Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права 3 страница

Очевидно, зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою відносин мора­лі та права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі до аналізу сучасного права, що дедалі більше поєднує буття з автономною особистістю, на пер­ший план виступає мораль, що через " егоцентризм" пере­водить філософсько-правовий аналіз у площину життєво­го процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, запо­відей, що прямо виражають значення норми або внутріш­ньо до них відносяться².

Найповніше спільність ціннісних основ моралі та права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним " дублюючим" регулю­ванням підкреслюють особливу значимість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності жит­тя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємо­діють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.

¹ Чичерин Б. Философия права. - М., 1900. - С. 143-147. ХабермасЮ. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1995. — С. 14.

-235-

* У такий спосіб з питання взаємодії моралі та права можна сформулювати такі положення. По-перше, з погля­ду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинно відповідати абсолютним, фор­мальним, загальнолюдським цінностям.

По-друге, мораль і право — це дві універсально значи­мі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства. Така харак­теристика зв'язку моралі й права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціу­му, воно не привноситься ззовні і не нав'язується суспіль­ству владою. Виникнення і розвиток права підпорядковані тим самим загальним закономірностям, що й розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, влас­тиве моралі й праву, має загальні ціннісні підстави, що під­креслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.

Ці ціннісні підстави конкретизуються у кожній із сис­тем по-різному. Право будує свої принципи на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквіва­лентності наданого й одержаного, діянь і відплати, волі як першої умови здійснення правових відносин. Моральні цінності складніше визначити однозначно, цьому заважає сама природа моралі, для якої характерні визнання і " при­своєння" загальних абсолютних законів індивідуальною моральною свідомістю.

По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов'язкового зовнішнього виражен­ня. Право виступає як інституційний регулятор, як писане право, що входить у життя суспільства у вигляді визначе­ної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.

По-четверте, зміст моралі найбільш безпосереднім чи­ном пов'язаний з обов'язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб'єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визна­чити юридичні можливості суб'єктів, обумовлену правом волю їхньої поведінки.

Якщо порівняти формулу " основного закону права" (" рівність у волі за загальним законом" чи " дозволь іншим те, що ти дозволяєш собі") із трьома формулами катего­ричного імперативу (" стандартною", персонізації й авто-

-236-

номії)) то співвідношення моралі й права постане у вигляді діалектичної формули єдності, протилежності та взаємо-доповнюваності.

Так, мораль і право беззастережно єдині за формулою " ніколи не стався до іншого тільки як до засобу, але ще і як мети в собі". Та сама установка робить індивіда мораль­ним, а державу — правовою. Мораль і право співвідносно протилежні, оскільки " стандартна формула категоричного імперативу" і " основний закон права" являють собою за­боронно-дозвільну версію того самого нормативного фор­малізму (" барельєфне і горельєфне зображення принципу особистої автономії"). Мораль і право перебувають у від­носинах необхідної додатковості в тому аспекті, що фор­мула автономії неявним чином визнається в " основному законі права".

§ 3. Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне у правосвідомості

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну ос­нову сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним мо­нолітом, у ньому існує і взаємодіє безліч різних культур. Неминуче виникає питання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдині для всього людства чи вони зале­жать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто якою мірою універсальну ідею права реалізовано в рамках тієї чи іншої культури?

Для нас важливо усвідомити можливості й межі реалі­зації універсальної ідеї права в українській культурі у процесі модернізації суспільства і реформування правових систем на засадах волі та прав людини.

У розв'язанні проблеми співвідношення універсально-цивілізаційного і специфічно-культурного можна виділити дві основні орієнтації:

1) універсалістсько-ліберальну, яка стверджує, що ідея права універсальна, єдина для всіх культур (І. Кант, Дж. Роулз); у крайньому варіанті ця позиція приводить до поділу на цивілізовані народи, що освоїли цю ідею, і неци-

-237-

вілізовані народи, які відстають у своєму розвитку і цю ідею мають освоїти.

2) партикулярно-комунітаристську, що виходить з принципу множинності й різнорідності культур та праг­нення їх зберегти і захистити свою ідентичність і яка стверджує, що ідея права не універсальна і характерна ли­ше для західної культури, іншим же культурам вона не властива¹.

