Земський рух

Велику роль у загальноімперському визвольному та українському культурно-просвітницькому рухах відіграли діячі земського руху.

Земства, що були виборними всестановими органами місцевого самоврядування, вже своїм існуванням були опозиційними до централізованої державної системи Російської імперії з необмеженою владою царя. Незважаючи на те, що в земствах більшість складали поміщики (близько 75%), вони в умовах загальнореформаторських настроїв, що панували в імперії в 60–70-х рр. ХІХ ст., стали носіями ідей подальшої лібералізації Росії і запровадження конституції. Земства стали основою ліберального руху в Російській імперії.

У земському русі можна вирізнити такі напрями діяльності:

 боротьба за розширення системи самоврядування;

 впровадження конституції, демократизація суспільного життя;

 підвищення матеріального та освітнього рівня населення.

За своїм характером земський рух був ліберальним. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудови економічного життя суспільства на засадах вільного ринку і конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали пошук компромісу з правлячими колами.

Земський рух був загальноросійським, проте на Україні він ставив перед собою і такі національні завдання, як організація початкової освіти українською мовою.

Перші пореформенні роки (кінець 60 – початок 70-х рр.) стали для руху часом організаційного становлення, усвідомлення місця й ролі серед суспільних сил, кристалізації основної мети та завданнь. Основну діяльність було спрямовано на покращання соціально-економічного становища селянства, підняття його освітнього рівня.

На другому етапі діяльності (кінець 70-х – початок 80‑ х рр.) земства стали центрами ліберальної опозиції. Йшов активний процес об’єднання зусиль земств з метою домогтися проведення конституційних реформ у Російській імперії.

Після вбивства царя Олександра ІІ, в умовах здійснення політики контрреформ Олександром ІІІ опозиційна діяльність земств почала занепадати, а з прийняттям закону від 12 червня 1890 р. про обмеження представництва недворянських станів у земствах вона майже припинилась. Проте на початку ХХ ст. вони знову стають одним з центрів опозиції самодержавству.

Українські земські організації належали до найбільш впливових і найрадикальніших на перших двох етапах земського руху. Вельми активну діяльність земства розгорнули в Чернігівській, Харківській, Полтавській губерніях. Вони об’єднували різноманітні сили. З-поміж земських діячів вирізнялись: на Полтавщині – Ф.Лизогуб (майбутній прем’єр-міністр Української Держави П.Скоропадського у 1918 р.), філософ В.Лесевич, М.Стороженко, В.Науменко, В.Леонтович, Б.Мартос, М.Туган-Барановський; на Чернігівщині – О.Русов, О.Ліндфорс, І.Шраг, А.Свєчин, граф Г.Милорадович, М.Василенко, О.Лазаревський; в міській земській управі працювали М.Вороний, М.Самійленко, М.Чернявський, Б.Грінченко, М.Коцюбинський.