💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Лекція 35 ПРО СВІТОГЛЯД

Вельмишановне товариство! На нашій останній зустрічі ми з вами переймалися дрібним повсякденним клопотом, немов порядкуючи у своєму скромному домі. А тепер ми хочемо здійснити сміливий наїзд і наважитись відповісти на запитання, яке знов і знов ставлять перед нами наші опоненти: чи веде психо­аналіз до якогось певного світогляду і до якого саме?

Боюся, що світогляд – специфічно німецьке уявлення, і переклад цього слова чужими мовами по­в'язаний із великими труднощами. Якби я спробував визначити його, моя спроба вочевидь видалася б не­зграбною. Так-от, я гадаю, що світогляд – це інте­лектуальна структура, яка цілісно розв'язує всі про­блеми нашого існування на підставі певної вищої гі­потези, причому жодного питання не зостається від­критим і все, що становить наш інтерес, займає своє визначене місце. Неважко зрозуміти, що володіння таким світоглядом належить до ідеальних прагнень людства. Вірячи в такий світогляд, можна певніше почуватися в житті, знати, до чого слід прагнути, як найдоцільніше застосовувати свої почуття та інтереси.

Якщо саме таким є характер світогляду, відповідь для психоаналізу буде легка. Як осібна царина знань, галузь психології – глибинна психологія або психо­логія неусвідомленого, – він цілком не годиться для вибудови власного світогляду і мусить переймати звичайний науковий світогляд. А проте науковий сві­тогляд значно відступає від нашого визначення. Що­правда, він визнає принцип цілісності і єдності по­яснення світу, але лише як програму, виконання якої відсунуте в майбутнє. Зате він вирізняється своїм негативним характером, бо ж обмежений досі пізна­ним і суворим відкиданням певних, чужих йому елементів. Науковий світогляд проголошує, що нема жодного іншого джерела пізнання світу, крім інте­лектуального опрацювання ретельно перевірених спо­стережень, отже, того, що ми називаємо досліджен­ням, натомість одкровення, інтуїція, пророцтва не да­ють нам ніяких знань. Здається, таке розуміння на­прикінці минулого сторіччя от-от уже мало стати загальновизнаним. Проте наше сторіччя свого не по­пустило і винайшло зверхній закид, буцімто такий світогляд водночас і жалюгідний, і невтішний, не відповідає величі людського духу й потребам людської душі.

Цей закид завжди треба спростовувати що є сили й завзяття. Він цілком безпідставний, бо й дух, і душа – такі самі об'єкти наукового пізнання, як і будь-які інші речі позалюдської природи. Психо­аналіз має осібний привілей оступатися за науковий світогляд, бо йому аж ніяк не можна закинути, ніби в картині світу він нехтує царину психічного. Адже його внесок до науки якраз і полягає в поширенні досліджень на царину психіки. Без такої психології наука була б дуже неповна. Коли науку збагатили дослідженням інтелектуальних та емоційних функцій людини (і тварини), виявилось, що загальний стан науки не змінився, не постало жодних нових джерел знань або методів досліджень. Інтуїція та пророцтва й справді були б такими, якби вони існували, але їх можна спокійнісінько вважати за людські ілюзії, своєрідні справдження бажань. Неважко розпізнати, що претензії на такий світогляд мають чисто афек­тивну основу. Наука бере до уваги, що психічне жит­тя людини ці претензії створює, і готова дослідити їхні джерела, проте не має навіть найменшого при­воду визнавати їхню обґрунтованість. Навпаки, вона не забуває нагадувати, що все те ілюзія, такі афек­тивні претензії слід ретельно відділяти від науки.

Це аж ніяк не означає, що слід зневажливо відки­дати такі бажання або недооцінювати їхню вагу в людському житті. Ми ладні простежити, як реалізо­вані ці бажання в творах мистецтва, в системах релігії та філософії, але треба зважати й на те, що переносити ці претензії в царину пізнання було б найвищою мірою необґрунтованим і недоцільним. Бо тим самим відкрилися б шляхи, що провадять нас у царину психозу, чи то індивідуального, чи то масо­вого, і зупинилися б потоки неоціненної енергії, звер­нені до дійсності, зупинилися б, щоб бажання й по­треби скількимога задовольняти в собі самому.

З позиції науки тут уже видається неминучим удатись до критики, виступивши з запереченнями і спростуваннями. Адже не досить сказати, що нау­ка – це одна царина духовної діяльності людини, а релігія та філософія – інші, які своєю вагою при­наймні не поступаються першій, і що наука не може в них утручатись; усі ті царини мають однакові пре­тензії на істину, і кожній людині вільно обирати, на чому їй спирати свої переконання і на що звертати свою віру. Такий погляд уважають занадто вже шляхетний, толерантний, широкий і вільний від дріб'язкових упереджень. Та, на жаль, він необґрунтований і додає свою частку до тієї всієї шкоди, яку спричиняє цілковито ненауковий світогляд, а практично ще й тотожний із ним. Отож виявляється, що істина не може бути толерантною, вона не тер­пить жодних компромісів та обмежень, а досліджен­ня трактує як свої власні всі три царини людської діяльності і мусить ставати невблаганно критичним, коли якась інша сила намагатиметься відібрати собі ту чи ту окрему галузь.

З трьох сил, що можуть виборювати в науки ґрунт, тільки релігія – серйозний супротивник. Мистецтво майже завжди нешкідливе й зичливе, воно не прагне ставати чимось іншим, крім ілюзії. За винятком не­багатьох осіб, що, як кажуть, одержимі мистецтвом, митці не зважуються втручатись у царину реальності. Філософія не суперечить науці, радше й сама вона діє як наука, використовує почасти ті самі ме­тоди, але відступає від неї в тім, що плекає ілюзію виробити взаємопов'язану картину світу, що не міс­тила б прогалин, проте при кожному поступі наших знань ця картина неминуче розлітається вщент. З погляду методології філософія хибить тим, що переоцінює значення логічних операцій у процесі пізнан­ня і почасти визнає вагу інших джерел пізнання, приміром, інтуїції. І не раз з'являється думка, що жарт поета (Г. Гайне) певною мірою слушний, коли він сказав про філософа:

Сорочкою нічною та чепцем Він діри затулив світобудови.

