Зміна засад розуміння реальності: від незмінності до глобального еволюціонізму.

* Добронравова:

Постнекласичний, нелінійний стиль мислення пов'язаний з формуванням нової картини світу, де останній представлений як такий, що самоорганізується як в цілому, так і на багатьох рівнях свого існування. Ця обставина змінює ідеали пояснення, які досі були вживані в математичному природознавстві. Теоретичне освоєння процесів самоорганізації зробило предметом розгляду мінливе існування у його становленні та минущості, в той час як некласична фізика услід за класичною була орієнтована на пошуки сутності, причому універсальність сутнісних лінійних законів продовжувала тлумачитись як вираз субстанційної незмінності шуканої сутності.

Гносеологічний ідеал пошуків істини, зорієнтований на онтологічні уявлення про незмінну субстанцію як сутність й істинну реальність, зберігся з періоду формування природознавства в XVII ст. Як показує історико-філософський аналіз, Декарт, розглядаючи протяжність як одне тільки, що визначає матерію як субстанцію, виходив з визнання незмінності буття як критерію його первинності, як критерію того, що буття самостійно існує, не спираючись на щось інше, і є основою мінливих минущих явищ. Цей критерій, що бере свій початок у класичній філософській думці Стародавньої Греції, ствердився в Середньовічній Європі через неоплатоністську традицію, яку розробляв, зокрема, Августин. Декарт з його геометричним підходом до матерії як такої, що її визначальною властивістю є протяжність. Таким чином зрозуміла матерія може вважатись незмінною, а отже виступати в якості субстанції.

Декартівський дуалізм духу й матерії як незалежних субстанцій, який вплинув на весь подальший хід розвитку європейської думки, розглядає природне, фізичне як матеріальне, не звертаючись до душі, ідеальної форми, як посередника існування тілесного. Абстрагуючись від наступних колізій стосунків фізики та метафізики, не можна не помітити, що майже до нинішнього часу фізика зберегла у своїх філософських засадах це вихідне розуміння правдивої реальності як незмінної субстанції.

Так, некласична фізика, керуючись принципом редукціонізму, тобто виходячи з розуміння сут­ності як субстрату (єдиної основи різноманітних явищ), об ґрунтовувала перехід до все глибших рівнів структурної організації матерії невідповідністю віднаходжуваного суб­страту ідеалу незмінної субстанції (інтерпретованому на засадах дискретності як елементарні частинки або континуальності як єдине поле і збереженому й після об'єднання цих підходів у понятті квантованого поля).

Збереження ідеалу сутності як незмінної субстанції призводило до суперечності з визнанням співіснування в науці теорій, що пов'язані принципом відповідності: те, що стверджувала класична наука, виявлялося видимістю, онтологізацією ідеалізованих уявлень, застосовних лише за рахунок слабкого прояву інших, правдивих реальностей, квантових або релятивістських (так, дальнодія повністю замінювалася близькодією).

Фундаментальні теорії, претендуючи на розкриття сутності як правдивої реальності та змінюючи одна одну, весь час пересували рівень існування такої реальності. Перенесення акцентів в онтологічних засадах методології з сутності на існування повертає ідеалізованим уявленням фундаментальних теорій зв’язок з реальністю, даючи можливість розуміти їх як наближений вираз певної сторони або моменту реального існування.

теорії класичної науки можуть претендувати не тільки на їх використання у межах застосовності, що встановлені раз і назавжди некласичною наукою, але й на більш широке їх використання, передусім, за рахунок того, що стабільність, яка є характерною і для класичної, і для некласичної фізики як для " фізики буття", може бути розглянута з позицій " фізики становлення" як динамічна стійкість, як самовідтворення себе самоорганізовуваною системою

Розширення предмета математичного природознавства (від консервативних до дисипативних систем, від лінійної динаміки до нелінійної, від рівноважних до сильно нерівноважних ситуацій, від стійкості як незмінності до динамічної стійкості) призводить до зміни розуміння буття в світі і буття світу. Проблема буття світу в сучасній науковій картині світу тлумачиться як проблема його становлення та минущості. Ця постановка питання органічно пов’язана з ідеєю множинності світів, яка випливає і з розвитку сучасної фізики високих енергій, із сучасної космології, де світ розглядається як один з багатьох «всесвітів, що розвиваються».

У сучасній космології світ розглядається як один з багатьох “всесвітів, що роздуваються”. Всесвітів, які виникають як флуктуації первинного вакууму, природні в умовах припущення його хаотичності. Застосування до процесів становлення всесвіту принципів синергетики дає змогу зрозуміти це становлення як самоорганізацію і мати на увазі принципову можливість іншого випадкового вибору в умовах порушення вихідних симетрій і, відповідно, можливості існування інших світів.

Як дійсність, минуща стійкість існування можлива у зв'язку з необхідністю виживання в процесі необоротної еволюції конкретного світу тих варіантів становлення ієрархії його структурних утворень, які характеризуються особливою узгодженістю їхнього існування, немовби взаємною підтримкою одне одного в утриманні свого взаємопов'язаного існування, що робить його принципово можливим і реально дійсним.

* І Ще:

буття є те, що існує як реальність, і з цією реальністю необхідно постійно рахуватися людині.Всю багатоманітність речових і духовних явищ, природи і культури обєднує те, що вони є, існують, незважаючи на відмінність форм свого існування. Саме завдяки факту свого існування вони утворюють цілісне єдинство світобудови. все, що існує – це і є світ, до якого ми належимо.

субстрату (лат. подкладка, постройка, сооружение) і субстанції ( лат. сущность ). Субстрат – це основа єдності, однорідності різних предметів і різних властивостей окремого, одиничного предмету. Це те, з чого все зроблено. Субстанція – означає першооснову всього сущого, внутрішнього єдності багатоманітності конкретних речей, подій, явищ і процесів, через які вони існують. Вчення, яке бере за основу всього сущого одне начало, називається монізмом. Дуалізм же змальовує картину, спираючись на якісь два рівноцінні началаУ відповідності з розв’язанням основного світоглядного питання в історії філософії існувало дві основні форми монізму: ідеалістичний та матеріалістичний – різноманітних видах. Ідеалістичний монізм бере свій початок від Піфагора, Платона, Арістотеля. Числа, ідеї форми та інші ідеальні начала виступають в ньому в якості першооснов світобудови. Піку свого розвитку досягає в системі Гегеля. У Гегеля першооснова світу у вигляді Абсолютної ідеї піднесена до рівня субстанції. Матеріалістичний монізм визнає в якості основи буття матерію.