Частина друга Основні проблеми філософії права

розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони бут­тя пов'язані з законами суспільства, у тому числі з право­вими законами; за допомогою чого вони впливають на со­ціальне буття людей.

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відок­ремленою від інших суспільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає просто­ром правової реальності. Отже, без чіткого з'ясування он­тологічної природи права, змісту і складу поняття право­вої реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому. Ці та інші непрості питання і складають зміст даного розділу.

§ 1. Онтологічна природа права. Правова реальність

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різні факти виникнення й загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ з небуття або відхід їх у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжува­ли питання: що означає бути чи не бути? що є буття чи не­буття? у чому їх відмінність один від одного? що існує і що може існувати? яка сутність речей і які умови їх існування?

У пошуках відповіді на ці та багато інших питань склався особливий напрям філософських міркувань про

- 165 -

буття в цілому — онтологія (від грец. ovtos — суще, буття і logos — вчення) — вчення про суще, її головними понят­тями є категорії буття і небуття, що охоплюють Космос, природу, соціум, людину, культуру.

Що ж являє собою буття з позиції онтології?

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття " буття" фіксує цю їхню властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших приватних, особливих якостей. Бути чи перебувати в бутті означає для речі, організму, суб'єкта, будь-якої реалії: по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого; по-друге, існувати поряд з усіма іншими; по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями; по-четверте, існувати в єд­ності з універсумом, світовим цілим. Отже, під буттям у широкому значенні цього слова розуміється гранично за­гальне поняття про існування, про сутність взагалі. Буття й реальність як всеохоплюючі поняття — це синоніми. Буття є усе, що є¹.

На перший погляд може здатися, що онтологічні пи­тання права дуже далекі від тих, що їх звичайно вирі­шують юристи-практики і юристи-теоретики. Проте вони містять онтологічний момент. За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаменталь­не питання: що є право як таке?

Це питання має філософський характер, про що свід­чить його " вічність" і " нерозв'язаність". У цьому зв'язку згадаємо хоч би відомі слова І. Канта: " Юристи і по цей час шукають своє поняття права" чи менш відомі слова Г. Флобера з його " Лексикона прописних істин": " Право. Невідомо, що це таке". Право, таким чином, з'являється перед нами як своєрідний непізнанний об'єкт.

Це складне питання про природу права трансфор­мується в питання про те, що значить " бути" для права взагалі, тобто де живе право: у зовнішньому світі чи ви­нятково в людському досвіді? Іншими словами, до якого типу реальності воно належить? " Питання... правової он­тології, — пише німецький філософ права А. Кауфман, — повинні говорити: яким способом право причетне до бут-

Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. — Харьков: Фолио, 1999. - С. 49-88.

- 166-

тя, ••- коротше: що є право у своїй онтологічній структурі, його сутності" ¹.

Питання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не складна, оскільки право за 2, 5 ти­сячі років свого існування повинно бути досконало вивче­но. Однак відомий філософ і юрист Євгеній Спекторський (1875—1951) підкреслював: " Юристам здається, що вони зна­ють, з якою реальністю вони мають справу, тільки доти, поки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже до­водиться самим чи запитувати і дивуватися, чи ж з потреби вирішувати одне з найскладніших питань теорії пізнання" ².

Для того, щоб людина могла орієнтуватися у тій чи ін­шій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття приходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід, який допо­магає осмислити, зрозуміти, що відбувається з даним об'­єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права най­більшу актуальність дістала у філософії права, у т. ч. віт­чизняній, початку XX ст. Вона була тісно пов'язана з ос­новним питанням методології науки того часу: що таке реальність взагалі та як відноситься реальність, що визна­ється чи створюється наукою, до тієї реальності, що нази­вається емпіричною дійсністю. Гостроту цій проблемі до­давало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Наприклад, видатний російський юрист початку XX ст., засновник психологічної школи права Лев Петра-жицький (1867—1931) вважав, що право виходить від інди­віда, воно народжується у глибинах людської психіки як інтуїтивне право, що, на відміну від позитивного, не зале­жить від маси зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого становища. " Ми під правом, — писав він, — у смислі особливого класу реальних феноменів будемо ро­зуміти ті етичні переживання, емоції, що мають імператив-

Див.: Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми законості. - Вип. 48. - С. 186.

о

Спекторский Е. В. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. - 1913. - Вып. 2. - С. 84.

- 167-

но-атрибутний характер" ¹. За Л. Петражицьким, первин­ний психологічний шар правових явищ представлений ін­туїтивним правом; до другого, соціологічного, відноситься позитивне право. Обидві форми буття права належать до емпіричного рівня, який зводиться до досвіду, що осяга­ється психологічними чи соціологічними засобами. Таким чином, він виходив з існування двох типів реальності: фі­зичної реальності, тобто чуттєво сприйманих предметів, і психічної реальності, тобто внутрішніх переживань, право в нього зводилося до суб'єктивних переживань прав і обов'язків окремих людей. Звичайно, Л. Петражицький вірно помітив незвідність буття права до почуттєвого бут­тя і похідність його предметного буття від іншого типу ре­альності. Але разом з тим ми бачимо, що такою реальніс­тю розглядається психологічна реальність, тобто один з видів емпіричної реальності, з чим погодитися важко.

Інший погляд на природу права мав відомий україн­ський правознавець і соціальний філософ Богдан Кістяків-ський (1868—1920), який критикував Л. Петражицького за недооцінку інституціонального буття права. Сам він виді­ляв чотири основні підходи до права, що відповідали чоти­рьом основним концепціям права і по-різному трактували реальність права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища;

2) соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний підхід, що відповідає аксіологічному поняттю права.

Згодом Б. Кістяківський зробив акцент на соціокуль-турній реальності права як бутті ідей, уявлень, цінностей, укорінених у культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно роз­в'язує проблему природи права. Важливо зазначити, що всі існуючі підходи до права виступають лише як моменти

Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с нравствен­ностью. - СПб, 1909. - Т. 1. - С. 480.

