Епос та епічні жанри. Коротка характеристика.

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Епос – (від гр. «слово, розповідь») - різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) жанру, оповідання про події, що буцімто відбувалися у минулому (які немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем). Основні особливості епосу: * розповідь про події як такі, що вже відбулися; * зображення людини через її вчинки, поведінку, особливості мови тощо; * описи різних видів; * рівний («епічний») тон викладу; * менш інтенсивне, ніж у ліриці використання образотворчих засобів; * прозова форма (крім байки).До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх — повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка. Оповідання та повість. І в оповіданні, і у повісті змальовуються події та образи людей; основний спосіб викладу – розповідь; матеріал викладається у прозовій формі. Відрізняються одне від одного обсягом матеріалу та ступенем докладності зображення.

Оповідання бере свій початок від народних переказів про події і виникло дуже давно. Оповідання за кількістю посідають перше місце серед епічних творів. Повість виникла в літературі східнослов^,янських народів і лише в ХІХ ст. перейшла в деякі західноєвропейські країни. Термін цей походить відс лова “повідати” і в різні епохи мав неоднаковий зміст. Тільки наприкінці ХІХст. термін “повість” остаточно закріпився за творами середньої епічної форми. Місце повісті між оповіданням і романом визначається як широтою охоплення життя і ступенем докладності зображення його, так і обсягом.

Роман – розповідь про важливі і складні суспільні процеси, багатогранно і у розвитку зображена значна кількість персонажів. Роман - епопея – розповідь про події всенародного значення, створення сильних характерів, зображення життя не одного, а кількох поколінь, масштабність.

Нарис – художньо-публіцистичний жанр на актуальну тему сучасності, в якому розповідається про справжні події (часто на документальній основі). Новела – розповідь про незвичайну подію зі стрімким розвитком сюжету, із різкими зламами. Міф — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Легенда - усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій.

Казка - один з основних жанрів народної творчості, епічний, переважно прозаїчний твір чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням.

При́ тча — повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору.
На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея. Фейлето́ н — сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури, що висміює негативні явища в суспільному житті. Памфле́ т — різновид літературного чи публіцистичного твору, зазвичай спрямований проти політичного устрою в цілому чи окремої його частини, проти тої чи іншої соціальної групи, партії, управління і т.п., найчастіше – через розкриття окремих їхніх представників.

26.Лірика та ліричні жанри Лірика (від грец. λ ύ ρ α — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навко лишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.
О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зароджен ня ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось племені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку.
Лірика не зводиться лише до розмови від імені лірично го «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічають ся розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим чита чеві. У вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка («Качиний монолог»).
У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).
Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.
Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й пере живання якої передано у творі. Цю особу не можна плу тати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досві дом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.

Драма – зображення людини в дії, у конфлікті, у розмові. Особливості драматичних творів:

*зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання; *рушій дії – гострий конфлікт; *відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент; *діалогічний виклад художнього матеріалу4

Драма як жанр — п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. її зародження можна помітити в драматургії античності (" Іон" Еврипіда). Частина літературознавців вважає, що Д. як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками Д. стали Д.Дідро, Л.-С.Мерсьє та Г.-Е.ЛессінГі які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру.

- художнє відтворення подій повсякденного, громадського чи побутового життя (переважно сучасного письменникові);

- зображення людського горя й страждань без трагедійного загострення;

- викриття й засудження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без комедійного загострення;

- закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

Комедія – драматичний твір, в якому висміюються якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського характеру. Утворах усіх родів комічними бувають ситуації, події, характери; у драмі, крім того, ще й конфлікт. Сатиричному викриттю піддіаться порочні риси характеру дійових осіб, які проявляються головним чином через дію та висловлювання, що властиве драматичниму твору. Позитивні герої комедії, як правило, зображуються у поважному, серйозному плані. Негативні персонажі завжди наділені окремими смішними (сатиричними чи гумористичними) рисами.

- викриття та висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів;

- зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані;

Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п^,єси.

Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру.

Траге́ дія — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації.

*зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя;

*побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань; *динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін; *наявність трагедійного героя – людини великих пристрастей, сильної волі;

28. Термін «текст» широко використовується і в літературознавстві. Це - власне мовна грань літературного твору, що виділяється в ньому поряд з предметно-образним аспектом (світ твору) та ідейно-смисловий сферою (художній зміст). Обговорюючи питання теоретичної поетики, Ю.М. Лотман на початку 1970-х років писав: «Слід рішуче відмовитися від уявлення про те, що текст і художній твір - одне й те саме. Текст - один з компонентів художнього твору <...> художній ефект в цілому виникає з зіставлень тексту зі складним комплексом життєвих та ідейно-естетичних уявлень»(Лотман, 1970, 23).
Сучасні вчені часом містять у «простір» літературно художнього тексту (крім мови) зображене письменником і навіть висловлені ним ідеї, концепції, смисли, тобто художній зміст. Слова «текст» і «твір» в подібних випадках виявляються синонімами.
Текст, що розглядається в аспекті культурологічному, далеко не обов'язково є зв'язковою ланцюгом пропозицій, на чому наполягають лінгвісти. Він може бути гранично коротким («однофразовим»), які прислів'я, афоризми, гасла, і навіть однослівним, як наприклад, іронічне «Пильнуй!» У Козьми Пруткова.
Текстам, яким доступна нескінченно довге життя, протилежна жива мова, що побутує у вигляді спонтанних і внутрісітуатівних висловлювань, які після себе слідів не залишають. Таке насамперед розмовне спілкування, що становить основу і центр речемислітельной діяльності людини і свого роду фундамент мовної культури, її плодоносить грунт. Текстова ж сфера вторинна по відношенню до живої мови і нею незмінно харчується. Разом з тим тексти складають невід'ємну грань культури міжособистісного спілкування. Ця форма мови в дії вершить єднання людей, позбавлених можливості прямого контакту, віч-на-віч, - будь то сучасники, віддалені один від одного в просторі, або люди, розділені історичним часом. Саме тексти дозволяють нащадкам дізнатися думки людей попередніх епох, саме вони здійснюють спадкоємний зв'язок поколінь. Текст, вірний своєму призначенню, - це загальнокультурна цінність, часом знаходить значимість для всього людства. Такі канонічні тексти великих релігій, прославлені філософські твори, шедеври мистецтва.
Межі між власне текстами і мовними утвореннями нетекстової (суто локального, «внутрісітуатівного») характеру нерідко виявляються невизначеними, хиткими, розмитими. В одних випадках вислів, «народжується» з претензією на статус тексту, таким не стає (не повністю здійснені задуми літератора, графоманські штудії і т.п.). В інших же, навпаки, чийсь імпровізаційний і не передбачає збереження мовної акт волею співрозмовника або групового адресата набуває властивості тексту. Так, влучна фраза, раптом виникла в бесіді, може стати неодноразово повторюваною і відомою багатьом. Часом висловлювання, спочатку не претендує на статус текстів, згодом стають ними повною мірою, знаходячи довге життя і широку популярність (усні бесіди Сократа, записані Платоном і Ксенофонтом, листування відомих діячів культури, зазвичай публікується посмертно).
