Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 3 страница






Наступним кроком на шляху до «німецького питання» стала Берлінсь­ка (Потсдамська) конференція (17 липня - 2серпня 1945 року). На ній було досягнуто згоди про спільні політичні та економічні принципи союзників щодо Німеччини. Для цього були визначені конкретні заходи: повне роззб­роєння і демілітаризація Німеччини, ліквідація німецької військової промис-


ловості, знищення націонал-соціалістської партії, покарання воєнних зло­чинців, децентралізація німецької економіки шляхом ліквідації монополі­стичних об'єднань (програма так званих «чотирьох Д» - демілітаризація, денацифікація, демократизація, декартелізація)).

Отже, Ялтинська і Потсдамська конференції підтвердили рішення про поділ Німеччини на окупаційні зони, які охоплювали її територію станом на 1937 рік. Ці рішення стали також підґрунтям для діяльності Союзної Конт­рольної Ради (СКР). За короткий термін СКР прийняла 95 законів, інструкцій, постанов для здійснення верховної влади в Німеччині.

Але вже в 1946 році союзники почали відходити від спільних рішень і дій. Радянська історіографія однозначно звинувачувала США і Англію в агресивних намірах та в односторонньому порушенні ними Потсдамських угод. В західній літературі робляться акценти на грабіжницькій політиці СРСР, який вдався до тотального вивезення із східної та інших зон німецького кап­ітального обладнання.

Першочергове завдання союзників полягало в тому, щоб сформувати в своїх зонах органи місцевого самоврядування. Найоперативніше з ним упо­ралися американці. Вже протягом перших післявоєнних місяців у трьох зем­лях - Баварії, Гросс-Гесені та Баден-Вюртемберзі, які входили до амери­канської зони відбулися вибори, створено уряди, прийнято конституції. Вод­ночас почала діяти спільна для цих земель Рада прем'єр-міністрів. 11 грудня

1945 року держдепарамент США заявив про необхідність скоротити вивіз із
зони промислового капітального обладнання в рахунок сплати репарацій
СРСР і спрямувати всі зусилля на відбудову економіки Німеччини.

Дещо пізніше аналогічні заходи були вжиті у французькій зоні. Англійці не поспішали. В їхній зоні продовжувала діяти Веймарська конституція, ого­лошена в американській та французьких зонах недійсною. Але наприкінці

1946 року земельні уряди з'явилися і в англійській зоні окупації.

Тим часом економічна ситуація в Західній Німеччині погіршувалась. Випуск промислової продукції у 1946 році не перевищував третини того, що вироблялося 1936 року. В зруйнованих містах без даху над головою опинилося 5 млн. осіб, до цього треба додати біженців з Польщі, Чехосло-ваччини, Східної Німеччини. Бракувало коштів для закупівлі продовольства, оонівської допомоги, яка надходила переважно зі США, не вистачало. До того ж 1947 рік виявився неврожайним. Денний раціон харчування ще в бе­резні 1946 року знизили до 1015 калорій, що, за оцінками окупаційної вла­ди, було рівнозначне голодній смерті. Палива практично не було. Транспорт і зв'язок не працювали. Важким був психологічний стан німецької нації, одна частина якої перебувала у стані шоку й апатії, внутрішньої спустошеності, інша - продовжувала сповідувати нацизм.

У східній Німеччині СРСР впроваджував у життя потсдамські рішен-


ня, виходячи з власного розуміння майбутнього переможеної країни. Пол­ітичні та економічні перетворення тут відбувалися за радянським взірцем. Події 1945-1947 років засвідчили, що Москва мала на меті створити на підконтрольній їй німецькій території сепаратну централізовану державу-

сателіта.

Вже влітку 1946 року виявилися принципові розходження між західни­ми державами та Радянським Союзом у питанні щодо майбутнього Німеч­чини. Практично стало неможливим приймати погодженні рішення.

Виходячи з потреби об'єднати зусилля для економічної відбудови зах­іднонімецьких земель, у квітні 1946 року відбулася спільна нарада делегацій американської та британської зон (до речі, в ній взяли участь і представни­ки КПН), на якій було прийнято рішення об'єднати обидві зони у так звану Бізонію і створити виборну Двозональну економічну раду. Це рішення підтримали всі партії, за винятком комуністів. 2 грудня 1946 року угода про Бізонію була підписана. В червні 1947 р. відбулися перші вибори до Еконо­мічної Ради яка мала законодавчі повноваження, тобто перетворилася у пар­ламент. До її складу ввійшли 52 представники всіх відновлених партій.

