💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 4 страница

Однак існувало питання, в якому погляди ФРН і Франції кардинально розходилися. Це стосувалося проблеми ремілітаризації ФРН. Відомо, що за рішеннями Вашингтонської конференції від 8 квітня 1949 року Західну Німеччину було позбавлено права мати армію та здійснювати мілітариза­цію країни. Проте відкритість політики ФРН, її прагнення до співпраці при­звели до припинення стану війни з нею. 2 травня 1950 року Західна Німеч­чина ввійшла як повноправний учасник до Ради Європи та до Комітету міністрів. ФРН надано також право на провадження власної зовнішньої пол­ітики. 19 вересня цього ж року Західній Німеччині було дозволено створити міністерство закордонних справ і налагодити дипломатичні відносини з усі­ма державами.

Західні союзники дбали не лише про міжнародне визнання ФРН, а й про її військову могутність. Сильний тоталітарний режим в НДР, війна в Кореї - це були фактори, якими США аргументували свою пропозицію, надіслану до Атлантичної Ради, про переозброєння Німеччини. 22 вересня 1950 року Рада НАТО одностайно визнала за доцільне забезпечити бундес­вер сучасною зброєю. Продовженням процесу інтеграції ФРН у міжнародну громаду став проект створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС), до якої мали ввійти і німецькі формування.

27 травня 1952 року в Парижі було підписано договір про заснування ЄОС. Однак французькі Національні збори 30 серпня 1954 року відхилили ратифікацію ЄОС 319 голосами проти 264. Тоді почали пошук альтернатив­ної ЄОС структури. Першим кроком у цьому напрямку стала конференція у Лондоні (28 вересня - 3 жовтня 1954 року), на якій прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до Північноатлантичного пакту. Франція одержа-

ла натомість гарантії британської співпраці; створювалося «Агентство конт­ролю за озброєннями». Німеччина зобов'язувалась не виробляти атомної, хімічної та біологічної зброї, ракет великої дальності, військових кораблів тоннажністю понад 3 тис. тонн та бомбардувальників стратегічної авіації. Після того, як Франція ратифікувала постанову Лондонської конференції, 20-23 жовтня 1954 року у Парижі відбувся другий тур переговорів. Було до­сягнуто домовленості щодо відродження німецької армії (12 піхотних дивізій) зі своїм генеральним штабом, власними службами, військово-морськими і військово-повітряними силами; визначено також права і обов'язки інозем­них військових формувань на території ФРН. Для контролю за західноні­мецьким військовим потенціалом було створено Західноєвропейський союз під егідою НАТО, куди ввійшли 9 країн, у тому числі і ФРН. 5 травня 1955 року-офіційна дата вступу ФРН до НАТО. 17 липня бундестаг схвалив «За­кон про добровольців», який започаткував офіційне формування західноні­мецької армії. 1 січня 1956 року в містечку Андернах був сформований пер­ший батальйон нової західнонімецької піхоти.

ФРН в особі свого канцлера на середину 1960-х років серйозно заяви­ла про себе на міжнародній арені. Конрад Аденауер послідовно, крок за кро­ком, але наполегливо, відвойовував поле діяльності для майбутньої держа­ви. На початку 1949 року здавалося, що ФРН набуде статус суверенної дер­жави лише у далекій перспективі. Та сталося це вже у 1955 році, коли Кон­рад Аденауер поїхав до США. Під час покладання вінків до могили Невідо­мого солдата на Арлінгтонському кладовищі у Вашингтоні було винесено німецький прапор і виконувався німецький гімн.

Процесу відновлення державності та посилення могутності ФРН вик­ликав невдоволення з боку керівництва Радянського Союзу. Міністр закор­донних справ СРСР А. А. Громико у спогадах про цей період писав, що, «по­рушуючи дух та букву Потсдаму, було взято курс на ремілітаризацію Захід­ної Німеччини та включення її до військового блоку НАТО». За умов «хо­лодної війни» така позиція не була новою: СРСР одразу став на шлях конф­ронтації та непримиренності до ФРН.

