Томас на березі

Я простояв понад годину і мало не скрутив собі в’язи, виглядаючи свого добродійника. Нарешті, коли я вже ледве не впав на дно трюму, бо не міг більше триматися в такій скоцюрбленій позі, в отворі між дошками промайнув край жіночої сукні. Я упізнав одну з жінок, що була з нами в човні.

— Сеньйоро! — зашепотів я. — Заради Бога, вислухайте мене! Це я, д’Айла! Я тут, серед рабів, мене закували в ланцюги.

Жінка здригнулася, але потім так само, як і священик, присіла на палубі, і я розповів їй про жахіття трюму і про те, як я потрапив сюди, не знаючи, що їй уже все відомо.

— На жаль, сеньйоре, — відповіла вона мені, — наші справи ненабагато кращі. Страшний мор губить усіх. Шість матросів уже померло, а тих, хто хрипить в агонії, — ще більше. Краще б ми тоді потонули разом з усіма! Ми врятувалися від шторму, а потрапили просто в пекло. Моя мати померла, мій маленький братик помирає.

— Де священик? — запитав я.

— Він помер уранці; його щойно скинули в море. Перед смертю він розповів мені про вас і просив допомогти вам, якщо буде змога. Але він говорив уже зовсім безладно, і я подумала, що він марить. До того ж, чим я можу вам допомогти?

— Може, ви зумієте роздобути їжу і питво, — відповів я. — Шкода нашого друга, хай Господь прийме його душу. А що капітан Сарседа? Він уже помер?

— Ні, сеньйоре, він єдиний, кому вдалося подолати заразу, і тепер він одужує. Пробачте, я повинна йти до свого брата. їжу я вам зараз принесу.

Вона пішла, але скоро повернулася з їжею і флягою вина, захованою в складках одягу. Я знову наситився і подякував за її доброту.

Так ця жінка годувала мене два дні, приносячи їжу ночами. Другої ночі вона сказала, що її маленький братик помер, а з команди залишилося всього п’ятнадцятеро здорових матросів і один офіцер. Сама вона відчувала, що захворює. Ще вона сказала, що запаси води на судні закінчуються, а їжі не залишилося. Після цього я її вже більше не бачив і гадаю, що вона теж померла. Через двадцять годин після її останніх відвідин я сам залишив клятий корабель.

Упродовж дня ніхто не навідався до трюму, щоб нагодувати рабів або хоча б доглянути за ними. Утім, більшість із них уже не потребувала ніякого догляду. Лише дехто залишився живий, але й ті, наскільки я міг розгледіти, були уражені хворобою. Сам я так і не заразився, напевно завдяки тому, що мав на той час завидне здоров’я, що рятувало мене від усіляких застуд і недуг. До того ж їжа моя була набагато кращою. Але я відчував, що довго не протягну. Закутий у ланцюги серед жахливої плавучої труни, я мріяв про смерть, як про солодке позбавлення від усіх цих жахів і страждань.

Так минув ще один день, такий само задушливо-спекотний. Настала ніч, сповнена диких криків і хрипіння вмираючих. Але мені все ж таки вдалося заснути, і уві сні я бродив з коханою берегом рідного Уейвні.

Під ранок мене розбудив брязкіт заліза. Розплющивши очі, я побачив, що кілька іспанців при світлі ліхтарів збивають кайдани з усіх рабів підряд — і з мертвих, і з живих. Звільнивши тіло раба від ланцюгів, вони накидали на труп або на вмираючого мотузяну петлю, а потім ті, хто був нагорі, витягували його через люк на палубу. Після цього за бортом чувся важкий сплеск, що завершував справу. Я зрозумів, що іспанці вирішили викинути всіх рабів у море через брак води в надії, що це, можливо, врятує від зарази тих, хто ще був живий.

Іспанці посувалися до мене все ближче. Між ними і мною залишилося тільки двоє темношкірих рабів, один мертвий, а другий живий; після них була моя черга. Я роздумував, що робити далі: сказати, що я здоровий, що хвороба мене не зачепила, і вимолити собі життя чи підкоритися і опинитися за бортом? Мені дуже хотілося жити, але я поклав собі не робити ані найменших зусиль і зустріти смерть, як милосердну рятівницю. До того ж я знав, що будь-яка моя спроба зберегти життя наперед приречена на невдачу. Іспанські моряки збожеволіли від страху і думали лише про те, щоб якнайскоріше позбутися рабів, які вимагали води і, найголовніше, були, на їхню думку, джерелом зарази. Тому я прочитав усі молитви, які тільки міг пригадати, і приготувався до смерті. Але яка не була тверда моя душа, бідна плоть здригалася, налякана близьким кінцем і тим незвіданим, що на неї чекало.