Але філософія не має безпосереднього впливу на великі маси людей, ба більше, вона цікава лише нечисленній меншості тонкого прошарку інтелектуалів, уся решта навряд чи й розуміє її. Зате релігія – це величезна потуга, що використовує наймогутніші емоції людини. Адже відомо, що раніше вона обійма­ла майже все, що відігравало певну роль у духов­ному житті людини, посідала місце науки, коли самої науки ще майже не було, і створила світогляд, до якого годі було дорівнятись у послідовності та цілісності, і хоч скільки його розхитували, він існує й тепер.

Якщо ви хочете уявити собі всю велич релігії, то вам слід усвідомити, що вона давала людині. Релігія пояснювала, як зародився і розвивався світ, гаран­тувала людині захист і безкінечне щастя в мінливих обставинах життя; до своїх поглядів та вчинків вона схиляла через приписи, які підпирала всім своїм авторитетом. Отже, релігія виконувала три функції. По-перше, задовольняла людську жадобу знань, чи­нила те саме, чого з допомогою своїх засобів пробувала досягти наука, і тут релігія виступала як суперниця науки. Своїй другій функції релігія, звичай­но, завдячує велику частину власного впливу. Коли релігія зменшує страх людини перед життєвими не­безпеками й несподіваними поворотами долі, запев­няє, ніби все скінчиться добром, розвіює тугу в не­щасті, наука ніяк не може конкурувати з нею. Наука, правда, навчає, як уникнути певних небезпек, і може успішно поборювати численні нещастя; було б не­справедливо заперечувати її роль могутньої поміч­ниці людства, але в багатьох ситуаціях вона змушена полишати людей наодинці з їхнім лихом і може порадити їм тільки покору. У своїй третій функції – даючи настанови, запроваджуючи заборони та обме­ження – релігія найбільше відрізняється від науки. Бо наука задовольняється тим, що лише досліджує й визначає, хоча її практичне застосування й стає джерелом правил та порад, що вказують, як жити. За певних обставин вони збігаються з тим, що за­бороняє релігія, проте підстави зовсім інші

Поєднання цих трьох аспектів релігії не зовсім зрозуміле. Що спільного між поясненням походження світу і накиданням певних етичних приписів? На­томість запевнення в захисті та кінцевому щасті тіс­но пов'язані з етичними вимогами. Такі запевнення – винагорода за дотримання релігійних заповідей; тіль­ки дотримуючись їх, можна сподіватись обіцяного до­бра, на непокірних чекає кара. А втім, щось подібне діється й тоді, коли йдеться про науку. Як уважає наука, той, хто нехтує її рекомендації, завдає собі шкоди.

Дивовижне поєднання в релігії повчання, втішання та вимогливості стане зрозумілим лише тоді, коли піддати її аналізові з погляду походження. Цей ана­ліз можна починати з найпримітнішого елемента всієї сукупності – з теорії виникнення світу: адже чому тоді космогонія – неодмінна складова частина кожної релігійної системи? Тож теорія полягає в то­му, що світ створено подібною до людини істотою, яка, проте, мала незмірно більшу могутність, муд­рість, силу і пристрасть, тобто створено своєрідною ідеалізованою надлюдиною. Звірі, як творці всесвіту, вказують на вплив тотемізму, що про нього згодом ми принаймні побіжно ще згадаємо. Цікаво, що цей творець усесвіту завжди виступає тільки в однині, навіть там, де вірять у багатобожжя. Цікаве й те, що здебільшого це чоловік, хоч аж ніяк не бракує згадок про жінок-богинь і чимало міфологічних опо­відей про створення світу починається саме з того, що Бог-чоловік повалює жіноче божество, прини­жене до якоїсь потвори. З цим питанням пов'язані надзвичайно цікаві поодинокі проблеми, проте ми му­симо поспішати. Дальший шлях стане нам добре знайомим, якщо Бога-творця прямо назвати батьком. Психоаналіз висновує, що це справді батько – такий величний, яким він колись видавався малій дитині. Тож релігійна людина уявляє собі створення світу так само, як і власне виникнення.

Після цього вже легко пояснити, чому з космо­гонією поєднані втішні запевнення і суворі етичні приписи. Та сама особа, якій дитина завдячує власне існування, – батько (хоча правильніше було б сказати: батьківська інстанція, складена з постатей батька-матері), – береже й охороняє кволу, безпо­радну дитину, беззахисну супроти всіх небезпек, що чигають на неї в навколишньому світі; перебуваючи під її опікою, дитина почувається в безпеці. Навіть вирісши та усвідомлюючи, що вже володіє значними силами, людина все ж і далі зважає на життєві не­безпеки і слушно висновує, що, по суті, вона така сама безпорадна і безборонна, як і в дитинстві, що супроти світу вона ще досі дитина. Людина й далі не хоче позбавляти себе того захисту, яким тішилась, бувши дитиною. Проте людина давно вже дізналася, що її батько – дуже обмежений у своїй потузі, аж ніяк не всемогутня істота. Через те вона знову по­вертається до зображеного в спогадах образа батька, так переоціненого в дитинстві, підносить його до божества і вводить у реальне сьогодення. Афективна сила цього образу-спогаду і невмируща потреба захисту витворюють разом віру людини в Бога.

Так само і третій головний пункт релігійної програми – етичні вимоги – невимушено припасовується до цієї дитячої ситуації. Я нагадаю вам услав­лений Кантів вислів, що зоряне небо і моральний закон усередині нас створено за одним подихом. Хоч яким незвичним видається таке зіставлення, – що може бути спільного між небес­ними тілами і питанням, любить чи забиває на смерть одна людська істота іншу? – воно все-таки відображує велику психологічну істину. Той самий батько (батьківська інстанція), що дав дитині життя і захищав її від усіляких небезпек, крім того, ще й напучував її, повчав, що їй можна чинити і чого не слід, вказував, які певні обмеження її інстинктивних жадань матимуть схвалення, пояснював, якої поваги до батьків і братів та сестер сподіваються від дитини, якщо вона хоче стати стерпним і любим членом ро­динного кола, а згодом і ширших людських спільнот. Через систему заохочень і кар у дитини формується знання своїх соціальних обов'язків, і вона починає усвідомлювати: її безпека в житті залежить від того, що батьки, а згодом і інші люди люблять її і можуть вірити, що й вона відповідає їм любов'ю. Ці всі об­ставини неминуче приводять людину до релігії. За­борони та вимоги батьків і далі живуть у її серці як сумління, моральне чуття; Бог керує людським світом із допомогою тієї самої системи винагород і кар, від виконання етичних вимог залежить те, якою мірою захисту і щастя тішитиметься окрема людина; безпека спирається на любов до Бога і на усвідом­лення, що й він любить кожну людину; почуваючись у такій безпеці, людина не боїться небезпек навко­лишнього світу і людського суспільства. І, нарешті, з допомогою молитви людина забезпечує собі безпо­середній вплив на божественну волю, а водночас і певну частку божої всемогутності.

