Главная страница Случайная страница Разделы сайта АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?
Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже.
Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал.
Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее. ✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать». Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами! Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 4 страница
Однак існувало питання, в якому погляди ФРН і Франції кардинально розходилися. Це стосувалося проблеми ремілітаризації ФРН. Відомо, що за рішеннями Вашингтонської конференції від 8 квітня 1949 року Західну Німеччину було позбавлено права мати армію та здійснювати мілітаризацію країни. Проте відкритість політики ФРН, її прагнення до співпраці призвели до припинення стану війни з нею. 2 травня 1950 року Західна Німеччина ввійшла як повноправний учасник до Ради Європи та до Комітету міністрів. ФРН надано також право на провадження власної зовнішньої політики. 19 вересня цього ж року Західній Німеччині було дозволено створити міністерство закордонних справ і налагодити дипломатичні відносини з усіма державами. Західні союзники дбали не лише про міжнародне визнання ФРН, а й про її військову могутність. Сильний тоталітарний режим в НДР, війна в Кореї - це були фактори, якими США аргументували свою пропозицію, надіслану до Атлантичної Ради, про переозброєння Німеччини. 22 вересня 1950 року Рада НАТО одностайно визнала за доцільне забезпечити бундесвер сучасною зброєю. Продовженням процесу інтеграції ФРН у міжнародну громаду став проект створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС), до якої мали ввійти і німецькі формування. 27 травня 1952 року в Парижі було підписано договір про заснування ЄОС. Однак французькі Національні збори 30 серпня 1954 року відхилили ратифікацію ЄОС 319 голосами проти 264. Тоді почали пошук альтернативної ЄОС структури. Першим кроком у цьому напрямку стала конференція у Лондоні (28 вересня - 3 жовтня 1954 року), на якій прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до Північноатлантичного пакту. Франція одержа- ла натомість гарантії британської співпраці; створювалося «Агентство контролю за озброєннями». Німеччина зобов'язувалась не виробляти атомної, хімічної та біологічної зброї, ракет великої дальності, військових кораблів тоннажністю понад 3 тис. тонн та бомбардувальників стратегічної авіації. Після того, як Франція ратифікувала постанову Лондонської конференції, 20-23 жовтня 1954 року у Парижі відбувся другий тур переговорів. Було досягнуто домовленості щодо відродження німецької армії (12 піхотних дивізій) зі своїм генеральним штабом, власними службами, військово-морськими і військово-повітряними силами; визначено також права і обов'язки іноземних військових формувань на території ФРН. Для контролю за західнонімецьким військовим потенціалом було створено Західноєвропейський союз під егідою НАТО, куди ввійшли 9 країн, у тому числі і ФРН. 5 травня 1955 року-офіційна дата вступу ФРН до НАТО. 17 липня бундестаг схвалив «Закон про добровольців», який започаткував офіційне формування західнонімецької армії. 1 січня 1956 року в містечку Андернах був сформований перший батальйон нової західнонімецької піхоти. ФРН в особі свого канцлера на середину 1960-х років серйозно заявила про себе на міжнародній арені. Конрад Аденауер послідовно, крок за кроком, але наполегливо, відвойовував поле діяльності для майбутньої держави. На початку 1949 року здавалося, що ФРН набуде статус суверенної держави лише у далекій перспективі. Та сталося це вже у 1955 році, коли Конрад Аденауер поїхав до США. Під час покладання вінків до могили Невідомого солдата на Арлінгтонському кладовищі у Вашингтоні було винесено німецький прапор і виконувався німецький гімн. Процесу відновлення державності та посилення могутності ФРН викликав невдоволення з боку керівництва Радянського Союзу. Міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико у спогадах про цей період писав, що, «порушуючи дух та букву Потсдаму, було взято курс на ремілітаризацію Західної Німеччини та включення її до військового блоку НАТО». За умов «холодної війни» така позиція не була новою: СРСР одразу став на шлях конфронтації та непримиренності до ФРН. Спроби пом'якшити ситуацію були. Однак взаємна непоступливість зводила їх нанівець. 