Слід зазначити, що американці справедливо побоювалися, що в центрі Свропи може виникнути політична нестабільність, спровокована економіч­ною руїною. Саме тому вони прийняли рішення включити Західну Німеччи­ну в «план Маршалла». Від нього пролягав прямий шлях до грошової ре­форми в західних зонах, до нового і справді вирішального кроку в розколі Німеччини. В даному випадку економічні інтереси поєднувалися з політич­ними міркуваннями. Західні держави розуміли, їм не вдасться одночасно стримувати прибічників державності в Німеччині і СРСР. До того ж і «хо­лодна війна» набирала розмаху. Всі ці обставини логічно вели до створення на території західних окупаційних зон стабільної демократичної держави.

В 1948 році події розвивалися по висхідній лінії. Бізонія набувала пер­ших ознак політичного утворення, водночас почалися приготування до ство­рення Тризонії. У лютому 1948 року уряд Франції приєднав до Бізоніі свою окупаційну зону. Тоді ж, у лютому 1948 року, у Лондоні відбулася конферен-ця представників трьох держав - США, Великобританії та Франції (без СРСР), на якій, окрім створення Тризонії, йшлося про майбутній державний лад Західної Німеччини, про контроль над Руром та проблеми біженців і безпеки. Сепаратні дії західних союзників суперечили рішенням Потсдаму, згідно з якими радянський представник мав право на участь в управлінні всіма чотирма зонами. У ноті від 13 лютого Радянський Союз засудив акції США, Великобританії та Франції. Маршал Соколовський, який очолював радянську зону окупації, 20 березня назвав Лондонську конференцію «таєм­ною змовою» і оголосив про свій вихід з СКР. 1 квітня радянський військо­вий комендант Берліна генерал-лейтенант Дратвин повідомив про запро-


надження нових правил, які регламентують сполучення між 'західними зо­нами та Західним Берліном. За укладеною до цього чотиристоронньою уго­дою було визначене через відповідні коридори безперешкодне, без будь-яких митних процедур, сполучення громадян західних зон з Західним Берл­іном. У цей ж день радянська окупаційна влада зупинила американський та англійський потяги для митного догляду, пасажири відмовилися виконувати наказ і потяги були відправлені назад. Так розпочалася перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року. Згодом були перекриті мости через Ельбу та інші шляхи сполучення. Союзники натомість створили «повітря-, ний міст» для сполучення з Західним Берліном.

З початком 1948 року у західних зонах розпочалася грошова реформа, яку провадили за планами американського уряду. З останніх публікацій ста­ло відомо, що вже у травні 1946 року США мали детально розроблений план цієї реформи. На кінець 1947 року в США були віддруковані і переве­зені до Західної Німеччини нові грошові знаки. 18 червня 1948 року нова марка з'явилася в обігу. Потік старих грошей ринув у радянську зону. Спе­кулянти збували в Східній зоні знецінені грошові знаки, вилучаючи весь на­явний товар. Запровадження нових грошей у західних зонах перетворило територіальні кордони у державні. Військово-полгтичний та державний розкол Німеччини став реальністю.

ФРН

Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення Конституції та проголошення ФРН. Відповідно до потсдамських рішень у західних зонах були заборонені та розпущені нацистська партія і всі про­нацистські організації. Почалося відродження старих партій. Ще до почат­ку другої світової війни в Німеччині набула поширення ідея створення міжконфесійної, християнської партії, що дозволило б подолати конфесій­ну обмеженість партії Центр (партії католиків, заснованої 1871 року). Після нищівного краху, якого зазнала гітлерівська Німеччина, єдиною духовною опорою мільйонів німців залишалися церква, християнство, тим більше, що у роки нацизму католицька й протестантська церкви зазнавали утисків та переслідувань.