Я знаю, що, слухаючи мене, ви гамуєте в собі чис­ленні запитання, на які вам кортіло б почути від­повідь. Сьогодні я не маю змоги відповісти на них, але певен, що жодне з цих часткових досліджень не похитне нашого твердження, що релігійний світогляд зумовлений ситуацією, в якій ми опиняємось у дитинстві. І тим дивовижніше, що попри свій інфан­тильний характер, релігійний світогляд усе-таки мав і попередників. Безперечно, були часи, коли не існу­вало ні релігії, ні богів. Той світогляд тепер назива­ють анімізмом. Тоді світ був сповнений подібних до людини нематеріальних істот, що їх ми називаємо демонами, всі об'єкти зовнішнього світу ставали для них притулком або навіть були тотожні з ними, проте не існувало жодної вищої сили, яка створила б їх усіх, а потім і врядувала ними й до якої людина могла б звертатися по допомогу та захист. Демони анімізму здебільшого були неприхильні до людей, проте здається, ніби людина вірила в себе тоді біль­ше, ніж згодом. Людина, звичайно, всякчас трусилася від страху перед цими лихими духами, проте й бо­ронилася від них із допомогою певних дій, яким при­писувала силу проганяти їх. Та й сама людина не почувалась тоді безсилою. Жадаючи чогось від при­роди, приміром, дощу, вона не зверталася з молит­вою до бога погоди, а вдавалась до чарів, що від них сподівалася безпосереднього впливу на природу, са­ма створювала щось подібне до дощу. В боротьбі з силами довкілля її першою зброєю стала магія, пер­ший провісник нашої сьогоднішньої техніки. Ми при­пускаємо, що віра в магію породжена переоцінкою власних інтелектуальних операцій, а втім, віру у «всемогутність думки» ми спостерігаємо й сьогодні у хворих із неврозом нав'язливих станів[7]. Можна собі уявити, що в ті часи люди вельми пишалися своїми здобутками в мові, які мали набагато полегшити про­цес мислення. Тодішні люди надавали слову чарівної сили. Цю рису згодом перейняла собі релігія. «І ска­зав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло». А втім, наявність магічних дій показує, що людина анімістичної доби не просто покладалася на силу власних бажань. Вона сподівалася успіху радше від виконання певних дій, які мали примусити природу до наслідування. Коли людині був потрібен дощ, вона сама кропила водою землю, коли прагнула спонукати землю до родючості, влаштовувала їй видовисько – статеві зносини просто серед ланів.

Ви знаєте, як важко минає те, що колись зали­шило на психіці свій відбиток. Тож для вас не буде несподіванкою почути, що чимало виявів анімізму збереглося й донині, здебільшого як так звані забобони, що існують поряд із релігією й ховаються за нею. Ба більше, ви навряд чи зможете спростувати думку, що наша філософія зберегла істотні риси анімістичного способу мислення: переоцінку словесних чарів, віру, що реальні процеси у світі йдуть шля­хами, на які їм указало наше мислення. Це й справді був би анімізм, лише без магічних дій. З іншого боку, можна сподіватися, що вже за тих давніх часів існу­вала певна етика, приписи, які регулювали людські взаємини, але ніщо не промовляє за те, що вони мали внутрішній зв'язок з анімістичними віруваннями. Вони, либонь, безпосередньо відображували на­явний розподіл сили і практичні потреби.

Було б дуже цікаво дізнатися, що спонукало перейти від анімізму до релігії, але можна собі уявити, яка темінь ще й нині огортає ті прадавні періоди історії розвитку людського духу. Видається незапе­речним фактом, що першим виявом релігії був по­диву гідний тотемізм, ушанування тварин, що після нього з'явилися перші етичні закони, так звані табу. Свого часу в книжці «Totem und Tabu» [1912–13] я дослідив гіпотезу, що ця переміна була пов'язана з революцією взаємин у людській родині. Головний на­буток релігії порівняно з анімізмом полягає в пси­хічному зв'язуванні страху перед демонами. Проте злий дух, як пережиток тих прадавніх часів, усе-таки зберіг певне місце в системі релігії.

Досі йшлося про передісторію релігійного світогля­ду, тож звернімося тепер до того, що сталося відтоді і ще й досі відбувається перед нашими очима. Дух наукових досліджень, зміцнівши під час спостере­жень природних процесів, з плином часу почав трактувати релігію як суто людську справу і піддавати її критичному розглядові. Проте на цьому він не зу­пинився. Після цього він кинув виклик оповідкам про чуда, дивовижам і небилицям, оскільки вони супе­речили всьому, чого навчало тверезе спостереження, і надміру ясно виказували вплив людської фантазії та вигадливості. Після цього дійшло й до спросту­вання наявних теорій виникнення світу, бо вони свід­чили про незнання, яке мало на собі тавро тих пра­давніх часів і яке наука спромоглася подолати за­вдяки дедалі кращому знайомству з законами при­роди. Відколи мислення було змушене визнати поділ на живих та одушевлених істот і неживу природу, який унеможливив збереження віри в давній анімізм, думка, ніби світ постав унаслідок творчого акту, по­дібно до того, як виникає окрема людина, вже ви­давалася не більш ніж найближчим, найбезпосереднішим припущенням. Не слід недооцінювати також і порівняльного вивчення різних релігійних систем та впливу їхніх суперечливих, протилежних висновків і взаємної нетерпимості.

