Суб'єкти представництва

Системність та багатогранність представництва у цивільно­му процесі зумовлені багатоманітністю його видів, серед яких важлива роль відводиться законному та договірному предс­тавництву. При цьому законодавством України встановлено спеціальну процедуру передання особою прав на здійснення представницьких функцій іншій особі. У разі порушення та­кої процедури особа позбавляється судом права брати участь у цивільному процесі як представник.

Слід зазначити, що у юридичній літературі простежується наявність множинної кількості підходів до класифікації про­цесуального представництва, які зумовлені соціально-економічними, родинними, правовими та іншими зв'язками між довірителем та представником.

Перш ніж перейти до виділення окремих видів процесуаль­ного представництва, зазначимо класифікуючі ознаки, відпо­відно до яких можна виділити основні види процесуального представництва:

1) специфічність підстав виникнення процесуального пред­ставництва;

2) особливість процесуального статусу довірителя;

3) особливість статусу особи, яка здійснює представницькі функції.

А) Залежно від підстав виникнення представництво поді­ляється на види:

1) законне представництво, що виникає на підставі юри­дичних фактів і норм закону, адміністративного акта чи рі­шення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положен­нями ст. 39 ЦПК. Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники та інші особи, визна­чені законом.

Згідно зі ст. 43 ЦПК може бути призначено або замінено за­конного представника судом у таких випадках:

- у разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздат­ності;

- якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена бать­ківського піклування, не має законного представника;

- у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом.

Проблема для даного виду представництва полягає в тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокре­ма, у ч. 2 ст. 1179 ЦК встановлено, що у разі відсутності у не­повнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збіга­ються з інтересами батьків та інших осіб, оскільки тут постає питання про особисту відповідальність законних представ­ників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притяга­тися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.

У статті 238 ЦК встановлено: представник не може вчиня­ти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інте­ресах або в інтересах іншої особи, представником якої він од­ночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються від інтересів батьків, останні не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі ви­падки матимуть місце та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження у справі і запропонува­ти органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного представника. Це положення по­ширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, виз­наної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, немає представника.

Разом з тим, треба погодитись з позицією С.Я.Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяль­ність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником;

2) договірне представництво, що ґрунтується на правочині між довірителем та представником.

Даний вид представництва є найбільш розповсюдженим, оскільки як самі особи, так і їх законні представники мають право доручати ведення справи у суді іншим особам. Необхід­ною умовою для здійснення представництва є взаємне волеви­явлення довірителя та представника, а також представлення суду належним чином оформлених повноважень. До договір­ного представництва можна віднести й представництво юри­дичних осіб, в змісті якого, як правило, лежить трудовий до­говір, і представництво на підставі довіреностей. У теорії іноді виділяють статутне представництво, але повноваження одного із засновників товариства обумовлюються договором між всіма засновниками. Так само можна трансформувати і призначення на посаду, оскільки особі пропонується відповід­на посада, а остання погоджується її зайняти і виконувати встановлені для неї обов'язки. Тому в основі і цього виду пред­ставництва є договір.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам, така процесуальна конструкція у цивіль­ному процесі іменується «субпредставництвом», останній на відміну від законного представника здійснює добровільне (до­говірне) представництво. Слід зазначити, що договірне предс­тавництво також допускає передоручення (ст. 240 ЦК).

Б) Залежно від процесуального статусу довірителя можна виділити такі види процесуального представництва:

1) представництво прав та охоронюваних законом інте­ресів сторін.

Йдеться про представництво порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів позивача, відповіда­ча; заявника та заінтересованих осіб у справах окремого про­вадження (крім справ про усиновлення);

2) представництво третіх осіб. Йдеться про здійснення представницьких функцій від імені та в інтересах третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та тре­тіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Слід нагадати, що стороною чи третьою особою у цивільно­му процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також дер­жава. Отож можна виділити представництво прав та законних інтересів фізичних осіб; представництво юридичних осіб, що здійснюють їх органи у межах повноважень, наданих їм зако­ном, статутом чи положенням; представництво інтересів дер­жави, що здійснюється відповідними органами державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

В) Залежно від статусу особи, яка здійснює представ­ницькі функції, виділяють два основні види представництва:

1) представництво, що здійснюється адвокатом;

2) представництво, що здійснюється особою, яка досягла 18-річного віку, має цивільну процесуальну дієздатність та належним чином оформлені повноваження.

4. Межі повноважень представника і порядок їх оформлення

Процесуальний представник має право вчиняти всі проце­суальні дії, що і особа, інтереси якої він представляє. Тобто фактично у ч. 1 ст. 44 ЦПК йдеться не лише про передбачені ст. 27 ЦПК загальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі, а й про спеціальні права і обов'язки сторін, передба­чені статтями 31, 175 ЦПК України. Єдиною умовою у даному випадку є наявність повноважень на ведення справи у суді.