Однією з перших політичних партій, яка скористалася ідеєю об'єднан­ня всіх християн, стала центристька партія Християнсько-демократичний союз (ХДС), яку в червні 1945 року заснував у Кельні Конрад Аденауер. Саме він запропонував альтернативу «Христос чи Маркс», виступив як по­борник «соціалізації» капіталізму. У програмах християнських демократів Аленської (лютий 1947 року) та Дюссельдорфської (червень 1949 року) ішлося про пошук «третього шляху» розвитку: між радянським соціалізмом та крайнощами американського капіталізму. В їх основу лягли ідеї христи-

2Я2


янського соціалізму, демократії, позакласової солідарності, соціальної спра­ведливості, соціальної ринкової економіки, участі робітників в управлінні виробництвом тощо. Соціальний склад партії був досить розлогий: від ве­ликих підприємців до робітників.

Споріднена з ХДС земельна баварська партія мала назву Християнсь-ко-соціальний союз (ХСС). Обидві партії виступили єдиним блоком - ХДС/ ХСС. Ліберали створили Вільну демократичну партію (ВлДП), одним із організаторів якої був Теодор Хейс. Вільні демократи обстоювали принци­пи приватної власності та вільного ринкового господарства і об'єднували середніх та дрібних власників, чиновництво, службовців. Відновила свою діяльність соціад-демократична партія (СДПН), яку очолив Курт Шумахер. Програма соціал-демократів, проповідуючи усуспільнення низки галузей, великих банків, аграрну реформу, участь трудящих управлінні виробницт­вом, тобто соціалізм без насильницької революції, не передбачала, однак, докорінних суспільно-економічних перетворень та ліквідації ліберально-де­мократичних підвалин суспільства. Легалізувалася також Комуністична партія Німеччини

Поряд з інституюванням Бізоніїта Тризонії на Лондонській конференції було схвалено рішення про заснування Парламентської ради, завдання якої полягало у підготовці нової конституції для Західної Німеччини.

Парламентська рада була створена 1 вересня 1948 року. До неі увійшли представники всіх партій (65 депутатів, в тому числі іі комуністи), які реп­резентували інтереси 46 млн. осіб. Варто зауважити, що компартія була єди­ною партією, яка відігравала деструктивну роль в суспільно-політичному житті західних зон. Очолив Парламентську раду Конрад Аденауер.

Робота над проектом нової конституції була не з легких. Він мав відпо­відати тезам Лондонської угоди, а водночас задовольняти вимоги представ­ників різних партій, предс ґавлених у Парламентській раді. Конраду Аденау-еру доводилося не раз силою свого авторитету та зв'язків з союзним коман­дуванням відхиляти занадто широкомасштабні чи ультраліві вимоги.

8 травня 1949 року, в річницю капітуляції Німеччини, конституцію май­бутньої західнонімецької держави було проголосовано й прийнято в Парла­ментській раді 53 голосами проти 12(3 від КПН). Основний закон був схва­лений землями та трьома військовими губернаторами союзників. Закриваю­чи останнє засідання Парламентської ради Конрад Аденауер сказав: «Ми сподіваємося, що скоро настане той день, коли весь німецький народ об'­єднається під цією Конституцією».

При підготовці Основного закону було враховано правові прорахунки


Веймарської конституції, яка дозволила прийти в 1933 році до влади Гітле-ру. Цей закон являє собою компроміс між федералістською та централістсь-кою концепціями державотворення. Він проголошував Західну Німеччину, яка складалася з 10 земель, федеративною, соціальною та правовою респуб­лікою. Кожна земля мала власну конституцію. Було вироблено міцні демок­ратичні противаги тоталітаризму, зведено до мінімуму функції президента, якого наділено лише представницькими функціями. Канцлер не міг бути усу­нутий з посади без одночасного обрання нового канцлера. Цей механізм от­римав назву конструктивного вотуму недовіри. Так була сформована склад­на і водночас ефективна структура розподілу влади, повноважень держав­них структур і контролю над ними.

Чотири інституції у ФРН беруть пряму участь у виробленні політичних рішень: канцлер одноособово, уряд, парламент та політичні партії.

Згідно конституції, главою ФРН є федеральний президент, який оби­рається Федеральними зборами на п'ятирічний термін.

Законодавчим органом ФРН, згідно з Основним законом, є двопалат­ний парламент, який складається з бундестагу (палата депутатів) та бундес­рату (палата земель). Депутатів бундестагу обирають терміном на 4 роки: половину з них обирають за.мажоритарною системою, другу половину - за партійними списками. Партія, яка набрала менше 5 відсотків голосів, поз­бавляється парламентського представництва. Членів бундесрату признача­ють уряди земель. Конституція ФРН забезпечує широкі права і свободи гро­мадян; закріплює її мирний характер; німецькі війська не могли використо­вуватися за межами країни. Вона узаконює соціальний характер ринкової економіки, тобто економіки, яка працює на забезпечення потреб та інтересів громадян.