Розгляд тексту в ракурсах семіотичному і культурологічному для літературознавства не менш важливо й часі, ніж його традиційне, власне філологічне розуміння. Воно дозволяє чіткіше уявити природу авторства і повніше осмислити літературу як феномен міжособистісного спілкування.
Універсальне властивість тексту (будь-якого: розглянутого в ракурсі лінгвістичному, семіотичному, культурологічному) - це стабільність, незмінність, рівність самому собі. Трансформуючись (при доробках, пародійних перелицювання і навіть при випадкових неточності відтворення), текст багато втрачає, а то й зовсім перестає існувати як такий, замінюючись іншим текстом (нехай близьким початкового). Часом тексти, зовні схожі один на одного, глибоко різні за своєю суттю. Так, дві формули судового рішення, що відрізняються лише місцем розділові знаки, діаметрально протилежні за змістом: «стратити, не можна помилувати» і «стратити не можна, помилувати».
В останні десятиліття термін «текст» став широко використовуватися і за рамками філології (лінгвістики та літературознавства). Тексти, що розглядаються як явище семиотическое і які визначаються як «зв'язкові знакові комплекси», створюються не на одних тільки природних мовах. Існують несловесні тексти звернені прямо до зору (географічні карти, твори образотворчих мистецтв), або до слуху (звукова сигналізація, музичні твори), або до зору і слуху одночасно (мова ритуалу і, зокрема, літургії, театральне мистецтво, кіно-і телеінформації).
Слово «текст», далі, перейшло в сферу культурології, теорії спілкування, аксіології (вчення про цінності). Тут воно змінило і значною мірою звузило своє значення: текстом як культурною цінністю є далеко не всякий зв'язний комплекс. Текст в культурологічному ракурсі - це мовленнєвий (або ширше: знакова) утворення, що має внеситуативное цінність. Висловлювання ж, значущі лише протягом короткого проміжку часу і тільки в даному місці, текстами в очах культурологів не є. Приміром, записка, залишена матір'ю дочки, де йдеться про те, що слід взяти з холодильника на сніданок, що купити і приготувати, будучи повноцінним текстом для лінгвіста, таким для культуролога не виявляється. Для останнього текст - це результат затвердіння мовного акту, вислів, що випало в кристал, предмет, назавжди застиглий. За словами Ю.М. Лотмана, тексти - це не просто зафіксовані, але подлежаших збереженню мовні освіти, які «вносяться в колективну пам'ять культури»: «... не всяке повідомлення гідно бути записаним. Всі записане отримує особливу культурну значимість, перетворюючись в текст»(Лотман, 1997, 205). Говорячи інакше, текст як явище культури відтворюємо (за допомогою багаторазового переказу і варіювання або суворого повторення і тиражування).