- 168-

істини, оскільки поширюють на всю реальність лише при­ватні компоненти логічної моделі становлення права.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття ви­значень природи права і водночас не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, слід звернутися до категорії правової реальності як методологічного засобу, адекватно поставленого завдання.

Питання про специфіку правової реальності й онтоло­гічної структури права — основне питання правової онто­логії, оскільки є модифікацією основного питання філосо­фії. Стосовно права — це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливо?

Концепція правової реальності (" картина світу права") повинна задаватися образом права, представленим в іс­нуючій правосвідомості. Вона складається з взаємодії та­ких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософської, а також правової ідеології, включаючи її втілення у чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рів­нів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя — правопорушеннями, практикою додер­жання прав людини й угод тощо і дає змогу будувати гі­потези, версії і відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють широке й вузьке розуміння цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміють усю сукупність правових феноменів: правових норм, інсти­тутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У другому випадку (тобто у вузькому розумінні) маються на увазі тільки базові правові реалії, щодо яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю у різних на­прямах і наукових школах прийнято розуміти чи правові норми (нормативізм), чи правовідносини (соціологічний напрямок), чи правові " емоції" (психологічний напрям)¹.

Малинова И. П. Философия права (от метафики к герменевтике). — Екатеринбург: Изд-во Уральской гос. юр. академии, 1995. — С. 4.

-169-

До базисних феноменів також відносять встановлені дер­жавною владою норми права (позитивізм), об'єктивні сус­пільні відносини (об'єктивізм), ідею чи зміст права (суб'єк­тивізм), ідеальну взаємодію суб'єктів, об'єктивовану в мові (інтерсуб'єктивність).

Хоч широке і вузьке розуміння поняття " правова реальність" і різняться, їх усе-таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реаль­ності залежатиме від того, що буде прийнято за базисний феномен. Тому перспективнішою, мабуть, є інтегральна концепція правової реальності, під якою мають на увазі світ права, що конструюється з правових феноменів, упо­рядкованих залежно від відношення до базисного феноме­на, чи " першореальності" права¹.

Правова реальність не становить деякої субстанціо­нальної частини реальності, а є способом організації й ін­терпретації визначених аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його від­сутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляє­мо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття власне соціальних об'єк­тів. Тому що світ права — це світ повинності, а не існу­вання. Таким чином, введення в контекст методологічних і світоглядних проблем правознавства категорії " правова реальність" дає можливість розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільних відносин, інституту, фор­ми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і законо­мірності, на які не можна зважати. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні питан­ня про буття права, тобто його укорінення в людському іс­нуванні.

У той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права — це " буття-повинність". Право — це сфера належного, тобто того, чого в звичному змісті немає, проте реальність якого значуща для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права, чи чому зобов'язане право своїм походженням? Вочевидь, що фун-

Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми закон­ності. - Харків, 2001. -Вип. 48. - С. 186.

- 170-

даментом права не може виступати природа та її закони, чи Космос у цілому, хоч і зараз трапляються спроби від­родити характерні для античності уявлення про космічні підстави права¹.

Право — позаприродне явище, і ніякі основи права у природі знайти неможливо. Природа — це царство об'єк­тів, а право — це сфера суб'єкта. Чи можна вважати в та­кому разі субстанціональною основою права суспільство? Хоч право і виникає тільки в суспільстві, пов'язано з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не влас­не права, а його проявів. Тому говорити про будь-яку суб­станціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється у такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з бут­тям іншої людини, і це спільне існування погрожує обер­нутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія ви­ступає основою права, а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб'єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а в со­ціально-ідеальному, деонтологічному розумінні. Деонто-логічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються, як мінімум, двох умов:

— визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати чи не виконувати свій моральний або юридич­ний обов'язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

— визнання принципової можливості норми належно­го, тобто критерію добра і зла, справедливості й неспра­ведливості, який наказує робити так, а не інакше і відпо­відно до цього оцінює людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської волі та норми належного ста­новлять логічний мінімум деонтологічної реальності. Зв'язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за

Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права. — Самара: Изд-во " Самарский университет", 1995. — С. 120.

- 171 -

свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час істота підзаконна. Але вона підкоряється законам і деон-тологічного, етичного плану, й емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, у яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У рамках деонтологічної реальності злочин — це пору­шення вільною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє сво­бодою волі та зв'язана деонтологічною нормою; під цією маскою всі та кожний піднімаються на однакову висоту — вони визнаються, дорівнюються вільним. У цьому особлива велич права. З позицій же онтологічно-емпіричної реаль­ності, де все підкорено причинному детермінізму, злочи­нець — раб біологічної природи й обставин, а тому тут не­має місця для свободно'! волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб та інтересів, а й з позицій значимості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов'язаною з мо­ральною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те за­гальне, що властиве і праву, і моралі, є повинність.

Головне в реальності права в цілому і кожного з пра­вових феноменів полягає в особливому способі прояву — у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тоб­то дії не за зовнішньою причиною, а за внутрішнім спону­канням. Вона належить до сфери значимості, що відріз­няється від сфери емпірично-соціальних проявів.

Тут ми маємо справу з особливою логікою — деонто­логічною, відповідно до цього і пізнавальні засоби повинні бути особливі, що відрізняються від тих, що їх застосову­ють при пізнанні емпіричного світу, оскільки сполучають у собі пізнавальні й оціннюючі моменти. У зв'язку з цим суд­дя має вирішувати справу насамперед у категоріях деонто­логії — свободно! ' волі, зобов'язання, відповідальності тощо, а вже потім у категоріях емпіричної онтології — спадковості, соціального середовища і т. п., не підміняючи першого другим.