10 березня 1952 року СРСР виступив з пропозицією скликати «Раду чотирьох» з метою опрацювання в чотиримісячний термін договору про мир з Німеччиною і заявив про свою згоду на перегляд проблеми об'єднання ФРН і НДР. Незважаючи на перспективність пропозиції, Конрад Аденауер відхилив ноту СРСР. По-перше, він вважав, що Москва лише зміцнює орієнтири і робить ставку на німецький націоналізм, що є найбільшою загрозою планам загальноєвропейської інтеграції, по-друге, побоювався, що об'єднана «нейтралізована» Німеччина рано чи пізно потрапить під вплив СРСР, що негативно позначиться на долі інших вільних 19* народів Європи. Макс Рейман, лідер КПН, у своїй книзі «Рішення 1945-1956» зауважив, що К. Аденауер перетворив ворожість до СРСР у державну доктрину. Таке твердження безпідставне. Канцлер ФРН не був ворогом СРСР чи росіян; він лише заперечував комунізм як правлячу ідеологію, не вірив, що вона запанує в усьому світі, навпаки, передбачав недовговічність радянської імперії. Післясталінська радянська дійсність, так звана «хрущовська відлига», дала шанс докорінно змінити ситуацію. 8 червня 1955 року уряд ФРН одержав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання нормалізувати та встановити прямі відносини між СРСР і ФРН. Канцлера запрошували відвідати Москву в «найближчому майбутньому». Сам факт, що таке запрошення надійшло через місяць після вступу ФРН до НАТО, ще раз засвідчує, що СРСР поважав силу і реально оцінював вагу входження Західної Німеччини до НАТО. На перше радянське запрошення ФРН відповіла лише нотою, в якій схвалювала наміри керівництва СРСР. З серпня 1955 року радянський уряд вдруге запросив канцлера відвідати Москву. 12 серпня Бонн дав ствердну відповідь і візит Конрада Аденауера було призначено на 9 вересня. Пізніше канцлер писав, що його переговори з росіянами виявилися «найделікатні-шими з тих, які я проводив. Я мав зробити все можливе аби використати будь-який шанс для об'єднання Німеччини, але й не зробити нічого такого, що пошкодило б нашому становищу на міжнародній арені.» Переговори в Москві тривали 4 дні. Питання об'єднання двох Німеччин залишилося не-вирішеним. Єдиним результатом зустрічі став намір налагодити нормальні радянсько-німецькі відносини і обмінятися послами. Спочатку К.Аденауер не виявив схильності до цього, але змушений був погодитися з пропозиціями Москви, оскільки вона погрожувала не повернути німецьких військовополонених. За даними радянського уряду, в СРСР їх залишалося ще 9626 осіб (до 7 жовтня 1953 року до ФРН повернулося близько 20 тис. полонених). Було підписано також угоду про торговельно-економічне співробітництво. Потепління взаємин СРСР і ФРН виявилося короткочасним. Вибухонебезпечна проблема Західного Берліну та друга берлінська криза 1961 року, яка завершилася будівництвом берлінського муру, звела нанівець спроби налагодити добросусідські відносини між двома державами. Огляд міжнародних подій післявоєнного періоду дає підстави стверджувати, що головним архітектором зовнішньої політики ФРН упродовж 1950 - 1960-х років був її перший канцлер Конрад Аденауер. Пріоритетними напрямками його діяльності були: орієнтація на західні держави, інтеграція ФРН з європейськими економічними та військовими структурами, налагодження стосунків з СРСР. Нетривкість німецько-радянських відносин була спричинена деструктивними діями радянського керівництва. Конрад Аденауер був далекоглядним політиком, багато з його передбачень здійснилося, зокрема, об'єднання Німеччини та розпад СРСР. Спадщина «ери Аденауера». Проблеми внутрішньої політики урядів Л.Ерхарда (1963-1966 роки) та К. Кізінгера (1966-1968роки). Результати «ери Аденауера» можна вважати неоднозначними. З нацистською спадщиною було покінчено. ФРН перетворилася у процвітаючу країну, німецьке «економічне диво» стало реальністю. Але з початком 1960-х років джерела цього «дива» вичерпалися, темпи економічного зростання почали знижуватися, тобто почалося нормальне функціонування економіки. В політичному плані все більше невдоволення в суспільстві викликав авторитарний стиль керівництва Аденауера, його твердий консерватизм та непоступливість. 