14 серпня 1949 року відбулися вибори до бундестагу, в яких взяли участь 78, 5 відсотка виборців. За їхніми результатами блок ХДС/ХСС отримав 139 з 402 депутатських мандатів, що становило 32, 1 відсотка голосів. СДПН ви­борола 132 депутатські мандати, ВлДП - 52. Всього до першого бундестагу увійшли представники 10 партій. КПН в бундестазі була представлена 15 депутатами, Німецька народна партія - 17. Першим президентом ФРН став лідер ВлДП Теодор Хейс. Він обіймав цю посаду два терміни: з 1949 по 1959 роки. Наступні два п'ятирічні терміни з 1959 по 1969 рік - президен­том ФРН був представник ХДС Г.Любке, у 1969-1974 роках - Г.Хайнеман (СДПН); у 1974-1979 -В.Шеель (ВлДП); у 1979-1984 -К.Карстенс (ХДС); у 1984-1994 - Р.фон Вайцзеккер (ХДС); у 1994 - 1999 роки - Р.Херцог (ХДС); з 1999 року цю посаду обіймає Й.Рау (СДПН).

Посада канцлера є найголовнішою у системі виконавчої влади, його кандидатуру пропонує президент, а обирає більшість бундестагу. Канцлер займає домінуючу позицію в уряді. Лише його одного з усіх членів уряду


обирає парламент. Він призначає і звільняє міністрів, число яких необмеже­не. Канцлер - єдиний міністр, на якому з конституційної точки зору лежить відповідальність перед бундестагом. Він визначає зовнішню та внутрішню політики держави, яка є обов'язковою для федеральних міністрів.

15 вересня 1949 року Федеральні збори за пропозицєю президента з' 402 присутніх депутатів 202 голосами обрали канцлером 73-річного К.Аде-науера. Цій людині випало непросте життя, що дозволяє відкинути закиди у корисливих мотивах діяльності першого канцлера ФРН. К. Аденауер був типовим прагматиком, далеким від сентиментів та романтики у політичних питаннях.,

В уряді, сформованому К. Аденауером, домінував блок ХДС/ХСС, яко­му належало з 13 міністерських посад 8, ВлДП - 3, Німецькій народній партії - 2.

При утворенні ФРН союзники обмежили її незалежність низкою умов-.Так звана Троїста угода про окупаційний статут від 8 квітня 1949 року пе­редбачала збереження союзницького контролю над зовнішньою політикою та торгівлею, валютними операціями та дотриманням Конституції ФРН до 2005 року. Було обумовлено також скорочення програми репарацій і демон­таж військових підпрємств; Рурський та Саарський статути передбачали відповідно міжнародний контроль та французькі преференції.

К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876- 1967). Шлях Конрада Аденауера до вершин влади почався у м. Кельні, де він народився у сім'ї службовця канцелярії міського суду. Отримав юридичну освіту. Працював адвокатом. Свою політичну діяльність розпочав у партії Центр. 3 1912 року - перший помічник обер-бургомістра Кельна. Цього ж року став мером міста (до 1933 року). З приходом до влади нацистів був усунений з посади. Брав участь у змові проти Гітлера 1944 року. В 1945 році окупаційна влада при­значила його мером Кельна. Організатор ХДС та перший канцлер ФРН.

Ера Аденауера (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. «Німецьке економічне диво», причини та результати. Напередодні післявоєнних реформ народ­не господарство Німеччини перебувало у критичному стані. 1947 року обсяг промислової продукції сладав лише 36 відсотків продукції, виробленої 1936 року. Причини застою полягали у відсутності належної організації праці та недостатньому використанні робочої сили, якої було більше, ніж достатньо: до Західної Німеччини перебралося 13 млн. переселенців із земель, які відійшли від Німеччини. Тривалість робочого тижня фактично становила лише 60 відсотків зайнятості робітника у 1936 році. Решта часу люди вит­рачали на пошуки їжі. на стояння у чергах, поїздки на села. Стимулів до праці не було, оскільки існувала фіксована зарплата: за 8-годинний робочий


день робітник отримував 10 марок, тоді як І кг житнього хліба коштував на чорному ринку 9, 8 марки. 1 яйце - 8 марок. Набував поширення примітив­ний натуробмін. У повному розладі знаходилися фінанси: гіперінфляція, державний борг, який 1946 року втричі перевищував обсяг валового націо­нального продукту.