Таким чином, на рівні сутності право є ідеальна реаль­ність відносин між людьми. Вона представляє особливий

- 172-

рід буття — рід ідеального буття, суть якого — повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині). Зміст права також знаходить вираження у ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає ана­ліз його структури чи, іншими словами, відповідь на пи­тання: як влаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше, як він має бути побудований, щоб від­повідати своєму призначенню — захистові й охороні людини. Це питання і є предметом нашого подальшого аналізу.

§ 2. Природне і позитивне право

як основні структурні елементи правової

реальності, їх зміст і співвідношення

Історичні передумови, що передують формуванню пра­ва як самостійної науки, свідчать про те, що філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civile). Са­ме їх суперечлива єдність і становить структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним тракту­ванням структури права, якої додержувалися такі росій­ські філософи права, як І. Ільїн, В. Соловйов та деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А. Кауфман. Його концепція " онтологічної струк­тури права" будується на з'єднанні позитивно-норматив­ної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі — онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зо­рієнтовано на пошук основ права в природному житті лю­дей, " людської суті їхнього буття". При такій оцінці при­родного права потрібно враховувати, що ця категорія у тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з ан-

- 173-

тичності, змальована в науці — явище багатопланове і до того ж дістає різну наукову інтерпретацію¹.

У класичній античності джерелом дійсного права вва­жалася природа взагалі, у християнському середньовіччі — божа мудрість Творця, у період Нового часу — доскона­лість людського розуму як найзначнішого зі створінь при­роди. Аналіз історії філософсько-правової думки дає можливість розрізняти два основні підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.

Відповідно до першого підходу природне право розумі­лося як сукупність апріорних моральних вимог, пропоно­ваних позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його спра­ведливості чи несправедливості (Платон, І. Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розумієть­ся як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині чинного права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Арістотель, Гегель).

Така сама подвійність підходу до розуміння природно­го права спостерігалася наприкінці XIX — на початку XX ст. у Росії в ситуації відродження природного права. Тут розрізнялися етико-нормативні концепції (П. Новгород­цев, С. Булгаков) та ейдологічні концепції (М. Михайлів­ський, В. Гессен, Н. Алексеев та ін.). Хоч перші концепції, як правило, були пов'язані з ліберальними реформістськи­ми ідеями, а другі здебільшого були спрямовані на захист існуючого правопорядку, всі вони були спрямовані на кри­тику позитивістської методології, що ототожнює право з силою державного примусу. І тут при всьому різноманітті поглядів з розглянутого питання молена з достатньою чіт­кістю розрізнити природне право як категорію методоло­гічного порядку і природне право як реальний факт со­ціальної дійсності².

Зазначене розмежування має певною мірою умовний характер, тому що методологічне значення природного

Див.: Четверний В. А. Современные концепции естественного права. - М., 1988.

² Алексеев С. С. Философия права. - М.: Норма, 1997. - С. 16-21.

- 174-

права засновано на його дійсній ролі як реального фено­мена у житті суспільства.

Розгляд природного права як методологічної категорії дає змогу визначити насамперед загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ __це і є розгляд їх під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій при­родного права полягає в тому, що він дає можливість вия­вити базисні основи права. Суть ідеї природного права по­лягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природ­не право — сукупність вимог, у своїй вихідній основі по­роджених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життє­діяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це — право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свобо­ду совісті, думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням лю­дини, їх дано їй уже самим фактом її народження й існу­вання як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, не-підвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання не­гативних наслідків при ігноруванні природно-правових ви­мог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природ­ного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі, під природним правом можна розуміти су­купність об'єктивних соціальних цінностей і потреб люд­ського буття (волю, рівність, справедливість тощо), а та­кож універсальних норм і принципів, що міститься у фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.

У той же час, для того, щоб стати регулюючим факто­ром, норми і принципи природного права повинні одержа­ти втілення у нормах позитивного права.

- 175-

Позитивне право виступає як інший, необхідний та іс­тотний елемент правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна, правові норми, що " оформле­ні як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період" ¹.

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексеев: " Позитивне право — це реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично відчутний (і тому " позитивний") нормативний регулятор, на основі якого ви­значається юридичне дозволена і юридичне недозволена поведінка і суди, інші державні установи виносять юри-дично обов'язкові імперативно-владні рішення" ². В обох випадках позитивне право розглядається як штучне ство­рення цивілізації, як вияв владної волі конкретних со­ціальних суб'єктів, і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституціональне утво­рення: воно існує у вигляді зовнішніх об'єктивованих ін­ститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юри­дичних документів.

Як і всі феномени цивілізації, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпо­рядкування права свавіллю державної волі, вузькокласо-вим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку — ха­рактеризується визначеними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах циві­лізації, являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найзагальнішому вигляді покликано регу­лювати поведінку людей, відносини, що складаються в сус­пільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нор­мативний характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулю­вання суспільних відносин, призначене для того, щоб ввес­ти в життя людей начала єдиної впорядкованості, загаль-новизнання; з іншого — ціннісний характер, адже право, вводячи в життя нормативні начала, тим самим дає оцінку

Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. — Харьков: Фолио, 1999. - С. 122.

Г)

Див.: Алексеев С. С. Философия права. — М: Норма, 1997. — С. 18.

- 176-

життєвим явищам та процесам і тому є основою для того, щоб діяти " за правом" і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, що зроблені " не за правом".

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто ви­сока гарантованість дій права, можливість зробити реаль­ним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов'язків.

Зазначені властивості позитивного права дають мож­ливість тією чи іншою мірою виключити з громадського життя свавілля, гарантувати стабільність, соціальний мир, виключити хаос з людської поведінки, свавілля стосовно особистості.

При всій умовності поділу права на природне і пози­тивне варто визнати, що суть проблеми, яка стоїть за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Зазначимо основні розходження між ними, як їх уявляє В. Бачинін.

