Види мовлення та їх характеристика

У сучасній психології розрізняють мовлення зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє у свою чергу має дві форми: усне мовлення та писемне. Крім того, усне мовлення буває діалогічним та монологічним.

Внутрішнє мовлення виступає механізмом мовного мислення людини, тому не випадково відомий психолог Л.С. Виготський писав, що „внутрішнє мовлення - це живий процес народження думки у слові". Нині у психології внутрішнє мислення розглядають як мовну діяльність, організовану за принципами інших видів діяльності. Воно пов'язане з розвитком такої галузі, як психолінгвістика, яка намагається поєднати систему методів і понять у психології з надбаннями вивчення мови як суспільного явища.

Усне мовлення може протікати в трьох основних формах: вигук, діалогічне (відповіді на питання) та монологічне (самостійно розгорнуте висловлювання) мовлення.

Першу форму - вигук не можна вважати істинним мовленням: воно не є передачею якогось повідомлення про подію або відношення за допомогою кодів мови. Мовленнєві вигуки найчастіше виступають афективними реакціями, що мимовільно виникають у відповідь на певне несподіване явище (вигуки типу „ой", „ах", „ух", „ого" тощо).

Зупинимося більш детально на двох основних формах розгорнутого усного мовлення — діалогічного та монологічного. Усне діалогічне мовлення може здійснюватися або у формі відповідей на питання, або у формі розмови, тоді як усне монологічне мовлення може бути лише у вигляді розповіді, переказу, оповідання.

У звичайній розмові діалогічне мовлення не носить спеціального навмисного характеру та наперед заданого підготовленого плану. Як правило, зміст, характер діалогічного мовлення визначається безпосередніми умовами розмови та її конкретним змістом.

Діалогічне мовлення характеризується більшою свободою у побудові зв'язного та розгорнутого мовлення, ніж монологічне, а особливо письмове. Це пояснюється безпосередністю умов розмови, а також однаковими обставинами, фактами, явищами, емоціями і, як наслідок, легкого розуміння один одного, без користування своїми думками в розгорнутій мовленнєвій формі.

Велике місце у практиці спілкування людей має монологічне мовлення, що проявляється в різних усних та письмових виступах. Монологічні форми мовлення - це лекції, доповіді, виступи на зборах, оголошення, накази, різні усні та письмові повідомлення.

Монологічне мовлення є більш складною формою мовлення порівняно з діалогічним. Монологічні виступи вимагають попереднього продумування та планування. Будучи відносно розгорнутим, монологічне мовлення за своїм змістом та граматичною формою багато в чому збігається з писемним.

Писемне мовлення, як і усне, також є широкою формою спілкування. Але обмін думками, знаннями в усному та писемному мовленні відбувається неоднаково. Усне мовлення базується на членороздільних звуках. Писемне мовлення - графічні зображення, виражені за допомогою писемних знаків (букв), кожний з яких визначає конкретний звук усного мовлення.

Особливістю писемного мовлення є те, що воно в історичному плані розвитку, у житті конкретної людини виникає пізніше усного мовлення і виникає на його базі. До писемного мовлення належить складання, переписування та викладення різних текстів, а також їх читання вголос та про себе.

Специфікою писемного мовлення є те, що воно спрямоване на відсутнього читача. Через це відсутній безпосередній контакт між тим, хто пише, і тим, хто читає, і тому писемне мовлення більш розгорнуте, зв'язне порівняно з усним.

Роль писемного мовлення значно підвищується у зв'язку з тим, що воно значно розгортає межі спілкування між людьми і розширює можливості пізнання дійсності. Завдяки писемному мовленню людина пізнає історичний досвід розвитку людства. У писемному мовленні зафіксовані історичні досягнення в галузі науки, мистецтва, усієї культури людства.

Внутрішнім мовленням називається мовлення „про себе", ним людина користується у процесі мислення. Цей різновид мовлення дозволяє людям мислити, думати. Часто внутрішнє мовлення передує такій же за змістом письмово або усно висловленій думці. Причому думка, недостатньо оформлена у внутрішньому мовленні, також недосконало виражається і в зовнішньому (писемному чи усному) мовленні.

Велике значення для характеристики культурного рівня людини має стиль мовлення, у якому відображаються особливості розумового та загального розвитку людини, специфіка її професійної діяльності, життєвий досвід спілкування з людьми тощо. Розрізняють такі стилі мовлення: розмовний, художній, офіційно-діловий, науковий. Часто ці стилі мовлення комбінуються.