1963 року відбулася заміна на посаді канцлера. Аденауер подав у відставку, йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який у порівнянні з Аденауером справляв протилежне враження: зовні - добро-тливий товстун з незмінною сигарою, мав репутацію романтика та екстрап-рофесіонала, батько «економічного дива». На парламентських виборах 1965 року ХДС/ХСС на чолі з Ерхардом знову перемогла. Передумовами її успіху були популярність ідей християнського соціалізму, що їх проповідували ХДС/ ХСС, та роль таких лідерів, як Аденауер, Ерхард, особливо в 1950-1960-х роках, коли відбувався швидкий економічний розвиток ФРН. Проте на середину 1960-х років ці ресурси популярності ХДС/ХСС були вичерпані і тому в 1966 році виникла і на практиці була втілена ідея співпраці ХДС/ХСС з СДПН. Так було створено «велику коаліцію» на чолі з К. Кізінгером, а В.Брандт, лідер СДПН, обійняв посади віце-канцлера та міністра закордонних справ. Нагадаємо, що СДПН стала «державною партією» ще в роки Веймарсь-кої республіки. З того часу коаліція СДПН з буржуазними партіями розглядалася як найбільш раціональний еволюційний шлях розвитку країни в інтересах усього суспільства. Ця стратегія соціал-демократів залишалася провідною і в повоєнній ФРН. «Велика коаліція» стала можливою через значні зміни у програмі СДПН. Прийня і а 1959 року ця програма декларувала своєю кінцевою метою соціалізм як дуже віддалену перспективу. Водночас соціал-демократи визнавали приватну власність як основу свободи індивіда, заперечували і викреслили з програми поняття і практику класової боротьби. СДПН заявила про повну підтримку конституції ФРН і різко критикувала світовий комуністичний рух та соціалістичне будівництво у Східній Європі. Партія і в нових умовах залишалася масовою (750-900 тисяч осіб) і впливовою. Основу внутрішньої політики Л.Ерхарда - К.Кізінгера склало пере- довсім утвердження соціальної ринкової економіки. Високі темпи економічного розвитку ФРН у 1960-і роки зберігалися, щоправда, «загальне зростання» досягалося за рахунок окремих галузей, причому найновіших. Зате застій переживали традиційні галузі - вугледобувна, кораблебудування, деякі галузі легкої промисловості. В цілому частка ФРН у промисловому виробництві капіталістичного світу зростала: в 1961 році вона станввила 9, 9 відсотка; 1970 - 12, 5 відсотка. У 1969 році понад 90 відсотків" західних німців мали рахунки в ощадних касах та банках. Разом з тим, уперше за останні 12-13 років у ФРН з'явилося безробіття: у 1965 році було зареєстровано 155 тисяч безробітних, 1967 року - 700 тисяч; 1988 року - 2.1 млн., тобто 8 відсотків працездатного населення. До 1960-х років існував у країні попит на робочу силу; наплив імігрантів (4, 5 млн. осіб) ускладнив ситуацію. У 1966-1967 роках ФРН пережила першу повоєнну кризу перевиробництва. Уряд вдався до антикризових заходів і запропонував концепцію «глобального регулювання. " Закон про сприяння стабільності і пожвавлення економіки" 1967 року передбачав систему федерального і регіонального планування та розвиток інвестиційної політики і фінансування відстаючих галузей. Таким чином пощастило стабілізувати економічну ситуацію. Але проти політики «глобального регулювання» виступили консервативні сили правлячої коаліції. Лейтмотивом внутрішнього життя ФРН протягом 1960-х років була боротьба навколо прийняття «надзвичайних законів». їх суть зводилася до припинення дії конституції, зосередження всієї повноти влади в руках виконавчих органів та запровадження у країні надзвичайного режиму. Йшлося про скасування за умов «надзвичайного стану» демократичних прав, ув'язнення без суду тощо. Влітку 1965 року проекти цих законів були поставлені на голосування, але прийнято їх лише 1968 року. Інша лінія внутрішньої політики уряду Л.Ерхарда-К.Кізінгера зводилася до боротьби лівих сил за легалізацію комуністичної партії. Це питання ще більше активізувалося після того, як 1964 року в Ганновері відбувся з'їзд різних угруповань неофашистів і було створено національно-демократичну партію на чолі з Адольфом фон Тадденом, загальна кількість членів якої складала 27 тисяч осіб. Партія мала свої відділення в 7 із 10 земель. Вона заявляла про визнання парламентського ладу у ФРН і конституції, що дало їй можливість легалізуватися. В програмі націонал-демократів переважали ідеї нацизму і шовінізму, звучали вимоги скасувати заборону ФРН на ядерну зброю, надати їй рівні права в озброєнні, відновити кордони ФРН за станом на 1937 рік. Націонал-соціалізм вони оголошували винятково як захист західної демократії від «східного дикунства», заперечували злочини нацистів. 