Збережені та відтворювані знаково-мовні комплекси можуть мати різне призначення. Їх правомірно об'єднати у дві групи.
Перші не мають індивідуально-особистісного та оціночного характеру (плоди думки природничо-наукової і математичної, юридичні закони, правила професійної діяльності тощо). Вони не є наслідком чийогось духовного досвіду і не адресуються до особистості, творчо ініціативної і вільно на них відгукується, кажучи інакше - внутрішньо монологічні. Тут або має мecтo проста констатація фактів (документальність, протокольність), або формулюються нормативи в якій-небудь галузі практичної діяльності (наприклад, вказівки на допустимість вантажів у транспорті) або абстрактні істини (аксіоматика математичних і природничих наук) - словом, все те в знаково -мовній сфері, до чого особистість «говорить» і «сприймає» нейтральна. Подібні тексти не стають носіями живого людського голосу. Вони не інтонувати. І зовсім інша річ - тексти, причетні гуманітарній сфері, міросозерцательно значущі і особистісно пофарбовані. Їх правомірно назвати текстами-висловлюваннями. Інформація, що міститься в таких текстах інформація пов'язана з оценочностью та емоційністю. Тут значимо авторське начало (індивідуальне чи групове, колективне): тексти гуманітарної сфери комусь належать, є втіленням і слідом чийогось голосу. Саме так йде справа в публіцистиці, есеїстиці, мемуарах та, головне, в художній творчості.
Протягом останньої чверті століття виникла і усталилася також концепція тексту, рішуче відкидає ті звичні уявлення про нього, які ми позначили. Її можна назвати теорією тексту без берегів, або концепцією суцільний текстуалізації реальності. Пальма першості належить французькому постструктуралізму, визнаний лідер якого Ж. Дерріда нещодавно говорив «Для мене текст безмежний. Це абсолютна тотальність. «Немає нічого поза текстом» (тут вчений цитує себе самого). Це означає, що текст - не просто мовний акт. Припустимо, що стіл для мене - текст. Те, як я сприймаю цей стіл - долінгвістіческое сприйняття, - вже само по собі для мене текст»(Дерріда, 1988, 45). Текстом, як видно, названо тут геть усе, що сприйнято людиною.
Словом «текст» позначають також загальну сукупність наявного в об'єктивній реальності одному з учасників тартуско-московської школи, Р.Д. Тіменчік, належить наступна фраза «Якщо наше життя не текст, то що ж вона таке?» (Тіменчік, 1982, 67). Уявлення про світ як книзі, тобто тексті, сходить до дуже давньому метафоричному образу. Біблійний Мойсей назвав світ книгою Бога, про книгу життя неодноразово говориться в «Одкровенні Іоанна Богослова». Книга як символ буття присутній і в художній літературі, і не тільки безпосередньо, а й опосередковано, «підтекстовий». Так, герой лермонтовського вірші «Пророк» читає в «очах людей» «сторінки злоби і пороку». Однак правомірність перенесення релігійної та художньої символіки у сферу наукового знання викликає серйозні сумніви: якщо якесь слово значить рішуче все, то по суті воно не означає нічого.
Між тим, протягом останніх двох десятиліть розуміння тексту як не знає кордонів вкоренилась і в філологію. Свідчення тому - оригінальні роботи Р. Барта, однодумця і послідовника Ж. Дерріда. Цей філолог-есеїст різко протиставив одне одному художній текст і художній твір, розмежувавши два роди літературних текстів. Тексти класичних (немодерністскіх) творів, які мають смислової визначеністю і втілюють авторську поезію, характеризуються їм іронічно - відчужено. Класичний текст, по Барту, віддає данину лукавством і лицедійства, оскільки бачить се6я визначеним і цільним, не маючи для цього підстав. І - ще різкіше: життя в такому тексті перетворюється на нудотне місиво розхожих думок і в задушливий покрив, створений з прописних істин». У сучасних же текстах, стверджує вчений, говорить сама мова. Тут немає місця голосам персонажів і автора, на зміну останньому як носію певної позицій приходить Ськріптор (пише), що з'являється тільки в процесі письма і перестає існувати, якщо текст уже створений. Подібного роду Текст (з великої літери у Барта) усуває твір як таке. Він має своєю основою не чиюсь мова (особистісну), а безлике лист ігрового характеру, здатне принести задоволення читачеві (у тому числі і літературознавця). «Читача Тексту можна уподібнити дозвільному людині, яка нічим не обтяжений, він прогулюється» (Барт, 1978, 423). При цьому текст втрачає таку свою споконвічну рису, як стабільність і рівність самому собі. Він мислиться як виникає заново в кожному акті сприйняття як цілком належить читачеві і їм творений без оглядки на волю автора. Для науки, яка не збирається поривати з науковими та художніми традиціями, подібна перелицювання значення терміна «текст» навряд чи прийнятна.
Смисл. Герменевтика (від грец.— тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Розумі́ ння — психологічний стан, який виражає собою правильність ухваленого рішення і супроводжуваний відчуттям упевненості в точності сприйняття або інтерпретації якої-небудь події, явища, факту. У психолінгвістиці розуміння трактується переважно як результат смислового сприйняття мовного повідомлення. Інтерпретація — роз'яснення, тлумачення — відносно наукових та літературних текстів, а також творів образотворчого мистецтва; також відтворення. Смисл — значення чогось (слів, дії, стану), його лінгвістичне наповнення, філософська категорія. Смисл — цілісний вміст виразу, що сам визначає значення елементів та частин цього виразу.