Крім того, кожна людина має свій, властивий лише їй стиль мовлення, який відрізняється від стилю інших людей. Цей особистий стиль відносно постійний, усталений щодо даної конкретної людини. Тому нерідко за стилем можна здогадатися, хто виголосив промову. На індивідуальний стиль мовлення впливає низка чинників - обсяг словникового запасу, довжина речень, що виражається загальною кількістю складів у них, а також кількістю довгих слів, особових займенників тощо.

Друга сигнальна система - притаманна тільки людині система умовно-рефлекторних зв'язків. Формується у вищих відділах центральної нервової системи і працює на основі першої сигнальної системи. Друга сигнальна система активізується при впливі мовних подразників.

Поняття " друга сигнальна система" було висунуто І. П. Павловим (1932) для визначення принципових відмінностей в роботі головного мозку тварин і людини. Мозок тваринного відповідає лише на безпосередні зорові, звукові та інші подразнення або їх сліди; виникають відчуття складають першу сигнальну систему дійсності. [1]

В процесі еволюції тваринного світу на етапі розвитку виду Homo sapiens відбулася якісна видозміна системи сигналізації, що забезпечує адаптивне пристосувальне поведінку. Воно обумовлене появою другої сигнальної системи - виникненням і розвитком мови, суть якої полягає в тому, що в другій сигнальній системі людини сигнали набувають нову властивість умовності - перетворюються в знаки в прямому сенсі цього слова. [2] Слово, за висловом І. П. Павлова, стає " сигналом сигналів". [1]

Характер взаємодії першої та другої сигнальної систем може варіювати в залежності від умов виховання (соціальний фактор) та особливостей нервової системи (біологічний фактор). Одні люди відрізняються відносною слабкістю першої сигнальної системи - їх безпосередні відчуття бліді і слабкі (розумовий тип), інші, навпаки, сприймають її сигнали яскраво і сильно (художній тип). Для повноцінного розвитку особистості необхідно своєчасне і правильне розвиток обох сигнальних систем. [1]

Загальна психологія “Психологія регулятивної сфери”

1) Діяльність завжди спричиняється певними мотивами. Мотиви - це те, заради чого виконується діяльність (наприклад, заради самоствердження, грошей тощо).
Поняття " мотив" (від лат. Movere - рухати, штовхати) означає спонукання до діяльності, спонукальну причину дій і вчинків. Мотиви можуть бути різні: інтерес до змісту і процесу діяльності, борг перед суспільством, самоствердження і т.п.
Якщо людина прагне до виконання певної діяльності, можна сказати, що у нього є мотивація. Наприклад, якщо учень старанний у навчанні - у нього мотивація до навчання; у спортсмена, який прагне досягти високих результатів, високий рівень мотивації досягнення; бажання керівника всіх підкоряти свідчить про наявність високого рівня мотивації до влади.
Мотивація - це сукупність спонукають факторів, що визначають активність особистості; до них відносяться мотиви, потреби, стимули, ситуативні чинники, які детермінують поведінку людини.
Мотиви - це відносно стійкі прояви, атрибути особистості. Наприклад, стверджуючи, що певній людині притаманний пізнавальний мотив, ми маємо на увазі, що в багатьох ситуаціях у нього виявляється пізнавальна мотивація.
Мотиви є відносно стійкими утвореннями особистості, проте мотивація включає в себе не тільки мотиви, а й ситуативні чинники (вплив різних людей, специфіка діяльності та ситуації). Такі ситуативні чинники, як складність завдання, вимоги керівництва, установки оточуючих людей, сильно впливають на мотивацію людини в деякий проміжок часу.
Наприклад, мотивація діяльності та активність працівника залежать не тільки від інтенсивності мотивів (стабільних особистісних утворень, які проявляються в різних обставинах), але і від вимог, установок керівника та інших ситуативних факторів.
Актуально (в деякий конкретний проміжок часу) мотивація досягнення студента (наприклад, у процесі виконання ним тесту) залежить не тільки від його мотивів, а й від багатьох ситуативних факторів (вказівок і установок експериментатора, попереднього впливу інших людей).
Мотивація спортсмена (актуальна мотивація досягнення під час змагання) залежить не тільки від особливостей і сили його мотивів, а й від багатьох ситуативних факторів (установок тренера, турнірної ситуації, очікувань з боку інших людей, командного " духу" і т.п.).
Певний мотив (або навіть сукупність мотивів) однозначно не визначають мотивацію діяльності. Необхідно враховувати внесок факторів конкретної ситуації. Наприклад, надмірна складність навчальної діяльності, відсутність нормальної взаємодії з вчителем або керівником призводять до зниження не тільки мотивації, але й ефективності діяльності.