💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Василь Устимович Чорноус – останній директор учительського інституту.

Саме від діяльності педагога залежить якість навчання і виховання молодого покоління, а отже, формування майбутнього інтелектуального й духовного потенціалу країни. У зв’язку з цим актуальною є проблема забезпечення шкіл компетентними кадрами, які характеризуються високим рівнем культури в цілому й професійної зокрема.

Формування професійної культури вчителя – складний і багатогранний процес. Досвід показує, що формування професійної культури пов’язане не лише зі змістом, а й із методами навчання, особистістю викладача, здатного захопити своєю справою майбутніх учителів. У цьому контексті доцільним є ознайомлення з діяльністю викладачів, на науково-педагогічному доробку яких відбувалося становлення української наукової думки та педагогічних кадрів. Перспективою досліджень є аналіз діяльності освітян Чернігівщини й обґрунтування їх внеску в розвиток математичної освіти України.

Виконуючи перше завдання вікторини, ми зрозумілі, що ЧНПУ ім. Т.Г. Шевченка має не лише велику та цікаву історію. Він за правом може пишатися своїми випускниками – розумними, талановитими, цікавими людьми, хорошими викладачами. Але ми знаємо, що вони не були би такими освіченими та розумними, якщо б у них не було своїх викладачів, котрі зуміли розкрити таланти студентів.

Знову-таки, ми запитали вчителів, про кого варто знати нашому поколінню? Серед запропонованих кандидатур, ми обрали Василя Устимовича Чорноуса. Він, на нашу думку, виявився ідеальною кандидатурою, тому що: тривалий час працював у інституті, виховав багато майбутніх учителів, викладав цікавий предмет – політекономію, захоплювався краєзнавством, друкувався на шпальтах місцевих газет.

Василь Устимович народився 14 липня 1917 р. у с. Вовчок Олишівського району Чернігівської області(був земляком великої просвітительки Софії Русової, життя та педагогічний внесок якої досліджували учні нашої школи). Батьки були селянами – колгоспниками. Василь був єдиною дитиною в родині. Попри важкі роки, батькі його сильно любили, намагалися дати гарну освіту. За спогадами Василя Устимовича, батько був вимогливою, справедливою, чесною людиною; а мама йому запам’яталася працьовитою, охайною, співучою [8].

Коли розпочалася Велика вітчизняна війна, батько пішов захищати мирне життя. Пісмля перемоги працював у колгоспі. Він помер у 1952 р. [8].

У 1933 р. Василь Устимович закінчив навчання у семирічній школі та вступив до Чернігівського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. У 1936 р. він закінчив навчання та отримав направлення до залізничної школи № 40 м. Новоград-Волинський. Тав він працював до жовтня 1939 р., викладаючи фізику та математику в 5-10 класах. Паралельно приймав активну участь у суспільно-політичному житті держави. Отримати можливість навчатися та зробити гідну розумної людини кар’єру не можливо було без членства у комсомолі та партійних лавах. Від 1931 до 1941 р. він був членом ВЛКСМ, з вересня 1942 р. – членом КПРС [8].

У жовтні 1942 р. Василь Устимович був відряджений до Другої Чкаловської військово-авіаційної школи для проходження військової служби. Його провідні риси характеру – вимогливість до себе, розум, гарна пам'ять, пунктуальність надали змогу швидко ″ зрости″ від простого червоноармійця до заступника політкерівника школи, а з липня 1942 р. і до демобілізації у жовтні 1945 р. – до секретаря політвідділу школи [8].

Від жовтня 1945 р. до січня 1946 р. не працював. У січні-лютому 1946 р. працював інспектором Чернігівського обласного відділу народної освіти. У березні 1946 р. став слухачем Харківської річної партійної школи. Її він закінчив у жовтні 1946 р. Потім працював чотири рокі в Чернігівському обкомі КП(б)У інструктором та заступником завідувача відділу пропаганди та агітації. У вересні 1950 р. Василь Устимович поїхав на навчання до вищої партійної школи при ЦК КПРС у Москві. У липні 1953 р. навчання було завершено, а у вересні Василь Устимович очолив Чернігівський учительський інститут, ставши його директором [8].

На момент призначення директором Чернігівського учительського інституту Василь Устимович добре розумів усю взяту на себе відповідальність та об’єми роботи, які необхідні були для відновлення інституту. У першій частині ми наводили доволі детальну історію нашого вишу. Це дозволило нам побачити всі проблеми навчального закладу. Так на 1953/1954 навчальний рік було затверджено 25, 5 штатних одиниць викладачів(серед них були 3 доценти і кандидати наук). Викладацький стаж у них був невеликий 5-10 років, проте, за плечима багатьох був воєнний досвід, який давав велику школу життя. Так, згадана вище, Клавдія Григорівна Устинова, втратила майже всю родину, пройшла війну зенитчицей, а в подальшому житті найбільше в людині цінувала порядність та надійність. Вона точно знала, що виправити можна все, крім втрачених життя та честі. Сам директор не мав наукового ступеня та вченого звання. У цей момент він розпочав роботу над науковою дисертацією [8].

Ми зазначали, що інститут мав на цей час безліч матеріальних проблем. Їх ми висвітлили в першій частині роботи. Той факт, що інститут володів одноповерховим цегляним флігелем площею 46м² для проживання викладачів, 3 кіньми та автівкою ″ Форд″, говорить про ґрунтовний характер проблеми [8].

У 1953/1954 н.р. було лише 254 студенти денної форми навчання та 926 заочників. Вони навчалися у 8 аудиторіях, 5 кабінетах та клубному приміщенні. Для проживання 22 студентів-сиріт було відведено маленький будинок на подвір’ї інституту. У повоєнний час про життя студентів сиріт держава не забула! [8, 16].

Ми розуміємо, наскільки змінилися згодом умови навчання та проживання студентів, умови праці викладачів. У цьому велика заслуга не лише Василя Устимовича, а й його наступників!

У ті часи справжньою окрасою життя інституту була його бібліотека. Вона володіла майже 41 тис. книг з різних галузей знань, було чимало часописів. Це велика кількість для бібліотеки, яка пережила важкі випробування війною. Проте, книжок катастрофічно не вистачало. Особливо велика проблема була з наповненням фондів мовознавства, російської та української літератури, методики викладання предметів. Василь Устимович починає вивчати проблеми бібліотеки, при ньому склали систематичний та алфавітний каталоги, замовляють нові книги. Саме у 1953/1954 н.р. бібліотека отримала 1685 томів нових книг. Інститут вів обмін літературою з іншими вишами УРСР [16, 22].

Останній директор інституту розумів й проблему відсутності спортивного залу для занять з фізичної культури, нестачі власного транспорту. Болючими були питання будівництва гуртожитку для студентів(усі обставини розв’язання цієї проблеми ми розглядали у першому розділі), пошуку житла для викладачів. Гостро стояло питання раціонального харчування студентів, - і директор неодноразово звертався до міської влади з проханням забезпечити їдальню та буфет продуктами, поварами, обладнанням для триразового калорійного харчування. Він також дбав про одяг та взуття студентів [8].

Окремо великим тягарем висіла необхідність створити сучасні умови для наукової та викладацької діяльності співробітників: лабораторії із сучасним обладнанням, кабінети, добірка новинок наукової літератури [16]. Також ще остаточно не була вирішена доля зруйнованих під час бомбардувань міста німецькою авіацією довоєнних приміщень інституту. Нажаль, інститут втратив ці приміщення – їх передали військовому відомству [16].

Кожен навчальний заклад пишається своїми викладачами-науковцями. Щоб покращити науковий склад інституту, викладачів зобов’язали складати іспити кандидатського мінімуму, розпочати роботи над дисертаціями. Так для 17 викладачів були установлені терміні сдачі іспитів, написання дисертаційних робіт. Першим, хто в 1953 р. захистив наукову роботу, був викладач кафедри літератури А. С. Шева з темою ″ Джерела повісті ″ Фата моргана″ М. Коцюбинського″ [8].

Наступного року В.У.Чорноус у наказі ″ Про підсумкі науково-дослідної роботи за 1953 р.″ назвав призвища викладачів, які закінчили підготовку кандидатських дисертацій: В.С. Кролевець, А.А. Барлізов, С.А. Хатюков, Л.П. Подлужная, З.В. Дудко. Ряд викладачів почав друкуватися в наукових журналах. Але з наказу видно й проблеми: надмірне навантаження викладачів не давало змоги займатися науковою діяльністю, було забагато викладачів, які не зуміли поєднати наукову та викладацьку діяльність, порушили плани написання наукових робіт. Для них складався графік наукових відряджень [8].