Відправивши нагору мого ще живого сусіда, прикованого поряд, іспанці узялися за мене. Напівголі матроси трудилися затято, прагнучи покінчити з ненависною роботою. Вони обливалися потом і, щоб не втратити свідомість, раз по раз ковтали виноградну горілку.

— Цей теж ще живий і, схоже, не хворий, — промовив один моряк, збиваючи з мене кайдани.

— Живий він чи мертвий, кінчай з ним швидше! — злобно озвався іспанець, і я упізнав того офіцера, якому був відданий у рабство. — Цей англійський собака приніс нам нещастя. У нього лихе око. За борт його! Хай там спробує зурочити акул!

— Правильно, — відповів моряк і останнім ударом звільнив мене від ланцюгів. — Коли залишається по кухлю води на брата, гостей пригощати нічим: їх виставляють за двері. Молися, англійцю, і хай твої молитви допоможуть тобі більше, аніж усім на цьому клятому кораблі. Ось тобі зілля, щоб полегшити кінець, — його залишилося більше, ніж води.

З цими словами він простяг мені свою флягу. Я жадібно припав до неї і почав пити великими ковтками. Горілка додала мені снаги. Іспанці обв’язали мене мотузкою, подали команду і взялися тягти, і я завис під відкритим люком.

Цієї миті світло ліхтаря впало на офіцера, що наказав викинути мене за борт, і я прочитав на його обличчі вирок, який був зрозумілий для будь-якого лікаря.

— Прощавай! — сказав я йому. — Напевно, ми скоро зустрінемося. Про що ти клопочешся, дурню? Краще відпочинь, бо моровиця уже зачепила тебе. Через шість годин ти помреш!

Почувши мої слова, він аж занімів од жаху. Потім з його горлянки посипалися страшні прокльони; він розмахнувся молотком і ледь не завдав мені удару, який поклав би край усім моїм стражданням. Але цієї миті мене витягли нагору.

Наступної миті мотузку відпустили, і я гепнувся на палубу. Поряд зі мною стояли двоє чорношкірих — їхнім обов’язком було скидати в море нещасних рабів, — а позаду них із виснаженим після недавньої хвороби обличчям сидів у кріслі Хуан де Гарсіа і обмахувався своїм сомбреро: ніч була дуже задушливою.

Він одразу упізнав мене при місячному сяйві і звернувся до мене:

— Що я бачу? Ти усе ще тут і все ще живий? Бачу, ти справді молодчага; я гадав, що ти вже здох або подихаєш. Якби не цей клятий мор, мені довелося б самому про це поклопотатися, але врешті-решт все склалося на краще. Я матиму неабияке задоволення, відправивши тебе до акул, кузене Вінґфілде. Це буде єдиний успіх за наше плавання, але він винагородить мене за все відразу. Отже, ти подався за моря, щоб помститися мені, чи не так? Ну що ж, я сподіваюся, що ти непогано провів тут час. Обстановка була, правда, скромною, зате який сердечний прийом тобі влаштували! Але — на жаль! — гість нас полишає, і треба його провести. На добраніч, Томасе Вінґфілде! Якщо зустрінеш свою матінку, скажи їй: я жалкую про те, що мені довелося її заколоти, бо вона була єдиною істотою, яку я любив. Ти, напевно, гадаєш, я приїхав для того, щоб її убити? Ні. Вона сама мене змусила, і я це зробив, рятуючи своє власне життя. Якби я її не убив, не бачити б мені Іспанії! У неї була надто гаряча кров, і вона не дала б мені піти живому. Схоже, що і в твоїх жилах тече та сама кров, інакше ти б не думав так багато про помсту. На жаль, це не довело тебе до добра!

Тут він замовк і знову почав обмахуватися своїм ширококрисим сомбреро.

Навіть тої миті, коли я стояв на краю безодні, гаряча кров закипіла в мені від цих мерзенних глузів. Так, де Гарсіа міг, звичайно, торжествувати! Я гнався за ним слід у слід, і що з цього вийшло? Ще трохи, і він відправить мене до акул. Та все ж я постарався йому відповісти гідно.