Спроби пом'якшити ситуацію були. Однак взаємна непоступливість зводила їх нанівець. 10 березня 1952 року СРСР виступив з пропозицією скликати «Раду чотирьох» з метою опрацювання в чотиримісячний термін договору про мир з Німеччиною і заявив про свою згоду на перегляд пробле­ми об'єднання ФРН і НДР. Незважаючи на перспективність пропозиції, Конрад Аденауер відхилив ноту СРСР. По-перше, він вважав, що Москва лише зміцнює орієнтири і робить ставку на німецький націоналізм, що є найбільшою загрозою планам загальноєвропейської інтеграції, по-друге, побоювався, що об'єднана «нейтралізована» Німеччина рано чи пізно по­трапить під вплив СРСР, що негативно позначиться на долі інших вільних

19*

народів Європи.

Макс Рейман, лідер КПН, у своїй книзі «Рішення 1945-1956» зауважив, що К. Аденауер перетворив ворожість до СРСР у державну доктрину. Таке твердження безпідставне. Канцлер ФРН не був ворогом СРСР чи росіян; він лише заперечував комунізм як правлячу ідеологію, не вірив, що вона запа­нує в усьому світі, навпаки, передбачав недовговічність радянської імперії.

Післясталінська радянська дійсність, так звана «хрущовська відлига», дала шанс докорінно змінити ситуацію. 8 червня 1955 року уряд ФРН одер­жав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання нормалізувати та вста­новити прямі відносини між СРСР і ФРН. Канцлера запрошували відвідати Москву в «найближчому майбутньому». Сам факт, що таке запрошення над­ійшло через місяць після вступу ФРН до НАТО, ще раз засвідчує, що СРСР поважав силу і реально оцінював вагу входження Західної Німеччини до НАТО.

На перше радянське запрошення ФРН відповіла лише нотою, в якій схвалювала наміри керівництва СРСР. З серпня 1955 року радянський уряд вдруге запросив канцлера відвідати Москву. 12 серпня Бонн дав ствердну відповідь і візит Конрада Аденауера було призначено на 9 вересня. Пізніше канцлер писав, що його переговори з росіянами виявилися «найделікатні-шими з тих, які я проводив. Я мав зробити все можливе аби використати будь-який шанс для об'єднання Німеччини, але й не зробити нічого такого, що пошкодило б нашому становищу на міжнародній арені.» Переговори в Москві тривали 4 дні. Питання об'єднання двох Німеччин залишилося не-вирішеним. Єдиним результатом зустрічі став намір налагодити нормальні радянсько-німецькі відносини і обмінятися послами. Спочатку К.Аденауер не виявив схильності до цього, але змушений був погодитися з пропозиція­ми Москви, оскільки вона погрожувала не повернути німецьких військово­полонених. За даними радянського уряду, в СРСР їх залишалося ще 9626 осіб (до 7 жовтня 1953 року до ФРН повернулося близько 20 тис. полоне­них). Було підписано також угоду про торговельно-економічне співробітниц­тво.

Потепління взаємин СРСР і ФРН виявилося короткочасним. Вибухо­небезпечна проблема Західного Берліну та друга берлінська криза 1961 року, яка завершилася будівництвом берлінського муру, звела нанівець спроби на­лагодити добросусідські відносини між двома державами.

Огляд міжнародних подій післявоєнного періоду дає підстави стверд­жувати, що головним архітектором зовнішньої політики ФРН упродовж 1950 - 1960-х років був її перший канцлер Конрад Аденауер. Пріоритетними на­прямками його діяльності були: орієнтація на західні держави, інтеграція ФРН з європейськими економічними та військовими структурами, налагод­ження стосунків з СРСР. Нетривкість німецько-радянських відносин була

спричинена деструктивними діями радянського керівництва. Конрад Адена­уер був далекоглядним політиком, багато з його передбачень здійснилося, зокрема, об'єднання Німеччини та розпад СРСР.

