Томас стає багатієм

Протягом кількох місяців ми більше нічого не чули ні про де Гарсіа, ні про Ізабеллу де Сигуенса. Обидва зникли, не залишивши слідів, і всі наші пошуки були марні.

Я повернувся до свого колишнього життя помічника Фонсеки і знову почав з’являтися в багатому товаристві як його племінник. Але відтоді, коли я бився на дуелі, здоров’я мого господаря дедалі гіршало й гіршало через важку хворобу печінки, яка не піддавалася ніякому лікуванню. Через сім місяців він уже не міг вставати з ліжка і говорив понад силу. Проте Фонсека зберіг повну ясність розуму, іноді навіть приймав деяких клієнтів, що приходили до нього за порадою. Але тінь смерті вже торкнулася його, і він сам це розумів.

З кожним днем Фонсека дедалі більше і більше прихилявся до мене. Він полюбив мене всією душею, немов рідного сина, а я, зі свого боку, робив усе можливе, щоб хоч трохи полегшити його страждання: інших лікарів він і близько до себе не підпускав.

Одного разу, відчуваючи, що смерть його вже не за горами, Андрес де Фонсека висловив бажання переговорити з нотаріусом. Той прийшов і зачинився наодинці з моїм господарем.

Через якийсь час Фонсека послав за мною. Він був дуже слабкий, але настрій мав бадьорий.

— Підійди ближче, племіннику, — лагідно почав він. — Ти знаєш, що я сьогодні робив?

Я похитав головою.

— Ну так я тобі скажу — я склав заповіт. Адже після мене щось залишиться, не так уже й багато, але хоч дещиця.

— Ні слова про заповіт! — заблагав я. — Ви проживете ще багато років, повірте!

Фонсека гірко усміхнувся.

— Погано ж ти про мене думаєш, племіннику, якщо вважаєш, що мене можна так легко обдурити! Я скоро помру, ти сам це знаєш, але смерті я не боюся. В житті я був удачливий, але нещасливий, бо юність мені скалічили, — тепер це вже неважливо. Історія стара, і нічого її згадувати. У житті я робив і зло, і добро. Я коїв зло, бо спокуси бували інколи дуже сильні, і я не міг опанувати свою натуру; я робив і добро, бо мене спонукало до цього серце. Але тепер усе скінчено. І смерть по суті зовсім не така вже й страшна штука, якщо пригадати, що всі люди народжуються, щоб померти, як і решта живих істот. Все інше — брехня, але в одне я вірю: є Бог і він куди милосердніший од тих, хто примушує нас у нього вірити.

Тут Фонсека зупинився, щоб зібратися на силі.

— Часу в мене обмаль. Я говорив про свій заповіт. Тож слухай, племіннику. Окрім певної невеликої суми для бідних, всі мої статки я заповів тобі.

— Мені?! — неабияк подивувався я.

— Авжеж, тобі. А чом би й ні? У мене немає близьких, а тебе я полюбив, хоча гадав, що вже не зможу нікого полюбити. Я тобі вдячний: ти довів мені, що серце моє не змертвіло.

Я хотів подякувати, але Фонсека увірвав мене:

— Тобі дістанеться близько п’яти тисяч золотих песо, або дванадцять з лишком тисяч англійських фунтів — себто сума цілком достатня, щоб такий молодик, як ти, зажив безбідно, навіть удвох із дружиною. В Англії це напевно буде неабияка маєтність. Отож тепер батько твоєї нареченої не буде заперечувати проти вашого весілля. Окрім того, тобі дістанеться мій будинок з усім його збіжжям. Срібло, а головне — книги теж коштують чимало; раджу їх зберегти. Усе це перейде до тебе згідно із законом, усіх формальностей дотримано, і ніхто не зможе оскаржити твоїх прав. Передчуваючи свій кінець, я наперед зібрав усі мої гроші — значна частина золота лежить у скриньках у потаємній ніші он у тій стіні, ти про неї знаєш, племіннику. Я б залишив тобі набагато більше, якби зустрів тебе кілька років тому. Але тоді я думав, що дуже розбагатів, спадкоємців у мене не було, і я тринькав гроші, як сам хотів: допомагав усім бідним, пригрівав усіх бездомних і страждальців. Слухай, Томасе Вінґфілде! Чимала частка цього золота — плід людської дурості і безпутства, платня за людські слабкості і гріхи. Постарайся ж використати його як годиться — для справедливості і свободи. Хай воно піде тобі на користь, і хай воно часом нагадує тобі про мене, старого іспанського пройдисвіта, поки ти сам не залишиш його своїм дітям або жебракам. А зараз іще одне. Якщо можеш, приборкай свою вдачу і не переслідуй більше Хуана де Гарсіа. Бери свій скарб, вирушай з ним до Англії, одружуйся зі своєю коханою і живи з нею щасливо, як тобі хочеться! Подумай, хто ти такий, щоб узяти на себе помсту цьому негіднику? Облиш його! Він сам наверне на себе відплату. Інакше тобі доведеться зазнати чимало труднощів і небезпек, а скінчитися це може тим, що ти втратиш і життя, і любов, і все своє надбання.

