Музика та музичні інструменти

Усі найбільш важливі події життя Київської Русі тісно пов'язані з музикою. Свята — родинні (народження або весілля), громадські або землеробські — супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та видовищами. З піснями вирушали у воєнний похід. У супроводі ритмічних звуків бубнів та труб-зурн вступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги. Піснями-плачами та голосіннями супроводжувався поховальний обряд.

На Русі здавна існували професіональні виконавці. Серед них особливе місце посідали співці билин та переказів, які у речитативно-декламаційній формі «славили» — співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник таких виконавців — Боян — співець XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича і якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян оспівував діяння та подвиги Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославича, акомпануючи собі на музичному інструменті — гуслях. Подібні співаки-професіонали відомі і в пізніші часи. Так, у літописі під 1241 р. згадується галицький «славутний співець» Мітуса.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах та селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Деякі з них постійно жили при князівському дворі чи при дворах великих феодалів. Саме таких скоморохів, мабуть, зображено на відомій фресці в Софійському соборі у Києві. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів. Троє з них грають на флейті та трубах, двоє — на щипкових багатострунних інструментах — лютні та псалтирі, один — на тарілках (кімвалах) і останній — на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюриста, праворуч від них акробати виконують вправи з жердиною, ліворуч — два служники міхами нагнітають повітря в орган.

У північній башті собору є також зображення музиканта зі смичковим інструментом, подібним до скрипки (віоли), але ще з мало розвинутим грифом. Остання деталь наближує його до давньоруських музичних інструментів — гудків, виявлених під час розкопок у Новгороді.

Прямою паралеллю до сюжету софійської фрески є епізод з повсякденного побуту князя Святослава Ярославича, описаний Нестором у «Житії Феодосія Печерського»: «...И яко вниде в храм, идеже князь седяй, и се виде многы играюще пред ним; овы гусленые гласы испущающим, и инем мусикейскыя пискы гласящим, иныя же органныя, и тако всем играющим и веселящимся, якоже обычай есть перед князем». Автор говорить про придворний музичний ансамбль не як про якесь диво, незвичайне на Русі, а, навпаки, підкреслює, що всі скоморохи грали та веселилися, «якоже обычай есть перед князем».

Відомою на Русі була й військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, 968 р. руський воєвода Претич гучними звуками труб-зурн налякав печенігів, що обложили Київ. Вони втекли, гадаючи, що то повернувся з Болгарії Святослав Ігоревич з військом. Труби та бубни згадує літописець в описі Липецької битви 1216 р.

Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети у книжковій мініатюрі та творах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів, крім фресок у Софійському соборі, трапляються на пластинчастих браслетах з Києва та інших міст, вони є на срібній чаші XII ст. з Чернігова, серед мініатюр Радзівіллівського літопису.

У Новгороді виявлені давньоруські смичкові інструменти — гудки. Ці знахідки мають важливе значення для вивчення музичної культури Русі. Корпус гудка зроблений з дерева у вигляді овального видовженого коритця з трикутною голівкою, де містилися три кілочки для натягання струн. Зверху корпус інструмента закривався декою з вирізами. Грали на гудку смичком з кінського волосу.

Таким чином, до давньоруського музичного інструментарію входили різноманітні інструменти: духові — зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган; щипкові — гуслі, арфа, лютня, псалтир; смичкові — гудок, смик; ударні — бубни, накри, тарілки, аргани. Найбільш складними з названих інструментів — пневматичним органом, арфою, лютнею — користувалися, мабуть, переважно придворні музиканти, як про це свідчить софійська фреска, а гуслі, гудки, сопілки тощо були поширені серед скоморохів.

Важливе місце у розвитку давньоруської музичної культури посідав церковний спів — складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, спирався на народну творчість. На її основі був створений оригінальний професійний стиль хорового співу, відомий під назвою «знаменного розпіву».

На Русі існувала своя оригінальна система нотних знаків, так звана крюкова нотація. Нотні знаки у вигляді гачків писалися над рядками тексту. Іншою системою, якою користувалися на Русі у XII—XIII ст. для запису мелодій, була так звана кондокарна нотація. До нашого часу збереглися пам'ятки, написані обома вказаними нотними системами. Вони відрізняються від нотних систем, відомих у Візантії, що свідчить про оригінальність і високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Як гадають дослідники, ще до монголо-татарської навали на основі одноголосого «знаменного розпіву» виникло багатоголосся — «строчний спів», але дальшого розвитку та поширення воно набуло у пізніший час.

https://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/istoriya/part3/010.htm

10. Характеристика змісту «Повчання В. Мономаха дітям»

Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших часів. Те, що дійшло до нас - це тільки одна частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утратилося в часи татарського лихоліття, в добу першої Руїни. Разом із занепадом монастирів, у яких головним чином процвітала літературна праця, й де в основному збереглися книги, втратилося також багато давнього письменства. Все ж таки те, що дійшло до нас, є свідоцтвом розмаху, творчої сили і таланту давніх письменників. Яскравим прикладом оригінальної творчої праці є “Повчання Володимира Мономаха дітям”. Цінним “Повчання” є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей у княжих часах – був сином дуже освяченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: “Чого не вмієте, тол того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, - так висловився у “Повчаннях.” Володимир Мономах. Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти. Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха.

На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. й залишив після себе світлу пам’ять, як розумний князь і добрий організатор.

Володимир Мономах писав “Повчання дітям” з яким тісно в’яжеться лист до князя Олега. У ньому просить відіслати йому тіло сині Ізяслава.

Своє “Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: “Сидячи на санях (тобто готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 р.

Якщо взяти зміст “Повчання дітям”, то у тому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність.

Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої – сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: “Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватись присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати усі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, “бо знагла людина погибає”.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться. І нехай сонце не застає вас у постелі.”

У третій частині “Повчань.” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди і небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нещадним, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з, власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить “Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні “Повчання.” користувався Володимир Мономах “Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як “Повчання синам Ксенофонта” та “Повчання синові Феодори”, що ввійшли з збірник князя Святослава.

У світлі поряд і вказівок “Повчання.” та весь зріст стає перед нами постать самого автора. Він являє собою ідеал християнського лицаря та взірець тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій – хрест.

Його лицарська вдача проявляється в тих його порадах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати незручності воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, коли згадує свої походи проти половців та пригоди на полюванні.

Поруч із тим Володимир Мономах – приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами і сиротами, що вважає священним обов’язком бути гостинним, що вжитті керується засадами християнської релігії або мимохідь посувається порівняння того постаті з постаттю Карла Великого.

https://ua.textreferat.com/referat-12784-1.html