Спадщина «ери Аденауера». Проблеми внутрішньої політики урядів Л.Ерхарда (1963-1966 роки) та К. Кізінгера (1966-1968роки). Ре­зультати «ери Аденауера» можна вважати неоднозначними. З нацистською спадщиною було покінчено. ФРН перетворилася у процвітаючу країну, німецьке «економічне диво» стало реальністю. Але з початком 1960-х років джерела цього «дива» вичерпалися, темпи економічного зростання почали знижуватися, тобто почалося нормальне функціонування економіки.

В політичному плані все більше невдоволення в суспільстві викликав авторитарний стиль керівництва Аденауера, його твердий консерватизм та непоступливість.

1963 року відбулася заміна на посаді канцлера. Аденауер подав у відстав­ку, йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який у порівнянні з Аденауером справляв протилежне враження: зовні - добро-тливий товстун з незмінною сигарою, мав репутацію романтика та екстрап-рофесіонала, батько «економічного дива». На парламентських виборах 1965 року ХДС/ХСС на чолі з Ерхардом знову перемогла. Передумовами її успіху були популярність ідей християнського соціалізму, що їх проповідували ХДС/ ХСС, та роль таких лідерів, як Аденауер, Ерхард, особливо в 1950-1960-х роках, коли відбувався швидкий економічний розвиток ФРН. Проте на сере­дину 1960-х років ці ресурси популярності ХДС/ХСС були вичерпані і тому в 1966 році виникла і на практиці була втілена ідея співпраці ХДС/ХСС з СДПН. Так було створено «велику коаліцію» на чолі з К. Кізінгером, а В.Брандт, лідер СДПН, обійняв посади віце-канцлера та міністра закордон­них справ.

Нагадаємо, що СДПН стала «державною партією» ще в роки Веймарсь-кої республіки. З того часу коаліція СДПН з буржуазними партіями розгля­далася як найбільш раціональний еволюційний шлях розвитку країни в інте­ресах усього суспільства. Ця стратегія соціал-демократів залишалася про­відною і в повоєнній ФРН.

«Велика коаліція» стала можливою через значні зміни у програмі СДПН. Прийня і а 1959 року ця програма декларувала своєю кінцевою метою соц­іалізм як дуже віддалену перспективу. Водночас соціал-демократи визнава­ли приватну власність як основу свободи індивіда, заперечували і викресли­ли з програми поняття і практику класової боротьби. СДПН заявила про по­вну підтримку конституції ФРН і різко критикувала світовий комуністич­ний рух та соціалістичне будівництво у Східній Європі. Партія і в нових умовах залишалася масовою (750-900 тисяч осіб) і впливовою.

Основу внутрішньої політики Л.Ерхарда - К.Кізінгера склало пере-

довсім утвердження соціальної ринкової економіки. Високі темпи економіч­ного розвитку ФРН у 1960-і роки зберігалися, щоправда, «загальне зростан­ня» досягалося за рахунок окремих галузей, причому найновіших. Зате застій переживали традиційні галузі - вугледобувна, кораблебудування, деякі га­лузі легкої промисловості. В цілому частка ФРН у промисловому виробництві капіталістичного світу зростала: в 1961 році вона станввила 9, 9 відсотка; 1970 - 12, 5 відсотка. У 1969 році понад 90 відсотків" західних німців мали рахунки в ощадних касах та банках.

Разом з тим, уперше за останні 12-13 років у ФРН з'явилося безробіт­тя: у 1965 році було зареєстровано 155 тисяч безробітних, 1967 року - 700 тисяч; 1988 року - 2.1 млн., тобто 8 відсотків працездатного населення. До 1960-х років існував у країні попит на робочу силу; наплив імігрантів (4, 5 млн. осіб) ускладнив ситуацію.

