Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






В цей день воскресіння




Для Спаса віддай.

Не йди по-старому,

А з Ним по-новому

Життя починай.

 

 

***

Як і зерно пшеничне на столі,

Як і зоря у небесах, що світить,

Отак і в Слові Божім на землі

Ростуть сьогодні християнські діти.

І славлять Спаса, що воскрес таки,

Здолавши смерть і нас очистив кров’ю…

Пливуть роки за обрій і віки,

А Він для нас лишається любов’ю…

 

 

***


Христос воскрес! Велика радість!

Радість вірним і святим,

Радість чиста й досконала,

Всім дорослим і малим.

 

Я малий хоч, проте знаю,

Що Христос на небесах

По правиці сидить Бога,

Заступається за нас.

 

Він обіцяв і я в це вірю,

Як вірять Йому всі святі,

Що знов прийде Він і візьме нас

Від цеї скорбної землі.

 

І вірю я, і вірте ви всі,

Як наш Ісус Христос воскрес,

Так всі святі, що хоч померли,

Воскреснуть й підуть до небес.


 

***


Христос воскрес! Радійте всі,

Про це усім скажіте:

Він спас від смерті і гріха

Народи всього світу!

 

Не мало пекло, смерть і ад

Держати Його сили,

Він їх кайдани розірвав

І вийшов із могили.

Сумує ворог, журиться, тремтить,

Державу смерті вже відібрано від Його.

І Своїм воскресінням Сам Христос

Всім силам пекла об’явив тривогу.

 

А вірним воля, радість і спокій,

В Його чудовім світлім воскресінні, -

А ще - народження, нове життя,

В небесній, неземній країні.


***

Було це в селі, так розказують люди,

В той час, коли сонце нестерпно пекло,

Гарячі жнива починалися всюди,

І вийшли на поле жінки за село.

 

Одна з них помітила враз над хатами

Димок підозрілий далеко в селі.

“Горить…”,- простогнала вона зі сльозами,

І серце від жаху стиснулось її.

 

Неначе щось чула стривожена мати,

На серці безмірно їй тяжко було:

“Чи то не моя загорілася хата?”

Промовила раптом ледь чутно вона.

 

Покинула серп, і помчала, як вітер,

На серці бентежно і тяжко було.

Нічого в той час не хотіла на світі,

А тільки скоріше, скоріше в село.

 

Її босі ноги стерня пробивала,

І піт заливав її очі сумні.

Летіла, як пташка, і небо благала,

І терпло від розпачу тіло її.

 

Так… Хата горіла, її бідна хата,

Вогонь не могли погасити ніяк,

І вбігла в вогонь не вагаючись мати,

Із криком розпуки, із жахом в очах.

 

Здавалось, вона відійшла уже в вічність,

Здавалось, що жертвою стала вогню,-

Та вийшла вона, пригортаючи міцно

До себе заплакану доньку свою.

 

Вогонь обпалив материнськії руки,

Та дочка живою була на руках,

І сльози від щастя, чи ще від розпуки,



Стояли в глибоких жіночих очах.

 

Пробігли роки, мати вже постаріла,

І якось промовила дочка її:

“Соромлюсь людей, що такі обгорілі

І чорні, до того ще, руки твої”.

 

Заплакавши гірко, їй мати сказала:

“Для тебе зробила усе, що могла.

Ці руки… Я ними тебе врятувала,

А ти їх не ціниш, дитино моя”.

 

Так часто буває і в нас, християни,

Тих рук, що спасли нас, не цінимо ми.

Тих рук, що на себе взяли наші рани,

Соромимось часто ми перед людьми.

 

Якби ми в той час могли бачити Того,

Хто спас нас від смерті і як Він скорбить!..

Давайте ж почнем свідкувати про Бога,

Давайте почнем Його рани цілить.

 

Хай очі Господні сумними не будуть,

І руки зневажені нам на добро,

Давайте за те, що безмежно Він любить,

Покірними будемо Слову Його.

 

Нехай нам Воскреслий Христос помагає

Усім сповіщати про Спаса свого,

Щоб ті, хто про хрест ще Голгофський не знає,-

Пізнали і щиро прийшли до нього.

 

 

***


Чи спала ти в ту ніч, Маріє?

Напевне, ні. Біля вікна

Стояла, доки засіріє…

На всій землі одна, одна…

 

В сльозах розлуки, в безнадії,

З безмірним горем віч-на-віч…

Про що ти думала, Маріє,

В ту найтемнішу в світі ніч?..

 

 

До гробу йти давно готова,

Держачи пахощі в руках,

Ти знову плакала, ридала,

І повторяла все в думках:

 

“За що твоє невинне тіло,

О, незрівнянний в доброті,

Пробите цвяхами висіло,

Стікало кров’ю на хресті?..

 

 

Яка розлука! Серце плаче,

Сумують учні, вся рідня.

За що сьогодні не побачать



Твої ласкаві очі дня?

 

За що те тіло – бездиханне,

За що безмовні ті уста,

За що з життя пішли так рано

Твоя любов і доброта?

 

О, швидше б довга ніч минула!..