Друга концепція самобутності культур — саме акту­альна на даний час. Прихильники цієї концепції стверджу­ють, що колена культура самодостатня. Треба дати жити всередині своєї культури і зробити усе заради збереження такої екології культури. Однак захист своєрідності вияв­ляється іноді відібранням прав на волю й інший світ. Уявляється, що ближче до істини помірковано-ліберальна позиція, яка, з одного боку, відстоює універсальність са­мої ідеї права, а з іншого — не забороняє необхідність об­ліку культурно-історичної специфіки, проте відносить цю специфіку не до місця ідеї права, а до проблеми її обгрун­тування. Право має єдиний раціональний фундамент, ос­кільки своєю суттю і підставою має волю.

Для функціонування у рамках певної культури право зобов'язане бути визнане, як таке, що має в ній значення і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають спе­цифічні риси національного характеру (" дух народу"), сис­тема цінностей (" національна ідея"), а також пов'язані з ними особливості філософського світогляду.

Доля ідеї права в українській культурі не була прос­тою. З одного боку, в історії соціально-філософської і по­літичної думки ми виявляємо деякий інтерес до теми пра­ва, насамперед у формі обгрунтування права українського народу на політичну, економічну, культурну незалежність, з іншого — в ній немає послідовної систематичної розроб­ки цієї теми, особливо в аспекті прав окремої особистості, принаймні, порівняно з західноєвропейською культурою вона представлена недостатньо. Чи обумовлена така си­туація лише особливостями історичної долі українського народу і за певного рівня розвитку власної державності

Див.: Максимов С. І. Універсально-цивілізаційне та специфічно-культурне у правосвідомості // Грані. — 2000. — № 3 (11). — С. 70—74.

-238-

напруженість між ідеєю права і культурним контекстом зникне сама собою чи корені цієї напруженості лежать на­багато глибше — в особливостях національного світогляду і насамперед національного характеру, правового менталі­тету?

Для більш адекватного вираження змісту права запро­ваджується поняття правового менталітету. Правовий менталітет містить у собі як нижні поверхи суспільної й індивідуальної психології, у яких містяться потенціали змістоутворення, так і правосвідомість, але не у традицій­ному розумінні, а з погляду її орієнтованості, вибірковос­ті, настроєності, тенденційності, а також культурної спе­цифіки. Саме у такому аспекті ми розглядатимемо тут феномен правосвідомості, звертаючи увагу на єдність ра­ціональних та ірраціональних основ правової культури.

Очевидною є близькість української і російської інте­лектуальних традицій, включаючи і традицію правову. Ця близькість обумовлена єдністю культурно-релігійних дже­рел (православ'я), а також спільністю історії дорадянсько-го і радянського періодів (розвиток у рамках єдиного по-літико-правового й інтелектуального простору) і спільністю сучасного правового дискурсу, обумовленого тотожністю соціальних проблем і способів їх вирішення.

Для духовної ситуації XX ст. як у Росії, так і в Україні " дефіцит правосвідомості в національній свідомості", і " де­фіцит правосвідомості у вітчизняній філософії", і " відсут­ність філософії права в сьогоднішньому значенні цього сло­ва" ¹ характерні не меншою мірою, ніж для ситуації XIX ст.

Як відомо, доля ідеї права в російській культурі є дуже драматичною. Дійсно, внаслідок особливої релігійності і похідного від її етичного максималізму (" прагнення до аб­солютного добра", на думку Миколи Лосського)² росій­ський національний характер виявився нечутливим до пра­ва. Переважаючою була недовіра, негативне відношення до нього як до холодного безособового закону, противага йому — теплий сімейний колективізм, недовіра до всіх

Соловьев Э. Ю. Дефицит правопонимания в русской моральной фи­лософии // Вопросы философии. - 1988. - № 9. - С. 137-138.

Лосский Н. О. Условия абсолютного добра. — М., 1991. — С. 240.

-239-

форм (у суспільстві, мисленні, мистецтві), неповага до ін­дивідуальної етичної самостійності.

При романтизації цих рис негативна позиція стосовно холодного формального права як " вексельної чесності" складалася теоретично. " Дух права" уявлявся специфіч­ною якістю західного капіталізму і відкидався в ім'я вищих цінностей (консерватизм) або матеріального інтересу (со­ціалізм). На цьому шляху консервативна і радикальна дум­ка приходили до " антилегалізму" і " правового нігілізму", і ця тенденція виявилася домінуючою в російській культурі.