У 1966-1967 роках ФРН пережила першу повоєнну кризу перевироб­ництва. Уряд вдався до антикризових заходів і запропонував концепцію «гло­бального регулювання. " Закон про сприяння стабільності і пожвавлення еко­номіки" 1967 року передбачав систему федерального і регіонального плану­вання та розвиток інвестиційної політики і фінансування відстаючих галу­зей. Таким чином пощастило стабілізувати економічну ситуацію. Але проти політики «глобального регулювання» виступили консервативні сили правля­чої коаліції.

Лейтмотивом внутрішнього життя ФРН протягом 1960-х років була бо­ротьба навколо прийняття «надзвичайних законів». їх суть зводилася до при­пинення дії конституції, зосередження всієї повноти влади в руках виконав­чих органів та запровадження у країні надзвичайного режиму. Йшлося про скасування за умов «надзвичайного стану» демократичних прав, ув'язнення без суду тощо. Влітку 1965 року проекти цих законів були поставлені на го­лосування, але прийнято їх лише 1968 року.

Інша лінія внутрішньої політики уряду Л.Ерхарда-К.Кізінгера зводи­лася до боротьби лівих сил за легалізацію комуністичної партії. Це питання ще більше активізувалося після того, як 1964 року в Ганновері відбувся з'їзд різних угруповань неофашистів і було створено національно-демокра­тичну партію на чолі з Адольфом фон Тадденом, загальна кількість членів якої складала 27 тисяч осіб. Партія мала свої відділення в 7 із 10 земель. Вона заявляла про визнання парламентського ладу у ФРН і конституції, що дало їй можливість легалізуватися. В програмі націонал-демократів перева­жали ідеї нацизму і шовінізму, звучали вимоги скасувати заборону ФРН на ядерну зброю, надати їй рівні права в озброєнні, відновити кордони ФРН за станом на 1937 рік. Націонал-соціалізм вони оголошували винятково як за­хист західної демократії від «східного дикунства», заперечували злочини на­цистів.

9Q4

У вересні 1968 року був створений федеральний комітет з конститую­вання марксистсько-ленінської партії під назвою «Німецька комуністична партія». У квітні 1969 року в Ессені відбувся установчий з'їзд, який затвер­див статут та програму її діяльності: демократичне оновлення держави й суспільства, боротьба проти неонацизму та надзвичайних законів, участь трудящих в управлінні виробництвом, демократичне планування економіки в інтересах більшості трудящих, усуспільнення провідних галузей промис­ловості. НКП нараховувала 22 тисячі членів. Головою було обрано Курта Бахмана.

На час урядування канцлерів Л.Ерхарда та К.Кізінгера припала актив­ізація студентського руху. Чисельність студентів у ФРН збільшилася у зв'яз­ку з НТР у 1950-1960-і роки в п'ять разів, чимало з них були вихідцями із середніх і нижчих верств (1952 року таких було 4. а 1972 го - вже 18 відсотків). П'яту частину студентства складали жінки. Разом з тим система вищої осві­ти не відповідала часові, її фінансування було загалом залишковим. До цьо­го додалися зміни на міжнародній арені, поява ідеології «нових лівих», які заперечували матеріальні цінності суспільства споживання. Студентство ви­магало демократизації навчального процесу, припинення дії надзвичайних законів, протестувало проти гонки озброєнь, локальних воєн. Організацій­ним ядром руху став Соціалістичний німецький союз студентів. Форми бо­ротьби студентської молоді були різні - мітинги, сутички з поліцією, захоп­лення університетських містечок, демонстрації, «походи миру» проти війни у В'єтнамі, поширювалося гасло:» Влада студентам!», проповідувалася так­тика «прямої демократії», виникали терористичні «червоні громади». Рух характеризувався ідеологічним еклектизмом (ідеї маоїзму, даосизму, анарх­ізму тощо). Наприкінці 1960-х років студентський рух пішов на спад: далися взнаки урядові репресії та застосування «надзвичайних законів», негативне ставлення до нього громадськості.