29.. Сприйняття літ-ри читач і автор Потреба в інтерпретації твору органічно виростає з живих та безхитрісних читацьких відзовів на нього.Імпульси і розум читача співвідносяться з творчою волею автора твору досить непросто. Тут є і залежність сприймаючого суб’єкта від художника-творця, і самостійність першого по відношенню до другого. Обговорюючи проблему «читач-автор» вчені висловлюють різнонаправлені, часто полярні судження.. Вони або абсолютизують читацьку ініціативу або навпаки говорять про залежність читача від автора як деякої норми сприйняття літератури. Потебня вважав, що твір розвивається не в художникові, а в тих, хто розуміє., і заслуга автора полягає не в змісті, а гнучкості образу. Це уявлення про незалежність читачів від автора доведено до крайнощів у сучасних пост структуралістських роботах, а саме в Барта та в його концепції смерті автора.

Є і інша думка. Полемізуючи з потебнею, Скафтимов підкреслював залежність читача від автора, наголошуючи на вторинності читацької творчості. На думку Бонецької, читачу важливо пам’ятати передусім про первинні значення і замисли. Отже, літературний твір для читача це і вмістилище певних почуттіва і думок, які належать автору і стимулятор його власної духовної ініціативи та енергії. Щоб відбувся діалог між читачем і твором необхідним є естетичний смак і живий інтерес до письменника і його творів, здатність відчувати їх достоїнства. Читач може бути присутнім у творі напряму, будучи конкретизованим і локалізованим в тексті. Часом автора розмірковують про своїх читачів, ведуть з ними бесіди. Тому правомірно говорити про образ читача, як про одну з граней художньої предметності. Іншою формою існування читача є концепція адресата. Це може бути і конкретна особа і публіка сучасна автору. Читач адресат розглянутий зхгнім. Вченими (Яусс, Ізер), які становили школу рецептивної естетики. Вони вважали, що є 2 роди естетичних теорій- традиційна і нова. За новою читач міг бути імпліцитним чи іманентним. Автору присвоюється енергія впливу на читача. Порід з потенційним читачем для літ-ства важливим є також читацький досвід як такий. Реально існуючим читачам властиві різні, не схожі одна на одну установки сприйняття літератури. Ці установки ще називають горизонт очікувань. Суть діяльності письменника полягає у тому, щоб врахувати горизонт читацьких очікувань і разом з тим порушити їх, запропонувавши щось неочікувано нове. Читацька публіка вичається не тільки літературознавцями, а й соціологами, складаючи предмет соціології літератури. Масова література обслуговує читача, чиї життєві цінності вичерпуються стереотипами, у ній герої позбавлені індивідуальності.

30. Принципи розгляду літ-ного твору Усталилися такі поняття, що характеризують методологію і методику вивчення творів, як науковий опис, аналіз, інтерпретація; внутритекстовой (іманентне) і контекстуальний розгляд.

Вихідне завдання філолога по відношенню до літературного твору полягає в описі того, що в ньому формалізовано (мовні одиниці, предмети, дії, композиційні зчеплення). Науковим описом прийнято називати первісний етап дослідження, а саме фіксування даних експерименту і спостережень.В літе-стві домінує спостереження. Опис худ.тексту нерозривно пов'язаний з його аналізом. Опис і аналіз є справою творчою-спираючись на власне сприйняття, використовуючи проф..навики, літературознавець відділяє більш важливе від менш важливого, активно значиме від нейтрального. При цьому важливим є розуміння мотиву. На відміни від звичайних читацьких, власне літ-вче освоєння змісту опирається на наліз і опис форми. Вони не в змозі вичерпати зміст творів словесного мистецтва, оскільки худ.твір не може бути вичерпаним єдиним трактуванням твору..Літературознавсчі інтерпретації здатні увібрати в себе лише відносні істини. Літературознавчі інтерпретації набувають глибини, коли іманентне вивчення супроводжується контекстуальниим розглядом твору.

Контеквст- зв’язки літ-ного твору з зовнішніми йому літературними та текстуальними фактами та поза худ та поза текст. Фактами. Є ближчі(історія твору, біографія автора, властивості його особистості) і віддалені(соц.-культ життя сучасності автора, феномени історичного часу) контексти.. Контекст, в якому створюється літ-ний твір не має рамок і є безмежно широким. Чим ширше і більше враховані літературознавцем зв’язки твору з попередніми йому фактами та явищами, тим більше «виграє» аналіз та інтерпретація.

31. Термін " літературний процес " виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни " літературна еволюція", " літературне життя". " В сучасному літературознавстві утвердився погляд на історію літератури як на зміну типів художньої свідомості: міфопоетичної, традиціоналістської, індивідуально-авторської. Ця типологія враховує структурні зміни художнього мислення".

Літературний процес — важливий предмет історії літератури. Класи-цисти, романтики, прихильники біографічного методу вивчали кращі твори геніїв. Літературознавство другої половини XIX ст. здолало вибірковість у вивченні літератури, предметом його дослідження стали всі твори письменників незалежно від рівня художності та ідеологічного спрямування.

Науковці XX ст. Г. Поспєлов, М. Храпченко виступали як проти перетворення літературознавства в " історію генералів", так і проти історії літератури " без імен".

Терміном " літературний процес", відзначає В. Халізєв, " позначається літературне життя певної країни і епохи (у всій сукупності її явищ і фактів) і, по-друге, багатовіковий розвиток літератури в глобальному, всесвітньому масштабі. Літературний процес у другому значенні слова складає предмет порівняльно-історичного літературознавства".

Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Вій включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. В історії літератури були випадки, коли значні твори недооцінювалися, а посередні переоцінювалися. Радянське літературознавство, наприклад, недооцінювало ранню лірику П. Тичини і переоцінювало твори типу " Партія веде", " Пісня трактористки". Недооцінювалися твори модерністів, авангардистів, письменників діаспори. Часто виникає диспропорція між популярністю і культурно-естетичним значенням творів. Твори письменників іноді приходять до читача через тривалий проміжок часу. Протягом багатьох десятиліть замовчувалися твори Олени Теліги, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Івана Ірлявського.

На розвиток літератури впливають соціально-економічні особливості суспільства. Економічні відносини можуть сприяти або завдавати шкоди мистецтву. Однак не можна прямо пов'язувати розвиток літератури з матеріальним виробництвом. Історія літератури знає приклади, коли в періоди занепаду соціально-економічних відносин з'являлися визначні художні твори. В період суспільно-політичної кризи в Росії (кінець XVIII — поч. XIX ст.) творили О. Пушкін, М. Лермонтов; епоха глибокої політичної кризи часів Олександра III (XIX ст.) була періодом розвитку творчості П. Чайковського, І. Левітана, В. Сурікова; у феодально-роздрібненій Німеччині другої половини XVIII ст. розвивалася творчість Гете і Шиллера; поразка української національної революції 1917—1920 рр. збіглася з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Миколи Хвильового, М. Куліша, О. Довженка, Леся Курбаса.

32. Проблема літних зв’язків і взаємовпливів. Інтертекстуальність. Цей термін ввела Крістєва, франц. філолог по структуралістської орієнтації. Вона стверджувала, що будь=який текст є продукт всотування і трансформації іншого тексту. В суч. літ-стві термін широко використовується і є престижним. Ним позначається сукупність між текстових зв’язків, в склад яких входить не тільки несвідома цитація, а й осмислені посилання на інші тексти. Поняття між текстових сходжень намітив Томашевський. Він стверджував, що завданням літературознавства є розрізнення різних типів текстових сходжень. По перше, це свідомий натяк, посилання на творчість письменника, по другк, це несвідоме відтворення літ. Шаблону. Присутні в творі, але такі, що не належать автору мовні одиниці природно розглядати як ланки змістово значимої форми.

Проявами інтертекстуальності, зокрема, є: запозичення і переробка тем і сюжетів; явне та приховане цитування; переклад; плагіат; алюзія;

парафраза; наслідування; пародія; інсценування; екранізація; використання епіграфів; ремінісценція. Інтертекстуальність повинна бути об’єктом інтересу не лише теорії літератури, а й історії літератури, оскільки історія літератури має вивчати текст у кількох аспектах. По-перше, це паралельний розгляд тексту " у собі" та розгляд того ж тексту у взаємодії з іншими текстами як з урахуванням наявних в ньому зв’язків з іншими текстами, так і з урахуванням його участі у більш великих літературних утвореннях — сукупності творів одного автора, одного напряму, однієї епохи тощо. По-друге, це паралельний розгляд тексту з власне літературознавчих позицій, " інтралітературний" аналіз, лише в межах самого тексту та пов’язаних з ним текстів, а також " екстралітературний" аналіз, що вивчає роль тексту у нелітературних явищах і роль цих явищ у формуванні тексту — з урахуванням історії, соціології, психології людей того періоду (адресантів) та особисто автора (адресата), умов передачі інформації від автора до читача, різноманітних нелітературних впливів на обох тощо. У цих двох аспектах провідну роль відіграє інтертекстуальність. Навіть аналізуючи текст сам по собі, його внутрішній устрій і структуру, ми не можемо ігнорувати інтертекстуальність, яка обов’язково буде в ньому наявна.

33. Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм). Основні літературні напрями: - бароко (XVII — XVIII ст.); класицизм (XVIII—початок XIXст.); сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.); романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.); реалізм (друга половина XIX ст.); модернізм (кінець XIX — XX ст.); імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; постмодернізм (з 1980-х pp.).

Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.

Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають: - стиль доби; стиль напряму й течії; - стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента. Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.

34. Реалістичний тип творчості грунтується не на апріорних правилах і схемах, а на проникненні в закономірності соціальної дійсності (вона і є предметом мистецтва). Художник-реаліст пізнає характери і явища життя в русі, розуміє їх як результати дійсності, що розвивається. Він і мислить закономірностями цієї дійсності. Реалізм доби капіталізму складався в умовах підвищення авторитету науки і культури в цілому. Проте науковий характер мали переважно дослідження природних об'єктів. Науковий же світогляд, що осягає як відношення людини до природи, так і суспільні відносини самих людей, тоді ще не склався. Тому світоглядна орієнтація науки в питаннях вирішення завдань художньої творчості багато в чому зводилася до сприйняття, засвоєння і використання комплексу тих ідей і цінностей, які характеризують природно-науковий матеріалізм. Саме така естетика, зразком якої стали книга з природознавства, рівність усіх явищ життя перед оком художника, вела реалізм до натуралізму.

Соціально-історичний аналіз, що лежить в основі реалізму, дає змогу мистецтву всебічно охопити життя людини в суспільстві, зробити своїм предметом саме життя, образ життя сучасного суспільства, тобто все те багатство життєвих обставин, які так чи інакше впливають на долю людини. Сюди належать виховання і освіта, соціальні, політичні, культурні, етнічні, сімейні та всякі інші відносини і зв'язки людей між собою. Водночас реалізм передбачає художній аналіз суспільства в усіх його соціально-культурних площинах, втілених у повних життя людських індивідуальностях. Вияви реалістичного типу творчості є в міфах, казках, легендах, в окремих творах античної літератури (Гесіод " Роботи і дні"), середньовічних фабліо, шванках, у літературі епохи Відродження (Петрарка, Боккаччо, Чосер, Сервантес, Рабле, Шекспір), Просвітництва (Лессінґ, Дідро, Філдінг, Діккенс), у творчості письменників XIX ст. (т. зв. критичних реалістів), натуралістів і соціалістичних реалістів. Має рацію

A. Ткаченко, що " реалістичний тип творчості не вичерпав всі свої можливості, оскільки в його підґрунті — один із полюсів психологічної типології людини мистецької". Реалі́ зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі.У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Визначальні риси реалізму-раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

35 Сентименталі́ зм (фр. sentimentalisme, від фр. sentiment - почуття) — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст. Виник як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили, як героїв, простих людей. Початки сентиметналізму пов'язані з творчістю англійських письменників першої половини 18 ст. С. Річардсона, Д. Томпсона, Т. Ґрея й ін. Сентименталізм вплинув на виникнення нових жанрів прози, а також на посилення уваги до елегії, ідилії, байки в поезії. апрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти відкинули раціоналізм Декарта, на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта " Я мислю, отже існую", прийшла теза Жан Жака Руссо: " Я відчуваю, отже існую". Сентименталісти за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. В утвердженні сентименталізму провідну роль відіграла філософія Френсіса Бекона і Джона Локка. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: " Розум може помилятися, почуття — ніколи".Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.

Визначальні риси сентименталізму: - відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення; позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства; вільна побудова твору; підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість; мальовничі сільські пейзажі; розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу; інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої. Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина.

36. Назва терміна «романтизм» вказує на зв'язок із середніми віками, коли в літературі був популярний жанр лицарського роману.

Назва виникла від французького слова «romantisme», яким позначалося щось таємне, дивне, нереальне.

Романтизм — напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції. Представники романтизму відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її анти естетичним характером.

Романтики уявляли розум ототожненням прагматизму, тому просвітницькому ідеалу розуму був протиставлений культ почуттів. Вони зосередились на людських переживаннях, які виражали неповторну індивідуальність.