Зміцнівши під час цих підготовчих вправ, дух на­укових досліджень нарешті набрався сміливості і на­важився на перевірку найважливіших і афективно найвартісніших елементів релігійного світогляду. Хо­ча це завжди можна було добачити, людина досить пізно спромоглася заявити, що навіть ті релігійні по­стулати, які обіцяють – якщо лише виконувати пев­ні етичні вимоги – захист і щастя, виявились украй далекими від правди. З'ясувалося, що насправді у всесвіті немає ніякої потуги, яка б із батьківською турботою дбала про життєві гаразди кожної окремої людини і доводила до щасливого кінця все, що її стосується. Радше виявилось, що людське життя не влізає в рамки ані гіпотези про світове добро, ані – почасти протилежної їй – гіпотези про світову спра­ведливість. Землетруси, повені та пожежі нітрохи не відрізняли добрих і побожних від лихих і безвірних. Навіть там, де йшлося не про неживу природу, а про залежність долі окремих людей від їхнього став­лення до інших людей, аж ніяк не потверджувалось правило, ніби чесноту винагороджують, а на лихих чекають кари; радше навпаки, хитра, жорстока, безоглядна людина дуже часто здобувала собі пожа­дані багатства світу, а побожна й далі животіла в злиднях. Долі окремих людей визначають байдужі, темні, неприхильні сили: система винагород і кар, що їй релігія приписувала панування над світом, здається, не існує. Тут у нас знову з'являється на­года відкинути ще один фрагмент одушевлення, який урятувався, перейшовши з анімізму до релігії.

Останній внесок до критики релігійного світогляду зробив психоаналіз, указавши на походження релігії з дитячої безпорадності і виснувавши її зміст із ба­жань і потреб дитячого періоду, що збереглися й у зрілі роки. Це твердження ще не означає безпосе­реднього спростування релігії, але все-таки воно значно поглибило наші знання про неї і принаймні в одному пункті прямо суперечить релігії, оскільки вона претендує навіть на божественність власного походження. Щоправда, в цьому вона має слушність, якщо тільки погодитись із нашим розумінням Бога.

Отже, узагальнене судження науки про релігійний світогляд звучатиме так. Поки окремі релігії чуб­ляться між собою за те, котра з них володіє істиною, ми гадаємо, що можна взагалі знехтувати ту істину, яка є змістом релігії. Релігія – це спроба опанувати чуттєвий світ, у якому нам судилось опинитися, з допомогою світу бажань, що сформувався в нас унаслідок біологічної та психологічної необхідності. Але релігія не впорується з таким завданням. Її вчення зберігає на собі відбиток доби, за якої воно поста­ло, – повитого темрявою дитинства людського роду. Релігійні втішання не варті найменшої довіри. Досвід навчає нас: світ – не дитяча кімната. Етичні вимоги, на важливості яких прагне наголосити релігія, вима­гають радше якогось іншого обґрунтування, бо без них людському суспільству не обійтися, і тому вкрай небезпечно пов'язувати дотримання тих вимог із релігійною вірою. Якщо спробувати прилучити релі­гію до процесу розвитку людства, вона видасться не тривалим здобутком, а лиш аналогом неврозу, крізь який має пройти кожна культурна людина на своєму шляху від дитинства до зрілості.

Ви, звичайно, маєте повну волю критично поста­витись до висловлених поглядів; у такому разі я й сам вам сприятиму. Моя розповідь про поступове руйнування релігійного світогляду дуже неповна, оскільки я подав її в скороченому вигляді; не зовсім правильно відтворено й послідовність окремих процесів, не простежено взаємодії різних сил при про­будженні духу наукових досліджень. Крім того, я не звернув уваги на зміни, які відбулись у самому ре­лігійному світогляді протягом доби його незаперечно­го панування, а потім і під впливом пробудженої критики. Нарешті я обмежив свої пояснення лише тією подобою релігії, яка відома нам, людям Заходу. Я, так би мовити, створив своєрідну модель, щоб якнайшвидше подати якомога разючішу картину. І вже полишимо питання, чи досить моїх знань узагалі, аби ця картина стала досконала й повна. Я знаю, що все, про що я розповів, можна знайти і десь-інде, і то в кращій формі, тут нема нічого нового. Дозво­льте ж мені висловити переконаність, що найретельніше опрацювання змісту релігійних проблем нітрохи не похитне наших результатів.

Ви знаєте, що боротьба духу наукових досліджень проти релігійного світогляду ще не скінчилася, вона точиться й сьогодні, відбувається перед нашими очима.

Як не брати до уваги психоаналізу, в цій боротьбі використовують таку обмаль полемічної зброї, що ми аж ніяк не відмовляємось покладати на неї певні надії. При цьому ми, мабуть, краще з'ясуємо наше ставлення до світогляду. Ви побачите, як легко мож­на спростувати деякі аргументи, що їх висувають прихильники релігії; інші аргументи, проте, не підда­ються спростуванню.

Перше заперечення, яке ми чуємо, полягає в тому, нібито для науки це зухвальство – перетворювати релігію на об'єкт своїх досліджень: адже релігія – суверенна царина, вища від усякого людського розуміння, і до неї не можна підступатися ба навіть з найрозумнішою критикою. Іншими словами, наука неспроможна висловлювати судження про релігію. А в усьому іншому наука придатна й корисна, допоки вона обмежується своєю цариною, проте релігія – це вже інша царина, і науці нема там чого шукати. Якщо ж вас не стримає ця груба заборона і ви далі запитуватимете, на що спирається така претензія на виняткове становище серед усіх людських справ, то почуєте у відповідь, якщо вам узагалі зволять від­повісти, що релігію не можна вимірювати людською мірою, бо вона божественного походження і дана нам через одкровення Духа, що його не до снаги збагнути людському духові. Слід гадати, що ви не дасте збити себе з пантелику таким аргументом, адже це оче­видне petitio principii, висновок з недоведеного, begging the question, – я не знаю жодного годящого вислову німецькою мовою. Тут зразу виникне запи­тання, чи існує той божественний Дух і його одкро­вення, і ми, звичайно, не почуємо нічого певного, ко­ли нам скажуть, що такого запитувати не можна, бо до Бога не годиться звертатись із запитаннями. Тут ситуація така, як інколи в аналітичній роботі. Коли в усьому іншому тямущий пацієнт відкидає, покликаючись на якісь неясні підстави, певне припущення, такий логічний ґандж указує на існування надто вже сильних мотивів опору, що можуть мати лиш афективну природу, пов'язаність із конкретними почуттями.

Можна дістати й іншу відповідь, де цей мотив буде висловлений відверто. До релігії не можна підходити з критичною перевіркою, бо вона уособлює найвище, найвартісніше, найпіднесеніше з усього, що створив людський дух, бо вона дозволяє виявитись найглиб­шим почуттям; тільки вона робить світ стерпним, а життя – гідним людини. На такі аргументи слід відповідати, не заперечуючи оцінку релігії, а спря­мовуючи увагу на інші обставини. Треба наголосити, що тут аж ніяк не йдеться про втручання духу на­укових досліджень у царину релігії, а навпаки: йдеться якраз про втручання релігії в сферу науко­вого мислення. Хоч якими можуть бути вартість і значення релігії, вона не має жодного права якимсь чином обмежувати мислення, не має також і права сама себе виводити з-під дії наукового мислення.