У вересні 1969 року прокотилися робітничі «дикі страйки». Під впли­вом усіх цих подій у західнонімецькому суспільстві стався певний злам, з'я-, вилися сумніви щодо здатності ХДС/ХСС стабілізувати ситуацію в країні.

У зовнішній політиці уряди Л.Ерхарда та К.Кізінгера пом'якшили кон­сервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від «доктрини Гальштей-на». Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Наприкінці 1960-х років запо­чатковується німецька «нова східна політика», яку було втілено в життя вже. за канцлерства В.Брандта. В той же час західнонімецькі урядовці продовжу­вали не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядер­ної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав.

Тим часом у стосунках між партіями «великої коаліції» почали накопи­чуватися непорозуміння, передовсім щодо методів розв'язання внутрішніх

9QR

проблем та в питаннях зовнішньополітичного курсу. До цього додався скан­дал довкола особи К.Кізінгера, який у роки другої світової війни працював у відділі політичної пропаганди міністерства закордонних справ. Відбувалася поляризація у суспільстві (легалізація неофашистської та комуністичної партій, студентський рух та політизація «руху зелених», страйки, тероризм). Все це спричинило розпад «великої коаліції»

Вибори 1969 року. Створення «малої коаліції». В.Брандт - «канц­лер внутрішніх реформ» (1969-1974 роки). Рубіж 1960-1970-х років вия­вився для ФРН в цілому переломним і вимагав радикальних внутрі- і зовні­шньополітичних змін. Це засвідчили результати парламентських виборів у вересні 1969 року, на яких ХДС/ХСС отримала 46, 1 відсотка голосів, СДПН - 42, 7, ВлДП - 5, 8 відсотка.

Виникла вірогідність блоку СДПН і ВлДП. Справа в тому, що ще напе­редодні виборів лідер ВлДП Вальтер Шеель заявив про можливість коаліції з соціал-демократами. Ця заява була зумовлена певною еволюцією ВлДП, її перетворенням у консервативно-реформістську партію, особливо у сфері зовнішньополітичній: вільні демократи, як і СДПН, вважали за необхідне прискорити нормалізацію відносин з СРСР та державами Східної Європи. Щоправда, в соціальній сфері партія залишалась консервативною, вона вис­тупала проти вимоги профспілок, підтримуваних СДПН, щодо поширення закону 1951 року про паритетну співучасть на вугільну, металургійну та інші галузі промисловості.

І хоча СДПН та ВлДП сходилися у поглядах «за мінімумом», як висло­вився пізніше В.Брандт, «малу коаліцію» було створено 21 жовтня 1969 року. В.Брандт став четвертим канцлером ФРН, а В.Шеель (лідер ВлДП) - віце-канцлером та міністром закордонних справ. Щоправда, «мала коаліція» мала у парламенті перевагу лише на 12 депутатських мандатів.

В.Брандт (його справжнє прізвище Герберт Ернст Карл Фром), наро­дився 1913 року в Любеку, виховувала його мати, яка працювала в магазині. Ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії. Після приходу до вла­ди Птлера емігрував, закінчив університет в Осло, працював журналістом. В роки другої світової війни - учасник руху опору у Бельгії. З 1957 року по 1966 рік - бургомістр Західного Берліну. З 1976 року - голова Соціалістич­ного Інтернаціоналу. Помер 1992 року.

28 жовтня 1969 року В.Брандт виступив з урядовою заявою про все­бічне реформування суспільства шляхом глобального регулювання та фінан­сового планування, яке ХДС оголосила причиною криз. Реформи, на його думку, мали створити умови для утвердження в країні демократичного соц­іалізму, суть якого зводилася до двох проблем - участі трудящих в управлінні виробництвом та досягненні високої якості життя. Провідними завданнями зовнішньої політики В.Брандт вважав врегулювання відносин з СРСР і

східноєвропейськими країнами та розв'язання «німецького питання», тобто об'єднання Німеччини через нормалізацію стосунків з НДР, відмову від те­риторіальних претензій тощо.