Ти в гробі… О, пекуча біль!..

В останній раз я ще б припала,

О, зболений Ісусе мій!…”

 

Сіріло небо, лиш Марія

Вже біля гробу сльози ллє:

 

“Ісусе мій, моя надіє…

Хто тіло взяти смів Твоє?..

 

О, Садівник, скажи, де тіло,

І я піду його візьму”.

І словом Господа прозріла…

“Учитель!..” – мовила Йому.

 

Хотілось так до ніг припасти,

Обцілувати кожний слід…

Хотілось плакати від щастя,

І обійняти цілий світ!

 

Христос воскрес! Яка подія!

Хто зрозуміє, оцінить?!

Про що ж ти думала, Маріє,

В ту найяснішу в світі мить?


 

 

***

Схилилося сонце за чорнії гори,

Хлюпоче тихенько в Кедроні вода,

В півнеба розлилося зоряне море,

Туман у долину поволі спада.

 

У тихій задумі мовчазні оливи,

Вітрець лиш у кронах ледь чутно шумить,

Пташки вже скінчили свій спів галасливий,

Ніч тепла прийшла… Гефсиманія спить…

 

Заснув сад тиші. Після денної спеки

Солодкий сон й учнів Христових зморив.

Поснули, не чують вони небезпеки…

Ісус в самотині коліна склонив.

 

О, де ж ви, упевнені в собі й сміливі,

Де відданість ваша, де ваша любов?!

Скорбота покрила лице, гаснуть сили,

Встає Він, до учнів іде знов і знов.

 

“Побудьте зі мною, так важко Самому,

Душа моя тяжко, смертельно скорбить!”

Та знає Ісус, - це Йому лиш Одному

Страждання й зневаги гірку чашу пить.

 

Вже чути, як натовп злоба підіймає,

Хреста вже готують, та з терну вінця.

“О, як же наругу стерпіти Я маю?..

О, Отче, нехай промине Мене чаша оця!

 

Та хто ж тоді світ цей від смерті врятує,

Хто любить нещасних цих більше, ніж я?!

В болоті, в грісі стільки часу бідують, -

Мій Отче, звершиться хай воля Твоя!”

 

Молився… Пречистої крові краплини

З чола Його падали в першу росу…

Син Божий, Святий, мов ягнятко невинний,

Син теслі й Марії, Син людський, Ісус…

 

Зненацька весь сад затремтів, стрепенувся,

Мов вихор по кронах дерев пролетів,

Й луною глухою в пітьмі відгукнувся…

Вогні видно й чути вже брязкіт мечів.

 

З колін Він піднявся і взором прощальним

Дерева і небо, весь світ обійняв.

Хвилини свободи минають останні,

Неволі й страждання гіркий час настав…

 

Схопили Христа, святі руки скрутили…

Брутально прилюдно Його потягли,

Із світу усього зійшлись чорні сили

Й в захваті ревіли – Христа ж взять змогли!

 

А учні розбіглись й лиш розпач тривожний

Німим запитанням в серцях їх остався, -

Чому ж Іісус, Всемогутній, Син Божий,

Катам добровільно Сам в руки віддався?!

 

 

Гіркою була тая ніч у Кайяфи,

І зрада Петра, і людей тих знущання,

І вже не примара, - страшна тінь Голгофи

На серці в Ісуса, в очах біль, страждання…

 

Сидить одинокий, побитий, забутий,

Залишили учні, родина і друзі…

Завіщо Ісусе Тобі оці муки,

Для чого Ти терпиш усе це в нарузі?!

 

Він усіх їх любив неземною любов’ю,

Він маленьку мене полюбив і всіх вас…

Ну а люди знущалися знову і знову…

Ніч скорботи й страждань, чорна ніч, злого час…

 

 

***


Вона стояла біля Нього,

А Він – вмирає, її Син.

Вона не бачить більш нічого,

В її очах – Ісус Один.

 

Вже сліз нема, щоб вилить горе,

Та серце крає меч важкий,

Німіють руки, слабнуть ноги

І вмерти хочеться самій.

 

О, важко мамі пережити,

Ще важче бачити, коли

Син рідний на хресті прибитий…

“За що ж Його ви розп’яли?!

 

Він був найпершим, найдорожчим,

Його любила я найбільш,

Він був слухняним, був хорошим,

Він був для мене наймиліш.

 

І я любила слухать завжди

Його святу і щиру річ.

Тепер уста говорять: “Прагну!”

Палить вогнем, неначе піч.

 

 

Так, ці уста, що промовляли

Слова життя для всіх людей,

Серця любов’ю потішали,

Вони не знали злих речей.

 

Не було сили ще такої,

Щоб не корилася Йому,

Він бурю зупинив на морі,

Тепер же Він мовчить… Чому?

 

А руки… Ними ізціляв Він

Усяку неміч у народі,

До кого ними приторкався,

Ставали повністю здорові.

 

До Нього дітки приходили

І Він на руки усіх брав,

Вони такі часи любили,

Бо Він їх там благословляв.

 

Тепер ці руки вже прибиті

І кров тече струмочком з них,

За що ж Він мусить так терпіти,

Мій Син, мій любий, без вини?

