за категоріями земель основного цільового призначення, видами і підвидами угідь, групами ґрунтів і переглядаються у разі зміни цін та інших причин, незалежних від волі землевласників і землекористувачів. Для земель сільськогосподарського призначення ставки земельного податку з одного гектара угідь встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0, 1%, для багаторічних насаджень—0, 03%. Ставки земельного податку із земель житлової та громадської забудови, грошову оцінку яких здійснено, встановлюються у розмірі 1% від їх грошової оцінки.

Податок за земельні ділянки, надані для потреб лісового господарства, за винятком ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та госіїодарськи-ми будівлями і спорудами, справляється як складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим законодавством. Податок за земельні ділянки на територіях та об'єктах природоохоронного, оздоровчого та рекреаційної" 0 призначення, зайняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, що не пов'язані з функціональним призначенням цих об'єктів, справляється у п'ятикратному розмірі відповідного земельного податку.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку за формою встановленою Державною податковою інспекцією України.Нарахування земельного податку громадянам проводиться державними податковими інспекціями, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату податку. За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні.

120. Особливості фіксованого сільськогосподарського податку.

Значення ФСП для виробників сільськогосподарської продукції досить велике, тому що з одного боку в умовах сезонного виробництва спеціалізований сільськогосподарський податок дозволяє його платникам продуктивно працювати, а з іншого — є одним із напрямків їх податкової підтримки.

Згідно із законодавством ФСП — це податок, який не змінюється протягом визначеного Законом терміну і справляється з одиниці земельної площі. Тобто, сама назва “фіксований” має підтверджувати стабільність основних параметрів і умов оподаткування сільськогосподарських товаровиробників протягом дії цієї ситеми оподаткування. Особи можуть зареєструватися платниками ФСП, якщо вони відповідають наступним вимогам: мають статус сільськогосподарського виробника; сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та її переробки за попередній звітній (податковий) рік, у загальній сумі валового доходу підприємства має перевищувати 75%; платниками ФСП можуть бути лише ті господарства, що мають сільськогосподарські угіддя. Головною особливістю ФСП є те, що він сплачується замість цілої низки податків, що супроводжується зменшенням податкового тиску на підприємців, звільняє їх від потреби вести великий податковий облік та економити час. До того ж, розрахунки свідчать, що ФСП значно нищий, ніж сума податків, у рахунках яких він сплачується.

За економічною суттю ФСП є різновидом земельного податку. Податкові зобовязання визначаються площею сільськогосподарських угідь та не звязані з кінцевими показниками виробничо — господарської діяльності підприємств. Звідси випливає, що податок повинен сплачуватись навіть при отриманні збитків від господарської діяльності, хоча порядок сплати ФСП враховує сезонність сільськогосподарського виробництва.

121. Платники фіксованого сільськогосподарського податку.

Так, згідно до норм Податкового кодексу України платниками фіксованого сільськогосподарського податку з урахуванням обмежень (п. 301. 6 ст.), можуть бути сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній податковий (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків. Сільськогосподарський товаровиробник це юридична особа незалежно від організаційно-правової форми, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання. Об'єктом оподаткування ФСП для сільськогосподарських товаровиробників є площа сільськогосподарських угідь та/або земель водного фонду (внутрішніх водойм, озер, ставків, водосховищ), що перебуває у власності сільськогосподарського товаровиробника або надана йому у користування, у тому числі на умовах оренди.

122. Орендна плата за земельні ділянки.