9Q4 У вересні 1968 року був створений федеральний комітет з конституювання марксистсько-ленінської партії під назвою «Німецька комуністична партія». У квітні 1969 року в Ессені відбувся установчий з'їзд, який затвердив статут та програму її діяльності: демократичне оновлення держави й суспільства, боротьба проти неонацизму та надзвичайних законів, участь трудящих в управлінні виробництвом, демократичне планування економіки в інтересах більшості трудящих, усуспільнення провідних галузей промисловості. НКП нараховувала 22 тисячі членів. Головою було обрано Курта Бахмана. На час урядування канцлерів Л.Ерхарда та К.Кізінгера припала активізація студентського руху. Чисельність студентів у ФРН збільшилася у зв'язку з НТР у 1950-1960-і роки в п'ять разів, чимало з них були вихідцями із середніх і нижчих верств (1952 року таких було 4. а 1972 го - вже 18 відсотків). П'яту частину студентства складали жінки. Разом з тим система вищої освіти не відповідала часові, її фінансування було загалом залишковим. До цього додалися зміни на міжнародній арені, поява ідеології «нових лівих», які заперечували матеріальні цінності суспільства споживання. Студентство вимагало демократизації навчального процесу, припинення дії надзвичайних законів, протестувало проти гонки озброєнь, локальних воєн. Організаційним ядром руху став Соціалістичний німецький союз студентів. Форми боротьби студентської молоді були різні - мітинги, сутички з поліцією, захоплення університетських містечок, демонстрації, «походи миру» проти війни у В'єтнамі, поширювалося гасло:» Влада студентам!», проповідувалася тактика «прямої демократії», виникали терористичні «червоні громади». Рух характеризувався ідеологічним еклектизмом (ідеї маоїзму, даосизму, анархізму тощо). Наприкінці 1960-х років студентський рух пішов на спад: далися взнаки урядові репресії та застосування «надзвичайних законів», негативне ставлення до нього громадськості. У вересні 1969 року прокотилися робітничі «дикі страйки». Під впливом усіх цих подій у західнонімецькому суспільстві стався певний злам, з'я-, вилися сумніви щодо здатності ХДС/ХСС стабілізувати ситуацію в країні. У зовнішній політиці уряди Л.Ерхарда та К.Кізінгера пом'якшили консервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від «доктрини Гальштей-на». Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Наприкінці 1960-х років започатковується німецька «нова східна політика», яку було втілено в життя вже. за канцлерства В.Брандта. В той же час західнонімецькі урядовці продовжували не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядерної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав. Тим часом у стосунках між партіями «великої коаліції» почали накопичуватися непорозуміння, передовсім щодо методів розв'язання внутрішніх 9QR проблем та в питаннях зовнішньополітичного курсу. До цього додався скандал довкола особи К.Кізінгера, який у роки другої світової війни працював у відділі політичної пропаганди міністерства закордонних справ. Відбувалася поляризація у суспільстві (легалізація неофашистської та комуністичної партій, студентський рух та політизація «руху зелених», страйки, тероризм). Все це спричинило розпад «великої коаліції» Вибори 1969 року. Створення «малої коаліції». В.Брандт - «канцлер внутрішніх реформ» (1969-1974 роки). Рубіж 1960-1970-х років виявився для ФРН в цілому переломним і вимагав радикальних внутрі- і зовнішньополітичних змін. Це засвідчили результати парламентських виборів у вересні 1969 року, на яких ХДС/ХСС отримала 46, 1 відсотка голосів, СДПН - 42, 7, ВлДП - 5, 8 відсотка. Виникла вірогідність блоку СДПН і ВлДП. Справа в тому, що ще напередодні виборів лідер ВлДП Вальтер Шеель заявив про можливість коаліції з соціал-демократами. Ця заява була зумовлена певною еволюцією ВлДП, її перетворенням у консервативно-реформістську партію, особливо у сфері зовнішньополітичній: вільні демократи, як і СДПН, вважали за необхідне прискорити нормалізацію відносин з СРСР та державами Східної Європи. Щоправда, в соціальній сфері партія залишалась консервативною, вона виступала проти вимоги профспілок, підтримуваних СДПН, щодо поширення закону 1951 року про паритетну співучасть на вугільну, металургійну та інші галузі промисловості. І хоча СДПН та ВлДП сходилися у поглядах «за мінімумом», як висловився пізніше В.