— Доля проти мене, де Гарсіа, — сказав я. — Але якщо в тобі залишилася хоч крапля мужності, дай мені шпагу, і ми закінчимо нашу суперечку раз і назавжди. Я знаю, ти ослаб після хвороби, але і я не сильніший за тебе після всіх ночей і днів, проведених у вашому пеклі. Отже, сили рівні, де Гарсіа.

— Можливо, кузене, цілком можливо! Але чого нам битися? Чесно кажучи, я двічі сплохував тільки через те, що мене бентежило пророцтво, буцімто зустріч із тобою стане моїм кінцем. Отож я й вирішив податися у більш теплі краї. Але тепер ти й сам бачиш, як безглуздо вірити в пророцтва. Я хоча й перехворів, однак живий і вмирати не збираюся, а ти — вибач мені за нагадування, — можна сказати, труп. Якщо хочеш передати зі мною яке-небудь прохання, кажи, бо час не жде. Ми повинні очистити трюм до світанку.

— Я тебе ні про що не прошу, де Гарсіа, — відповів я. — У мене є доручення. Гра ще не закінчилася. Нехай я помру, але помста моя житиме, бо я доручаю її Богові, і це слід було зробити одразу. Можливо, ти й проживеш ще кілька років, але куди ти подінешся від його помсти?

— Годі базікати, кузене, — промовив він із презирливою усмішкою. — Теж мені проповідник. Що ти там торочив про доручення? Кажи швидше! Часу обмаль! Хто міг послати звістку вигнанцю?

— Ізабелла де Сигуенса, яку ти спокусив і кинув, — відповів я. Де Гарсіа схопився на рівні і зупинився переді мною.

— Що з нею? — запитав він гарячково.

— Ченці замурували її живцем разом із дитиною.

— Замурували живцем? Мати Божа! Звідки ти це знаєш?

— Я випадково був при цьому, от і все. Вона просила розповісти тобі про те, як вони вмирали, вона і дитя, про те, що вона нікому не відкрила твого імені і померла, люблячи і простивши. Більше вона нічого не сказала, але я хочу дещо додати. Хай образ цієї нещасної і моєї матері переслідують тебе вічно, хай вони переслідують тебе у житті і на тому світі, навіть і в пеклі!

Де Гарсіа на мить затулив обличчя долонями, але потім повалився в своє крісло і гукнув чорношкірим:

— Кінчайте з цим рабом! Чого ви зволікаєте?

Негри підійшли до мене, проте я не мав наміру даватися їм у руки. Я намислив примусити і де Гарсіа розділити зі мною мою долю. Рвонувшись уперед, я ухопив його і стягнув з крісла. Лють і відчай подвоїли мої сили. Мені вдалося підняти його на рівень фальшборту, але на цьому все скінчилося. Чорношкірі матроси схопили мене і вирвали негідника з моїх рук. Я зрозумів, що всьому кінець. Не чекаючи, поки негри порубають мене своїми тесаками, я сам стрибнув у море.

Розум підказував мені, що в моєму становищі краще було б потонути відразу. Я вирішив, що не стану чинити опору і піду на дно. Проте сила життя виявилася сильнішою; ледве опинившись у воді, я поспішив випірнути і поплив уздовж борту корабля, прагнучи триматися в тіні, бо побоювався, щоб де Гарсіа не наказав доконати мене пострілом з лука або з мушкета. Саме цієї миті згори пролунав його голос:

— Тепер-то він напевно подох! Але пророцтво все ж таки мало не збулося. До дідька, скільки страху я натерпівся через це щеня!

Я плив і лаяв себе за те, що не загинув відразу. На що мені було сподіватися? Якщо навіть жодна акула не зазіхне на мене, я зможу протриматися так у воді годин шість-вісім, а потім все одно потону. Який же сенс боротися і марнувати сили? Проте я продовжував неквапно плисти. Після смердючого задушливого трюму дотик свіжої води і чисте повітря були для мене як вино і їжа. Кожний помах рук збільшував мої сили.

Я вже відстав від корабля ярдів на сто, і з палуби вже навряд чи хтось міг мене розгледіти, але я все ще чув важкі сплески кинутих за борт трупів і пронизливі крики останніх, ще живих, рабів. Я озирнувся навсібіч. Неподалік погойдувався на хвилях якийсь предмет. Я підплив ближче і з радістю виявив, що це велика бочка, скинута з корабля. Вона трималася сторч.

Мені вдалося учепитися за верхній край бочки, і я побачив, що вона наполовину заповнена зіпсованими прісними коржиками; напевно, тому її і викинули в море. Ця маса гнилого тіста, немов баласт, утримувала бочку на поверхні, не даючи їй перекинутися. Я подумав, що коли мені вдасться забратися в бочку, акули хоча б на якийсь час будуть мені не страшні. Але як це зробити? І раптом щось примусило мене обернутися. Усі думки вмить вилетіли з моєї голови. Оддалік я помітив плавець акули, яка мчала просто на мене. Жах охопив мене, відчай додав сили і кмітливості. Одним ривком я вистрибнув з води, вхопився за край бочки і впав досередини, підігнувши коліна.

Як пощастило мені здійснити цей стрибок, і досі не можу збагнути. Проте несподівано знайдений мною човен був готовий піти на дно під тягарем цвілих мокрих коржиків, мого тіла і води, яка залилася всередину, коли я нахилив бочку. Краї виступали над поверхнею всього на якийсь дюйм. Я зрозумів, що досить одного сплеску, і бочка піде на дно. А плавець акули, був уже зовсім близько. Ще трохи, і вона з розгону ткнулася носом об дерево, і бочку добряче струсонуло.

Я почав гарячково вичерпувати воду руками. Краї бочки майже зрівнялися з водою. Коли, нарешті, вони трохи піднялися, акула, розлючена тим, що упустила здобич, перекинулася набік, і я почув, як її зуби проскреготали по дерев’яних клепках і залізних обручах бочки. Бочка закрутилася на місці, і хвиля знову захлеснула її. Я вичерпував воду як скажений. Якби акула напала ще раз, я б напевно загинув, але, мабуть, дерево і залізо не припали їй до смаку. Акула віддалилася, проте ще довго я бачив, як її плавець крає морську гладінь.

Спочатку, поки води було багато, я вихлюпував її жменями, потім зняв чобіт І пристосував його замість черпака. Коли краї бочки піднялися дюймів на дванадцять, мені довелося зупинитися; я боявся, що, коли вичерпаю всю воду, бочка перекинеться. Тепер можна було, нарешті, передихнути. Але тут мені спало на думку, що всі мої зусилля марні, бо я все одно або потону, або загину від спраги, і я гірко нарікав на свою легкодухість, яка тільки затягувала і примножувала мої страждання.

У відчаї я звернувся до небес, і молився так щиро і гаряче, як ніколи. Незабаром до мене повернулася надія і якийсь дивний спокій. За останні кілька днів страшна небезпека загрожувала мені тричі: під час корабельної аварії, у трюмі корабля, де я міг померти з голоду і від мору, і ось тепер, коли на мене чигали люті акули. Але я був упевнений, що й цього разу все обійдеться. Адже не для того я двічі уникав біди, коли інший би вже напевне загинув, щоб на третій раз померти так жалюгідно! І ось, хоча в моєму становищі всяка надія була безумством, я знову почав сподіватися. Не скажу, що ця благодать впала на мене згори. Мабуть, у мені було тоді надто багато жаги до життя, і я просто не міг повірити, що скоро помру.

Поступово я настільки збадьорився, що став навіть помічати красу ночі. Океан був тихий, як ставок; жоден подих вітру не зачіпав його гладіні. Місяць уже заходив, і все небо всипали незліченні, дивовижно яскраві зорі, яких не буває в Англії. Але й вони почали бліднути, небо на сході зарожевіло, і незабаром перше проміння сонця визирнуло з-за обрію. Над водною гладінню піднявся густий туман, у якому на відстані п’ятдесяти ярдів нічого не було видно. Десь із годину я плив навмання. Лише коли сонце піднялося вище, туман розвіявся, і я помітив, що мене віднесло від корабля досить далеко: на горизонті виднілися тільки верхівки його щогл, а потім і вони зникли. Уся поверхня океану очистилася; тільки з одного боку невідь-чому над самою водою зависла вузенька смужка не то туману, не то пари.

Сонце пекло дедалі нещадніше, завдаючи мені жорстоких мук. Окрім кількох ковтків горілки я нічого не пив уже цілу добу. Не стану описувати усіх моїх страждань. Година спливала за годиною, а я все ще стояв у своїй бочці, знемагаючи від спраги, з непокритою головою під пекучим промінням тропічного сонця, сліпучий блиск якого віддзеркалювався в гладіні океану. Часом мене охоплювала нестерпна слабкість, і кілька разів я мало не вивалився в море. Нарешті я впав у якесь забуття, з якого мене вивели плескіт хвиль і пташині голоси.