Однак відомий західний дослідник російської культури Анджей Валіцький заперечує тісний зв'язок між неприй­няттям права і сутністю російського національного харак­теру, а пов'язує це скоріше з наслідками уповільненого розвитку Росії і непередбаченими результатами ідеологіч­ного впливу розвинутіших країн (свідомий вибір росій­ським самодержавством моделі західної абсолютистської поліцейської держави, більш пізня західна критика капіта­лізму з його " формальною волею")¹.

Традиція неповаги до права, яку російські ліберали на­магалися не тільки пояснити, а й перебороти, у XIX ст. бу­ла російською реакцією на кризу " юридичного світогляду" на Заході. Що стосується XVIII — початку XIX ст., то ро­сійська думка в цей період перебувала під впливом цього самого " юридичного світогляду" з його культом права. Це був ідеал Просвітництва, що являв собою поєднання двох суперечливих одна одній ідей — розумного законодавства (правової раціоналізації громадського життя) та ідеї не­від'ємних прав людини. Першою ідеєю керувався освіче­ний абсолютизм, на другу орієнтувався лібералізм. Але ос­кільки " юридичний світогляд" концентрувався на принесенні в суспільство права, він задовольняв і тих, і ін­ших. Тому в російському освіченому суспільстві не було принципових шанувальників антилігалізму, не кажучи вже про правовий нігілізм.

Правовий нігілізм має у своїй основі неприйняття од­нієї із складових " юридичного світогляду" — ідеї прав лю­дини — через її буржуазний, а, отже, " брехливий" харак-

Див.: Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либе­ралов// Вопросы философии. - 1991. - № 8. - С. 28-29.

тер- Однак це приводило до заперечення цінності права в цілому. Представником цієї лінії був Лев Толстой. Нігіліс­тична лінія була також характерна для радикальної інте­лігенції й особливо для більшовиків. Російський правовий нігілізм був тим фактором, через який вони розглядали право у більш широкому філософському і культурному контексті, ніж це робили західні філософи права.

У творчості Б. Соловйова та його послідовників у про­цес осмислення феномена права включалася релігійна фі­лософія, що знаходила в заповідях християнства обгрун­тування права і цінностей лібералізму. Однак цей процес не був однозначним. Релігійний універсалізм, з одного бо­ку, ускладнював засвоєння ідеї права, а з іншого — давав більш глибоке її обгрунтування і виправдання, адекватне національному характерові й світоглядові, заснованому на дусі православної цілісності і соборності, який протис­тоїть католицькому духові законності і протестантському духові надмірного індивідуалізму. Тому для Росії, як і для романтичної Німеччини, шлях предметного виправдання права лежить через екзистенціальні моделі особистості¹. Право розглядається як умова теоретичної і творчої само-реалізації особистості як найважливішої цінності. " Право, — вважав Микола Бердяев, — має своїм джерелом не ту або іншу позитивну державу, а трансцендентну природу осо­бистості, людську волю². У вченнях російських лібераль­них філософів права (орієнтованих як на наукову, так і на релігійну філософію) тією або іншою мірою реалізується ця екзистенціально-романтична модель, що виражається у захисті творчої свободи особи, конкретної людської інди­відуальності, в обгрунтуванні суб'єктивних прав.

Таким чином, через релігійно-екзистенціональне ви­правдання права російською думкою був знайдений свій специфічний спосіб включення ідеї права у контекст ду­ховної культури (національного світогляду), що відкрив шлях для розвитку народної правосвідомості. Нагрома­джений нею досвід об'єднання цивілізаційно-універсаль-

Див.: Максимов С. І. Універсально-цивілізаційне та специфічно-культурне у правосвідомості // Грані. — 2000. — № 3 (2).

Власть и право: из истории русской правовой мысли. — М, 1990. — С. 290.

-240 -

16-5-2

-241 -

ного і культурно-специфічного у правосвідомості має бути врахований як у нашій сьогоднішній боротьбі за право і правову культуру, так і при вирішенні інших насущних проблем.

Однією з таких проблем є пошук шляхів, форм і засо­бів органічного поєднання і розвитку ідеї права й особли­востей національного світогляду українців. Як відправний пункт аналізу міри переплетіння українського національ­ного характеру й ідеї права може бути прийнята концеп­ція рис українського національного характеру Дмитра Чи-жевського¹.