Тривалість такої складної економічної ситуації могла породити серй­озні соціальні конфлікти. Вірогідність такого сценарію розуміла і значна частина німецьких політиків, і окупаційна влада.

К.Аденауер коротко і чітко сформулював пріоритетне завдання своєї діяльності: «Економіка - наша доля.» Постало питання: яким чином розв'я­зувати економічні проблеми? Пропонувалося два альтернативні шляхи: пер­ший, (його безкомпромісно відстоювала СДПН), полягав у запровадженні планової централізованої економіки; другий (на його прийнятті наполягали ХДС, ХСС і ВлДП) зводився до ідеї соціального ринкового господарства. Щоправда, автори другого варіанту побоювалися хаосу при лібералізації економіки. Термін «соціальне ринкове господарство» в економічній програмі ХДС/ХСС можна розшифрувати такими поняттями, як «справедливі ціни» (тобто ринкові), «вільний вибір професії», «справедливий розподіл економ­ічних доходів», «заохочення приватної власності», «власність для всіх», «мінімізація ролі держави в економіці», «зниження податків» тощо. Важли­ву роль у виборі економічної стратегії цими партіями зіграло соціальне вчення католицької церкви, викладене в енцикліці папи Пія XI 1931 року; воно проголошувало кончу потребу подолати індивідуалізм, служити справі за­гального добробуту, стверджувало право на приватну власність, чесну пра­цю, відповідну зарплату, захист непрацездатних тощо.

Отже, необхідність реформ ніхто не заперечував. Першою серед них стала фінансова, яка включала зміни в грошовій та ціновій сферах. Грошо­ва реформа розпочалася 21 червня 1948 року анулюванням старих рейсма-рок та запровадженням нових дойчмарок. Кожен житель західних зон отри­мував на руки 40 дойчмарок, згодом ще 20. Пенсії, зарплата і квартплата і надалі підлягали виплаті у співвідношенні 1 до 1. Готівку та половину при­ватних заощаджень обмінювали у співвідношенні 10 до 1. Доступ до решти зоощаджень, які були на рахунках у банках, на тривалий час перекрили. Цим вдалося швидко зменшити інфляційну грошову масу. Через три дні було оголошено реформу цін: скасування принципів «примусового господарю­вання», адміністративного розподілу ресурсів та контролю за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи став Л.Ерхард, професор права Мюнхенського університету, міністр економіки баварського земельного уряду, міністр економіки в уряді К.Аденауера, згодом канцлер. Свою економічну теорію від виклав у праці «Добробут для всіх».

Водночас Економічна рада, запропонувала, а парламент затвердив низку


законів: про декартелізацію, про основи економічного управління, про пол­ітику після грошової реформи, про участь в управлінні виробництвом, про стимулювання праці, про соціальну допомогу про незалежність федераль­ного банку, а також закон проти самовільного підвищення цін. Регулюючу роль держави в економічних процесах було суттєва зменшено; в її віданні залишалися лише традиційні інструменти грошової політики (процентна та кредитна ставки, валютні курси) та регулювання фінансових витрат. Особ­ливу роль відігравала політика дотацій: держава підтримувала житлове буд­івництво, сільське господарство, транспорт, вугільну та металургійну галузі тощо. Успіхові господарської реформи сприяли і такі фактори, як заборона обігу іноземних валют на території західних зон. жорсткий контроль за імпор­том та експортом. Серйозним стимулюючим важелем реформи стала успі­шно здійснена демонополізація, яка відбулася у два етапи. Перший припав на 1947-1948 роки, коли концерни перетворювалися в акціонерні підприєм­ства. Другий етап розпочався з осені 1948 року, коли окупаційна влада поча­ла повертати підприємства колишнім власникам. Ці підприємства також трансформувалися в акціонерні. Реорганізація тривала до 1954 року. Щоп­равда, у банківській сфері в цілому збереглося централізоване керівництво. Поступово й обережно відбулася реконверсія військово-промислового ком­плексу.