1. Природне право вважається похідним від природно­го порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Пози­тивне ж право — штучне утворення, створене людьми, від­даними інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світового порядку, а й суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість пов'язує своє існування з універсальними, загальними першоосновами буття. Через позитивне ж право вона пов'язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростка­ми людської цивілізації і культури. Позитивне ж право ви­никає значно пізніше, одночасно з формуванням держав­ності.

4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у неписаних звичаях і традиціях, вони є у змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного харак­теру.

12-5-2

- 177

5. Відповідно до природно-правових доктрин права лю­дини на життя, волю, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічне і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не має права зазіхати на них. Згідно з позитивно-правовою логікою свободи і права людина одержує з рук держави, що відміряє їх тією мірою, у якій вважає за потрібне, і яка може не тільки дати права, а й відняти їх, якщо вважатиме це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає релігійно-метафізичні й морально-етичні підстави, що надзвичайно розширюють і поглиблюють йо­го юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностя­ми світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні обгрунтування. Позитивне ж право демонстра­тивно відмовляється від них. Воно спирається на волю дер­жави і переконано в необхідному й достатньому характері такого обгрунтування.

8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природ­ного права слугує вища справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, який відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою мехсею є інте­реси держави та ін.¹.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у правовій філософії, її ін­терпретацію варто розглядати через категорії онтології — " сутність" і " існування".

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв'язків речі. Гегель визна­чав її як " істину буття", як відповідність предмета " своєму поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєді­яльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності за даних зовнішніх параметрів пред-

Див.: Бачинин В. А. Указ. соч. — С. 123.

-178-

мета. Проблема існування виступає насамперед як люд­ська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідом-лено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істо­тою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження у праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об'єктування у формах правомір­ної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій " сутності" та " існу­вання" дає ключ до розв'язання таких основних проблем, як морально-філософське обгрунтування принципів спра­ведливості та механізм їх реалізації, з одного боку, і спів­відношення права і влади, як момент легітимності й обме­ження останньої — з іншого. Цей момент виступає у гегелівській " Філософії права" як вихідний пункт самороз­витку поняття права від абстрактних форм його здійснен­ня до конкретніших форм.

§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає можливість виділити в ньому такі форми буття права, що у сукупності виража­ють динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоч і не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовід­носини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об'єкт, як право. Кожному з цих рівнів відповідає найрозвиненіший опис у відповідних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права знаходить своє вираження у класичних теоріях природного права, особливо деонтоло-гічного (суб'єктивістського) напряму, правові норми і за­кони — в аналітичній юриспруденції (правовому позити­візмі). Що ж стосується третього рівня — рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то це світ соціальної пред-

- 179 -

меткості, у якому право переходить у світ соціальної ре­альності. Цей світ бере участь у формуванні права, у наді­ленні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право? Один з цих шарів чи їхня су­купність? Рішення цієї проблеми слід шукати на шляху до­повнення статистичного аспекту аналізу структури право­вої реальності динамічним аспектом, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сут­ності через ряд визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і прин­ципи);

б) конкретно-загальні визначення (формально-пози­тивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед су­дові рішення);

г) соціально-предметне втілення у позитивно-правовій поведінці суб'єкта.

У стислому вигляді динамічна структура правової реаль­ності, як теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об'єк­тивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою найзагальніше, абстрактне вираження сутності права, його " проект" чи завдання (" регулятивна ідея"). Вона становить ідеальний аспект буття права, його форму (в арістотелівському розу­мінні).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб'єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інформацію про те, хто здатний бути суб'єктом права, на кого воно орієнтується. Таким суб'єктом є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічног компоненти, тобто являє собою систе­му цінностей, які реалізуються у праві, що виражається ін­тегрально у понятті справедливості;

в) деонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї повинності, що виражає єдність прав і обов'язків.

- 180-

Суб'єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш простим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомо­гою організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальний зміст права. Якщо взяти його за ідею права, то ідея пере­дує праву, тобто спочатку з'являється уявлення про на­лежне, яке необхідно інституціонально закріпити і підтри­мати силою цього інституту, а вже потім формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має визна­чений зміст, що виражає в найзагальнішому плані момент повинності. Ідея права має лише потенційну дійсність, на відміну від позитивного права, але ця потенційність нас­тільки істотна, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності є закон (право­ві норми). Позитивне право з'являється насамперед у фор­мі закону (однак не зводиться до нього), який становить конкретно-загальні, формально-позитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певно­му етапі його становлення. Закон — це загальна норма для безлічі можливих випадків. Він існує як судження про на­лежне. До феноменології закону відноситься також те, що він діє як законодавчий акт чи система законодавства (йо­го зовнішня форма), що встановлюється суб'єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми, правовий статус і право­вий режим, правовий договір, позов і обвинувачення тощо. Розходження між ними має функціональну, а не сутнісну характеристику. Зміст принципу формальної рівності ви­ражається, наприклад, у правовій нормі — у вигляді пра­вил поведінки суб'єктів права; у правовому відношенні — у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалеж­них один від одного суб'єктів права; у правосвідомості — У формі усвідомлення змісту і вимог принципу права чле­нами даного правового співтовариства; у правосуб'єктнос-

- 181 -

ті — у формі визнання індивідів (їх об'єднань, спілок) формально рівними, вільними, незалежними один від од­ного суб'єктами правового типу спілкування; у правових процедурах — у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав та обов'язків усіма суб'єктами, дозволу заперечування права тощо. Отже, право існує у всіх цих правових формах, де додержується і застосо­вується принцип формальної рівності¹.

І, нарешті, випливає аспект правової реальності — це світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш дос­ліджений з позицій філософії. Процес соціальних взаємо­дій виражає таку стадію у здійсненні права, як правореа-лізація. Центральною фігурою цього процесу є суб'єкт як виконавець норми в його ставленні до інших людей. Ці від­носини виявляються можливими за наявності певних здіб­ностей, якостей людини.

Основною якістю суб'єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання розглядається як бажана чи небажана для даного суб'єкта. Молена виділити три основні рівні психіч-новольового ставлення суб'єкта до норми: а) нижчий — бажання порушити норму; б) середній — бажання підко­ритися нормі (за розумінням користі чи через страх бути покараним, тобто в цілому — нейтральна позиція); в) ви­щий — цілковите визнання вираженої у нормі цінності.

Саме соціальні суб'єкти, тобто люди та їхні об'єднання, є " важелями", завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя. Формою такого здійснення є правомір­на поведінка. Здійснення права — кінцева його характе­ристика, що може бути виражена категорією правопоряд­ку. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш конкретною формою буття права є правильні дії і рішення у конкретній ситуації самого суб'єкта права.

Такі основні форми чи рівні буття права.

Висновки:

\. Правова реальність являє собою особливий світ, ав-

тономну галузь людського буття, що має свою влас­ну логіку і закономірності, з якими не можна не ра­хуватися. Зміст проблеми правової реальності поля­гає у з'ясуванні того, що є право.

2. Структуру правової реальності становить співвідно­шення між природним і позитивним правом, як дво­ма протилежними, але тісно пов'язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення вира­жається за допомогою категорій сутності й існуван­ня.

3. Співвідношення буття й існування права, сутності права і правових явищ є співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його здійснен­ня. До цих форм належать: ідея права, закон, право­ве життя (дії і відносини) та ряд інших.

Контрольні запитання:

1. Що таке онтологія і як співвідносяться поняття " бут­тя", " реальність", " існування"? У чому полягає особ­ливість правової реальності?

2. Що виступає онтологічними основами права? Що ви­ступає " первинним" елементом правової реальності?

3. До яких типів реальності належить право?

4. Як співвідносяться поняття права і правової реаль­ності?

5. Як співвідносяться належне й істотне у праві?

6. Чи є природне і позитивне право необхідними еле­ментами правової реальності? Якими категоріями можна виразити їх співвідношення?

7. Які форми (рівні) буття права?

8. Що необхідно для здійснення права?

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права — М: Норма, 1997. — С. 50—51.

- 182-

-183-

Розділ 6

Правова антропологія: гуманістична природа права

Будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. Особливо яскраво цей зв'язок виявився у класичній філософії права XVII— XVIII ст. У ній уявлення про природу людини виступали як останні підстави для суджень про загальну правомір­ність владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій правомірності. Ця обставина обумови­ла виникнення у рамках філософії права такого розділу, як правова антропологія.

Що являє собою правова антропологія, які антрополо­гічні основи правопорядку в цілому і прав людини зокре­ма, що являє собою " людина юридична", як пов'язані між собою особистість і право? Ці та інші питання розглянемо в цьому розділі.

§ 1. Природа людини і право. Антропологічні основи права

Феномен права найтіснішим чином пов'язаний з люди­ною, її сутністю, сенсом людського буття. " Відповіді на всі філософські питання права, — пише представник правово­го екзистенціалізму Еріх Фехнер, — визначаються відпо­віддю на питання про сенс людського буття" ¹. У цьому висловлюванні передано антропологічну позицію стосовно права. Суть останньої полягає в тому, щоб показати право як явище, без якого людина не може існувати, з одного боку, і виявити у структурі людського буття такі моменти, що у зовнішньому вираженні дають правові відносини (право), — з іншого. Власне ця обставина уможливлює правову антропологію.

Що являє собою правова антропологія? Однак, раніш ніж відповісти на це питання, розглянемо, що є антропо­логія як філософська дисципліна.

FechnerE. Rechtsphilosophie. —Tubingen, 1956. — S. 278.

- 184-

Як відомо, філософською антропологією називається частина філософії, в якій вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи та людського буття, аналізуються способи людського існу­вання.

філософська антропологія є фундаментом сучасної

моральної і правової філософії¹. Саме апеляція до сутнос­ті людини дає змогу обгрунтувати ідею права, критерій справедливості, тобто вирішити фундаментальне питання філософії права. Ця обставина дозволяє виділити у рамках філософії права такий розділ, як правова антропологія.

Типовими для правової антропології є міркування од­ного з її засновників Гуго Греція. У природі людини він виділив таку схильність, як потяг до співжиття, що не за­лежить від ідеї корисності. Ідея права, за Г. Гроцієм, пов'язана з вказівкою на призначення людини. На його погляд те, що відповідає сутності людини, є моральним, а те, що підтримує мирне і влаштоване співжиття, є право­мірним. Оскільки таке прагнення до співжиття є схиль­ність, закладена в людській природі, відповідно ідея права є ідеєю моральною, як один із проявів сутності людини.

Таким чином, правова антропологія вказує на підстави права в людському бутті. У цілому ж правову антрополо­гію можна визначити як вчення про спосіб і структуру буття людини як суб'єкта права чи, коротше, — вчення про право як спосіб людського буття.

Однією з центральних проблем правової антропології є виявлення антропологічних передумов правової теорії. Дослідження цього питання виявляється можливим тому, що існує закономірність кореляції " образу людини" й " об­разу права". Суть її полягає в тому, що той чи інший " об­раз права" (праворозуміння), а також обумовлена ним правова система орієнтуються на відповідний " образ лю­дини" (концепцію природи людини) і від нього ведуть свій відлік, як від своєї вихідної точки.

Розглянемо, як вирішували питання про антропологічні підстави правової теорії три ключові фігури новоєвропей-

Див.: Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический под­ход к философии права // Вопросы философии. — 1996. — № 4. — С. 28.

- 185 -

ської філософії права — Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант і якими були практичні наслідки цього.

За Т. Гоббсом, людина — це абстрактний індивід (рів­ний таким самим абстрактним індивідам), який керується винятково своїми інтересами. Необхідність же правопо­рядку, тобто загальних для всіх людей норм, він усвідом­лює лише під загрозою насильства з боку таких самих ін­дивідів, і ця погроза виправдовує механічну силу штучної особистості — держави, що з'єднує індивідів в одне ціле. У підсумку суб'єктом правопорядку виявляється зовсім ім­моральний, егоїстичний індивід, який прагне перетворити іншого на засіб і який уклав з ним договір лише під погро­зою власної безпеки. Отже, образу людини, що виходить винятково з власних інтересів, відповідає такий образ пра­ва, де власне правова реальність підміняється реальністю державних розпоряджень.

Свою теорію суспільного договору Ж.-Ж. Руссо буду­вав на тих самих антропологічних засадах, що й Т. Гоббс. Індивід у нього також керується мотивом особистої роз­судливості, прагненням до самозбереження і щастя. І хоч у Ж.-Ж. Руссо індивід надає перевагу правовому порядку над деспотичною державністю, але не на безумовних мо­ральних підставах, а підкоряючись усвідомленню небезпе­ки, яка йому загрожує з боку цієї державності. До додер­жання загальних норм не тільки держава примушує індивідів, а й саму її примушує надіндивідуальна недер­жавна воля. Воля народу ставиться вище всякої законнос­ті й починає набувати тих самих рис, що й монархічна сва­воля Т. Гоббса. У підсумку право втрачає свою самостійну реальність і зводиться до виправдання нової сваволі.

Таким чином, на грунті уявлень про людину як " розум­ного егоїста" затвердити примат права стосовно зведеної у закон волі верховного правителя неможливо, оскільки така людина не має внутрішнього критерію для вибору в ситуації нормативно-ціннісного конфлікту, а має потребу в зовнішній авторитетній опіці.

Вихідним пунктом філософії права І. Канта є вчення про людину як про істоту, принципово здатну стати " па­ном собі самому" і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору. Така людина не розумний егоїст, а моральна істота. Це означає,

- 186-

шо автономія (нормативна незалежність), чи здатність " бути паном собі самому" виступає вихідним і основним смисловим моментом права. І хоч це лише ідеальна влас­тивість людини, але вона розглядається як природна, тим самим задає критерій правомірності рішень влади. У соці­альному плані морально автономний індивід характеризу­ється як суб'єкт, що здатний протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної у закон.

Отже, тільки образ " людини моральної" виявляється здатним легітимізувати право як безумовну цінність, що не зводиться до ніяких інших цінностей. Індивіди, які порізно прийняли рішення жити відповідно до категоричного імпе­ративу, уможливлюють і право, і всякі угоди на основі вза­ємної вигоди. Філософсько-правова теорія І. Канта є кла­сичним зразком відповідності " образу права" і " образу людини".

Який же " образ людини" повинен бути підставою су­часної правової теорії? Чим характеризується людина як особливий вид буття? Яка специфіка людської природи?

Природу, або сутність людини часто зводили до ро­зумності, свідомості, моралі, мови, символічності, пред­метної діяльності, волі до влади, гри, творчості, релігій­ності тощо. У той же час сучасна філософська антропологія виявляє у людині деяку інтегральну власти­вість — її " відкритість", незавершеність як істоти. На від­міну від тварини, людина постійно переборює свою видову обмеженість так само, як і соціальну обмеженість, постій­но трансцендуючи, звеличуючись над наявними обставина­ми. У цій незавершеності полягає величезний потенціал людини, її саморозвитку. Саме цю " відкритість" мав на увазі Жан-Поль Сартр, коли писав: " Людина вільна, люди­на — це свобода" ¹.

При цьому слід пам'ятати, що не можна абсолютизува­ти пошуки єдиної й " істинної" природи людини. Такої просто не існує. На цей момент звертає увагу американ­ський філософ Джон Лаке, який висуває тезу про мно­жинність людської природи. Він вважає, що твердження про природу людини, тобто про те, що являють собою

Сартр Ж. П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов. — М., 1991. - С. 327.

-187-

стійкі людські характеристики, належать до групи фактів вибору, що включають до свого складу водночас суб'єк­тивні й об'єктивні елементи¹.

Перші подано певним набором засобів якостей людя­ності, другі — ціннісними перевагами, від яких залежить остаточний вибір. Так, в основі визнання універсальності прав людини лежить ціннісна перевага сьогоднішнього ци­вілізованого людства, що полягає в звеличенні подібності між людьми і відхиленні розходжень як неістотних.

У цьому зв'язку концепція множинності людської при­роди перебуває у рамках здорового плюралізму. Вона орієнтує на толерантне ставлення до проявів людської своєрідності (як індивідуальної, так і культурної), але ця терпимість не безмежна, а обмежується ідеєю права. Тому що виходячи з визнання множинності людської природи ми повинні забезпечити повне виправдання людської від­мінності, однак лише тією мірою, у якій ця своєрідність не завдає нам шкоди.

Незважаючи на те, що " образ людини" залежить від нашого вибору, ми можемо вказати на спосіб дії, що дає можливість виділити людину з усіх інших живих істот. Та­ким способом дії є " належність". Як підкреслює Евандро Агацці, " кожна людська дія пов'язана з деякою " ідеаль­ною моделлю", того, " як належить бути" ². Тому людина — це істота " належнісна", що постійно співвідносить свої дії з ідеальними зразками і тим самим спрямовується до цих зразків, трансцендуючи до них. Саме ціннісною орієнтова­ністю поведінка людини відрізняється від простої ціле­спрямованості поведінки тварин.

Оскільки ж сфера " належного" є особливістю власне людської дії, то і мораль, і право як найбільш розвинені нормативно-ціннісні системи, без яких людина не може бути людиною, виявляються характеристиками її способу буття. Трактування специфіки людського буття як буття істоти, що орієнтується на " належне", розкриває нові обрії перед правовою антропологією.

ЛаксДж. О плюрализме человеческой природы // Вопросы филосо­фии. - 1992. - № ю. - С. 106.

о

Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы филосо­фии. - 1989. - № 2. - С. 26.

