💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Колористика та символіка українського народного костюма

Декоративне мистецтво – це особлива галузь художньої творчості, яка підпорядкована своїм законам розвитку, має свою особливу художньо-образну мову. Основна його мета – естетичне освоєння матеріального світу, художнє оформлення довкілля. «Митці своїми творами намагались естетично прикрасити побут людини, її життєдіяльність, сповідуючи основний принцип єдності краси і доцільності. Водночас декоративне мистецтво стає образною основою життя, формує естетичні погляди людини, активно впливає на її емоції, думки, почуття. Про те, якою сприйнятливою є душа народу до всього прекрасного, писав Олесь Гончар. Він зазначав, що будь-яка вжиткова річ у руках народного художника чи художниці стає мистецьким витвором. Людина оточувала себе красою знала в ній смак, художньо прикрашувала життя, заполонена одвічним, нестримним бажанням творити. Адже саме сільське середовище було мистецьким: одяг, хати, знаряддя праці, предмет побуту – все було «не просто оздоблене, а прилучене до космологічного макрокосмосу народної культури» [11, 7].

Костюм – частка народної душі. Велике історичне та художнє значення українського народного костюма безумовне. Від глибокої давнини і протягом усього існування він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні побутові, соціальні, обрядові функції. «Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість яскраво відбивають світогляд, естетичні уподобання, саму психологію українського народу. Це самотнє явище посідає визначне місце не тільки в національній, а й у європейській та загалом світовій культурі. Образність та наявність орнаментальних мотивів притаманні українському народному костюмові» [13, 3].

Творення «образу» митці розуміють як особливу, специфічну галузь пізнання світу, наповнену емоційною змістовністю, філософським розмірковуванням. Пошуки митців професіонального мистецтва тяжіють до образотворення, посилюється індивідуальне, неординарне бачення навколишнього світу, втілене в особливій манері виконання, емоційно насиченій і змістовній. «Відбувається зміна принципів формотворення: відступає принцип корисності та утилітарності, утворюється своєрідна «дифузія» декоративного та прикладного мистецтва, яка породжує просторове мистецтво, де традиційні матеріали – скло, дерево, глина, нитки – використовуються як засоби художнього формотворення» [11, 10].

Важливою етнічною, соціальною, естетичною ознакою був колір матеріалів, котрі використовувалися для народного одягу. Виконуючи декоративну функцію, колір, як і орнамент та українська вишивка, виступав засобом вираження народного світогляду, психології, смаку, підкреслював буденність або святковість одягу, виділяв обрядовий одяг, передавав статевовікові градації. Колір був своєрідною образною мовою, втілюючи поняття чистоти, благородства, сили, довголіття, родючості, символізував людські почуття: радість, сум, кохання тощо. Колір народного одягу вишиванок перебував у гармонії з навколишньою природою, відбиваючи такі усталені уявлення, пов'язані з нею, як білий світ, червоне сонце, чорна ніч і т. ін.

«Колористика в одязі зберігається найбільш стійко; тому-то колір матеріалів має важливе значення для висвітлення питань етногенезу, етнічної історії, етнокультурних взаємовпливів» [9, 89]. У давньослов'янському одязі найпоширенішими були білий колір і різні відтінки червоного — червлений, багряний. Саме білий і червоний кольори переважали у традиційних однотонних та орнамент та українська вишивка фарбованих тканинах східних слов'ян до кінця XIX — початку XX ст.

Основне тло у традиційному національний одязі українців — натуральні кольори саморобних матеріалів. Кольорову тканину та прядиво селяни одержували або самі, фарбуючи їх у домашніх умовах, або ж. віддаючи ремісникам (красильникам, синильникам, вибійникам, дубильникам). Із домотканого валяного сукна натуральних білого, сірого або чорного кольорів шили верхній одяг.

«Спільним для всіх східнослов'янських народів був білий колір овчини для зимового одягу. Натуральний білий колір овчини для нагольних кожухів характерний для всієї України. Разом із тим широко побутували кожухи, пофарбовані шляхом дублення (обробка корою дуба) у різні відтінки коричневого» [9, 92].