Перша риса — " емоціоналізм" — означає перевагу емоційно-почуттєвого елемента над раціональним (пріори­тет " серця" над " головою"), що виявляється і в артистизмі української натури, і в емоційно наповненому ставленні до життя, і в ліричному сприйнятті зовнішнього світу. Оче­видно, що ця риса значною мірою ускладнює формування правосвідомості, оскільки праву ближче тембр логічних міркувань. Проте вона ж веде до акценту на " внутрішньо­му", до розвитку здатності до самообмеження, моральної автономії як " клітинки правосвідомості".

Друга риса — " індивідуалізм і прагнення до волі" — є вираженням вольового моменту. Але при зближенні волі з рівністю " воля до волі" веде не тільки до неприйняття дес­потизму (вимога обмежень влади є відмітною рисою пра­восвідомості), а й до негативного ставлення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосві­домість майже неможливою). Прагнення до індивідуальної волі найбільшою мірою відповідає ідеї права, тим більше, що з цією рисою пов'язується " почуття власної гідності і повага до чужої гідності". Таким чином, для української правосвідомості характерно визнання великої цінності суб'єктивного права, безпосередньо не пов'язаного з вла­дою. Прагнення віддалятися від влади існує як стійка тен­денція.

Третя риса — " неспокійність і рухливість" — слідом за Д. Чижевським може бути розглянута як похідний резуль­тат взаємодії (синтезу) перших двох: емоціоналізму, з його

¹ Чижевский Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Мюнхен, 1983. - С. 16-20.

-242-

прагненням до нових форм, та індивідуалізму, що не хоче мати ніяких стійких основ поза індивідом і не може відшу­кати їх у самому собі. В основі негативних проявів цієї ри­си — " пихатості", " тенденції до взаємної боротьби, руйну­вання власних і чужих життєвих форм" тощо. — лежить невитриманість волі, якою керують почуття, а не розум, їй не вистачає витриманості й цілеспрямованості. Підвищена емоційність призводить до нестабільності, непослідовності вчинків, до недостатньої цілеспрямованості у здійсненні щоденної роботи із самотворення себе в історії.

Нестійкість волі корелює з невизначеністю соціального ідеалу. Даний момент є ключовим для якісної характерис­тики української правосвідомості. У цьому пункті захова­на таємниця — початкова підстава вирішення проблеми української правосвідомості і визначення соціального ідеалу взагалі. Трагедійна напруженість сучасної ситуації полягає саме в тому, що автономна (" самозаконна") осо­бистість ще не відкрита в собі кожним і не визнана в інших усіма як базис правового життя.

Таким чином, український національний характер, як і російський, амбівалентний стосовно ідеї права: відсутні як фатальна їх несумісність, так і схильність українського народу до ствердження права. Є передумови, що можуть стримати розвиток за сприятливих умов і виявитися не-витребуваними за несприятливих умов. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без масового визнання безумовної цінності права і поновлення цього ставлення до щоденної діяльності соціального суб'єкта, а також без такої трансформації соціальних інститутів, яка б зорієнтувала їх на стимулювання розвитку в людей " позитивно-правових" якостей і блокування " негативно-правових".

Висновки:

1. Правосвідомість — це сукупність правових почуттів, уявлень і установок (змістів), що виражають став­лення людей до дійсного права і визначають орієнта­цію особистості у сфері правової реальності.

2. Структурно-змістовна складність правосвідомості обумовлена багатозначністю її будови. Вона існує в інституційній і неінституційній формах буття. За

Іб*

-243-

способом мислення остання сфера поділяється на дві області: повсякденну і теоретичну правосвідо­мість.

3. Мораль і право являють собою дві універсально зна­чимі нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні сфери в житті суспільства. Мо­раль і право співвідносно протилежні й перебувають у відношенні необхідної взаємодоповнюваності.

4. Для функціонування у рамках певної культури право зобов'язане бути визнане як таке, що має значення (зміст) і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси національного менталіте­ту і певна система цінностей.

Контрольні запитання:

1. Який зміст ви вкладаєте у поняття " правосвідомість" і " правова культура"?

2. В чому полягає роль правосвідомості у правовому житті?

3. Які існують елементи, форми і рівні правосвідомості?

4. Сформулюйте основні постулати (логічні аксіоми) правосвідомості.

5. Як співвідносяться право і мораль?

6. Як співвідносяться універсальне і культурно-істо­ричне у правосвідомості?

7. Що таке правовий менталітет? Як співвідносяться правосвідомість і правовий менталітет?

8. Як співвідносяться національний характер та ідея права?