Романтизм мислився його засновниками як антикласи-цистичний напрям. Дійсно, чимало принципів і рис нового напряму протистояло орієнтаціям класицистів. Зокрема, культ античності, що панував у класицизмі, не знаходить свого відгуку в романтиків. Останні — чи не вперше в літературі Нового часу — із трепетом ставляться до середньовічної доби. «Це були прекрасні, блискучі часи, коли Європа була єдиною християнською країною, коли християнське співтовариство населяло цю перетворену людиною частину світу...», — писав про середньовіччя один з найяскравіших теоретиків і практиків німецького романтизму Новаліс. Віддає перевагу середнім вікам перед античністю і представниця французького романтизму Жермена де Сталь. У культурі й мистецтві середньовіччя романтики вбачали таємниче, містичне, дивовижне, а саме це й цікавило їх, і художньо відтворювалося в їхніх творах.

Посилюється інтерес романтиків до Сходу, до східної екзотики. Достатньо пригадати «Східні мотиви» В. Гюго, «Єврейські мелодії» Дж. Байрона, «Кримські сонети» А. Міцкевича. На східному тлі відбувається дія багатьох романтичних творів («Повстання ісламу» П. Шеллі, «Бахчисарайський фонтан» О. Пушкіна, «Демон» М. Лєрмонтова, «Корсар» Дж. Байрона). Особливу увагу романтики приділяють християнським мотивам і образам («Мойсей» А. Віньї, «Каїн» Дж. Байрона, «Еліксири диявола» Е. Гофмана, «Марія» Т. Шевченка). Віктор Гюґо був певний того, що саме християнство породило романтичну літературу.

Романтичні «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю. Романтики зазнають страждань у суперечливому непізнаваному світі, а весь напрям знаменується так званим «космічним песимізмом», настроями безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи» (термін належить німецькому письменникові Жану Полю). Романтичні герої відчувають хаотичність світу, примарність людського щастя, розлад із суспільством. «Світова скорбота» властива ліричним героям Дж. Леопарді, А. де Віньї, А. де Ламартіна, М. Лєрмонтова, головним героям творів Ф. Шатобріана («Рене»), А. де Мюссе («Сповідь сина віку»), Б. Констана («Адольф»), а особливо — Дж. Г. Байрона («Паломництво Чайльд-Гарольда», «Манф-ред», «Каїн»).

Герої романтиків нерідко є носіями авторської свідомості. Вони перебувають у центрі романтичного всесвіту, є почасти одинаками, не підкоряються законам світу, гостро відчувають людський біль. Людина для романтиків — «міра всіх речей», вона, за висловом Новаліса, є «диференціалом безкінечно великої та інтегралом безкінечно малої природи», є мікрокосмосом. У кожної людини романтики відшуковують дещо неповторне, тільки їй притаманне, вони звертають увагу на індивідуальне в кожній особистості. «Тільки індивідум цікавий», — стверджував Новаліс. Внутрішній світ людини, її особисте «я» та приватні зв'язки з життям цікавлять романтиків найбільшою мірою. Особистість романтичного героя часто таємнича, незвичайна, виняткова. Це людина героїчна, вона протистоїть ворожому їй суспільству. Такі Байронів Конрад та Прометей Шеллі, Ернані Гюго та Конрад Валленрод Міцкевича, Дон-Жуан Гофмана та Демон Лєрмонтова.

37. Модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн» пов'язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є визначальними рисами модернізму.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою.

Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець X. Ортега-і-Гасет зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво» [цит. за: 43, /б]. Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з «антидемократичного» правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністів (див. відповідні розділи).

Модернізм затверджує примат форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (футуризм, «новий роман»), іноді — підкорена формі категорія змісту є також важливою (експресіонізм, екзистенціалізм) Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється «тотальна» іронія. Згідно з цим, постійно натрапляємо на пародію та алюзію, оголення прийому та акцентацію на «зробленості» твору, елементи гри та ілюзії творчості.

38. Постмодерні́ зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, кономічних, політичних.Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. список рис постмодернізму:

культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність.[6]Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.