Традиційно одним з основних завдань правової антро­пології є обгрунтування ідеї права як особливого норма­тивного порядку, виходячи з уявлень про сутність людини чи людську природу. Це передбачає відповідь на питання _п__{0 те>} чому сфера політичного в людському житті (що розуміється як громадянське, загальне з іншими людьми існування) обов'язково вимагає права і чому, завдяки яким модусам людського буття, таке правове оформлення даної сфери виявляється можливим. Тут потрібно виправдання того факту, що людей зв'язують відносини панування, у рамках яких вони підкоряються певним правилам і можуть бути примушені до їх виконання.

При цьому обгрунтування права, хоч і з різним ступе­нем переконливості, може здійснюватися з різних методо­логічних позицій. Прихильники деонтологічного підходу відмовляються від пошуків метафізичних, чи онтологічних, основ для ствердження моральних і правових суджень, вважаючи слідом за Д. Юмом, що будь-які спроби виводи­ти зміст моральних і правових норм із фактів людської природи є неспроможними. Критерій же істинності поло­жень у нормативній етиці й політичній теорії вони вба­чають у їх.самоочевидность Прихильники онтологічного підходу, навпаки, вважають, що справжня природно-пра­вова етика виводить моральні та правові норми з метафі­зичне вихідного пізнання природи людини у світі.

Обидва підходи є певною мірою крайностями. Слід враховувати, що багато непорозумінь виникають через не­розрізнення двох моментів. По-перше, тієї очевидної істи­ни, що мораль і право безперечно засновані на людській природі; по-друге, того, що основні цінності та норми не можуть бути виведені безпосередньо з людської природи. Тому ми можемо лише констатувати зв'язок людської природи й етичних (морально-правових) норм, але не мо­жемо прямо виводити їх з людської природи. Спробою по­долати односторонність, що характерна для розглянутих позицій, є правова антропологія, заснована на парадигмі інтерсуб'єктивності, що формується у рамках політичної антропології¹.

¹ Див.: Гьоффе О. Вибрані статті. - К., 1998. - С. 47.

- 188-

189-

Особливістю даного підходу є поєднання антрополо­гічного і морального моментів в обгрунтуванні права, що дає можливість уникнути як зайвого натуралізму, так і чистої належності. Тому сама правова антропологія — це завжди етико-антропологія, що поєднує у собі моменти — дескриптивностг і нормативності, її основним завдан­ням є не виведення змісту правових норм із природи лю­дини, а скоріше кореляція " образу людини" і " образу пра­ва" як феноменів, зміст яких залежить від ціннісних переваг, легітимація другого першим.

Так, за утопічними концепціями " свободи від пануван­ня" виявляються необгрунтовано оптимістичними уявлен­ня про людину як істоту надзвичайно миролюбну й аль­труїстичну, ніж вона є насправді. А за позитивістською позицією захисників " політичного панування" угадуються зайво песимістичні уявлення про людину як про винятково агресивного егоїста.

Виділяють два фундаментальні питання політичної (правової) антропології: 1) " що є головним чинником люд­ського існування: конфлікт чи кооперація? " (питання про спосіб людського існування); 2) " що є першорядним для людського співжиття: щастя чи свобода" ¹ (питання про ме­ту людського існування).

Вибір моделі образу людини як перевалено конфлікт­ної чи переважно кооперативної істоти впливає на вибір моделі легітимації держави і права: кооперативної чи кон­фліктної. На наш погляд, у вирішенні цього питання не можна діяти за принципом " або — або", тому що природа людини не може бути однозначно зведена або до конфлік­ту, або до співробітництва. Тут* більше підходить синтетич­на формула взаємодоповнювальності при нормативному пріоритеті одного з них — конфлікту (у сучасних культур­но-історичних умовах), що відповідає антропологічній формулі І. Канта " нетовариська товариськість".

Очевидно, що подібний метод може застосовуватися і для вирішення другого фундаментального питання — що є більш фундаментальною підставою: щастя чи свобода? " Оскільки у нашій теорії, — пише О. Гьоффе, — кожному

Хеффе О. Политика, право, справедливость. — С. 138, 199.

- 190-

надається воля влаштовувати щастя на свій власний роз­суд» поняття щастя стає не те щоб недоречним, а зайвим; воно перетворюється на поняття свободи волевиявлення" ¹.

Свобода розуміється як свобода дії, тобто діючому суб'єктові надається можливість самому вирішувати, до чого він прагне і як він досягатиме своїх цілей. Вона є при­пущенням, без якого немислима сама дискусія про легіти­мацію примусу, тобто про виправдання права.

Насамперед право складається з тих правил, якими люди керуються в їхньому спільному житті та які надають право на примус у разі їх недодержання. Цей примус ви­ступає як кара в карному праві і як визнання недійсності відносин (угод) — у цивільному праві. Ці правила вияв­ляються особливо значимими, коли виникають супереч­ності інтересів, тобто спори. Право у цих випадках відіг­рає роль третьої, незацікавленої сторони, до якої апелюють для рішення сторони.

Які ж антропологічні основи користування людьми певними правилами? Як уже підкреслювалося вище, такою підставою служить відкритість людини світу, тобто її уні­версальна здатність до вільної дії.

Відкритість світу є зворотною стороною такої особли­вості біологічної конституції людини як недостатність спе­ціалізації її здібностей, що виражається поняттям " недос­татньої істоти". Вона виявляється у таких позитивних якостях, як здібність до динамічного саморозвитку, прак­тична пристосовуваність до обставин, обдарованість різ­норідними задатками та здібностями. Заснована на таких якостях свобода дій виявляється у тому, що людина здатна рефлексивно, тобто свідомо, ставитися до умов свого жит­тя, певним чином їх позначаючи й осмислюючи. Вона здат­на оцінювати ці умови і на основі оцінок намагатися освої­ти їх, тобто пристосувати їх до своїх потреб, або перетворити їх.