Брандт, «малу коаліцію» було створено 21 жовтня 1969 року. В.Брандт став четвертим канцлером ФРН, а В.Шеель (лідер ВлДП) - віце-канцлером та міністром закордонних справ. Щоправда, «мала коаліція» мала у парламенті перевагу лише на 12 депутатських мандатів. В.Брандт (його справжнє прізвище Герберт Ернст Карл Фром), народився 1913 року в Любеку, виховувала його мати, яка працювала в магазині. Ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії. Після приходу до влади Птлера емігрував, закінчив університет в Осло, працював журналістом. В роки другої світової війни - учасник руху опору у Бельгії. З 1957 року по 1966 рік - бургомістр Західного Берліну. З 1976 року - голова Соціалістичного Інтернаціоналу. Помер 1992 року. 28 жовтня 1969 року В.Брандт виступив з урядовою заявою про всебічне реформування суспільства шляхом глобального регулювання та фінансового планування, яке ХДС оголосила причиною криз. Реформи, на його думку, мали створити умови для утвердження в країні демократичного соціалізму, суть якого зводилася до двох проблем - участі трудящих в управлінні виробництвом та досягненні високої якості життя. Провідними завданнями зовнішньої політики В.Брандт вважав врегулювання відносин з СРСР і східноєвропейськими країнами та розв'язання «німецького питання», тобто об'єднання Німеччини через нормалізацію стосунків з НДР, відмову від територіальних претензій тощо. Відповідно до оголошеної В.Брандтом ідеї глобального регулювання та планування різко зріс як апарат канцлера - з 250 до 400 осіб, так і чисельність створеного у 1967 році штабу планування. Обидва відомства займалися перспективним плануванням. В кожному міністерстві був уповноважений з питань планування. У 1971 році підготовано план розвитку на 1969-1975 роки, тобто на час дії «малої коаліції». Значна роль у системі планування відводилася міністерству фінансів: на перше місце ставилося виконання державного бюджету. Водночас було розроблено довгострокову програму на 1975-1985 роки із щорічним економічним зростанням у межах 4, 4-5 відсотків. Щоправда, ідеї планування у соціал-демократів поєднувалися (як і в Кейнса) з принципами ринкової економіки, тільки вільна конкуренція доповнювалася активністю держави з метою забезпечення стабільності економічного розвитку. Проте реальність виявилася серйознішою, і економічна криза 1974-1975 років збила ейфорію планування перших років правління «малої коаліції». Уряд цієї коаліції характеризується як уряд реформ, на відміну від офіційних заяв ХДС/ХСС, які виступали проти «будь-яких експериментів». Постала потреба, перш за все, в новому законодавстві у сфері регулювання трудових відносин та частковій модернізації цивільного кодексу. 1972 року бундестаг обновив закон 1952 року про статус підприємства, за яким, як і раніше, в спостережницькій раді мало бути не більше 1/3 осіб найманої праці, заборонено було партійно-політичну діяльність на виробництві, зате полегшено доступ профспілок на підприємства, розширювалося представництво молодих робітників у виробничій, раді, яка отримувала більші права у розв'язанні особистих та соціальних проблем. Закон про паритетну участь в управлінні (1974 р.) вийшов компромісним і набрав силу з 1976 року. Щоправда, його дія поширювалася лише на підприємства, де працювало понад 2 тисячі осіб. Формально закон передбачав склад спостережницької ради з рівної кількості представників капіталу та найманих робітників. Але в квоту найманих робітників ввійшли також керівники - службовці, які належали до еліти виробництва. До цієї ж квоти входили представники профспілки. 