💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Обмеження міжнародної правосуб’єктності і міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб’єктів міжнародного права належить до суб’єктів з обмеженою міжнародною правосуб’єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, території, що не мають самоврядування, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсутністю, або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб’єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати й переважно зникли до середини XX сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і тривали фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах держава-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладалися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної авто­номії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії – це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні більшою чи меншою мірою від метрополії – країни, що заснувала ці поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має на меті як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при розселенні ветеранів війни у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду – румунів у Бессарабію. Слід мати на увазі, що за усіх варіантів процес внутрішньої колонізації не створює в регіоні її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі передбачає не тільки освоєння і заселен­ня підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але й формальне залучення нових земель до юрисдикції держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій – Макао (Аоминь) – колишня «заморська провінція» Португалії, що перебувала під її управлінням до кінця 1999 року, нині – територія Китаю; Гонконг (Сянган) – колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 01 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю як особливий адміністративний район.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонах її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції незалежно від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті колоніальної держави або частіше за все взагалі не мали права виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі до колоній за своїми правовими характеристиками і території, стосовно яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній з метою пограбування, економічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею на початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав на цей час додалися нові – США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті Другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У 1960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, у якій колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що набула незалежності, стала в 1990 році Намібія. Сьогодні під владою США, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами у сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному вигляді.

Залежно від ступеня самоврядності колонії поділяють на групи:

- самоврядні колонії (домініони);

- колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої політики;

- колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

- протекторати;

- підмандатні території.

Домініони – це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, який ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій чи іншій формі реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.

Міжнародна правосуб’єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої до часткової правосуб’єктності, а потім до повної правосуб’єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британської імперії – Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) – це договірні відносини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов’язки і права, у результаті яких слабка держава перебуває під владою сильної держави-протектора. Згідно з договором більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов’язання, визначені договором. Недотримання умов договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов’язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно яких метрополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб’єктом міжнародного права була держава-протектор, а не держава, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки ховаються в ранньофеодальних ленних зобов’язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793–1814 роках включала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував у бік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (за Андріано-польським миром, укладеним за підсумками російсько-турецької війни 1828–1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року поєднала поняття протекторату на африканській території з окупацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (ст. 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливого статусу певним територіям і жителям, що проживали на них.

Мандат Ліги Націй надавав право на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й Оттоманська імперія, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально визнавалися самостійними державами, які перебувають «під керівництвом» держави-мандатарія доти, поки вони не зможуть самоврядовуватися без сторонньої допомоги і порад. До таких територій належали території колишньої Османської імперії: Сирія, Палестина, Ліван, Месопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в мандатарія в адміністративному управлінні за умови певних зобов’язань місцевого населення (наприклад, у непритягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). До кола таких територій належали колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді й ін.

За наявності мандата категорії «С» мандатарію через «віддаленість від центрів цивілізації» дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій були віднесені колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що перебувала раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосуб’єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що мали категорії «В» і «С» такої правосуб’єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. З цього приводу суддя Міжнародного суду П. Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і належатиме новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (ст. 75). Така система опіки ООН поширювалася на території трьох категорій, що могли бути включені до неї угодами про опіку:

а) території, що перебували на той момент під мандатом;

б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у результаті Другої світової війни;

в) території, добровільно включені до системи опіки державами, відповідальними за їх управління.

Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути застосована до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головним завданням керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може при­пускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, через що система опіки не може поширюватися на держави – члени ООН, відносини між якими відповідно до Статуту ООН «повинні ґрунтуватися на повазі принципу суверенної рівності» (ст. 78).

Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці XX століття з 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об’єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того й ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що перебувала під опікою США з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитарних референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту народ Палау набув статусу держави, що вільно приєдналася до США. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі підопічні території. У наш час ці території ввійшли до складу різноманітних держав, що є суб’єктами міжнародного права (наприклад, французька частина Камеруна конституювалася в 1960 році в незалежну державу Камерун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна – у жовтні 1961 року – до Республіки Камерун).

Території, що не мають самоврядування, відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація щодо народів, які не мають самоврядування, включена главою XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до ст. 73 Статуту держави – члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і як священний обов’язок зобов’язуються максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомагати їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів відповідно до специфічних обставин, властивих кожній території та її народам...».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, які несамоврядовуються, не мають міжнародної правосуб’єктності, і на міжнародній арені їх представляє керуюча держава. У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, налічувалося 72 території, що перебувала під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами – суб’єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб’єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Гренландія, Пуерто-Ріко) де-факто втратила режим несамоврядованих з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року набула статусу заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).

До несамоврядованих територій відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не набували статусу підмандатної або підопічної території. З 1960 р. до 1990-х років 53 із цих територій одержали ту чи іншу форму самоврядування. До 1995 року збереглося 17 несамоврядованих територій. Серед них Західна Сахара, яка управлялася до 1975 року Іспанією (у наш час під егідою ООН проходить процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тімор, щодо якого Португалія в квітні 1977 року проінформувала Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

Залишилися в режимі несамоврядованих територій і перебувають під управлінням США Американське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Великобританії – Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Єлени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії – Токелау; Франції – Нова Каледонія.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) не припускає наявності над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус території, що не визначений, слід визнати за територією, що перебуває під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація триває до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому – до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлуатації усіма;

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за особами, які на них проживають. Відсутність суверенітету якої-небудь держави не є цьому перешкодою. До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 09 лютого 1920 року, учасниками якого були Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, США, Франція, Швеція і Японія, за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права у сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав – учасниць договору гарантувалася свобода виробничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправності.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправності і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої несамоврядованої території має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або несамоврядованої території не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту, і особливо до його цілей і принципів.

