Особливості оздоблення волинського народного костюма

«Волинський народний костюм несе в собі історію, яка тісно перепліталася з сусідніми народами. Це була територія Речі Посполитої, що об’єднувала сучасні Польщу, Литву, Білорусь та Україну. На всіх цих теренах є багато спільного. Тут культура орієнтувалася не так на військо, як на місто. Корсети тут шнуровані, на гапличках, розшиті. Такі речі носили заможні шляхтянки, а селянки брали з них приклад. На жаль, ми зараз не маємо жодного історичного взірця шляхетського одягу, його зображення залишилося лише в портретному живописі. Але його деталі простежуються за строями волинянок» [5].

На Центральному й Волинському Поліссі пануючим видом декорування було ткання, на Східному — вишивка і ткання. Колорит тканих і вишитих прикрас стриманий, переважала монохромність (червоний колір — на Центральному і Волинському Поліссі, білий — на Східному). Побутувала також і двоколірність (червоний із чорним, білий із червоним), яка на початку XX ст. витіснила монохромність.

«Основною технікою вишивання на Східному Поліссі було настилування, а на Центральному і Волинському — занизування, котре імітувало ткацтво. Вишивка визначалася графічною чіткістю узору, високою майстерністю виконання. Переважав геометричний орнамент та українська вишивка: восьмипелюсткові розетки, ромби, трикутники, а також сильно геометризовані рослинні мотиви» [20, 58].

«Вишивки Рівненської та Волинської областей в основному не складні за своїм орнаментом, які утворюються з ритмічного повторення поодиноких або вписаних одне в одне різноманітної конфігурації ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній тощо. Характерною прикметою поліських вишиванок є спокійне-розмірений ритм одного лаконічного за обрисами мотиву. Виразність малюнка досягається застосуванням техніки занизування, що утворює на полотні виразні чіткі лінії. Поліські вишивки – дуже стримані, прості і графічно виразні. Вражає вміння майстринь володіти масштабним і колірним ритмом, що створює різноманітні за своїм емоційним ладом композиції. Вони вкривають суцільно, як килимовий узор, усе поле рукавів жіночих сорочок та груди чоловічих» [20, 59].

Щодо верхнього суконного одягу, то він прикрашався досить скромно — за допомогою шнурів та нашивок із сукна.

«У південних районах Волині був поширений верхній одяг із відрізною спинкою і горизонтальним швом, а також пошитий у талію, з фігурною спинкою та зборами. На півночі Волині чоловіки й жінки носили сермяги прямоспинного крою, з двома вусами, оздобленими червоними суконними нашивками. Серед чоловіків побутувала й суконна курта, яка була коротша за сермягу і без коміра. Цей тип робочого одягу носила переважно сільська біднота» [20, 98].

На півдні Волині та Полісся подекуди шили верхній одяг із доморобного полотна (полотнянки). За кроєм вони були: прямоспинні однобортні; розклешені одно- та двобортні; прямоспинні з відрізною спинкою й густими зборами. Такий одяг оздоблювався дуже скромно або зовсім не оздоблювався. Полотнянки накидали поверх кожуха або свити, підперізуючи поясом чи ременем.

Поліські та волинські кожухи були прикорочені, різноманітного крою, білі або фарбовані у жовтогарячий колір. Порівняно з іншими регіонами їхнє оздоблення досить стримане.

«Святкове жіноче вбрання складалося з довгої (до п'ят) домотканої, гарно прикрашеної сорочки, поділ якої часто визирав з-під смугастої вовняної рясної спідниці — літника. Поверх неї обов'язково одягали вовняну запаску або полотняний фартух, які зшивались з двох пілок і зверху рясувались. Вузький смугастий пояс-крайка ніби скріплював перераховані деталі між собою, водночас підкреслюючи особливості фігури та виконуючи певну оберегову функцію. Всі заміжні жінки покривали голови намітками чи хустками. Характерна особливість одягу — смугастість. Орнаментальні мотиви перекликались між собою. Червоні барви узорів на фартухах, рукавах сорочок, кінцях наміток поєднувались з переважаючим червоним кольором поясів, запасок, літників, завдяки чому творилася гармонія костюму» [20, 100].

Чоловічий одяг минулого століття складався з лляної чи конопляної довгої сорочки, яка носилась навипуск, поверх штанів (влітку полотняних, взимку сукняних). Сорочка обов'язково підперізувалась поясом, в більшості випадків однотонним. В холодну погоду носили сукняні «шоломки» (найчастіше з чотирикутним верхом) та смушкові шапки, влітку — солом'яні «капелюші». Штани утримувались за допомогою конопляного шнура — «очкура». «Відзначались вони неабиякою шириною: вздовж очкура утворювалась суцільна смуга складок. Носили чоловіки також і шкіряні пояси («ремені»), до яких кріпилась шкіряна сумка («калита»), де знаходились кремінь, огниво, тютюн та ніж в шкіряному футлярі. Звичай носити біля поясів ножики на ремінцях згадує і Л. Українка в безсмертній «Лісовій пісні». Розкопки поля Берестецької битви і знайдені під час них шкіряні футляри для ножів з характерними петлями для підвішування фіксують цю традицію, як дуже давню. Бачимо, що вона зберігалась в побуті волинських поліщуків досить тривалий час» [20, 91].

