Види адаптації

Соціально-психологічну адаптацію можна класифікувати за наступрими видами:

· професійна адаптація: профорієнтаційна адаптація; адаптація до навчального процесу (дидактична адаптація);

· соціальна адаптація: пристосування індивіда до групи, всього студентського колективу; прийняття нормативно-правових вимог перебування у ВНЗ; осмислене прийняття норм моралі та культури; адаптація до умов проживання у гуртожитку;

· біологічна адаптація: адаптація організму до нових умов (кліматичних, побутових, санітарних), режиму праці, сну, фізичних та нервових навантажень; режим і якість харчування;

· психологічна адаптація: стан психологічного задоволення (незадоволення), комфорту (дискомфорту), відчуття внутрішньої і зовнішньої гармонії (дисгармонії) від успішності (неуспішності) професійної, соціальної та біологічної адаптацій; вміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведінки і діяльності.

Таким чином, поняття «адаптація» є багатозначним, що відображає різноманітність та багаторівневість означуваного явища. В найбільш поширеному розумінні під адаптацією розглядають процес пристосування організму до нового середовища. Мова йде про цілісне, системне пристосування, що об'єднує біологічний, психологічний та соціальні рівні.

Аналіз літератури із загальної психології та педагогіки показав, що адаптація людини до життя і діяльності – складне явище, спрямоване на забезпечення формування адекватної поведінки та ефективної взаємодії людини з довкіллям. Було виявлено, що в науці існують різні підходи до класифікації видів адаптації. Досліджуючи входження людини до нового середовища, В.І.Брудний, С.М. Мадорська, П.А. Просецький, Р.Ф. Якунін та ін. виділяють такі види адаптації: психологічну, соціальну та соціально-психологічну.

Найбільш повне і точне визначення соціально-психологічної адаптованості дав А.А. Налчаджян – це такий стан взаємостосунків особистості і групи, коли особистість без тривалих зовнішніх і внутрішніх конфліктів продуктивно виконує свою провідну діяльність, задовольняє свої основні соціогенні потреби, в повній мірі іде назустріч тим рольовим очікуванням, які пред’являє до неї еталонна група, переживає стан самоствердження і вільного вираження своїх творчих здібностей. Відповідно до цього, адаптація – це той соціально-психологічний процес, який при сприятливому протіканні веде особистість до стану адаптованості.

Безумовно, адаптація людини є багаторівневим та поступовим процесом. З одного боку, вона визначається виробленням пристосувальних механізмів, починаючи від психічної реакції на нові умови функціонування, перебудови вже існуючих динамічних стереотипів та психічних процесів, і завершується формуванням нових пристосувальних реакцій і стереотипів. З іншого боку, адаптаційні процеси послідовно реалізуються в напрямку засвоєння окремих різновидів діяльності, необхідних для досягнення індивідуальної і соціальної мети. Відповідно, в процесі адаптованості людини відбувається перехід від кількісних змін (поглиблення знань, оволодіння засобами та прийомами реагування, зростання впевненості в своїх можливостях, формування позитивного ставлення до нових завдань і умов діяльності) до якісних змін особистості, що дозволяє людині ефективно реалізувати нові види діяльності.

Дослідження ефективності адаптації, а також пошук факторів, які визначають її успішність, займає значне місце в психологічній науковій літературі. Всю її сукупність можна умовно розбити на три групи: минулий досвід індивіда, що склався в результаті його попередньої діяльності; особливості прояву активності та індивідуально-психологічна характеристика особистості; особливості середовища, до якого необхідно пристосуватися людині. Таким чином, виділяють об’єктивні та суб’єктивні фактори. Об’єктивними факторами, що впливають на соціально-психологічну адаптацію слід вважати традиції, цінності та норми об’єднаного навчально-виховного колективу, стиль керівництва колективом, систему взаємовідносин, рівень конфліктності, статус особистості тощо. Суб’єктивними факторами виступають рівень розвитку особистості та його особистісні характеристики (світогляд, спрямованість, адаптабельність, конфліктність тощо), індивідуальний стиль спілкування, адаптивний досвід, почуття корисності для колективу, прагнення прийняти його цінності (Ф.Б. Березін, М.Г. Горліченко, І.К. Кряжева, С.І. Селіверстов, О.В. Іванова, В.С. Штифурак та ін.).