Ми детально розглянули основні проблеми та недоліки роботи інституту. Проте, й досягнення були значними. Тому, у 1954 р. Міністерство освіти УРСР прийняло рішення про реорганізацію Чернігівського учительського інституту в педагогічний[16].

Реорганізованим навчальним закладом мав керувати директор – кандидат наук. Тому 25 грудня 1954 р. Василь Устимович був звільнений з посади директора і призначений на посаду викладача кафедри марксизму-ленінізму. 11 січня 1955 р. він передав справи новому директору [8, 16].

З лютого 1959 до лютого 1960 р. він навчався у річній аспірантурі при Інституті підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка. 21 червня 1961 р. Василь Устимович захистив кандидатську дисертацію на тему ″ Діяльність Чернігівської губернської організації КП України в 1919-1920 рр.″ 13 жовтня 1961 р. В.У. Чорноусу було присвоєно вчене звання доцента кафедри політекономії. До жовтня 1965 р. він працював старшим викладачем, а потім усе життя – доцентом кафедри філософії та політекономії [8].

За час своєї науково-педагогічної діяльності Василь Устимович підготував значну частину наукових публікацій. Серед них ми переглянули ″ Партійна організація Чернігівщини в перші роки Радянської влади″, ″ Півстоліття невтомної праці. Нарис історії Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т.Г. Шевченка″, ″ Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації″. Крім того, підготував багато статей на краєзнавчу тематику, які друкувалися в газеті ″ Деснянська правда″. Щодо краєзнавчих студій, у нього були певні змагання з відомим краєзнавцем радянської пори Віталієм Леусом [8].

За спогадами наших вчителів, він був ерудованим та вимогливим, володів цінним для викладача вмінням зрозуміло пояснювати матеріал. Василь Устимович вчасно приходив до аудиторії, на лекціях та семінарах ніколи не дозволяв собі відволікатися на пусті розмови. Вікторія Миколаївна згадувала, що коли в нього студенти спитали про підготовку до лекцій, він сказав, що за усі роки викладання не було такого, щоб він прийшов на занаття без підготовки. І це при тому, що він складний матеріал викладав не зазираючи в конспект лекцій! Часто давав цінні поради студентам щодо навчання. Сам намагався зробити так, щоб студенти не зубрили матеріал, а розуміли його [8].

Таким був Василь Устимович Чорноус у праці. Ми хочемо ще розповісти про нього як про людину — ­­чоловіка, батька та дідуся. Одружився він за сучасними поглядами не рано, вже після війни. Його обраниця – Тетяна Григорівна Полегенько(Чорноус), працювала лікарем-стоматологом міської поліклініки № 1. У 1948 р. народилася донька Валентина. Вона пішла шляхом батька: навчалася у Ніжинському державносу педагогічному інституті, усе життя працює вчителем англійської мови ЗОШ № 2, в якій навчалася й сама. Від батька Валентина Василівна взяла зовнішність, розум, працьовитість. Від батька їй перейшов також й інтерес до історії рідного краю. Спільними зусиллями учнівського та педагогічного колективу своєї школи, було створено унікальний шкільний музей (ДОДАТОК З).

Ми коротко розповімо про особливості цього музею [8, 35].

Він існує більше, ніж 20 років. Унікальність його в тому, що всі його експонати пов’язані з історією цього найстарішого в місті навчального закладу, адже школа № 2 з поглибленим вивченням іноземних мов — правонаступниця жіночої гімназії, що була заснована ще 15 жовтня 1865 р. Шкільний музей є одночасно і дослідницькою лабораторією, й архівом, і місцем спілкування учнів, вчителів, батьків, випускників і наших гостей. Робота в музеї дає можливість зрозуміти учням, що таке ″ живий зв’язок часів″ та зробити свій внесок у збереження історичної пам’яті про головні події з життя школи, міста, країни. Понад півтори тисячі експонатів(фотографій, документів, книг, предметів шкільного побуту) налічує шкільний музей, серед них — список перших 92 учениць, які сіли за парти в 1865 р., і перелік прізвищ 354 перших гімназисток Чернігівської жіночої гімназії — дочок урядовців, дворянства, духівництва і навіть селян та робітників. Цікаво, що в 1871 р. в жіночій гімназії навчалося п’ять селянок і дві дівчини з сімей робітників! [35].