Головна складова частина народного вбрання, як жіночого, так і чоловічого — сорочка. І своїм кроєм, і прикрасами вона гармонувала із загальним строєм народного одягу, в якому, по давній традиції, переважали червоні кольори. Сорочка складалася з таких частин: стану, рукавів, уставок (плечових вставок), лястовок або цвіклів (клинців під рукавами), коміра, чохлів. Все це — прямокутні шматки полотна, які зшивалися між собою нитками своєї роботи, часто натираними воском. Стан виготовляли з 3-ох пілок, виріз навколо шиї та низ рукавів призборювали, а тоді пришивали комір та чохли. Давні комірці були викладеними і зав'язувались, за браком ґудзиків, вовняною стрічкою («жичкою», «стенжкою»). Сіруватий фон лляного полотна був прекрасним фоном для нанесення вишитого та тканого орнаменту, який обов'язково прикрашав уставки та рукави, часто — комір, чохли та поділ, рідко — пазуху. Крім сорочок, орнамент розташовувався також на хустках, кінцях наміток та полотняних фартухів.

«Найбільш поширена техніка вишивки XIX ст. — «заволока» («заволоч», «занизування», «заволоканнє», «натяганнє». і т. п.), завдяки якій творилися чудові геометричні орнаменти. Часто зустрічаються також «ризь» (" ризька", " вирізаннє"), «гладь», «хрестик». Для вишивки комірів та чохлів, яка часто відрізнялась від вишивки рукавів, у Володимирецькому та Сарненському районах використовували вишивку «колічко» (" завелюшану"). При такій техніці нитка ніби снувалась по поверхні полотна, закручуючись в маленькі кола. Поєднується вона, як правило, з червоним та синім кольорами, дуже популярними на Волині в кінці XIX ст.» [8].

Багатство мотивів та вишукана краса вишивки Волинського Полісся справляє глибоке враження на всіх, хто близько з нею знайомиться. її «шляхетною суворою красою, багатством мотивів... і логікою композиції».

Давня вишивка Волинського Полісся сповнена особливої гідності, яка йде від усвідомлення людини як творця краси і добра. Через поважну чіткість і стриманість орнаментів пробивається жива енергія, яка і тепер здатна впливати на наші почуття. Глибока образність, передана скупими виражальними засобами, — визначальна риса давнього мистецтва вишивки, що ставить її в один ряд з творами професійного мистецтва, якому притаманний тонкий смак в доборі кольорів, розташуванні орнаменту.

На початку XX ст. продовжує побутувати така характерна деталь народного одягу, як пояс. Найдавніші пояси на Волині виготовляли з чорної вовни, пізніші — з червоної, ще пізніші — з різнокольорової (" крайки"). Перед першою світовою війною пояси та крайки були витіснені т. зв. крамними поясами, купованими на ярмарках: широкими, з яскравими, барвними смугами. [20, 98].

Завжди любленими на нашій землі серед жінок були прикраси, які гармонували з одягом, водночас доповнюючи його. В давнину прикраси виготовляли з різноманітних металів, каміння, скла, кістки. В XIX ст. поширеними прикрасами, які носили на шиї, були: «дукачі» (виготовлялись зі срібних монет), «коралі» (намисто з морських коралів). Бідніші мешканки носили псевдокоралі — прикраси, які нагадували справжні корали лише кольором. В XX ст. в моду входять «пацьорки» — намисто з різнокольорового дутого скла. Вуха молодих жінок часто прикрашали сережки у формі півмісяця та саморобні персні, які виготовлялися місцевими умільцями в основному з монет.

В 20—30-ті роки XX ст. вплив європейської культури, зокрема польської, змінив традиційний характер одягу нашого села. Традиційні свити почали переробляти на «пінджакі» (на зразок короткого пальта). Фасони кожухів урізноманітнились. Поверх сорочок одягають камізельки («станіки»), в основному, короткі, оздоблені оксамитом, вузькими стрічками, вишивкою. Спідниці і штани виготовляються з різноманітних купованих матеріалів. На поділ спідниці часто нашивають різнокольорові стрічки. Сорочки шиють з білого перкалю, оздоблюють вишивкою, виконаною «хрестиком» червоно-чорними нитками. Старовинні техніки вишивки поступово виходять з ужитку, разом з ними відмирають традиційні способи прикрас. Фартухи шиються з кольорового чи білого перкалю. Домоткані хустки поступаються місцем фабричним («терновим»). З'являються також «блюзки» різних фасонів, які одягають поверх вишитих сорочок, порушуючи цим загальний, досить витриманий стрій одягу.

«Зростання міст, поширення міської культури і певне приниження культури селянської пагубно позначились на народному мистецтві. Сліпе наслідування міській моді призвело до поступової втрати художньої цілісності народного одягу. Процес цей особливо поглибився в другій пол. XX ст. і триває, на жаль, і посьогодні» [8].