У сучасній корекційній педагогіці та психології вузівську освіту студентів із зоровою депривацією трактують і як соціальний інститут, і як педагогічний процес, який є важливим фактором їх соціальної реабілітації. Для основної маси слабозорих студентів саме вступ до вищого навчального закладу і початок навчання в ньому являють собою перший у їхньому житті дієвий крок у напрямку соціальної інтеграції, оскільки попередні навчальні етапи проходили у більшості випадків у спеціальних закладах інтернатного типу. Тому ВНЗ, на думку С.А. Гончарова, В.З. Кантора, М.І. Нікітіної, В.В. Семикіна та ін., стає тим „тренажером”, який моделює дії психолого-педагогічних механізмів соціальної адаптації та інтеграції людей зі зниженим зором, що функціонують в масштабах суспільства. Відтак, досвід її включення у вузівське середовище представляє собою досвід його соціальної адаптації та інтеграції в цілому. Але, разом з тим, даний досвід не завжди є позитивним, оскільки аналіз змісту шкільної освіти людей із зоровою депривацією показує, що наявність у ньому базових загальноосвітніх стандартів, навіть при їх належному засвоєнні, не забезпечує повноцінної підготовки випускника спеціальної загальноосвітньої школи до самостійного життя і виконання всіх соціальних функцій (І.Н. Зарубіна, В.З. Кантор, Є.П. Синьова, П.М. Таланчук, С.В. Федоренко та ін).

Процес навчання у вищому навчальному закладі має складності, оскільки упродовж шкільного життя у слабозорої дитини розвивається певний негативний захисний комплекс перед зрячими, який поступово переходить в стан стійкого стереотипу поведінки.

Внаслідок цього виникають особливості спілкування слабозорих студентів у студентських групах. Умови співіснування з великою групою людей, що добре бачать і мають інакший досвід навчання і спілкування, для слабозорих студентів створюють нову складну соціальну ситуацію, пов’язану із протиріччями між звичними способами взаємодії з особами, що мають порушення зору, і новими умовами навчання в середовищі зрячих. Сучасні дослідження І.Н. Зарубіної, В.З. Кантора, Г.В. Нікуліної, Г.Ф. Нікуліної, П.М. Таланчука та ін. засвідчили, що інтеграція студентів з особливими освітніми потребами у ВНЗ вимагає взаємної адаптації обох сторін: студентів, які здобули середню освіту у спеціальних школах, до нових умов навчання в змішаному середовищі і навчального закладу до потреб слабозорих студентів у спеціальних технологіях та засобах навчання, педагогічному, психологічному та соціальному патронаті.

Проаналізувавши спеціальну літературу (В.З. Деніскіна, В.З. Кантор, Г.В. Нікуліна, Є.П. Синьова, С.В. Федоренко, В.А. Феоктістова та ін.), ми виділили причини, які найбільше впливають на соціально-психологічну адаптацію та інтеграцію слабозорих студентів у системі вищої школи - це причини загально-психологічного, спеціально-особистісного, пов’язаного з глибокими вадами зору, та соціального змісту.

Загально-психологічні причини включають рівень сформованості практичних і соціально значущих навичок у випускників шкіл-інтернатів для сліпих і слабозорих дітей, які дозволять їм вести самостійне життя в умовах закладу інтегрованого типу (високий рівень шкільної підготовки, тобто достатня інформативність та інформованість; особливості володіння елементами вузівської навчальної діяльності; комунікабельність та відсутність емоційно-вольових порушень).

Спеціально-особистісні причини включають правильне усвідомлення випускниками свого дефекту і відповідне ставлення до нього; наявність установки на соціальну інтеграцію; наявність позитивного мотиву на продовження навчання та віру в успішність наступної професійної діяльності.