Відповідно до оголошеної В.Брандтом ідеї глобального регулювання та планування різко зріс як апарат канцлера - з 250 до 400 осіб, так і чи­сельність створеного у 1967 році штабу планування. Обидва відомства зай­малися перспективним плануванням. В кожному міністерстві був уповнова­жений з питань планування. У 1971 році підготовано план розвитку на 1969-1975 роки, тобто на час дії «малої коаліції». Значна роль у системі плануван­ня відводилася міністерству фінансів: на перше місце ставилося виконання державного бюджету. Водночас було розроблено довгострокову програму на 1975-1985 роки із щорічним економічним зростанням у межах 4, 4-5 відсотків. Щоправда, ідеї планування у соціал-демократів поєднувалися (як і в Кейнса) з принципами ринкової економіки, тільки вільна конкуренція до­повнювалася активністю держави з метою забезпечення стабільності еконо­мічного розвитку. Проте реальність виявилася серйознішою, і економічна криза 1974-1975 років збила ейфорію планування перших років правління «малої коаліції».

Уряд цієї коаліції характеризується як уряд реформ, на відміну від офіційних заяв ХДС/ХСС, які виступали проти «будь-яких експериментів». Постала потреба, перш за все, в новому законодавстві у сфері регулювання трудових відносин та частковій модернізації цивільного кодексу. 1972 року бундестаг обновив закон 1952 року про статус підприємства, за яким, як і раніше, в спостережницькій раді мало бути не більше 1/3 осіб найманої праці, заборонено було партійно-політичну діяльність на виробництві, зате полег­шено доступ профспілок на підприємства, розширювалося представництво молодих робітників у виробничій, раді, яка отримувала більші права у розв­'язанні особистих та соціальних проблем. Закон про паритетну участь в уп­равлінні (1974 р.) вийшов компромісним і набрав силу з 1976 року. Щоправ­да, його дія поширювалася лише на підприємства, де працювало понад 2 тисячі осіб. Формально закон передбачав склад спостережницької ради з рівної кількості представників капіталу та найманих робітників. Але в квоту найманих робітників ввійшли також керівники - службовці, які належали до еліти виробництва. До цієї ж квоти входили представники профспілки. 2/ З голосів Обирали голову ради, який мав 2 голоси. Обидві сторони були неза-доволені законопроектом. Профспілки перш за все тим, що не домоглися паритетної участі у спостережницькій раді. Не влаштовувала ця обставина і вільних демократів.

Інша група законопроектів була спрямована на те, щоб зробити найма­них робітників власниками майна. Це фактично було продовженням політи­ки ХДС/ХСС, які у 1961 і 1965 роках прийняли закон про «утворення влас-

ності» у робітників шляхом запровадження системи «інвестиційної зарпла­ти» та заохочення ощадної діяльності.

Третій соціал-демократичний закон про «перерозподіл власності» 1970 року мав на увазі створення «фонду нагромадження» інвестиційної зарпла­ти з відрахувань підприємств та дотацій держави. На руки робітникам вида­вали сертифікати та інші документи на власність. Цей закон інтенсивно рек­ламували. Висловлювалася навіть безглузда ідея викупу власності корпорацій. Закон практично не давав робітникам жодних можливостей, щоб забезпечи­ти себе виробничою власністю. В кращому випадку він стимулював нагро­мадження для придбання машини, телевізора тощо.