Рефлексивне ставлення людини до себе самої і своїх дій має два моменти: людина здатна на свідомі вчинки і во­на може вибирати серед безлічі різних можливостей одну чи кілька. Це й означає, що людина здатна на вільні вчин-

Там само. - С. 192.

- 191 -

ки. У той же час свободу дій слід тлумачити не як абсо­лютне, а як порівняльне поняття. Платою за відкритість структури спонукальних мотивів і реакцій людини є на­сильство і погроза вбивством. Небезпека насильницької смерті від рук собі подібних має ту саму антропологічну основу, що й свобода дій. Однак те, як розвиватимуться ці регуляторні здібності, залежить від того, як складаються стосунки конкретної людини з іншими людьми. У тому числі від такого інституту, яким є право.

Таким чином, свобода, як універсальна здатність люди­ни, робить право і можливим (розуміння суті правил, здат­ності до судження), і необхідним (необхідне обмеження свободи). Право обгрунтовувається тим, що воно є інсти­тутом, який робить свободу можливою, і, з іншого боку, що захищаючи її від небезпеки, заважає трансформації свободи у свавілля. Відповідно між правом і людиною можна зафіксувати таку залежність: право є система пра­вил, що роблять життя людини можливим, у той час коли основні факти людської природи роблять такі правила не­обхідними. У тісному зв'язку з розумінням способу буття людини як буття у свободі перебуває проблематика насту­пних питань теми: про антропологічне обгрунтування прав людини і про " правову людину" як суб'єкта права.

§ 2. Філософський зміст і обгрунтування прав людини •

Поряд з обгрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою право­вої антропології є обгрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вима­гається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізацій-ним стандартам.

Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясу­вання того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична за-

- 192-

дача); б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обгрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Що ж являють собою права людини з позицій філосо­фії права?

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані ста­ни їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій — теорії волі — права дають переваги волі їх влас­ника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у кон­флікті, з позицій іншої теорії — теорії інтересу — права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від мораль­них прав.

Поняття " права" та " обов'язки" мають настільки вели­чезне значення для розкриття феномена права, що їх можна назвати модусами права. Як відомо, модус (від лат. modus -- міра, спосіб, образ, вид) — це одиничний прояв субстанції, тому права й обов'язки є не чим іншим як без­посереднім проявом ідеї (смислу) права.

Що означає " мати право" і " мати обов'язок"? Коли ка­жуть " я маю право", то мається на увазі, що " я можу", тобто це висловлення відноситься до модальності можли­вості, чи свободи. Коли кажуть " я зобов'язаний", то маєть­ся на увазі, що " я повинен", тобто цей тип висловлювань відноситься до модальності належності.

Правовий модус " правомочності" має місце лише там, де йому є противага в модусі " обов'язку". Це свідчить про доповнювальність прав і обов'язків, хоч ця доповнюваль-ність і припускає нормативний пріоритет модусу " право­мочності".

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять " пра­ва людини", тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають У центрі політичного проекту сучасності, суть якого вира­жається у споконвічному і винятковому зв'язку влади 5 справедливості, тобто у такій організації публічної влади,

¹³ ~⁵-²⁸⁸ -193-

щоб підпорядкованість її принципам справедливості не за­лишалася на розсуд можновладців¹.

Ідея прав людини має нормативно-критичний харак­тер. Являючи собою " опосередковані принципи справедли­вості" і " моральні критерії, якими повинен керуватися пра­вопорядок" ², права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (мо­ральної, правової, політичної).

За своїм смислом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тоб­то простір її особистісної автономії.

З часів Просвітництва права людини іменувалися " при­родженими", " священними", " невідчужуваними". І в цьому виражалося уявлення про самоцінність і безумовну значи­мість прав людини. Натуралістичний термін " природжені" фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, що існують до і незалежно від будь-яких людських установлень, від усієї практики позитивного права; термін " священні" має такий світський смисл: " без­умовні", " незаперечні", чи юридичною мовою " понад" або " надюридичні"; автентичний зміст, що вкладається у по­няття " невідчужувані права", полягає в тому, що вони " невід'ємні", тобто ніхто і ніколи не може у людини їх ві­дібрати, у тому числі й сама людина не може від них від­мовитися³.

Традиційно у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можли­вість захищатися від зазіхань на їхню свободу з боку структур державної влади. У формулі " громадянин проти влади" виражається антиавторитарний смисл прав люди­ни, тобто, по суті, негативний смисл, як вираження " сво­боди від", і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

¹ Див.: Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположе­ния критической философии права и государства. — М., 1994. — С. 289.

Хеффе О. Вказ. праця. — С. 293.

³ Див.: Соловьев Э. Чтобы мир до времени не превратился в ад (Религия прогресса и идеал правового государства) // Знание -сила. - 1995. - № 7. - С.14.

- 194-

Однак права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний смисл, вони самі виступають як сила, що на­повнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у визначену систему відносин. Завдяки правам людини пра­во виступає як умова участі кожного у суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами люд­ського існування та комунікації.

Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це озна­чає, що права людини розглядаються як незалежні стан­дарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяль­ність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легіти­мації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони грунтуються на суб'єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести, моральний звіт про свої дії, не зобов'язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим розводяться мо­раль і право.

Значення прав людини як найважливішого легітимацій-ного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в основи цих прав, тобто перейти до нашого безпосереднього завдання — філософсько-антро­пологічного обгрунтування ідеї прав людини чи з'ясування джерел цих прав, звідки ці права у людини і які вони.

З позицій сучасної правової антропології, що є части­ною політичної антропології, тобто концепції, заснованої на принципі інтерсуб'єктивности, ми повинні йти далі простої констатації безумовної значимості природжених, священних і невід'ємних прав людини, що виражають су­часну концепцію гуманізму, і розглядати їх у сутнісному аспекті — як умови власне людської дії.

Для цього необхідно розрізняти максимальну і міні­мальну антропологію. Перша наголошує на здатності лю-

13*

-195-

дини до змін і реформаторства