За своєю природою наукове мислення не відрізняється від нормального повсякденного мислення, яким усі ми, побожні і безвірні, послуговуємось, залагод­жуючи свої життєві справи. Воно має лише кілька осібних, відмінних рис: цікавиться ще й речами, які не мають жодної безпосередньої, відчутної користі, ретельно відкидає всі індивідуальні чинники та афективні впливи, перевіряє свідчення органів чут­тів, що на них спирає свої висновки; наукове мис­лення надійніше, воно створює нові способи сприй­няття, недосяжні з допомогою повсякденних засобів, ізольовано вивчає умови виникнення тих або тих явищ, зумисне варіюючи досліди. Наукове мислення намагається досягти узгодження з реальністю, тобто з тим, що існує поза нами та незалежно від нас і, як показує досвід, вирішальне для справдження або несправдження наших бажань. Цю узгодженість із зовнішньою реальністю ми називаємо істиною. Вона й становить мету наукової роботи, навіть коли не брати до уваги практичної вартості тієї роботи. А коли релігія проголошує, що може заступити науку, що вона вже тому, що зичлива й піднесена, має бути ще й істинна, то це, по суті, свавільне втручання, якому в інтересах усього загалу слід дати відкоша. Завелике зухвальство – вимагати від людей, навче­них провадити свої повсякденні справи, спираючись на правила досвіду і оглядаючись на реальність, пе­редати турботу про свої найважливіші інтереси саме тій інстанції, яка немов на свій привілей претендує на визволення від принципів раціонального мислення. Ну, а щодо захисту, який обіцяє релігія своїм вірним, то, гадаю, ніхто з нас навіть не сів би в автомобіль, якби водій заявив, що він, нехтуючи всі правила ву­личного руху, непомильно їздить, корячись високим злетам власної фантазії.

Заборона мислити, до якої вдається релігія задля підтримки власного існування, – незаперечна небез­пека як для окремих осіб, так і для людського су­спільства загалом. Аналітичний досвід показав, що така заборона, навіть коли спочатку вона стосувалася лише певної обмеженої царини, схильна поширюва­тись і ставати причиною тяжких порушень індивіду­ального розвитку. Такий результат можна простежи­ти й на жіночій статі, він є наслідком заборони пе­рейматися власною сексуальністю навіть подумки. Шкідливість релігійного гальмування думки можуть потвердити й біографії майже всіх видатних поста­тей минувшини. З іншого боку, інтелект, або – на­звімо його ближчою для нас назвою – розум, нале­жить до сил, від яких можна сподіватися найпо­важнішого об'єднавчого впливу на людство, – на людство, єдність якого так важко забезпечити і яким через те навряд чи можливо керувати. Уявіть собі, яким неможливим для життя стало б людське суспільство, якби кожен індивід мав свою окрему таб­лицю множення і свою осібну систему мір і ваги. Наша найоптимістичніша надія на майбутнє саме в тому й полягає, що інтелект – дух наукових дослід­жень, розум – із плином часу встановить диктатуру в людському психічному житті. Сама природа розуму стала б тоді запорукою, що він і далі відводитиме належне місце сфері людських почуттів і всього, зу­мовленого ними. Таке панування розуму і примус, які воно чинитиме на всіх, стало б наймогутнішою об'єднавчою силою людського суспільства і сприяло б дедалі більшій єдності. А все, що опирається такому розвиткові, як-от релігійна заборона мисли­ти, – це небезпека для майбутнього людства.

А тепер можна запитати: чому релігія не покладе край цій безнадійній для себе боротьбі, вільно ого­лосивши: «Це правда, що я не можу вам дати того, що загалом називають істиною, тому я й змушена відсилати вас до науки; але те, що я можу вам дати, незрівнянно гарніше, втішніше і піднесеніше, ніж усе, що ви можете дістати від науки. Через те я й ствер­джую, що я, релігія, істинна в іншому, вищому ро­зумінні». Відповідь дати тут неважко. Релігія нездат­на на це признання, бо таким чином утратить будь-який вплив на юрбу. Пересічна людина знає лиш одну істину в загальному розумінні цього слова. Вона неспроможна уявити собі якусь вищу або найвищу істину. На думку пересічної людини, істина, так само як і смерть, не може мати ступенів порівняння, пе­рейти від прекрасного до правдивого такій людині несила. Мабуть, ви разом зі мною думаєте, що тут вона має слушність.

Тож боротьба не скінчилася. Прихильники релігій­ного світогляду поводяться згідно з давнім принци­пом: напад – найкраща оборона. Вони запитують: «Що воно таке та наука, що наважилася знецінити нашу релігію, яка тисячі років мільйонам людей да­вала щастя і втіху? Чого натомість досягла ваша наука? Чого ще можна сподіватися від неї? Адже вона сама признається, що неспроможна втішати і підносити. Та дарма, на це можна і не зважати, хоча нам відмовитись від такого добра нелегко. Але чого нас навчають її теорії? Чи можуть вони розповісти, як виник світ і яка на нього чекає доля? Чи може наука бодай подати цілісну картину світу, показати, звідки походять нез'ясовані життєві феномени, по­яснити, як духовні сили спромагаються діяти на інертну матерію? Якщо науці це справді під силу, ми, звичайно, схилимось перед нею. Але такого нема й близько, жодної з великих проблем наука поки що не розв'язала. Вона подає нам фрагменти нібито знань і не може хоч трохи узгодити їх між собою, нагро­маджує спостереження про регулярності в плині по­дій і вирізняє ті регулярності, називаючи їх закона­ми, зухвало їх витлумачує. І яким невеликим сту­пенем вірогідності забезпечує вона свої результати! Все, чого навчає нас наука, – лише тимчасове: те, що сьогодні вихваляють як найвищу мудрість, завтра нехтують і заступають знов-таки новою гіпотезою. І тоді найостанніші блуди виставляють за істину! І оцій істині ми повинні віддавати в жертву наше най­вище добро!»