9. У чому полягають, на вашу думку, особливості ук­раїнського і російського правових менталітетів?

10. Чим відрізняються один від одного західний (євро­пейський) і східний (азіатський) типи ментальності?

Розділ 8

Інституційний вимір права.

Філософські проблеми права і влади

у посттоталітарному суспільстві

Однією з найважливіших функцій права є регулятивна функція. Вона здійснюється внаслідок формалізації пове­дінки індивідів, тобто поміщенні цієї поведінки у певні форми чи рамки, прийнятні для інших людей і суспільства в цілому. У свою чергу ці регулюючі поведінку людей фор­ми чи рамки встановлюються особливими правилами, нор­мами, законами, стійкий комплекс яких називається пра­вовим інститутом. Оскільки право і держава тісно пов'язані між собою, правові та політичні (державні) ін­ститути у філософсько-правовій літературі, як правило, розглядаються у єдності, тобто як політико-правові інсти­тути.

Наявність інституційного виміру права обумовлює по­становку питань про співвідношення влади і права, їх легі­тимацію, верховенство права, а також про взаємодію пра­вової держави і громадянського суспільства та ряд інших. Особливий інтерес сьогодні також становлять питання співвідношення права і влади в посттоталітарних суспіль­ствах, у тому числі й в Україні, перспективи проведення у країні правової реформи і формування правового суспіль­ства. Усі ці проблеми і передбачається розглянути в цьому розділі.

§ 1. Політико-правові інститути та їхня роль у здійсненні права

Поняття політико-правових інститутів. Взаємодія людей у суспільстві як " політичних істот" (Арістотель) від­бувається у різних формах, частина з яких приймає інсти-туалізований характер, іншими словами, здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. У даному кон­тексті слово " інститут" (від лат. institutum — пристрій, установлення) означає елемент соціальної структури, істо­ричну форму організації та регулювання громадського

-245-

життя. На думку відомого німецького філософа права О. Гьоффе, соціальні інститути являють собою соціальні утворення, " що організуються відповідно до " загально­прийнятих" структур і правил, яких немає у безпосе­редньому розпорядженні взаємодіючих індивідів і малих соціальних груп і додержання яких досягається насиль­ницьким шляхом через систему формальних і неформаль­них санкцій" ¹. Соціальні інститути — складні феномени, що не піддаються простому описові та поясненню. Для ро­зуміння цих феноменів дуже важливо те, що одним з їхніх аспектів є біологічна основа. Ці інститути у процесі ево­люції людини виконують ті завдання, що у тварин викону­вали " інстинкти і видові особливості, причому окремі функції інститутів цілком тотожні найважливішим функці­ям інстинктів у тварин" ².

Зміст соціальних інститутів становлять певні правила (норми), а також санкції, що їх супроводять, і правові форми, у яких вони виявляються. Ці правила визначають положення суб'єктів у суспільстві, а також встановлюють, які дії суб'єктів є дозволеними, а які дії не заохочуються чи навіть забороняються. Так само за допомогою соціаль­них інститутів забезпечується інтеграція індивідів у со­ціальні групи, впорядковуються відносини між людьми, їх­ні діяльність і поведінка, забезпечується стійкість і стабільність громадського життя тощо. Основними соці­альними інститутами сучасного суспільства є: економічні інститути (поділ праці, власність, заробітна плата та ін.); інститути споріднення, шлюбу і родини; інститути культу­ри і соціалізації; політико-правові інститути та ін.

Предмет дослідження філософії права становлять на­самперед політико-правові (державно-правові)' інститути, які посідають одне з центральних місць у соціальній сис­темі суспільства, їх діяльність пов'язана з завоюванням влади, її здійсненням і розподілом, а також із забезпечен­ням функціонування суспільства як соціальної системи.

До основних політико-правових інститутів належать: держава, судові й адміністративні органи, політичні партії

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. — М, 1994. — С. 253.

о

Хеффе О. Там само. - С. 224.

-246-

і суспільні рухи, об'єднання, інститути правопорядку і со­ціального контролю, інститути правотворчості, прав люди­ни, правового виховання, розв'язання правових конфліктів та ін. Кожний з перелічених політико-правових інститутів здійснює певний вид соціальної діяльності з управління і регулювання суспільними відносинами.