Оренда землі в нашій державі як форма виробничих відносин на селі вперше юридично була закріплена Земельним кодексом України в 1992 р. Проте відповідно до його норм найбільш важливі ланки орендних відносин регулювалися державою, що було свідченням недостатнього рівня розвитку відносин власності взагалі та відсутності чіткого визначення поняття права власності на землю зокрема. Не існувало належної персональної відповідальності за її стан і результати використання. З прийняттям низки нормативно-правових актів щодо подальшого вдосконалення земельних відносин створено необхідне середовище для впровадження орендних земельних відносин ринкового типу. Юридично такі відносини були закріплені Законом України «Про оренду землі». Оренда землі — це передача її власником у тимчасове володіння та користування іншим фізичним або юридичним особам за відповідну плату, яку називають орендною. Об’єктом оренди є земельні ділянки, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад, а також держави. Зазначені власники земельних ділянок водночас є і орендодавцями. Орендні відносини між орендодавцями земельних ділянок і орендарями регулюються договором оренди, який укладається у письмовій формі. Невід’ємною складовою його є план (схема) земельної ділянки. Істотні умови договору оренди земельних ділянок — це місце розташування та розмір земельної ділянки; термін договору оренди; орендна плата; цільове призначення та умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки; існуючі обмеження й обтяження щодо її використання; сторона, що несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Важливо знати, що відсутність у договорі оренди хоча б однієї з істотних умов є підставою для визнання такого договору недійсним, а також для відмови у його державній реєстрації. Одним з найпринциповіших питань орендних відносин є визначення орендної плати.

123. Поняття і зміст правової охорони земельних ресурсів.

З метою вдосконалення правового регулювання охорони земель істотно розширено базу земельного та охоронного законодавства — на законодавчому рівні закріплено правові, економічні та соціальні засади охорони земель та контролю за їх використанням. Законами визначено державні стандарти і нормативи в галузі охорони земель, зокрема нормативи якісного стану ґрунтів, нормативи гранично допустимого їх забруднення. Охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, недопущення вилучення земель із сільськогосподарського обігу, захист від шкідливого впливу, а також відновлення продуктивних земель, у тому числі лісового фонду.

Основна мета охорони земель — забезпечення їх належного стану як основи життя та діяльності населення і створення умов для нормального розвитку суспільства. Управління у галузі використання та охорони земель є різновидом, складовою управління природокористуванням та охороною довкілля. Головною ознакою, за якою цей різновид виділяється як самостійний, є земля — основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави.

Перехід до ринкової економіки призвів до корінних змін у формах та методах державного управління у сфері використання та охорони земельних ресурсів, а також його змісту. Набули широкого застосування економічні методи впливу на суб'єктів земельного законодавства, пов'язані з наданням податкових і кредитних пільг, виділенням коштів державного або місцевого бюджету, звільненням від плати за земельні ділянки, компенсацією з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель тощо. Суб'єктом управління у галузі використання та охорони земель є система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. До числа таких суб'єктів ЗК України відносить: Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах, міські, селищні та сільські ради, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації.

124 Правова охорона земель як просторово-територіального базису.

Принципи державної політики у сфері охорони земель: забезпечення охорони земель як основного національного багатства українського народу; пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель; нор мування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель. Завданням охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Крім того, завданням охорони земель є окреслення правового впливу на поведінку учасників земельних відносин, спрямованого на досягнення мети державної політики охорони земель.

Сутність охорони земель полягає в забезпеченні виконання комплексу заходів охорони земель. Заходи охорони земель являють собою юридично визначені у ст. 164 ЗК форми землеохорон-ної діяльності власників земельних ділянок та землекористувачів, спеціально вповноважених органів та держави. Тож охорона земель передбачає: а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування; б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; г) збереження природних водно-болотних угідь; д) запобігання погіршенню естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; є) консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь. Тому охороні підлягають усі категорії земель як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського використання.

125. Особливості правової охорони ґрунтів.

Охорона ґрунтів є однією з глобальних проблем сучасності, з якою безпосередньо пов'язано забезпечення продовольством населення нашої планети, кількість якого постійно зростає. Тому збереження і відтворення родючості ґрунтів, раціоналізація й екологізація аграрного землекористування — це в першу чергу розв'язання продовольчої, економічної, екологічної проблем і, в цілому, забезпечення національної безпеки. Під впливом наукових розробок, які довели, що земля і ґрунти — різні об'єкти, у ст. 168 ЗК встановив особливий режим охорони ґрунтів. Тим самим ґрунти визнано самостійним об'єктом правових відносин, зокрема охо Ґрунти є особливим об'єктом не лише аграрних, але й екологічних відносин. Тому в ст. 1 Закону " Про охорону земель" закріплено визначення охорони ґрунтів. Охорона ґрунтів — система правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної безпеки довкілля. На відміну від землі ґрунт є рухомим об'єктом, він може бути вилучений з земної поверхні і перенесений до іншого місця. Виснаження ґрунту означає втрату родючості в результаті зміни кількості поживних речовин і руйнування ґрунтової структури. Згідно зі ст. 168 ЗК власники земельних ділянок і землекористувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. Однак, при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого, шару ґрунту з дозволу зазначених органів, власники земельних ділянок і землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якого він був знятий, чи на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Закон " Про охорону земель" встановлює основні вимоги до охорони родючості ґрунтів.