Вельмишановне товариство! Гадаю, що, оскільки ви самі належите на прихильників наукового світо­гляду, на який отак нагадаються, ця критика вас глибоко не зачепить. В імператорській Австрії про­лунали колись слова, які я вам хочу нагадати. Літній Добродій[8] вигукнув якось перед депутатами не­зручної для нього партії: «Це вже не звичайна, а упереджена опозиція». Такими самими несправедли­вими і неприхильними видадуться вам і закиди су­проти науки, яка, мовляв, іще не розв'язала світових загадок. Але ж насправді для розв'язку таких Гран­діозних завдань наука досі мала вкрай небагато часу. Наука ще дуже молода, ця сфера людської діяль­ності розвинулася пізно. Ось, приміром, аби вибрати кілька дат, згадаймо, що минуло десь триста років, як Кеплер відкрив закони руху планет, життєвий шлях Ньютона, що розклав світло на барви і сфор­мулював теорію тяжіння, скінчився 1727 р., отже, трохи більше, ніж двісті років тому, незадовго до французької революції Лавуазьє відкрив кисень.

Людське життя дуже коротке, порівнюючи з три­валістю людського розвитку. Я сьогодні, може, вже й старий, проте я вже з'явився на світ, як Ч. Дарвін опублікував свою працю про походження видів. Того самого 1859 р. народився П'єр Кюрі, відкривач радію. А коли відійти ще далі, до зародків точного природознавства в античних греків, до Архімеда й Арістарха Самоського (близько 250 р. до н. є.), Коперникових попередників, або навіть до перших начатків астрономії у вавилонців, ми охопимо лише не­великий проміжок часу, потрібного, як уважає антро­пологія, для розвитку людини від стадії її мавпо­подібного предка, і той час, звичайно, довший за сто тисяч років. Не забуваймо, що останнє сторіччя

дало нам стільки нових відкриттів і так прискорило нау­ковий поступ, що ми маємо всі підстави з надією дивитись на майбутнє науки.

Проте певною мірою ми все-таки змушені визнати слушність окремих закидів. Бо шлях науки таки справді тяжкий і повільний, не кожна її спроба за­кінчується успіхом. Тут нема чого заперечувати і ні­чого не можна змінити. Тож не дивно, що панове з іншого боку незадоволені: вони розбещені, в одкро­веннях їм усе давалося набагато легше. Поступ у науковій роботі відбувається майже так само, як в аналізі. До роботи беруться з певними сподіваннями, але їх слід притлумлювати. Провадячи спостережен­ня, дослідник то тут, то там дізнається щось нове, ті фрагменти спершу не узгоджуються один з одним. Він висуває гіпотези, будує допоміжні конструкції, від яких відмовляється, коли слушність тих побудов не потверджується; потрібно багато терпіння, готов­ності до будь-яких можливих ситуацій, до зречення всіх попередніх переконань, аби під їхнім тиском не прогледіти нових несподіваних чинників, і лише в кінці винагороджуються всі зусилля, окремі знахідки узгоджуються між собою, дослідник прозирає всю психічну подію загалом, завершує своє завдання і тепер уже готовий до наступного. Проте в аналізі лікар, на жаль, не має тієї допомоги, що її надає при дослідженні експеримент.

Крім того, в тій критиці науки чимало перебіль­шень. Це неправда, що наука сліпо блукає від одного досліду до іншого і замість одних хибних поглядів приймає інші. Наука, як правило, працює мов митець на глиняній моделі, коли той на сирому матеріалі невтомно все змінює, додає й віднімає, аж поки до­сягне задовільного для себе ступеня подібності з ба­ченим або уявленим об'єктом. До того ж, принаймні в давніших і зріліших наукових галузях, уже сьо­годні є просторі терени, що їх лиш обробляють та розбудовують, а самі вони не бояться ні ерозії, ні виснаження.

І, нарешті, яка мета цих несамовитих упосліджень науки? Попри свою теперішню недосконалість і при­таманні їй труднощі, наука сьогодні стала необхід­ною, і чимось іншим заступити її не можна. Вона спроможна вдосконалюватись так, що й уявити годі, а релігійний світогляд – ні, бо в своїх найістотніших елементах він уже сформований; якщо він хибний, то зостанеться таким і довіку. Жодне приниження науки не змінить також того факту, що вона нама­гається зрозуміти причини нашої залежності від ре­алій зовнішнього світу, тоді як релігія – це ілюзія, і її сила пов'язана з тим, що вона відповідає нашим інстинктивним поривам і бажанням.

Я відчуваю обов'язок згадати ще й про інші світо­гляди, які теж суперечать науковому, проте роблю це неохоче, бо знаю, що мені бракує належної ком­петенції, аби як слід оцінити їх. Тож, стежачи за моїм дальшим викладом, не забувайте про це признання, і якщо у вас прокинеться цікавість, пошу­кайте повнішої інформації десь-інде.

Передусім тут слід назвати розмаїті філософські системи, які наважувалися зображувати картину світу так, як вона вимальовувалась у головах найвідверненіших від світу мислителів. Але я вже про­бував дати загальну характеристику філософії та її методам, а до оцінки окремих філософських систем я такий непридатний, як мало хто інший. Тож звернімо нашу увагу на два інші явища, що їх саме в теперішню добу аж ніяк не можна обминути.

Один з цих світоглядів – немов своєрідний аналог політичного анархізму, можливо, одне з його відга­лужень. Інтелектуальні нігілісти траплялися, звичай­но, й раніше, але нині, здається, їм ударила в голову теорія відносності сучасної фізики. Вони спираються, щоправда, на науку, проте спромагаються довести її до самознищення, до самогубства, дають їй завдання самій себе прибрати з дороги, відмовившись від влас­них вимог і намірів. При цьому часто створюється враження, ніби той нігілізм – лише тимчасовий на­стрій, якого дотримуються, поки пощастить домогти­ся свого. Якби людина раптом позбулася науки, на вивільненому місці поширився б якийсь містицизм або знов-таки релігійний світогляд. Згідно з анар­хічним ученням, істини немає взагалі, немає вірогід­ного пізнання навколишнього світу. Те, що ми ви­даємо за наукову істину, – лише продукт наших власних потреб (бо ж треба їм якось виявлятися за мінливих зовнішніх обставин), тобто знов-таки ілюзія. По суті, ми знаходимо лише те, чого потребуємо, бачимо лише те, що хочемо бачити. До чогось іншого ми нездатні. Оскільки тут нема критерію істини, уз­годженості з навколишньою реальністю, то цілковито байдуже, яких поглядів дотримуватись. Усі вони од­наково істинні і однаково хибні. І ніхто не має права вказувати іншим на помилки.