2/ З голосів Обирали голову ради, який мав 2 голоси. Обидві сторони були неза-доволені законопроектом. Профспілки перш за все тим, що не домоглися паритетної участі у спостережницькій раді. Не влаштовувала ця обставина і вільних демократів. Інша група законопроектів була спрямована на те, щоб зробити найманих робітників власниками майна. Це фактично було продовженням політики ХДС/ХСС, які у 1961 і 1965 роках прийняли закон про «утворення влас- ності» у робітників шляхом запровадження системи «інвестиційної зарплати» та заохочення ощадної діяльності. Третій соціал-демократичний закон про «перерозподіл власності» 1970 року мав на увазі створення «фонду нагромадження» інвестиційної зарплати з відрахувань підприємств та дотацій держави. На руки робітникам видавали сертифікати та інші документи на власність. Цей закон інтенсивно рекламували. Висловлювалася навіть безглузда ідея викупу власності корпорацій. Закон практично не давав робітникам жодних можливостей, щоб забезпечити себе виробничою власністю. В кращому випадку він стимулював нагромадження для придбання машини, телевізора тощо. Закон про пенсії визначав мінімальний рівень матеріального забезпечення громадян коштом держави та його підвищення, запроваджував пенсії для домогосподарок та дрібних («самостійних») виробників. Закон охопив близько 500 тисяч осіб. Було збільшено пенсії для учасників війни; передбачено різні додаткові виплати, що складали 57 відсотків генсії, їх поширено на 10 млн. пенсіонерів; запроваджено також рухому шкалу для пенсійного віку: її знизили з 65 до 63, а для деяких категорій - до 60-62 років. Таким чином, за 3 роки (1970-1972) загальна сума пенсійних виплат зросла в 3, 5 раза. З 1970 року збільшено допомогу на дітей і доплати на житло. З 1974 року громадяни ФРН почали одержувати виплати на дітей незалежно від достатку сім'ї та кількості дітей, а відповідно до Закону 1970 року про охорону прав наймачів житла одержали півмільйона соціальних (дешевих) квартир. Основними джерелами фінансування соціальних реформ були внески застрахованих та підприємців. Внески перших збільшились (з 1970 по 1978) з 8, 2 до 11, 3 відсотка валового заробітку робітників. Загальна сума витрат на соціальне страхування на випадок хвороби зросла з 4, 7 відсотка до 7, 6 відсотка національного доходу. При реформуванні системи освіти мова йшла про професійне навчання, середню та вищу школи. 1969-1971 років було прийнято закон про стипендії, про безплатне навчання та відкриття нових вищих навчальних закладів. До кінця 1970-х років кількість студентів зросла втричі; витрати на освіту - з 11, 2 до 15, 2 відсотка бюджету країни. Відповідну роль у появі цього законодавства зіграли студентські страйки. Важливим засобом піднесення громадського статусу молоді у суспільстві став закон 1970 року про зміни у виборчому праві, який знизив віковий ценз на виборах з 21 року до 18. Плани створити єдиний тип державної школи через протидію ХДС/ ХСС не були реалізовані, як і намір реформувати профосвіту. Після гострих дискусій 1974-1975 років було проведено податкову реформу. Проте принципових змін у ти сфері не сталося. Певні пільги одер- жали лише люди з низькими доходами, також дрібні й середні власники. Але водночас збереглися пільги і державні субсидії великому капіталу. Сам В.Брандт говорив, що податкова реформа не стала «славною сторінкою в діяльності його уряду». «Нова східна політика» В.Брандта. Окрім внутрішніх реформ, 4-й канцлер ФРН важливого значення надавав розв'язанню зовнішньополітичних проблем. Принциповими залишилися ставлення західнонімецького уряду до територіальних змін у Європі, врегулювання відносин з НДР (у ФРН її називали «східною зоною», «режимом Ульбріхта», «так званою НДР», «другою частиною Німеччини», «другою німецькою державою»). Перш за все боннська дипломатія засвоювала новий лексикон і відмовилася від попереднього принципу «застосування сили», що не означало відмову від територіальних претензій як таких. 1969 року ФРН приєдналася до договору про непоширення ядерної зброї, підтримала ідею скликання конференції з безпеки та співпраці у Європі. В.Брандт усвідомлював нереальність возз'єднання Німеччини у найближчому майбутньому. Він підкреслював, що воно може відбутися лише в результаті розрядки в Європі, послаблення військового протистояння у світі. Розроблена його однодумцем, одним із активних діячів СДПН, статс-секретарем Е.Баром концепція «змін через зближення» виходила, по суті, із розуміння неминучості краху «ортодоксально-комуністичних структур» у державах Варшавського блоку. Розвал цього блоку Е.