Закон про пенсії визначав мінімальний рівень матеріального забезпе­чення громадян коштом держави та його підвищення, запроваджував пенсії для домогосподарок та дрібних («самостійних») виробників. Закон охопив близько 500 тисяч осіб. Було збільшено пенсії для учасників війни; передба­чено різні додаткові виплати, що складали 57 відсотків генсії, їх поширено на 10 млн. пенсіонерів; запроваджено також рухому шкалу для пенсійного віку: її знизили з 65 до 63, а для деяких категорій - до 60-62 років. Таким чином, за 3 роки (1970-1972) загальна сума пенсійних виплат зросла в 3, 5 раза.

З 1970 року збільшено допомогу на дітей і доплати на житло. З 1974 року громадяни ФРН почали одержувати виплати на дітей незалежно від достатку сім'ї та кількості дітей, а відповідно до Закону 1970 року про охо­рону прав наймачів житла одержали півмільйона соціальних (дешевих) квар­тир. Основними джерелами фінансування соціальних реформ були внески застрахованих та підприємців. Внески перших збільшились (з 1970 по 1978) з 8, 2 до 11, 3 відсотка валового заробітку робітників. Загальна сума витрат на соціальне страхування на випадок хвороби зросла з 4, 7 відсотка до 7, 6 відсотка національного доходу.

При реформуванні системи освіти мова йшла про професійне навчан­ня, середню та вищу школи. 1969-1971 років було прийнято закон про сти­пендії, про безплатне навчання та відкриття нових вищих навчальних зак­ладів. До кінця 1970-х років кількість студентів зросла втричі; витрати на освіту - з 11, 2 до 15, 2 відсотка бюджету країни. Відповідну роль у появі цього законодавства зіграли студентські страйки.

Важливим засобом піднесення громадського статусу молоді у суспільстві став закон 1970 року про зміни у виборчому праві, який знизив віковий ценз на виборах з 21 року до 18.

Плани створити єдиний тип державної школи через протидію ХДС/ ХСС не були реалізовані, як і намір реформувати профосвіту.

Після гострих дискусій 1974-1975 років було проведено податкову ре­форму. Проте принципових змін у ти сфері не сталося. Певні пільги одер-

жали лише люди з низькими доходами, також дрібні й середні власники. Але водночас збереглися пільги і державні субсидії великому капіталу. Сам В.Брандт говорив, що податкова реформа не стала «славною сторінкою в діяльності його уряду».

«Нова східна політика» В.Брандта. Окрім внутрішніх реформ, 4-й канцлер ФРН важливого значення надавав розв'язанню зовнішньополітич­них проблем. Принциповими залишилися ставлення західнонімецького уря­ду до територіальних змін у Європі, врегулювання відносин з НДР (у ФРН її називали «східною зоною», «режимом Ульбріхта», «так званою НДР», «дру­гою частиною Німеччини», «другою німецькою державою»).

Перш за все боннська дипломатія засвоювала новий лексикон і відмо­вилася від попереднього принципу «застосування сили», що не означало відмову від територіальних претензій як таких. 1969 року ФРН приєдналася до договору про непоширення ядерної зброї, підтримала ідею скликання конференції з безпеки та співпраці у Європі.

В.Брандт усвідомлював нереальність возз'єднання Німеччини у найб­лижчому майбутньому. Він підкреслював, що воно може відбутися лише в результаті розрядки в Європі, послаблення військового протистояння у світі. Розроблена його однодумцем, одним із активних діячів СДПН, статс-секре­тарем Е.Баром концепція «змін через зближення» виходила, по суті, із розу­міння неминучості краху «ортодоксально-комуністичних структур» у дер­жавах Варшавського блоку. Розвал цього блоку Е.Бар також розглядав як передумову формування «європейського мирного порядку», в рамках якого планувалося розв'язання німецького питання.