Для духу, що прагне досліджувати теорію пізнан­ня, було б спокусою дослідити, якими способами, за­вдяки яким софізмам анархістам щастить приписати науці такі кінцеві завдання. При цьому ми неодмінно зіткнулися б із ситуаціями, подібними до згаданої у відомому прикладі: Один критянин сказав: «Усі критяни – брехуни» і т. д. Проте мені бракує ба­жання і здібностей заглиблюватись у ці питання. Я можу лише сказати, що анархічне учення видається величним лише тією мірою, якою стосується просто­рікувань про абстрактні речі; воно стає неспромож­ним, тільки-но ступивши перший крок у практичне життя. Там дії людей уже залежать від їхніх по­глядів та знань і ширяє той самий дух наукових досліджень, що просторікує про будову атома або походження людини і розробляє проект міцного мос­ту. Якби й справді було байдуже, яких поглядів до­тримуватись, ми не мали б ніяких знань, що, як на нашу думку, повинні узгоджуватися з дійсністю, і тому споруджували б мости, байдуже, з картону чи з каменю, впорскували б хворим дециграми морфіну замість сантиграмів, а при наркозі вживали б замість ефіру сльозоточивий газ. Але навіть інтелектуальні анархісти енергійно протестуватимуть проти таких практичних застосувань своєї теорії.

Інших суперників слід сприймати куди серйозніше, проте в цьому разі, на мій превеликий жаль, мені прикро бракує належних знань. Я гадаю, що ці речі ви знаєте краще за мене і давно вже стали на по­зицію за або проти марксизму. Дослідження К. Мар­кса економічної структури суспільства та впливу різних форм господарювання на всі царини людсь­кого життя набули в наш час незаперечного автори­тету. Якою мірою окремі Марксові тези істинні, а якою хибні, я, звичайно, не можу знати. Я чув, що й іншим, обізнанішим за мене людям визначити це нелегко. В марксистській теорії мене дивують такі-от твердження, як «Розвиток форм суспільства – це природно-історичний процес» або «Соціальне розша­рування суспільства відбувається внаслідок діалек­тичного процесу» Я не певен, що правильно розумію ці твердження, до того ж звучать вони зовсім не «по-матеріалістичному» це радше відгомін тієї темної Геґелевої філософії, крізь школу якої пройшов Маркс. Я не знаю, наскільки я можу звільнитися від своїх дилетантських поглядів, бо причини зароджен­ня класів у суспільстві я звик убачати в боротьбі, що відбувається з самого початку історії між трохи відмінними одна від одної людськими ордами. Соці­альні відмінності, як на мене, полягали спершу в родовій або расовій різниці. Перемогу визначали пси­хологічні чинники, як-от надмір конституційної агре­сивності або міцність внутрішньої організації якоїсь орди, а також матеріальні: володіння кращою зброєю тощо. При спільному проживанні на одній території переможець ставав господарем, а переможений – рабом. І нема тут чого відкривати якісь природні закони або запроваджувати нові уявлення, натомість не можна заперечити вплив, який справляє дедалі більше опанування сил природи на соціальні відно­сини людей: адже всі новоздобуті засоби влади над природою людина неодмінно ставила на службу своїй агресивності і застосовувала їх проти своїх ближніх. Запровадження металів – бронзи і заліза – знаме­нувало кінець цілих культурних епох та їхніх соці­альних інституцій. Я й справді вірю, що порох та вогнепальна зброя знищили лицарство та панування аристократії і що російський деспотизм був прире­чений уже з часів програної війни, оскільки ніякий інцухт поміж європейських монарших родин не зміг би породити покоління царів, спроможне протистати вибуховій силі динаміту.

Та більше, можливо, наша теперішня господарча криза, що почалася після світової війни, – лише та ціна, яку ми платимо за останню велику перемогу над природою – завоювання повітряного простору. Таке твердження, може, не дуже зрозуміле, але принаймні перші ланки в ланцюгу подій розпізнати легко. Політика Англії спиралася на безпеку, яку гарантували їй моря, що омивали острів. Коли Блеріо перелетів Ла-Манш на аероплані, оборонна ізоляція була прорвана, і тієї ночі, коли в мирні часи, здій­снюючи тренувальний політ, над Лондоном кружляв німецький цепелін, війна проти Німеччини стала вже вирішеною справою[9]. Не слід при цьому забувати й загрозу з боку підводних човнів.

Мені майже соромно говорити про таку важливу і складну тему, обходячись кількома недостатніми аргументами, крім того, я знаю, що не сказав вам нічогісінько нового. Я лише прагнув звернути вашу увагу, що й дедалі більша влада людини над при­родою, коли набуті сили вона починає використову­вати для боротьби зі своїми ближніми, неминуче му­сить впливати і на форми людського господарювання. Ми, здається, вже далеко відійшли від проблем світогляду та невдовзі знову повернемось до них. Сила марксизму вочевидь полягає не в його ро­зумінні історії і зіпертому на це розумінні передба­чення майбутнього, а в переконливому доведенні, що економічні обставини людського життя безперечно впливають на інтелектуальні, етичні та художні уяв­лення людини. При цьому відкрито цілі низки взаємопов'язаних, взаємозалежних явищ, які досі бу­ли майже зовсім невідомі. Але аж ніяк не можна припускати, ніби економічні мотиви – єдині мотиви, що визначають поведінку людини в суспільстві. Вже навіть той незаперечний факт, що окремі індивіди, раси, народи за однакових економічних обставин по­водяться по-різному, спростовує самовладне пану­вання економічних чинників. Узагалі незрозуміло, як можна було не враховувати психологічних чинників там, де йдеться про реакції живих людських істот, бо ці чинники не тільки беруть участь у зародженні тієї чи тієї форми господарювання: навіть тоді, коли певні економічні відносини вже стали панівними, лю­дина й далі не може чинити інакше, як виявляти свої правічні інстинкти: інстинкт самозбереження, аг­ресивність, потребу в коханні, прагнення діставати насолоду й уникати страждань. В одному з попе­редніх досліджень ми звернули увагу й на дуже важливі тенденції над-Я репрезентувати традиції та ідеальні картини минувшини і протягом певного часу чинити опір стимулам, породженим новою економіч­ною ситуацією. І, нарешті, не слід забувати, що в людській масі, яка кориться еко­номічній необхідності, відбувається ще й процес культурного розвитку – або, як кажуть інші, процес цивілізації, – на який, звичайно, впливає решта чинників, хоча при своєму зародженні він безперечно незалежний від них і його можна порівнювати з органічним процесом; зі свого боку, він теж спро­можний впливати на решту чинників. Цей процес відсуває інстинктивні цілі, тож унаслідок його дії лю­дина бореться проти того, що доти давало їй вигоду; істотним елементом цього процесу видається й дедалі більше посилення духу наукових досліджень. Якби хто міг докладно показати, як поводяться ці всі роз­маїті чинники – спільні для всього людства інстин­ктивні начатки, їхні расові видозміни та культурні модифікації – під впливом соціального устрою, ви­робничої діяльності та можливостей заробітку, як во­ни посилюють і пригнічують один одного, марксизм був би доповнений, ставши справжнім суспільство­знавством. Тоді й соціологія, що вивчає поведінку людей у суспільстві, була б уже не чим іншим, як ужитковою психологією. Якщо бути точним, є лише дві науки: психологія, чиста та ужиткова, і приро­дознавство.