126. Поняття та порядок проведення рекультивації земель.

Рекультивації земель – це відновлення родючого шару грунту, рельєфу території, гідрогеологічних умов, порушених діяльністю людини. Рекультивація земель є однією з найважливіших проблем землеробства.

З допомогою рекультивації відновлюються землі, що вийшли з обігу. Значний вплив порушених земель на навколишнє середовище пояснюється тим, що на поверхню виносяться токсичні породи, запилюється атмосфера, змінюється режим ґрунтових вод, включаючи глибокі підземні, утворюються значні маси ґрунтового шару, що накопичується у так званих відвалах.

Причому з сільськогосподарського обігу вилучаються не лише землі, з яких безпосередньо добуваються корисні копалини, а й площі для складування пустої породи.

Рекультивація земель складається з двох етапів: гірничотехнічного та біологічного.

Гірничотехнічний етап передбачає зняття та складування родючого шару грунту,. планування поверхні, формування схилів, спорудження шляхів, гірничотехнічних і меліоративних споруд, а також покриття спланованої території родючим шаром грунту.

Біологічний стан рекультивації включає комплекс агротехнічних і фітомеліоратнвних заходів, спрямованих на відновлення ландшафтів і відтворення родючості земель для використання їх у сільському чи лісовому господарстві.

Гірничотехнічну рекультивацію здійснюють підприємства, організації та установи, в розпорядженні яких перебуває земельна ділянка, біологічну рекультивацію — землекористувачі за рахунок коштів підприємств, організацій та установ, що виконували на цих землях роботи, пов" язані з порушенням ґрунтового покриву.

127 Поняття, види і особливості використання техногенно забруднених земель.

Серед земель, господарське використання яких забороняється чи обмежується, крім особливо цінних земель, законодавство України виділяє землі, використання яких обмежується у зв'язку з їхньою низькою продуктивністю. До таких земель належать техногенно забруднені землі.

Техногенно забруднені землі — це землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров'я людей.

Під техногенним забрудненням слід розуміти екзогенне привнесення до ґрунту полютантів, що обумовлює негативні зміни його фізичних, фізико-хімічних і агрохімічних властивостей. Виходячи з цього ґрунти визначають так: 1)техногенно деформовані ґрунти; 2)техногенно зміцнені ґрунти; 3) техногенно порушені ґрунти.

До техногенно забруднених земель відносять землі радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені, землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами тощо. У процесі використання техногенно забруднених земель ураховуються особливості режиму їх використання. За загальним правилом ці землі виводяться з господарського обігу і для них установлюється спеціальний режим, що полягає в посиленому моніторингу, контролі за станом ґрунтів, обмеженні природокористування. Так, відповідно до ст. 12—14 Закону України «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», землі зон відчуження та безумовного відселення виводяться з господарського обігу, відмежовуються від суміжних територій і переводяться до категорії радіаційно небезпечних земель. У цих зонах забороняється постійне проживання населення, перебування осіб, які не мають на це спеціального дозволу, і т. д. Негативні наслідки впливу забруднювачів на сільськогосподарські угіддя виявляються у трьох аспектах: деградації ґрунтів, міграції токсинів у ґрунтові води, забрудненні рослинницької продукції

128 Поняття, види і особливості використання деградованих земель.

1. До деградованих земель відносяться:

а) земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо.

б) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші. Види деградації ґрунтів

При всіх способах землекористування найбільшої шкоди сільському господарству завдає ерозія ґрунтів. Неправильне землекористування посилює дію еродувальних факторів. Залежно від характеру й тривалості процесів руйнування верхніх шарів ґрунту та материнської породи розрізняють геологічну ерозію і ерозію прискорену. Остання часто посилюється в зв'язку з господарською діяльністю людини. Геологічна ерозія ─ це природний процес, який відбувається протягом геологічних епох і завдяки якому сформувався сучасний характер земної поверхні. Шкоди народному господарству завдає водна та вітрова ерозія. Водна ерозія буває внаслідок змивання й вимивання частин ґрунту опадами, талими та проточними водами. Небезпека водної ерозії полягає не лише в зниженні родючості орного горизонту, а й замулюванні річок, ставків, водойм, заплавних земель. Цей вид ерозії поширений на схилах, переважно розораних, і найнебезпечніший у гірських ландшафтах, в яких знищений лісовий покрив. Дуже небезпечна яружна ерозія. Ліквідувати її можна лише залісненням та будівництвом спеціальних гідротехнічних споруд. При річковій ерозії внаслідок швидкої течії води зноситься ґрунт з дна річок і незакріплених берегів. Щоб запобігти цьому, треба оберігати лісові насадження в прирусловій смузі, закріплювати береги за допомогою спеціальних гідротехнічних прийомів. Вітрова ерозія поширена там, де немає перешкод сильним вітрам, і де відсутній природний рослинний покрив, що захищає поверхневі шари ґрунту, розораного на великих площах. Причиною вітрової ерозії, крім несприятливих кліматичних умов, є руйнування зернистої структури ґрунту внаслідок неправильного обробітку та відсутності надійного його захисту.

129 Поняття, види і особливості використання малопродуктивних земель.

До малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективним. використання-та сама фігня, шо в попередньому питанні. Рішення про консервацію земель приймаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на основі експертного висновку. Суб'єктами екологічної експертизи є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології і природних ресурсів, його органи на місцях, створювані ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії, а також інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях, які приймають рішення і організовують за необхідності проведення екологічної експертизи відповідно до законодавства України. Основними завданнями цієї експертизи має бути організація комплексної, науково обґрунтованої оцінки земель, які підлягають консервації, встановлення відповідності деградованих чи забруднених земель вимогам земельного та екологічного законодавства, оцінка впливу цих земель на навколишнє природне середовище тощо.

130 Правовий режим земель, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність в цих зонах. Закон закріплює і гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій з метою зменшення дії радіоактивного опромінення на здоров’я людини та на екологічні системи. Відповідно до ст. 1 Закону до територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, в межах України належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності. Залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов’язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров’я населення. Радіаційно небезпечні землі – це землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів, що відповідають республіканським та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які недоцільно використовувати за екологічними умовами. До зазначених земель належать зона відчуження і зона безумовного відселення. Радіоактивно забруднені землі – це землі, які потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення нормальної господарської діяльності. До зазначених земель належать зона гарантованого добровільного відселення і) зона посиленого радіоекологічного контролю.

131 Поняття і порядок консервації земель.

Консервація земель — припинення господарського використання на визначений термін та залуження або заліснення деградованих і малопродуктивних земель, господарське використання яких є екологічно та економічно неефективним, а також техногенно забруднених земельних ділянок, на яких неможливо одержувати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їхнього здоров'я. Консервація земель здійснюється за наявності:

1)порушення поверхні земельних ділянок унаслідок землетрусів, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо;

2)еродованих земель, перезволожених земель з підвищеною кислотністю або засоленістю та ґрунтів, забруднених хімічними речовинами й іншими видами забруднень, небезпечних для здоров'я людей; 3)малопродуктивних земель, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю;

4)радіаційно небезпечних, радіоактивно забруднених або забруднених важкими металами та іншими хімічними елементами земель тощо.

Консервація земель здійснюється за ініціативи власників землі, землекористувачів, у тому числі орендарів, а також за поданням місцевих землевпорядних або природоохоронних органів.