 

 

А ноги, що не знали втоми

Спішили всім добро робить,

Багатим, бідним, знатним, вбогим, -

Тепер не можуть вже ходить…

 

Холодні цвяхи їх прибили

До дерев’янного хреста.

За що ж ви, люди, це зробили,-

Розп’яли Господа Христа?!

 

За що ж ви Сина розіп’яли,

Що Він поганого зробив?

Чи Він був гірший за Вараву,

Чи Він кого ограбив, вбив?”

 

Стоїть вона й рида беззвучно,

Не зна, за що страждає Він.

Вона не бачить більш нічого,

В її очах – Ісус Один…

 

О, брате, сестро, це за тебе

Страждав так тяжко Божий Син,

Щоб нам відкрити двері неба,

Щоб нас усіх спасти, простить.

 

Й за тебе, друже, твій Спаситель

Терпів страждання на хресті,

Щоб твою душу відкупити,

Очистить серце від гріхів.

 

Прийди сьогодні, не барися,

Він кличе, любить, жде тебе,

Покірно перед Ним схилися,

Не відкладай, прийди тепер.

 

І ти, побачивши Ісуса,

Як мати бачила колись,

Тоді згадаєш, що за тебе

Струмочки крові там лились.

 

Побачиш ноги ці і руки,

Які прибиті до хреста,

Дивися пильно, добре слухай,

Що говоритимуть уста.

 

І ти почуєш голос ніжний,

Слова любові, теплоти:

“Прийди до Мене, сину любий,

Бо прагну Я тебе спасти!”


 

 

***


Дивись, як любить Він тебе,

Сьогодні, вчора і колись,

З тобою слідом завжди йде,

Дивись на Нього, лиш дивись!

 

У Гефсиманію іди,

На мить спокійно зупинись,

Побачиш там Христа сліди,

Постій, подумай, подивись.

 

Івана, Якова узяв

І до Петра сказав: “Молись!”

І далі Сам на землю впав;

Іди за Ним, іди, дивись!

 

“Нехай ця чаша промине…”

В молитві кров і піт лились, -

То все за тебе й за мене;

Прийди мерщій, іди, дивись!

 

Вночі у сад прийшов загін,

І на Ісуса піднялись,

Лютує ворог, не спить він, -

Стань на хвилинку, подивись!

 

Взяли Христа до своїх рук,

На двір Кайяфи подались.

Не мало там зазнав Спас мук…

Невже ж підеш? Стань, подивись!

 

Вінок терновий на чолі,

Колючки в голову впились.

В Його святе лице плюють,

О, друже милий, подивись!

 

Взяли Ісуса й повели,

На плечі хрест дали тяжкий,

За Ним глузуючи ішли

Й гукаючи: “Царю, радій!”

 

І на Голгофу повели,

Не будь байдужий, стань, склонись.

Дивись на хрест, вже розп’яли,-

Хоч тут на Нього подивись!

 

І там, в смиренній боротьбі,

Слова молитви полились:

“Небесний Отче, їм прости!”

Невже ж не чуєш! Подивись!

 

Можливо байдуже пройдеш,

Можливо Його не приймеш, -

Тоді ридання й плач знайдеш

І в муки вічнії підеш.


 

 

***


Спотикаючись, йшли із раю

Вже без сліз, у тупому безсиллі.

Попереду роки відчаю

І кривавії рани в душі і на тілі.

 

А позаду Едем лишали

І палаючий меч Господній.

На минуле завіса впала,

Мов розверзлась страшна безодня.

 

І пішли прабатьки по світу,

Віддаляючись далі від Бога.

Залишалась повік закрита

У присутність Творця дорога.

 

Але протягом сотень років

Бог Свій погляд на землю правив:

Говорили уста пророків

Про святі й досконалі справи.

 

Відкривався у храмі пишнім,

Серед тисяч жертов невинних.

І тремтів перед Ним, Всевишнім,

Весь народ за свої провини.

 

 

Але все ж червоніла криваво

І колола гостріше списа,

Немов свідок, колюче й безмовно,

Між людиною й Богом завіса.

 

Пломеніла, як символ втрати

Спілкування з великим Богом,

І ніщо не могло з’єднати

Перекриту колись дорогу.

 

І висіла б вона довіку

Під суворим склепінням храму.

Та здригнулась земля від крику:

“Відпусти, відпусти Вараву!”

 

Над Голгофою ніч ридала,

Хижа тінь від завіси гусла.

Там Любов на хресті вмирала,

Оживляючи всохле русло.

 

Але з неба дивились очі

З тихим болем: “Так треба, Сину”.

Й тяжкий стогін: “Звершилось, Отче!” –

Навпіл розірвав тканину.

 

 

Простягнувши пробиті руки,

Перший крок Бог робив із неба,

Щоб планету, зчорнілу в муках,

Як дитя пригорнуть до Себе.

 

 

І завіса в пилу лежала

Непотрібною купою шмаття…

А Отцівська любов піднімала,

Як примирення, символ розп’яття.


 

***



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.03 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал