Форми здійснення правової охорони Конституції України.

Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними – в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовуючи чи призупиняючи незаконні акти.[7]

Основне призначення органів конституційного нагляду – повідомити про неконституційність прийнятого правового акту.

Реальну політико-правову базу для впровадження конституційного нагляду в життя було започатковано Декларацією про державний суверенітет, де йшлося про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. На основі цього положення Закон “Про зміни і доповнення Конституції Української РСР” від 24 жовтня 1990 року передбачив створення конституційного нагляду.

В останні роки існування Радянського Союзу робились спроби вирішити цю проблему шляхом створення особливого органу, який би здійснював охорону Конституції СРСР – Комітету конституційного нагляду СРСР, який поєднував функції конституційного контролю і конституційного нагляду. Цей комітет був запроваджений у грудні 1988 року, реально сформований у квітні 1990 року і припинив свою діяльність у грудні 1991 року.

Світова практика знає кілька варіантів організації конституційного контролю. В одних випадках цю роль виконують спеціальні конституційні суди (Німеччина, Італія), в інших – загальні суди, особливо верховні (США, Японія). Який із варіантів найкращий – важко визначитись, це залежить від умов життєдіяльності конкретної країни. Зарубіжна теорія і практика надає перевагу судовим органам конституційного контролю, тобто конституційній юстиції і конституційній юрисдикції. Це цілком узгоджується з ідеєю поділу влад, з ідеєю панування права, що виключає або зменшує не тільки політичний, а й парламентський вплив на конституційну юстицію.

Але проблема цим не вирішується, бо йдеться про творення права органами конституційної юстиції.

Деякі вчені вважають, що суперечка про конституційність того чи іншого закону або нормативно-правового акта є винятково юридичною, а отже повинна розглядатись органом, який має достатньо повноважень для цього; право суддів перевіряти конституційність законів і, таким чином, контролювати діяльність законодавчої влади випливає з принципу поділу влад; незалежність і неупередженість характерні для представників судової влади в силу їх специфіки. Вони звільняють закони чи інші нормативно-правові акти від впливу будь-яких політичних сил і є гарантією того, що рішення по справі дійсно базуватимуться на правовій основі. Правила судочинства, передбачають винесення мотивованого рішення, забезпечують повний та всебічний розгляд справи про конституційність заперечуваного закону чи іншого нормативно-правового акта.

Оцінкою правових актів займається тільки Конституційний Суд України, при поданнях або зверненнях до нього. Цей суд зобов’язаний видавати юридичні обов’язкові акти для їхнього виконання на всій території України. Конституційний Суд України повинен вирішувати справи на основі норм конституційного права.

Розрізняють різні види й форми конституційного контролю; додаток [1]:

· попередній – тобто, коли нормативно-правовий акт ще розробляється й не вступив у законну силу;

· наступний контроль – коли така перевірка здійснюється після прийняття акта.

За правовими наслідками контроль може бути:

Ø обов’язковим;

Ø факультативним.

За формою виділяють:

Ø Абстрактний контроль – питання про відповідність певного акта Конституції розглядаються поза конкретними обставинами застосування даного акта. В цьому випадку орган конституційного контролю підтверджує конституційність акту або позбавляє його юридичної сили. Цей вид контролю може бути і попереднім, і наступним.

Ø Конкретний контроль – може бути тільки наступним, бо пов’язаний він з обставинами, що виникли в процесі застосування відповідного нормативно-правового акту.

В такому випадку сторона, справа якої вирішена або вирішується на підставі відповідного нормативно-правового акту, оспорює таке рішення, підтвердивши це тим, що акт, на основі якого вирішено справу, на її погляд не відповідає Конституції. Зазвичай такий контроль здійснюється при розгляді справи у суді.

Суть Конституційної юстиції – в перевірці законів і інших нормативно-правових актів на відповідність їх Конституції України, спеціальними або загальними судами, що наділені повноваженнями скасовувати чи призупиняти неконституційні положення цих актів, - обов’язковий атрибут правової держави, на шлях розбудови якої стала Україна.

2.3. Суб’єктами правового захисту Конституції України є:

- сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру внесення змін до неї. Прикладом такої процедури є розділ ХІІІ КУ, де йдеться про те, що законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути поданий до ВРУ ПУ або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу ВРУ. Такий законопроект схвалюється більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 2/3 від конституційного складу ВРУ на наступній черговій сесії. Крім вище зазначених дій, даний законопроект може, відповідно до ст. 156 КУ, затверджуватися всеукраїнським референдумом.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України.

КУ не може змінюватися в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до КУ, який розглядався ВРУ і закон не був прийнятий може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

ВРУ за час своєї діяльності не може змінювати двічі одні і ті ж положення КУ.

Законопроект про внесення змін до КУ розглядається ВРУ за наявності висновку Конституційного Суду України, щодо відповідності вищезазначеним вимогам КУ цього законопроекту.

- Глава держави – Президент України, котрий згідно п.2. ст. 102 КУ є гарантом її додержання.

- ВРУ – єдиний законодавчий орган державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч.1. ст 85 КУ).

- Центральні і місцеві органи виконавчої влади: наприклад, згідно ст.119 КУ місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання КУ і ЗУ, актів ПУ, КМУ, інших органів виконавчої влади.

- Правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура.

Згідно ст. 2 ЗУ “Про судоустрій України” суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, що гарантовані КУ і законами[8].

Прокуратура в особі своїх представників – прокурорів здійснює прокурорський нагляд за додержанням законів. Тобто діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, КУ, зміцнення правопорядку.

Відповідно до статті 4 ЗУ “Про прокуратуру” завдання останнього визначають її роль у здійсненні правової охорони КУ, а саме:

- прокуратура захищає від неправомірних посягань закріплені КУ – незалежність республіки, суспільного та державного ладу, прав національних груп і територіальних утворень;

- захищає гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина.[9]

Досить важливу роль серед суб’єктів правого захисту КУ відіграє адвокатура – добровільне професійне громадське об’єднання, яке покликане згідно з КУ сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Це положення закріплене в статі 1 ЗУ “Про адвокатуру”.[10]

КСУ, який згідно своїх повноважень вирішує питання про відповідність Конституції, законів і інших правових актів ВРУ, актів ПУ, КМУ, ВР АРК та офіційне тлумачення Конституції і законів України (п. 1, п.4. ст. 13 Закону України “Про Конституційний Суд України”) і (ст. 150 КУ).[11]