Бар також розглядав як передумову формування «європейського мирного порядку», в рамках якого планувалося розв'язання німецького питання. Вже у грудні 1969 року розпочалися переговори з СРСР, згодом - з Польщею та НДР. Складність московських переговорів полягала в тому, що необхідно було розв'язати цілий комплекс принципових питань у стосунках між СРСР та його союзниками і ФРН. Згодом сторони дійшли згоди і виробили текст з 10 тез, відомий як документ Бара (чи «Громико-Бара»). Договір між ФРН та СРСР був підписаний 12 серпня 1970 року у Москві. Обидві держави зобов'язувалися поважати європейські реалії, розв'язувати спірні питання мирним шляхом, утримуватися від взаємних погроз силою та її застосування. Стрижнем договору стало питання про кордони, і сторони прийняли рішення «неухильно оберігати територіальну цілісність усіх держав у Європі в їхніх нинішніх кордонах», заявивши, що не мають жодних територіальних претензій і не будуть висувати їх у майбутньому. Це стосувалося східного кордону з Польщею (по Одеру-Нейсе) і кордону між ФРН та НДР. Боннські політики домоглися, щоправда, формули «непорушності» кордонів у Європі тільки стосовно кордонів Федеративної Республіки. їхні зусилля були спрямовані на те. щоб залишити відкритим шлях до об'єднання Німеччини у відповідності з основним законом ФРН. Таким чином, Мос- ковський договір фіксував збереження територіальних реальностей в Європі, які склалися після другої світової війни, що гарантувало стабільність і мир на континенті. В той же час, і це підтвердилося через два десятиріччя, договір не становив перешкод до об'єднання двох німецьких держав. Паралельно з московськими переговорами у Варшаві йшло обговорення проблем нормалізації стосунків між ФРН і Польщею. Це питання мало для обох держав величезне політичне і психологічне значення, враховуючи те, що друга світова війна почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і беручи до уваги величезні жертви польського народу в цій війні. 7 грудня 1970 року (в час підписання договору) В.Брандт, ставши навколішки, вшанував пам'ять жертв варшавського гетто. За договором ФРН та Польща визнавали непорушність західних кордонів по Одеру-Нейсе. Важливу роль у врегулюванні німецько-німецьких відносин мала угода 1971 року чотирьох держав (СРСР, США,. Великобританія, Франція) про Західний Берлін. Німецьку столицю колишні союзники не визнали складовою частиною ФРН, разом з тим ФРН мала представляти інтереси Західного Берліну на міжнародній арені, зберігався контроль 4-х держав в анклаві та розширювалися зв'язки зі Східним Берліном. Додатково були підписані угоди про транзит через НДР, транспортне сполучення між ФРН та Західним Берліном, відвідини родичів тощо. Винятково складний характер мали переговори між ФРН та НДР, які врешті-решт завершилися підписанням 1972 року договору про відносини між обома сторонами «на основі повної рівноправності, відмови від дискримінації, поваги незалежності і самостійності» обох німецьких держав. Все ж між ФРН та НДР залишились «особливі стосунки», не обумовлювався обмін послами. Договір обійшов питання державної приналежності жителів НДР, що практично означало невизнання ФРН громадянства НДР, відсутньою була угода з питань власності, що засвічувало невизнання ФРН соціальних перетворень в східній німецькій державі. Позитивним результатом договору стало визнання НДР більшістю держав світу, прийняття ФРН та НДР до ООН. Упродовж 1973-1974 років були підписані договори між ФРН та ЧССР, які не визнавали рішень Мюнхенського договору 1938 року, а також з Болгарією, Угорщиною та МНР. Миротворчу діяльність В.Брандта відзначено Нобелівською премією миру. Тим часом у бундестазі склалася рівновага між «малою коаліцією» та опозицією - патова ситуація: обидві сторони мали по 248 осіб. У бундестазі, який мав право вето, більшість голосів належала опозиції. Це означало, що уряд Брандта-Шееля міг займатися лише поточними справами, а законодавчій діяльності загрожував параліч. Виникла урядова криза. Спроба ХДС/ХСС скористатися весною 1972 року винесенням вотуму конструктивної недовіри В.Брандту, не мала успіху. Постало питання про позачергові парла-
|