Підвівши голову, я з подивом і нестримною радістю побачив, що дивна вузенька смужка туману насправді виявилася низьким берегом. Приплив швидко ніс мене до мілини в гирлі великої річки. Численні чайки з криком кружляли над тим місцем, де при злитті прісної і солоної води вигравали риб’ячі зграї. Ось одна чайка вихопила з води рибину не менш як три фунти і хотіла піднятися вгору, але тягар виявився для неї заважким. Тоді вона узялася довбати рибу дзьобом по голові, поки не оглушила, а потім почала роздирати її на шматки. У цей час бочка підпливла до неї зовсім близько, і, зробивши зусилля, я ухитрився вихопити у чайки її здобич. Через хвилину я вже пожирав тріпотливу рибину. Це може видатися огидним, але жодного разу в житті я не їв з таким апетитом і жодна страва мені так не смакувала!

Оскільки води у мене не було, я з’їв скільки міг, а рештки риби сховав у кишеню камзола. Думки мої снувалися довкола прибою, що ревів на мілині. Було ясно, що в бочці перетнути смугу бурунів неможливо, отож я перекинувся разом з бочкою у воду, а коли вона спливла, сів на неї верхи. У смузі прибою мене ледве не скинуло, проте припливна хвиля швидко несла бочку вперед, буруни незабаром залишилися позаду, і я опинився в гирлі великої річки.

Тут доля ще раз усміхнулася мені: я виловив з води добрячий дрючок і тепер міг веслувати. За допомогою цього “весла” мені вдалося спрямувати мою посудину до густо порослого очеретом берега, на якому трохи віддалік стіною стояли розлогі дерева з кетягами крупних горіхів у зелених кронах.

Так, простирчавши у своїй бочці десь близько десяти годин, я благополучно висадився на берег. У цьому мені теж допоміг випадок, бо річка буквально кишіла огидними крокодилами, або, інакше, алігаторами. Але тоді я навіть не підозрював про їхнє існування.

Я досяг землі саме вчасно, бо коли я підпливав до берега, почався відплив, який разом із течією річки поніс мене знов у відкрите море. Якби я запізнився хоч трохи, я б уже не вибрався. Останні десять хвилин мені довелося напружувати всі сили, щоб примусити бочку рухатися вперед. Нарешті я завважив, що піді мною глибина не досягає і чотирьох футів, зіскочив з бочки і убрід дістався мілини. Тут я впав долілиць на пісок і подякував Богові за чудесний порятунок.

Проте невдовзі спрага охопила мене з новою силою і змусила стати на ноги. Я побрів угору берегом річки, поки не натрапив на калюжку дощової води. На смак вона виявилася прісною і свіжою, і я припав до неї, обливаючись сльозами радості.

Я пив і пив доти, доки для води ще лишалося місце. Тільки той, хто побував у таких бувальцях, знає, яка смачна прохолодна чиста вода!

Напившись, я вмився, дістав з кишені рештки риби і доїв усе. Ця трапеза мене підкріпила, проте я був настільки змучений, що тут же влігся в затінку під якимось кущем із білими суцвіттями і поринув у сон.

Коли я розплющив очі, була вже ніч. Напевно, я проспав би ще чимало годин, якби не відчув, що моє тіло болить і нестерпно свербить. Нарешті мене так допекло, що я схопився на ноги, як опечений, проклинаючи все на світі. Зопалу я ніяк не міг зрозуміти причину своїх мук, але потім помітив, що наді мною літають хмари комашні, що тонко дзуміла, опускаючись на мою шкіру. Вони смоктали з мене кров і одночасно впускали отруту в ранки. Іспанці називають цих підлих кровопивців москітами. Ще гіршими були комахи завбільшки з шпилькову головку. Вони накидалися сотнями, упивалися, немов бульдоги, глибоко в тіло так, що потім залишалися виразки, які довго ятрилися. Ці створіння є різновидом дрібних кліщів. Окрім них, була ще сила-силенна різних мучителів, що відрізнялися одне від одного розмірами і зовнішнім виглядом, проте мали спільну особливість: усі смоктали кров і всі були отруйні.

Цілу ніч я змагався з цією напастю і мало не збожеволів. У мене не було ні миті спокою! Уже перед світанком я кинувся до річки і занурився у воду, сподіваючись хоч трохи полегшити свої страждання, але не пролежав і кількох хвилин, бо поряд зі мною виповз із мулу величезний крокодил. Ніколи ще я не бачив такого огидного і страшного чудовиська і, звичайно, як обпечений, вискочив на берег, де мене негайно із дзижчанням обліпили міріади кровопивців…

Але годі про цих мерзенних комах!