Прогнозованого спаду еконрміки у ході реформ не сталося, хоча восе­ни 1948 року Західна Німеччина пережила велику соціальну напругу, пов'я­зану з відпуском цін. Наприкінці цього ж року ціни стабілізувалися, наміти­лося економічне зростання. 1950 року виробництво промислової продукції первищило рівень 1936 року. Темпи щорічного приросту склалалн упродовж 1950-1966 років 9, 6 відсотка, а у 1951 році - навіть 18 відсотків. У першій половині 1960-х років ФРН зайняла друге місце у світі за обсягом промис­лового виробництва. За 15 років валовий внутрішній продукт зріс більше ніж у чотири рази, середня зарплата - утричі (з 3000 до 8500 марок). 1958 року було досягнуто повної конвертації марки.Потужний експорт дозволив створити золотий запас, який дорівнював англійському, французькому та швецькому разом узятими.

Ці показники засвідчили феномен, названий «німецьким економічним дивом». Серед його чинників виділимо такі: оновлення основного капіталу відбувалося за активної участі держави (80 відсотків капіталовкладень йшло на розвиток новітніх галузей): відсутність досередини 1950-х років військо­вих витрат; надходження за «планом Маршалла» 2, 7 млрд. доларів; здійснен­ня успішних господарських реформ; високопродуктивна праця громадян. Важливим був не тільки економічний бік справи, але й моральний, тобто пробудження духу німецького народу, віри у свої сили та можливість відрод­ження.


Важливою складовою соціальної ринкової економіки і а «економічно­го дива» став західнонімецький варіант регулювання трудових відносин. К.Аденауер став ініціатором законів 1951-1952 років про співучасть в уп­равлінні виробництвом робітників і роботодавців, відповідно до яких на підприємствах були створені на паритетних засадах спостережницькі ради з робітників та власників (згодом лише з третини робітників), запроваджено посади робітничого директора з метою попередження страйків та придбан­ня робітниками акцій підприємств, на яких вони працювали, засновано пре­міальну систему тощо. Результатом гуманізації трудових відносин стала прак­тична відсутність у ФРН до початку 1960-х років страйків.

Соціальна сфера діяльності уряду відповідала концепції соціальної ринкової економіки. Соціальна держава - це держава, яка, ставлячи собі за мету реалізацію права людина на гідне життя, бере на себе соціальні, функції: працевлаштування людей, допомогу на випадок безробіття, будівництво житла, заходи в галузі освіти, охорони здоров'я. Характерною ознакою соц­іальної держави є забезпечення нею рівних можливостей для громадян у сфері освіти й виховання, справедливої податкової політики, регулювання ринку праці і контролю за умовами праці, захисту економічних та політич­них прав громадян.

За роки канцлерства К.Аденауера було запроваджено нову пенсійну систему з переходом від «статичної» до «динамічної» пенсії (пенсійний вік становив 65 років, а мінімальний страховий стаж 15 років). Було розроблено також програму «соціального житлового будівництва», тобто спорудження відносно дешевих будинків для робітників та службовців. Держава заохочу­вала індивідуальну забудову шляхом надання пільгових кредитів, премію­ванням внесків на індивідуальне будівництво в ощадкасах, звільнення від податків фірм, які будували житло, заборонила підвищувати квартплату. За­галом упродовж 1949 - 1965 років у ФРН було побудовано 8, 5 млн. квартир, що фактично означало розв'язання житлової проблеми в країні.

Цілком логічно, що внутрішньополітична діяльність першого канцле­ра ФРН позначена антикомуністичною спрямованістю. Були заборонені різні радянсько-німецькі товариства, а 1956 року - КПН, інкримінуючи їм анти-конституційну діяльність, комуністів не приймали на державні посади тощо.

«Залізний канцлер» та розвиток повоєнних міжнародних відносин. Розкол Німеччини, утворення ФРН та НДР з усією очевидністю поставили на порядок дня питання про майбутнє німецької нації, а в зв'язку з цим і проблему зовнішньополітичних пріоритетів. На час свого утворення ФРН займала площу у 248 тис. км. і межувала з НДР, Данією, Нідерландами, Бель­гією, Люксембургом. Францією, Швейцарією, Австрією та Чехословаччи-ною і таким чином посідала важливе геополітичне й стратегічне становище в Європі. Міжнародна ситуація склалася так, що ФРН опинилась у центрі


подій, пов'язаних із повоєнною конфронтацією між Сходом і Заходом.