Суб’єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб’єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб’єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, будучи немов міні-державами), не мають державного суверенітету, але виконують роль самостійних, хоча й певного мірою обмежених учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус державоподібних суб’єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їх міжнародна правосуб’єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб’єктів міжнародного права здійснювати встановлені права й обов’язки.

До квазідержав раніше належали «вільні міста». Західний Берлін; у наш час – Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що перебувають під протекто­ратом суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їх правоздатність визначалася відповідними міжнародними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815–1846); Версальський мирний договір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг (1920–1939); мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, а її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії свідчать про такі характерні риси їх міжнародної правосуб’єктності:

- вільні міста були похідними суб’єктами міжнародного права, оскільки їх статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі;

- реалізація міжнародних прав і обов’язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнародної організації (Краків перебував «під заступництвом» трьох держав – Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений під захист Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста має забезпечуватися Радою Безпеки ООН);

- демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід’ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв’язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста до військових союзів.

Особливий статус має Західний Берлін, який відповідно до чотиристоронньої угоди 1971 року між СРСР, США, Великобританією і Францією ставав специфічним суб’єктом міжнародного права. За цією угодою західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об’єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Берліна, як і раніше, не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад право на нормотворчу діяльність. Ряд правочинностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Зокрема, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх відносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних відносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об’єднання Німеччини дію чотиристоронньої угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був проголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан – місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римсько-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об’єднання Італії папська держава припинила своє самостійне існування одночасно з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0, 44 кв. км. У самому Римі Ватикану належать три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Латерно і Сан- Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0, 7 кв. км. У Ватикані розташована резиденція глави католицької церкви – Папи Римського. Постійне населення Ватикана досягає 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан – абсолютна теократична монархія. Глава держави – Папа Римський, якому належить законодавча і судова влада. Виконавча влада належить уряду – Римській курії, до якої входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем’єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний папою.

Ватикан – виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) серед кардиналів католицької церкви.

Правове положення Ватикана визначене Латеранськими угодами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір, що поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом, був укладений з ініціативи глави фашистського уряду Б. Муссоліні, який після приходу до влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений таким чином: для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде брати участь у «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан має певні суверенні права: свою територію, законодавство, громадянство (громадянами /підданими/ Ватикана є більше 700 чоловік), квазівійськові сили (рота швейцарських гвардійців) і т. ін.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті в бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, католицизм уже не визнається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базуються на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. – у Європі, 390 – в Америці, 60 – в Африці, 65 – в Азії і близько 5 млн. – в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духовенство (1, 7 млн. чоловік священнослужителів, 0, 4 млн. священиків), майже 2 тис. чернечих орденів, найбільшими з яких є ордени єзуїтів (26 тис.), францисканців (40 тис.), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.

Ватикан бере активну участь у міжнародних відносинах, засновує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикана є і в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), бере участь у діяльності міжнародних організацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, МСЕ, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виконує при них роль постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що набрала чинності 01 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви – Папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви стосовно справ церкви (конкордати – Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра – це держава, що може вважатися однією з найкращих європейських демократій, що розташована на південному заході Європи між Францією та Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру датуються 805 роком.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави – Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення єпископа Урхельського (Іспанія) і графа де Фуа (Франція), над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. У наш час від імені Іспанії правління Андорри здійснює єпископ міста Сео-де-Урхеля, а від імені Франції – президент цієї країни, який автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що став королем Франції, Генріха IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно зі ст. 44 Конституції вони пов’язані зі «здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їх діяльності». До 1993 року, перебувала під подвійним протекторатом, Андорра сплачувала символі­чну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і епискому Урхельському – 460 песет, а також останньому данину в натурі – 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв – представників президента Франції і єпископа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році – для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично – республікою, тому що в країні є законодавчий орган – однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) міжнародних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів, у т.ч. міністра зовнішніх зв’язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону громадського порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повного суверенітету, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією договору саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів) представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако – держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточена із суші територією Франції і фактично перебуває під протекторатом цієї держави. Саме князівство, площа якого становить лише 1, 89 кв. км, складається з трьох округів-міст, які злилися: Монако, Монте-Карло і Кондаміна. Столиця князівства – місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (близько 10% населення країни), населення всієї країни досягає 30 тис. чоловік, із яких лише 6 тис. є корінними жителями країни – монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.

У минулому Монако перебувало під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений франко-монегаський договір, за яким визнавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави князя Монако була октрарована (дарована) перша конституція Монако – так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-монегаському договорі від 17 липня 1918 року знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Проте відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою держави є представник княжої династії Гримальді, який здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, прямого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією – ввійде до її складу на правах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб’єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино – держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні території Італії; має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином, в Італії, Франції та США.

Сан-Марино – одна з найстаріших республік у Європі, заснована у 801 році, хоча перша згадка про «республіку Сан-Марино» з’являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітани-регенти, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) з її членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. До Державного конгресу входять 10 міністрів, які одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами 1906 року). З 1862 року Сан-Марино перебуває під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки має обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (перебуває в обігу італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить з нумізматичною метою власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо- і телестанції, гральні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов’язана з економікою сусідньої держави.

У зовнішній політиці Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участі у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ – ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило до ООН.

Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Його виникненню передувало створення у XII столітті в Палестині духовно-лицарського ордена іоаннітів (госпітальєрів). Початковою резиденцією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на острів Мальта, де з 1530 до 1798 року функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.

Офіційною метою ордена є благочинність, він підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб’єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією.