Тема: Представництво в цивільному процесі

Правове підґрунтя представництва у цивільному процесі сягає часів стародавнього Риму та римського права. Так, з ро­ками розвиток суспільства потребує виникнення нових право­вих норм та способів їх реалізації. У зв'язку з цим значно по­силюється роль знань в галузі юриспруденції і в свою чергу - представництва у цивільному процесі. Це зумовлено насампе­ред конституційними гарантіями реалізації прав громадян на судовий захист, а також зобов'язаннями України перед між­народними та європейськими установами щодо реалізації та захисту прав людини і громадянина. Сучасний цивільний про­цес орієнтований на реалізацію принципу змагальності, що вимагає відповідної правової кваліфікації від осіб, які беруть участь у справі. Якщо у більшості пересічних громадян відсут­ні необхідні знання, то їм ст. 12 ЦПК гарантується правова до­помога.

Інше правове значення представництва зумовлене тим, що існують категорії осіб, які не здатні особисто брати участь у цивільному процесі, оскільки вони не володіють цивільною процесуальною дієздатністю. До цих осіб можна віднести ма­лолітніх і по деяких правовідносинах неповнолітніх осіб, не­дієздатних і обмежено дієздатних осіб, юридичних осіб, які також потребують представництва своїх інтересів у цивільно­му процесі тощо.

Правовими особливостями представника у цивільному про­цесі є завдання і мета участі останнього під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Так, з одного боку, до основ­них завдань представника слід віднести надання правової до­помоги з метою отримання позитивного правового результату для особи, інтереси якої він представляє. З іншого боку, пред­ставник під час здійснення представницьких функцій вступає у правовідносини із судом, а також сприяє суду у здійсненні судочинства у повній відповідності до встановленої законодав­ством процедури та вимог законодавства. Так, представник вправі оскаржувати дії або бездіяльність суду, його рішення та ухвали, які не відповідають вимогам законодавства і на цій підставі досягається більш високий рівень правосуддя. Слід зазначити, що для певного кола осіб (обмежені у дієздатності, недієздатні, засуджені до позбавлення волі, юридичні особи та ін.) участь у цивільному процесі можлива лише через предс­тавника, що не лише підвищує рівень значення даного інсти­туту, а й визначає єдину можливість здійснення правосуддя із забезпеченням прав та інтересів таких осіб.

Правові підстави участі представника у цивільному процесі закріплені у нормативно-правових актах держави, які нап­равлені на врегулювання суспільних відносин у сфері проце­суального представництва. Аналізуючи нормативно-правову базу процесуального представництва, їх можна систематизу­вати так:

1) Конституція України - Основний Закон України, норми якого закріплюють основні принципи інституту процесуаль­ного представництва;

2) міжнародні договори, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України;

3) Цивільний процесуальний кодекс України, норми якого регламентують правовий режим інституту процесуального представництва;

4) інші кодифіковані законодавчі акти, які містять норми, що регулюють відносини з приводу функціонування мате­ріальної основи представництва: СК, ЦК та ін. На базі таких нормативних актів встановлюються матеріальні основи про­цесуального представництва;

5) закони України, норми яких регулюють правовий статус окремих видів представників, зокрема, закони України «Про адвокатуру», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Вер­ховною Радою України з прав людини» тощо;

6) підзаконні нормативно-правові акти, норми яких прий­маються у розвиток положень Конституції та законів України.

Приводом виникнення правовідносин у сфері процесуаль­ного представництва є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провад­ження - необхідність встановлення певних обставин - юри­дичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і осо­бистих немайнових прав. Наприклад, згідно зі ст. 35 ЦК пов­на цивільна дієздатність може бути надана судом фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана маті­р'ю або батьком дитини. Але у цій ситуації спір виникає між дитиною та батьками, які не дали згоди щодо надання дити­ні повної дієздатності в органі опіки та піклування, отже, у такому спорі вони не можуть бути представниками у суді. У зв'язку з цим неповнолітня особа, яка вважає своє право на повну дієздатність оспореним батьками, має або представ­ляти свої права та інтереси в суді особисто, або знайти пред­ставника. Оскільки у такому віці мало хто з неповнолітніх здатен не тільки написати позовну заяву, а й представляти свої інтереси в суді, тому участь представників може зумов­люватися об'єктивними (хвороба тощо) і суб'єктивними (недостатністю правових знань) факторами.

Підставами виникнення процесуального представництва є виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки на відміну від матеріального представництва, яке обумовлюється в основному нормами матеріального законода­вства, процесуальне - виникає у зв'язку із вчиненням проце­суальних дій. Наприклад, подання заяви одним із батьків - представником до суду у інтересах малолітньої особи здійс­нюється на підставі норм ЦК, СК та Закону України «Про охорону дитинства», але виникатиме лише при отриманні судом такої заяви. Так само у разі прийняття позовної заяви судом, спрямованої проти інтересів особи (зокрема щодо роз­поділу майна тощо), яка визнана судом недієздатною, предс­тавництво її інтересів у суді має здійснювати опікун. Тобто комплекс прав та обов'язків представників, який встановле­ний і у нормах матеріального права, поширюється й на норми процесуального права, але він активізується при виникненні цивільних процесуальних правовідносин.

Слід зазначити, що не всі матеріальні правовідносини по­ширюються й на процесуальні, оскільки довіреність або дого­вір доручення, за якими представник уповноважений здійс­нювати представництво, наприклад у переговорному процесі, при укладенні договору тощо, свідчить про можливість стати процесуальним представником. Для такого виду представни­цтва потребується адресна вказівка третьої особи - суду, перед якою може виступити представником конкретна особа.

Судова практика

На практиці, у більшості випадків для представництва інтересів особи в суді посвідчується спеціальна довіреність, в якій обумовлюється комплекс прав та обов'язків представ­ника в суді.

Слід зазначити, що для виникнення правовідносин у сфері процесуального представництва необхідне існування певних юридичних обставин, зокрема:

1) наявність родинних зв'язків, які зумовлюють право пред­ставництва конкретної особи, призначення опікунів та піклу­вальників, призначення особи на посаду, яка згідно з установ­чими документами вправі представляти її інтереси тощо;

2) довіритель (особа, права та охоронювані законом інтере­си якої представляють) повинен мати статус суб'єкта цивіль­них процесуальних правовідносин, який дає можливість здійснювати іншою особою (представником) його суб'єктивні процесуальні права і обов'язки. Серед суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише сторони та треті особи, за­явники та інші заінтересовані особи (крім справ про усинов­лення) у справах окремого провадження можуть брати участь у процесі через або поряд з представником.

Сукупність матеріальних та процесуальних норм права створюють базу для правового регулювання відносин, що ви­никають під час здійснення процесуального представництва. Завдяки нормам матеріального і процесуального права переві­ряється наявність повноважень у представника. Саме тісний зв'язок між правовими нормами інституту процесуального представництва та інституту складу суду, а також інших спе­ціальних інститутів утворюють єдиний регулятор правовідно­син, де одним з учасників є процесуальний представник.

2. Поняття представництва у цивільному процесі. Суб’єкти (представник і довіритель)