Серед перших випускниць чернігівської гімназії — народоволка Марія Вєтрова, яка за революційну діяльність була заарештована і заточена до камери Трубецького бастіону Петропавловської фортеці. На знак протесту проти знущань облила себе гасом та згоріла заживо. У пам’ять про неї чернігівський поет Микола Вороний написав вірш ″ Марії мучениці″ [35].

Серед найвідоміших вихованок гімназії — талановита співачка Петербурзького театру музичної драми Любов Тищинська(Дельмас), яка полонила серце відомого російського поета Олександра Блока. Він присвятив їй збірку віршів ″ Кармен″, що вважається однією з вершин світової лірики.

Історія школи нерозривно пов’язана з історією родини Коцюбинських. Дружина Михайла Михайловича — Віра Устинівна не тільки навчалася у жіночій гімназії, але й була тут класною дамою. У гімназії також навчалися і дві дочки відомого письменника — Ірина та Оксана.

Серед іменитих випускників трудової школи(адже був і такий період у житті цього навчального закладу) — відомий знавець історії українського козацтва Лівобережної України Вадим Дядиченко, відомий історик, академік АН СРСР, автор фундаментальних праць з міжнародних відносин Олексій Нарочницький.

Окремою темою проходить у музеї період Великої Вітчизняної війни. Багато учнів та вчителів школи не повернулися з фронтів, захищаючи Вітчизну. Серед них — відома оперна співачка Раїса Окіпна — відважна зв’язкова партизанського з’єднання Героя Радянського Союзу Івана Кудрі, яка була заарештована та закатована у гестапівських катівнях, та Анатолій Желєзнов — автор першого гімну школи, який загинув у перші дні війни [35].

Серед випускників років — імена радіодраматурга та журналіста Іллі Хоменка, призера Олімпіади в Пекіні Наталії Давидової, директора обласного історичного музею Сергія Лаєвського, колишнього начальника управління освіти міськради Володимира Купріяненка та інших [35].

Нещодавно шкільному музею присвоєно звання зразкового. Таким чином Міністерство освіти відзначило багаторічну працю вчителя англійської мови Валентини Сущової (Чорноус), яка вже майже чверть сторіччя на громадських засадах виконує копітку роботу керівника музею [35].

Онук Василя Устимовича – Олександр Сущов також пішов шляхом діда. Він народився в 1980 р. Дідусь радів із онука, навіть розповідав про нього своїм студентам. Олександр, закінчивши ЗОШ № 2, навчався в педагогічному інституті. Тепер у ньому працює на фізико-математичному факультеті. Викладає загальну фізику, квантову механіку [16].

Педагогічна праця Василя Устимовича була відзначена 6 медалями та грамотами. Він не часто розповідав про орден Бойового Червоного Прапора, яким був нагороджений наприкінці війни. Але найцінніша нагорода – власна родина та велика родина його вихованців, яким він запалив вогника на освітянській ниві [8].

Помер Василь Устимович після тривалої хвороби 21 вересня 1989 р., у день міста(дата звільнення нашого міста від німецької окупації), яке він так любив! Стояла золота осінь. Тихо опадало листя з кленів, палали китеці горобини. Небо було високим та блакитним. Навколо труни стояли білі хризантеми… 23 вересня, коли з ним прощалися в рідному інституті, пішов дощ. Краплі дощу змивали сліди людини на землі!

Ми розповіли дві історії про ЛЮДЕЙ, ПЕДАГОГІВ, ВЧИТЕЛІВ, які працювали на майбутнє, виховували своїх наступників. Вони, люди ХХ ст., жили й працювали, наслідуючи заповіт Сенеки: ″ Скільки б ти не жив, усе життя слід навчатися″. Пройшов час, змінилися покоління. Про них пам’ятають. Дійсно, успіх приходить до того, хто робить те, що найбільше любить.