Перемога. Міф. Пам'ять.

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Будь-яка історична подія з неминучістю та з різних причин піддається міфологізації. І чим важливішою є вона, чим більше болю та ран приносить ця подія, тим більше міфів навколо неї, тим більш вони живучі. Не виключенням є Друга світова та Велика Вітчизняна війна. Можна сказати, що нині, стоячи перед черговою річницею розгрому нацизму, ми маємо справу не з одним міфом війни, а з двома.

Перший – радянсько-героїчний, змальовує нам війну як військовий, трудовий, та патріотичний подвиг мільйонів радянських громадян, які протистояли коричневій чумі. Протистояли згуртовано, одностайно, без сумніву та вагань віддаючи свої життя на жертовник перемоги під крики «За Родину! За Сталина!» Нам пропонують образ радянського супермена-простака: рядового Івана в лаптях, який в повний зріст з криком «Ура!» йде вмирати за батьківщину проти німецьких кулеметів. Або який кидається з гранатою під танк. Він чесний, порядний, в ньому клекоче «ярость благородная». Цивільне населення же масово йде в партизани та підпілля, котре було мудро організоване мудрою ж комуністичною партією Радянського Союзу під керівництвом великого вождя, учителя та друга усього прогресивного людства, товариша Сталіна. Німець же змальовується як нелюдь, що віроломно напав на мирно сплячу країну чудового, літнього недільного дня 22 червня 1941 року. Він позбавлений людських рис, складається враження, що проти радянського солдата воює машина, а не людина.

Другий міф – антирадянсько-паплюжний. Він змальовує війну як беззмістовну бійню двох диктаторів за переділ території та за реалізацію їх параноїдальних планів світового панування. Знайдений цап-відбувайло усіх поразок та провалів – бездарний, некомпетентний Сталін, та герой-рятівник, що в люту годину став на захист Батьківщини – Жуков. Тут рядовий Іван також в лаптях, але він вже не боронить героїчно Київ, Москву, Сталінград, а боягузливо здається в полон в першому ж бою, бо воювати нічим – бачте, одна гвинтівка на трьох. Правда, потім здатись в полон важче, як і втекти з поля бою, оскільки згідно наказу 227 «Ні кроку назад!» в тилу військ стоять загороджувальні загони та розстрілюють усіх боягузів та дезертирів. Цивільне населення вже не йде в партизани, а здає їх, оскільки боїться, що за зв’язок з ними знищать не тільки їх та всю їх родину, а й усе село. І виявляється, що не такою ж керівною була роль комуністичної партії, що антирадянські настрої були дуже поширені, особливо серед селянства, і «За Сталіна» ніхто не кричав – окрім, звісно найулесливіших перед начальством комісарів та політруків.

Обидва ці міфи покликані сформувати однозначну, вибіркову та збочену пам'ять про ту війну. Відбувається це, передусім, шляхом позбавлення права на пам'ять тих, хто не вписується в примітивну логіку «чорне - біле», «наші - німці», «друг - ворог». Тих, хто вносять відтінки в схематичні образи радянських героїв та німецьких мерзотників, ті, хто оживлює мертву, прикриту офіційними парадами та славослів’ям риторику війни. Простіше кажучи, міф не має справи з людьми – живими, простими, людьми, які боялись, сумнівались, мали ім’я і прізвище, власну історію та біографію. Такі люди міфові не потрібні, їм потрібні плакатні герої та зрадники, жертви та кати, ось чому чим далі від нас велика перемога, тим більш абсурдним, гротескним виступає спроба паразитувати на пам’яті про війну. Сьогодні це добре помітно на прикладі Росії, де Перемога стала культовим святом, що обожнює війну, героїзує її жахіття й страждання.

Як вилікувати травмовану міфами пам'ять? На мою думку, існує один шлях – шлях повернення імені усім, хто складав різноманітну мозаїку великої війни. Необхідно перетворити схеми в людей – живих людей, наших людей, таких, як ми з вами. В цій пам’яті має знайтись місце усім.

І кривавим вождям, які в людиноненависницькому ражі прагнули побудувати рай на землі – нехай для цього треба знищити все людство.

І есесівцю, який безжально віддає команду розстрілу тисяч євреїв у Бабиному Яру, а потім ретельно вибирає золоті коронки, які до розстрілу нацистський лікар вирвав у євреїв. З ним він накаже ювелірові зробити чудову каблучку, оскільки там, в Німеччині, на нього чекає вірна та любляча дівчина.

І німецькому солдатові, який врятував бабусю моєї знайомої від голодної смерті та знищення, віддаючи їх половину свого пайка.

І українському партизанові, який у 30-градусний мороз був змушений лежати годинами в снігу, щоб виконати поставлене загоном завдання.

І комуністу, який боягузливо уникав бойових дій, відсиджуючись в тилу або на штабній роботі, а після війни завдяки високого положенню отримає статус ветерана, купу медалей та орденів і буде згадувати, як він «героїчно» брав Сталінград.

І радянському генералові, який бездумно посилає на убій, як худобу, сотні молодих солдат – просто тому, що перший хоче взяти неприступну висоту і вислужитись перед начальством.

І радянському генералові, який шкодує солдат і оплакує кожну смерть як смерть власного сина.

І українському повстанцю, що розуміючи всю безперспективність боротьби за українську державу, все ж підіймає зброю проти двох тоталітаризмів, щоб загинути в бою за Неї, сплюндровану та зґвалтовану віками панування орди матір’ю-Україною.

І остарбайтеру, який шукаючи порятунку від голодної смерті їде працювати в Німеччину чи Австрію, а після війни потрапляє в розряд неблагонадійних чи ворогів народу. І одна неволя – німецька, трудова – змінюється на іншу, радянську, трудову.

І безіменному солдатові, який потонув в болотах України чи Білорусі. Ніхто не дізнається його імені і місця смерті. Ніхто не покладе на ньому вінка, не помолиться, не заплаче. Ніколи.

І моєму дідові, якого забрали на фронт одразу після визволення села. Таких, як він, називали чорнопіджачниками, бо їм не видавали обмундирування і не навчали, кидали в бій в цивільному одязі. Вчитись вони мали в бою, а якщо загинуть, то так і буде, «баби ще народять». Зрештою, яка різниця – мільйон туди, мільйон сюди. Тодішня влада не рахувала людські життя.

Виправити пам'ять, вилікувати її можна лише повернувши імена тим мільйонам безіменних, які стають жертвами політичних маніпуляцій та загравань тих, хто робить собі кар’єру та здобувають славу, торгуючи пам’яттю про незліченні маси загиблих, канувших у небуття. Вирвати їх з лап забуття, анонімності, вшанувати, оплакати та примирити їх – ось наше завдання сьогодні.