Найважливішим політико-правовим інститутом сучас­ного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело законів та інших правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави та її струк­тур у системі політичних і правових відносин. Це відносно самостійна підсистема публічної влади й управління сус­пільством, що включає в себе, у свою чергу, сукупність ієрархічно взаємозалежних і взаємодоповнюючих інститу­тів і структур. Серед них: інститути законодавчої, вико­навчої і судової влади; правова система; державна адмі­ністрація; органи виконавчої і представницької влади на регіональному рівні і, нарешті, органи місцевого самовря­дування. Для нас особливий інтерес становлять відносини політико-правових інститутів і насамперед держави з лю­диною.

Відносини держави і людини. Відомо, що у державно-організованому суспільстві в системі факторів, що визна­чають становище людини, саме державі належить вирі­шальна роль. Таке значення держави пояснюється її відносною незалежністю і самостійністю стосовно людини і тими важелями впливу, якими вона володіє. Держава ви­ступає як офіційний представник усього суспільства, тому відносини між нею і людиною мають політико-правовий характер. Кожна людина у межах території держави попа­дає під її юрисдикцію, тобто стає адресатом обов'язкових розпоряджень, що виходять від держави.

Стійкий зв'язок між людиною і державою виражаєть­ся, насамперед, в інституті громадянства чи підданства. Цей зв'язок означає юридичну належність особи державі, придбання особистістю специфічних якостей громадяни­на, наявність взаємних прав і обов'язків громадянина і держави, а також захист громадянина державою всереди­ні країни та за її межами. Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між державою й особистістю по­винні здійснюватися на основі взаємної відповідальності.

-247-

Що ж являє собою ця взаємна відповідальність з пози­ції філософії права? У першу чергу взаємна відповідаль­ність особистості і держави — це своєрідний спосіб обме­ження політичної влади держави. Він виявляється, зокрема: 1) у встановленні державою законодавчих обме­жень своєї активності стосовно особистості; 2) у прийнят­ті державою конкретних зобов'язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; 3) у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов'язків перед суспільством і особистістю. У свою чергу, свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена і регламентована правом, інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається додержання всіх правових розпоряджень і виконання її обов'язків пе­ред суспільством, державою, іншими людьми.

У недемократичній державі визнається тільки відпові­дальність громадянина перед державою. Вона немов би да­рує йому права і свободи та визначає його обов'язки. У правовій же державі, навпаки, акцент робиться на відпові­дальності посадових осіб перед громадянами.

Відповідальність держави перед громадянами забезпе­чується системою гарантій, до яких належать: 1) відпові­дальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відпові­дальність посадових осіб за порушення прав і свобод гро­мадян; 3) процедура імпічменту (англ, impeachment), тобто притягнення до відповідальності й судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

Формами контролю за виконанням зобов'язань дер­жавних структур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед виборцями тощо.

Держава і право. Як уже зазначалося, поняття " дер­жава" і " право" тісно взаємозалежні. В основі взаємозв'яз­ку держави і права лежить інституційний характер буття права. При цьому характер і зміст цих відносин розкрива­ють принципи первинності й верховенства права.

Принцип первинност й права стосовно держави молена розкрити через два взаємозалежні аспекти. Перший ас­пект — історичний. Первинність права обумовлена його природою. Будучи атрибутом будь-якого соціального суб'єкта, воно ніким не дарується і ніким не може бути

-248-

відчужено. Право виникає одночасно зі спілкуванням, со­ціальною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється лише на певному етапі розвитку суспільства. Як справедливо зазначив ще Ціцерон, право виникло рані­ше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право первинне, оскільки воно передує державі в часі.

Другий аспект — функціональний. Вторинність держа­ви виявляється також і в тому, що держава обумовлена, визначена правом, виникає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загаль­нообов'язкової форми і забезпечити його функціонування.

Відношення первинності права стосовно держави в іс­торичному і функціональному плані водночас вказує і на верховенство права стосовно держави, а, отже, на залеж­ність держави від права. У дійсності ж цей принцип часто порушується. Державу всупереч її об'єктивному призна­ченню наділяють функцією творця права. У даному разі право і держава немов би міняються місцями: держава ви­ступає джерелом права, а право з'являється як вторинний, породжений державою інструмент для обслуговування її інтересів. Звідси виникає невірна, хоч і заснована на реальній дійсності думка, що надані права і свободи громадянам, соціальним групам і націям є свого роду " да­рунком" держави народові. А раз так, то держава може здійснювати дозування права або взагалі позбавити даро­ваного, що на практиці не раз успішно здійснювалося.