Вже у грудні 1969 року розпочалися переговори з СРСР, згодом - з Польщею та НДР. Складність московських переговорів полягала в тому, що необхідно було розв'язати цілий комплекс принципових питань у стосунках між СРСР та його союзниками і ФРН. Згодом сторони дійшли згоди і виро­били текст з 10 тез, відомий як документ Бара (чи «Громико-Бара»). Договір між ФРН та СРСР був підписаний 12 серпня 1970 року у Москві. Обидві держави зобов'язувалися поважати європейські реалії, розв'язувати спірні питання мирним шляхом, утримуватися від взаємних погроз силою та її застосування. Стрижнем договору стало питання про кордони, і сторони прийняли рішення «неухильно оберігати територіальну цілісність усіх дер­жав у Європі в їхніх нинішніх кордонах», заявивши, що не мають жодних територіальних претензій і не будуть висувати їх у майбутньому. Це стосува­лося східного кордону з Польщею (по Одеру-Нейсе) і кордону між ФРН та НДР. Боннські політики домоглися, щоправда, формули «непорушності» кор­донів у Європі тільки стосовно кордонів Федеративної Республіки. їхні зу­силля були спрямовані на те. щоб залишити відкритим шлях до об'єднання Німеччини у відповідності з основним законом ФРН. Таким чином, Мос-

ковський договір фіксував збереження територіальних реальностей в Європі, які склалися після другої світової війни, що гарантувало стабільність і мир на континенті. В той же час, і це підтвердилося через два десятиріччя, до­говір не становив перешкод до об'єднання двох німецьких держав.

Паралельно з московськими переговорами у Варшаві йшло обговорен­ня проблем нормалізації стосунків між ФРН і Польщею. Це питання мало для обох держав величезне політичне і психологічне значення, враховуючи те, що друга світова війна почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і беручи до уваги величезні жертви польського народу в цій війні. 7 грудня 1970 року (в час підписання договору) В.Брандт, ставши навколішки, вшанував пам'ять жертв варшавського гетто. За договором ФРН та Польща визнавали непорушність західних кордонів по Одеру-Нейсе. Важливу роль у врегулюванні німецько-німецьких відносин мала угода 1971 року чотирь­ох держав (СРСР, США,. Великобританія, Франція) про Західний Берлін. Німецьку столицю колишні союзники не визнали складовою частиною ФРН, разом з тим ФРН мала представляти інтереси Західного Берліну на міжна­родній арені, зберігався контроль 4-х держав в анклаві та розширювалися зв'язки зі Східним Берліном. Додатково були підписані угоди про транзит через НДР, транспортне сполучення між ФРН та Західним Берліном, відвіди­ни родичів тощо.

Винятково складний характер мали переговори між ФРН та НДР, які врешті-решт завершилися підписанням 1972 року договору про відносини між обома сторонами «на основі повної рівноправності, відмови від диск­римінації, поваги незалежності і самостійності» обох німецьких держав.

Все ж між ФРН та НДР залишились «особливі стосунки», не обумов­лювався обмін послами. Договір обійшов питання державної приналежності жителів НДР, що практично означало невизнання ФРН громадянства НДР, відсутньою була угода з питань власності, що засвічувало невизнання ФРН соціальних перетворень в східній німецькій державі. Позитивним результа­том договору стало визнання НДР більшістю держав світу, прийняття ФРН та НДР до ООН. Упродовж 1973-1974 років були підписані договори між ФРН та ЧССР, які не визнавали рішень Мюнхенського договору 1938 року, а також з Болгарією, Угорщиною та МНР. Миротворчу діяльність В.Брандта відзначено Нобелівською премією миру.

Тим часом у бундестазі склалася рівновага між «малою коаліцією» та опозицією - патова ситуація: обидві сторони мали по 248 осіб. У бундестазі, який мав право вето, більшість голосів належала опозиції. Це означало, що уряд Брандта-Шееля міг займатися лише поточними справами, а законодавчій діяльності загрожував параліч. Виникла урядова криза. Спроба ХДС/ХСС скористатися весною 1972 року винесенням вотуму конструктивної недо­віри В.Брандту, не мала успіху. Постало питання про позачергові парла-