Основними кольорами хутра були чорний та коричневий. Сіре хутро використовували для прикрашення кожухів переважно на території Київщини. Це пояснюється не тільки практичними міркуваннями, а й естетичними уподобаннями місцевого населення. В інших народів (наприклад, у румунів) сіре хутро, навпаки, було повсякденним, а чорне вважалося ошатнішим і дорожчим.

На Центральній Київщині, Чернігівщині та Полтавщині вживали фарбовану шкіру. З червоної та жовтої шкіри — сап'яну — шили жіночі чоботи, нею прикрашали (обшивали, використовували для аплікації) кожухи.

Пофарбоване у різні кольори саморобне прядиво застосовували для багатоколірних орнамент та українська вишивка фарбованих тканин, поясів, а також для оздоблення (вишивальні нитки, шнури, тасьма, китиці). Фарбники були місцеві, натуральні, рідше куповані, привізні. За природні фарбники правили комахи (кошениль, червець), настої кори, листя, квітів, трав, плодів із додаванням хлібного квасу та деяких доступних хімікатів — мідного купоросу, квасців тощо. Червець, який водився в Україні і давав червону фарбу — кармін, слугував не тільки для місцевих потреб, а й був важливим експортним товаром, конкуруючи на зовнішньому ринку до кінця XVIII ст. з американською кошениллю. Для одержання червоної фарби здавна використовували і коріння морени.

«Орнамент та українська вишивка гуцульських запасок становили вузькі горизонтальні смуги, виконані різнокольоровою вовною, які ритмічно повторювалися. Смуги основного кольору запаски (темно-вишневого, яскраво-червоного, чорного) облямовувалися вузенькими смужками зелених і жовтих тонів. Заможні гуцулки при тканні запасок додавали ще й металеву нитку — сухозлоть, яка створювала м'яку мерехтливість. На обгортках поздовжні смуги вкривали все поле або лише крайні його частини» [13, 143].

Красою та майстерністю виконання вирізнялися напіввовняні та вовняні спідниці (бурки, літники, шорци), поширені на Волині та Львівщині. їхнє поле було суцільно вкрите вертикальними кольоровими смугами різної ширини, які ритмічно групувалися в певні комплекси. Виготовляли такі тканини складною технікою — саржевого чи кожушкового переплетення. В деяких місцевостях побутували картаті літники, орнамент та українська вишивкаовані у вигляді сітки або прямокутників.

Для ткання шорців застосовували нитки червоного, білого, зеленого, жовтого кольорів. Серед технік художнього ткання виділялися човникове ткання «під дошку» і ручний перебір. «Виконаний цими техніками з товстого прядива орнамент та українська вишивкальний мотив виступав над основним полем тканини. Подібним чином оздоблювали й краї вже названих старовіцьких хусток, а також переміток і спідниць-андараків на Волині, Поліссі та Подністров'ї» [9, 127].

Серед узорних тканин особливе місце належало вибійці, яка була поширена в Україні у XVIII — першій чверті XX ст. Вибійчасті тканини виготовляли вдома, на ярмарках чи в селах майстри-вибійники. «У західних областях їх називали маляр, мальовники, димкарі, друкарі, друкарі полотен. Вибійка виконувалася двома техніками: верхнього і резервного (кубового) вибивання; іноді застосовували комбінації обох технік.
Однією з давніх і розповсюджених технік вишивання була низинка (низь, низя), яка побутувала на Поділлі, в Галичині та на Закарпатті. Нею вишивали узор із виворітного боку, при цьому вишивальна нитка лягала паралельно основі полотна. Внаслідок виходив двосторонній узор, як і при занизуванні. За характером вишивання низь поділялася на декілька типів: кругла низя; лиса низя; страпата низя; низя, з лиця шита; сліпа низя та ін.» [13, 146].

«Вишивка низинкою вирізнялася чіткістю плаского узору і бездоганністю виконання. Нитки для неї вживали бавовняні (Поділля, Галичина) та вовняні (Закарпаття). На Поділлі переважала низинка, виконана червоними і чорними нитками. В карпатських селах була поширена поліхромна низь: червоні, зелені, жовті тони на чорному тлі або чорні, сині, зелені, жовті — на червоному. Подекуди на Закарпатті побутувала монохромна (червона або чорна) низь. Цією технікою оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки — вставки, рукави, коміри, манжети і пазушки» [13, 147].