Разом із засвоєнням нових поглядів на величезну вагу економічних відносин з'являється спокуса на­далі вже не полишати історичному розвиткові зміну економічних відносин, а запроваджувати її револю­ційним способом. У своєму розвиткові у формі ро­сійського більшовизму теоретичний марксизм набув енергії, єдності та винятковості окремого світогляду, а водночас і страхітливої подібності до того, що він поборов. Спершу він сам становив одну з наукових галузей, при своєму запровадженні спирався на на­уку і техніку, проте встановив заборону мислити, не менш жорстоку, ніж заборона, що її свого часу на­саджувала релігія. Критичне вивчення марксистської теорії заборонене, за сумніви в її правильності пе­реслідують не менш люто, як колись переслідувала за єресі католицька церква. Замість Біблії і Корану тепер Марксові праці визнано за джерело одкровень, хоча вони аж ніяк не вільніші від суперечностей і неясних місць, ніж обидві давніші священні книги.

Попри те, що практичний марксизм немилосердно викорінив усі ідеалістичні системи та ілюзії, він сам перетворився на ілюзію, не менш сумнівну і безпід­ставну, ніж усі попередні. Він сподівається протягом кількох поколінь так змінити людську природу, що за нового суспільного ладу люди проживатимуть спільно майже без усякого взаємного тертя і без жодного примусу братимуться до виробничих за­вдань. А тим часом доконечне для життя суспільства обмеження інстинктів він спрямував в інший бік і скерував агресивні інстинкти, що загрожують усякій людській спільноті, назовні, культивує ворожість злидарів до заможних, доти безсилих нацьковує на колишніх можновладців. Але така переміна людської натури видається вкрай неймовірною. Завзяття, з яким сьогоднішня юрба вітає більшовицьку ініціати­ву, поки новий суспільний лад іще не сформований і зазнає загрози ззовні, не дає жодних гарантій на майбутнє, коли лад буде збудований і незагрожений. Точнісінько так, як і релігія, більшовизм також му­сить відшкодовувати своїм вірним за страждання і злидні сьогодення обіцянками кращого потойбіччя, коли вже не буде жодної незадоволеної потреби. А проте такий рай має бути таки сьогобічним, спо­руджуватись на землі, і то в недалекому, осяжному зором майбутньому. Але пригадаймо, що навіть юдеї, чия релігія нічого не каже про потойбічне життя, сподівалися пришестя на землю месії, а середньо­вічні християни всякчас вірили, що от-от настане Царство Небесне. Нема жодного сумніву, яку відповідь дасть більшо­визм на ці закиди. Він скаже: «Поки людська при­рода не змінилася, потрібно вдаватися до засобів, які діють на людей сьогодні. Виховуючи людей, поки що не можна відмовитися від примусу, заборони мисли­ти та застосування сили аж до проливу крові; якби не йшлося про прищеплення ілюзій, ми б не мусили вимагати покори від людей». І більшовизм ґречно за­пропонує відповісти, як можна було б учинити по-іншому. Ось тут ми б і зазнали цілковитої поразки. Що тут можна порадити, я не знаю. Я б наполягав, що умови, яких потребує цей експеримент, не до­зволяють мені і подібним до мене брати участь у ньому, проте ми не єдині люди, що зіткнулися з ним. Крім нас, є ще люди дії, несхитні в своїх переко­наннях, неприступні сумнівам, нечутливі до страж­дань своїх ближніх, коли ті стають на дорозі їхніх намірів. Саме завдяки таким людям у Росії справді запроваджений величний експеримент побудови но­вого ладу. В добу, коли великі нації сповіщають, що чекають рятунку лише від зміцнення християнської віри, російський переворот, попри невтішні поодинокі риси, стає немов провісником кращого майбутнього.

На жаль, і наші сумніви, і фанатична віра прихиль­ників більшовизму вже ніби вказують на те, чим закінчиться такий експеримент. Майбутнє навчить, а може, навіть покаже, що цей експеримент почато передчасно, що цілковита зміна суспільного ладу має дуже мало надій на успіх, поки нові відкриття не збільшили нашої влади над силами природи і не по­легшили тим самим задоволення наших потреб Тільки аж тоді новий суспільний лад зможе не лише позбавити маси злиденного животіння, а й сприятиме розвою культурних інтересів окремих індивідів. А з труднощами, що їх для будь-якого людського су­спільства становить непогамовність людської натури, ми, певне, й тоді провадитимемо довгу і невпинну боротьбу.

Вельмишановне товариство! Дозвольте мені тепер сформулювати висновок про зв'язок психоаналізу з проблемою світогляду. Психоаналіз, як на мене, не­спроможний створити свій окремий світогляд. Він цього й не потребує, бо є однією з наук і для нього досить просто наукового світогляду. Проте цей світо­гляд навряд чи заслуговує на таку величну, гучну назву, бо він іще не сформований і не висуває жод­них претензій на єдність та системність. Наукове мислення людства надто юне, і з величезною кількістю важливих проблем воно ще не може дати ніякої ради. Світогляд, що спирається на науку, має, попри свою позитивну зосередженість на реаліях зо­внішнього світу, ще й, по суті, негативні риси, як-от вузька обмеженість тільки тим, що істинне, відки­дання ілюзій. А хто з наших сучасників незадоволений таким станом речей, хто для свого минущого спокою вимагає більшого, той нехай собі створює світогляд там, де знайде його. З таких людей ми не глузуватимемо, хоч і не зможемо їм допомогти, проте на них не зважатимемо і своєї думки не змінимо.