Консервація земель здійснюється за рішеннями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. На підставі заяви або клопотання про консервацію земельної ділянки відповідна державна адміністрація видає розпорядження про створення комісії з обстеження земель у натурі та підготовки висновків про доцільність їх консервації. За результатами обстеження земельної ділянки у натурі складається звіт про її стан та надаються пропозиції щодо її консервації.

Обов'язковою умовою проведення консервації земель є розробка відповідного проекту. Для підготовки проекту власник земельної ділянки повинен укласти з землевпорядною організацією, яка має ліцензію на виконання землевпорядних робіт, договір на його розробку.

132 Види консервації земель.

У землевпорядній науці розрізняють т. з. консервацію-реабілітацію та консервацію-трансформацію. У першому випадку рілля після певного періоду відпочинку знов залучається у виробництво (після відновлення показників ґрунту), при трансформації деградовані та малородючі ґрунти вилучаються з ріллі безповоротно. Консервація передбачає припинення використанні земель на певний, чітко визначений строк. Після закінчення строку консервації земель, визначених проектом консервації, орган, який прийняв рішення про консервацію земель, розглядає пропозиції щодо повернення земель до попереднього використання, продовження термінів консервації або інші пропозиції, направлені на їх раціональне та екологічно безпечне використання. За наявності негативних висновків строк консервації продовжується у відповідності до подальших обґрунтувань. Вибір форми консервації залежить від конкретних характеристик земельної ділянки. Зокрема, залісення доцільно здійснювати у випадках із ярами, крутими схилами, земельними ділянками вздовж доріг, по берегам водойм. Залуження доцільно здійснювати тоді, коли в подальшому передбачається повернення земельної ділянки до сільськогосподарського обробітку тощо. Заліснення як форма консервації земель здійснюється за проектами землеустрою щодо визначення земельних ділянок, які підлягають залісненню, в розрізі сільських рад. Залісення конкретних земельних ділянок здійснюється на підставі робочих проектів. Залуження та залісення належать до меліоративних заходів, їхнє здійснення регламентується положеннями ЗУ " Про меліорацію земель" (ст. ст. 5, 8 та ін.). Залісення регламентується також положеннями лісового законодавства про лісорозведення. При залісенні відповідна земельна ділянка переводиться до земель лісогосподарського призначення (ст. 20 ЗКУ, ст. 81 ЛК України).

133. Історія розвитку та особливості аграрного права як комплексної галузі права.

Аграрне право (АП) — порівняно нова галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних с/г підприємствах, інших с/г виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх с/г виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на використання земель с/г призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо с/г або тісно з нею пов'язаною. АП це, по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юр. природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.; по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, с/г кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і держ. аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та держ. формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. Отже, АП України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею с/г діяльності під час використання земель с/г призначення різними аграрними суб'єктами. Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки. Норми сучасного аграрного права України. Розширення предмета правового регулювання сучасного аграрного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції, а й відносин у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції та ін.

134. Поняття і предмет аграрного права

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Аграрне право України виникло у 70-х роках минулого століття і нині є однією з найважливіших галузей національного права. Аграрне право регулює аграрні відносини, об'єднані за змістом, суттю, цілями та діяльністю. Вони виникають у процесі господарської діяльності аграрних суб'єктів, заснованих на різних формах власності й господарювання, що спрямована на виробництво, транспортування, зберігання, а також реалізацію с-г продукції, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, в тому числі й у переробленому вигляді, з метою одержання прибутку. Аграрне право характеризується властивим їй предметом правового регулювання. Таким специфічним предметом є аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають зі спеціального правового статусу суб'єктів аграрного права, зі специфіки їх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються у сфері виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки та реалізації сировини суб'єктами аграрної підприємницької діяльності. Аграрні правовідносини як предмет аграрного права являють собою взаємопов'язані інтегровані відносини майнового, земельного, членського, учасницького, корпоративного, управлінського і трудового характеру в усій багатогранності їх прояву в процесі здійснення завдань діяльності суб'єктів аграрного підприємництва. До предмета аграрного права належать також трудові відносини, які складаються у сфері організації праці, дотримання дисципліни праці, оплати праці тощо в аграрному секторі економіки; соціальні аграрні відносини, які складаються з приводу забезпечення зайнятості сільського населення на с-г підприємствах, підвищення рівня заробітної плати селян, розвитку на селі освітянсько-культурної сфери тощо. Отже, предметом аграрного права є врегульовані нормами аграрного законодавства земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські, соціальні відносини, які складаються в процесі здійснення аграрними суб'єктами виробничо-господарської та іншої с-г діяльності.