При цьому доцільно враховувати, що довіритель вправі об­межити повноваження представника у суді вчиненням лише певного обсягу процесуальних дій, наприклад, здійснити представництво лише у суді першої інстанції без права укла­дати мирову угоду, відмовлятися від позову або визнавати його повністю чи частково тощо. Такі застереження можуть бути висловлені у довіреності або договорі.

Представництво можливе лише за умови прийняття судом повноважень представника на ведення справи у суді, які на­лежним чином підтверджені. Зокрема, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення спра­ви, то застосовуватиметься п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК і вона буде за­лишена без розгляду.

Повноваження процесуального представника можуть бути посвідчені декількома способами:

- відповідними документами, оригінали або копії з яких ма­ють бути подані до суду та приєднані до матеріалів справи;

- усною заявою довірителя, яка заноситься до журналу су­дового засідання.

Перш ніж перейти до переліку відповідних документів на­гадаємо, що основним документом, що посвідчує особу, є пас­порт, тому слід пам'ятати, що наявність паспорта - обов'язко­ва умова для участі в процесі для будь-якої особи, а для адво­ката і прокурора - відповідне посвідчення. За паспортом і по­свідченням встановлюється особа самого представника.

Перелік документів, що посвідчують повноваження предс­тавника у цивільному процесі, визначено ст. 42 ЦПК:

1) довіреність фізичної особи - це письмовий документ, який має бути посвідчений нотаріально або з урахуванням по­ложень ст. 40 Закону України «Про нотаріат», який надає право представнику на вчинення процесуальних дій від імені та в інтересах довірителя. Згідно з нормами ЦПК довіреність на представництво у суді може бути посвідчена особою за місцем роботи, навчання або проживання;

2) довіреність юридичної особи або документ, що посвідчу­ють службове становище і повноваження її керівника. Така довіреність видається за підписом посадової особи, уповноваже­ної на це законом, статутом або положенням з прикладенням пе­чатки юридичної особи. Як правило, іншими документами мо­жуть бути наказ про призначення керівника або витяг з рішення загальних зборів засновників тощо. Разом з тим при оформленні повноважень представника, який діє від імені та в інтересах юридичної особи, особливо слід звертати увагу на організаційно-правову форму відповідної юридичної особи та враховувати по­ложення норм ЦК. У ЦК встановлені певні особливості викорис­тання довіреностей для підтвердження повноважень представ­ників юридичних осіб. Зокрема, за ст. 122 ЦК, якщо ведення справ повного товариства доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Статтею 136 ЦК вста­новлено, що вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю;

3) свідоцтво про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спад­кового майна.

Оскільки патронатний вихователь прирівнюється до опіку­нів та піклувальників, то для представництва ним у цивільно­му процесі останній повинен подати рішення органу опіки та піклування про призначення його патронатним вихователем (ст. 255 СК). Якщо інтереси безвісно відсутньої особи у процесі представляє опікун, призначений для опіки над його майном, то подається рішення про призначення його опікуном. А ось щодо особи, яка є охоронцем спадкового майна, то таку особу призначає нотаріус, який для ствердження його повноважень за аналогією з виконавцем заповіту (ч. 4 ст. 39 ЦПК) видає цим особам свідоцтва, які й повинні подаватися суду для по­свідчення їхніх повноважень як представників;

4) ордер, виданий відповідним адвокатським об'єднан­ням або договором. З урахуванням положень Закону України «Про адвокатуру», поняття «ордер, виданий відповідним ад­вокатським об'єднанням» є лише застарілою нормою, яка не повинна мати місце у нормах чинного ЦПК. Отож зазначимо, що правовідносини між адвокатом і довірителем виникають з моменту посвідчення договору доручення, який укладається з адвокатом або адвокатським об'єднанням, фірмою тощо. Да­ний договір доручення та свідоцтво про право на заняття адво­катською діяльністю слід подавати до суду у разі здійснення представницьких функцій адвокатом.

Щодо надання фізичною особою повноважень представни­кові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового за­сідання, то такі випадки мають місце, коли і довіритель, і представник з'являться в судове засідання. Формально така заява висловлюється як клопотання довірителя про допуск до участі у справі конкретної особи як її представника. У пере­важній більшості випадків суди допускають до участі у справі представників, не з'ясовуючи межі їх повноважень, тому у подальшому представник може діяти самостійно в процесі як представник довірителя навіть без його участі з комплексом прав та обов'язків, яким закон наділив довірителя відповідно до його статусу.

Слід зазначити, що наявність представника у справі не звільняє особу від обов'язку надати особисті пояснення у справі, якщо суд визнає це за необхідне (п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК). Дане положення пов'язане з тим, що сторони і треті особи, як правило, є безпосередніми учасниками спірних правовідно­син, а представники - лише їх процесуальними представника­ми, тому вони не повинні висловлювати відомості про обстави­ни справи від власного імені, якщо не були безпосередніми учасниками відповідних подій. Зокрема, поширеними є ви­падки, коли представництво прав декількох позивачів на підставі довіреності надається одному із співпозивачів, тоді він є одночасно і стороною, і представником інших осіб.