Той факт, що Конрад Аденауер поєднував посади канцлера та міністра закордонних справ, засвідчує пріоритетність зовнішньої політики, яка інко­ли уособлювалась у самому К. Аденауерові. Стрижнем зовнішньої політики ФРН та Конрада Аденауера був союз з США, інтеїрація у європейські струк­тури, особливі стосунки з Францією. Безумовно, на зовнішньополітичній арені ФРН в особі К. Аденауера мала єдину мету - крок за кроком розширю­вати німецькі права та свободи, перетворити ФРН з об'єкта у повноправно­го суб'єкта міжнародних відносин.

Понад усе для К. Аденауера було відновлення своєї держави - пол­ітично, економічно, духовно. Дилеми, яку модель обрати при цьому - ра­дянську чи західну - для нього не існувало. З перших же повоєнних днів він визначився: курс на атлантичну співпрацю.

Важко погодитися з твердженням, що Конрад Аденауер був «канцле­ром союзників». Як досвідчений політик він володів майстерністю тактич­ного маневрування, не роблячи винятку і для союзників, керувався лише на­ціональними інтересами; західних союзників використовував для досягнен­ня власної мети - відродження Німеччини, унеможливлення контролю СРСР над обома частинами розшматованої країни.

Той факт, що США опікувалися долею післявоєнної ФРН слід віднести до заслуг К. Аденауера. Канцлер ФРН зумів таким чином побудувати відно­сини з могутньою заокеанською державою, що остання, порушуючи власні традиції і всупереч власним інтересам, не поспішала виводити з Західної Німеччини свої війська і взяла на себе довгострокові договірні зобов'язання в рамках союзу. К. Аденауер писав у своїх «Спогадах»: «Коли я в 1949 році став канцлером, то найважливішим завданням для мене була нормалізація стосунків зі США, Англією та Францією Вся Європа мала усвідомити нашу добру волю до співробітництва. Вона мала зрозуміти нашу поведінку як свідчення нашого прагнення до відновлення.»

К. Аденауер розумів також, що без німецько-французького примирен­ня не може бути й мови про єдину Європу. Дві держави постійно конфлікту­вали між собою, тримаючи тим самим у постійній напрузі всю Європу. Кан­цлер справедливо зауважив: «Союз між Францією та Німеччиною вдихнув би нове життя в Європу. Я вважаю, ' що це єдиний шлях до об'єднання.» Та­кого роду міркування підштовхнули К. Аденауера до вступу 1950 року у Європейське об'єднання вугілля й сталі. «Якщо ми доведемо, що серйозно ставимося до контролю за стратегічними ресурсами, то страх щодо нас змен­шиться», - переконував канцлер ФРН членів свого уряду.

Урядові кола Франції схвально сприйняли прагнення Німеччини до примирення. Можливо, зіграло свою роль і те, що французький президент Ш. де Голль був політичним однолітком К. Аденауера й добре розумів його


 




тривогу за майбутнє Німеччини, оскільки його самого хвилювало все, що пов'язано було з долею Франції. Конрад Аденауер і Шарль де Голль були політичними діячами, які мислили історично, масштабно і далекоглядно.

На початковому етапі стосунків між лідерами обох країн була певна напруга. Аденауер остерігався де Голля через французькі претензії на німецькі землі та її схильність до співпраці з СРСР. У свою чергу, де Голль не довіряв Аденауеру, пам'ятаючи драматичну історію франко-німецьких відносин, його непокоїло зміцнення впливу ФРН на міжнародній арені завдяки США. Зреш­тою особиста зустріч двох лідерів зняла цю упередженість і повну взаємну недовіру. 22 січня 1963 року було підписано Єлісейський договір про співро­бітництво у сфері зовнішньої політики, освіти та культури. Де Голль про цю угоду відгукнувся вельми красномовно: «Цей акт перегорнув сторінку дов­готривалої історії воєн, відчинив двері нового майбутнього для Франції, Німеччини, Європи, і, відповідно, усього світу.» Західнонімецький канцлер погодився з цією думкою. 16 травня бундестаг майже одноголосно схвалив угоду.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.