135 Методи регулювання в аграрному праві.

Метод аграрного права — це сукупність прийомів і способів впливу на правовідносини в галузі сільськогосподарського виробництва. Майнові відносини, які базуються на юридичній рівності сторін, регулюються нормами цивільного права, тому стосовно цих відносин застосовується диспозитивний метод. Із розширенням права колективного самоврядування як системи управління діяльністю колективних сільськогосподарських підприємств і виробничих сільськогосподарських кооперативів дедалі більшого розповсюдження набуває метод локальної правотворчості. Застосування цього методу дає можливість заповнити наявні в аграрному законодавстві прогалини. Організаційні відносини, що базуються на підпорядкуванні однієї сторони іншій, здебільшого регулюються нормами публічного права, тому стосовно цих відносин застосовується метод владних приписів, який виходить з того, що суб'єкти аграрного підприємництва зобов'язані підпорядковувати свою діяльність моделям правовідносин, які визначені законодавством. Означений метод застосовують для регулювання порядку землекористування, використання природних ресурсів у сільському господарстві, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, квотування, стандартизації та сертифікації тощо. В аграрному праві застосовують також метод рекомендацій, згідно з яким держава в особі уповноважених органів виконавчої влади регулює діяльність суб'єктів аграрного підприємництва, пропонуючи зразкові форми договорів, статутних документів.

В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені чи санкціоновані д-вою способи, засоби прав впливу, за допомогою котрих визначається правоздатність суб'єктів права - учасників аграрних відносин; це способи з'ясування, визначення характеру виникнення, зміни та припинення відносин між суб'єктами АПК.

Загальними, основними методами регулювання виступають методи і способи дозволу; імперативної вказівки; заборони. До специфічних методів можна віднести: нормативно-явочний; дозвільно ліцензійний; економічного стимулювання; дотримання технологій, дисципліни і законодавства; локально-правового регулювання; організаційно-управлінський і т д.

136. Основні принципи аграрного права.

АП як комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких зумовлена особливостями мети та змісту аграрних відносин. Принципи: 1) Провідним спеціальним принципом АП слід вважати пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. 2) Другим важливим спеціальним принципом АП є рівність суб'єктів аграрних відносин. 3) Наступним принципом сучасного аграрного права є право добровільного вибору селянами організаційно-правових форм господарювання на землях с/г призначення, а також характеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльності, як і вільного розпорядження виробленою с/г та ін. продукцією. 4) Специфічним принципом АП є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес с/г землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей ґрунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людського і природного факторів — одержання с/г продукції. Принципи аграрного права ґрунтуються на загальноправових принципах, які мають своєю основою положення Конституції України. Основними правовими принципами, що закріплені в чинному національному законодавстві, є: 1) принцип справедливості; 2) принцип пріоритетності і захисту прав людини; 3) принцип рівноправності; 4) принцип законності 5) принцип правосуддя; 6) принцип системного формування та побудови національного права й окремих її галузей.

137. Принцип державної підтримки сільського господарства як найважливіший принцип аграрного права.

Аграрне господарювання належить до ризикових видів виробничої діяльності, що пояснюється його залежністю від кліматичних умов, від кон'юнктури на ринку паливно-мастильних матеріалів, тривалим проміжком часу між вкладенням праці й одержанням прибутків від реалізації виробленої продукції тощо. Внаслідок цього сільське господарство є дотаційним. Держава повинна забезпечувати паритетність закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, пільгове кредитування аграрних виробників, фінансування соціальної сфери села за рахунок державного і місцевих бюджетів тощо; Забезпечення рівності і справедливого розподілу матеріальних і культурних благ між міським і сільським населенням. Це зумовлює необхідність забезпечення пріоритетного розвитку соціально-культурної сфери села, створення належного рівня життя селян.