— Але ж я присягнувся його вбити! — палко заперечив я. — Хіба можу я порушити цю клятву і спокійно сидіти удома, зганьблений?

— Хтозна! Тут я тобі не суддя. Роби що хочеш, але пам’ятай: якщо ти вчиниш по-своєму, може статися так, що ти будеш зганьблений ще більше. Ти з ним бився, і він від тебе втік. Не будь же дурнем і залиш його у спокої. А зараз нагнися і поцілуй мене. Прощавай! Я не хочу, щоб ти бачив, як я вмиратиму, а смерть моя вже зазирає мені в очі.

Я нагнувся і поцілував його в чоло. Сльози ринули мені з очей. Тільки зараз я зрозумів, як сильно його любив: мені здавалося, що вмирає мій рідний батько.

— Не плач, синку, — промовив Фонсека. — Усе наше життя — розлука. Колись у мене був син, такий самий, як ти, і не було нічого страшнішого за наше прощання. А зараз я йду до нього, бо він не може дійти до мене. За чим же плакати? Прощавай, Томасе Вінґфілде! Хай тебе Бог береже. А зараз — іди.

Тієї ж ночі на світанні Андреса де Фонсеки не стало. Мені сказали, що він помер при повній свідомості, шепочучи ім’я свого сира, про якого заговорив зі мною тільки в останню годину.

Я так ніколи і не дізнався, що ж сталося з його сином і з самим Фонсекою. Я не знайшов ані найменших слідів про нього ні в книгах, ні в документах, які після нього залишилися.

Тільки через багато років опісля його смерті я прочитав усі томи зашифрованих записів Фонсеки: перед смертю він дав мені ключ до шифру. Вони стоять переді мною і зараз, коли я пишу ці рядки. В них я знайшов чимало історій ганьби, горя і злочинів, — про обдурене довір’я, про продану честь, про жорстокість церковників, про людську захланність і торжество любові над смертю. Усього цього вистачило б щонайменше на півсотні великих романів. Але у цій хроніці покоління, що зникло, жодного разу не згадується імені Фонсеки і немає й натяку на його власну історію. Вона втрачена назавжди, і, можливо, це й краще.

Так помер мій найкращий друг і добродійник.

Коли Фонсеку спорядили для похорону, я прийшов востаннє поглянути на нього. Він здавався вмиротвореним і навіть красивим.

У цю мить до мене наблизилася жінка, яка обмивала його, і подала мені два вишукані портрети-медальйони зі слонової кістки: вона знайшла їх на грудях покійного. Ці медальйони й нині у мене. На одному з них зображена голівка жінки з ніжним і задумливим виразом; на другому — обличчя хлопця, прекрасне, але безмежно сумне. Видно, то були мати і син, але більше я про них нічого не знаю.

Наступного дня я поховав Андреса де Фонсеку. Похорон був скромний, так зажадав небіжчик.

З кладовища я повернувся додому, де на мене чекали нотаріуси. Печатки були зламані, документи зачитані, і я став власником усього майна покійного. Відтепер я був багатий!

Але багатство, до якого я так прагнув і яке дісталося мені без жодних зусиль, мене не втішало. Я провів найгіркіший вечір відтоді, як приплив до Іспанії. Печаль і сумніви краяли моє серце, тужлива самотність охопила мене. Але я не знав, що ця сумна ніч до ранку мені здасться ще страшнішою.

Я сидів за столом, коли слуга доповів, що у вітальні якась жінка чекає на мого господаря. “Напевно, клієнтка, яка ще не знає про смерть Фонсеки”, — вирішив я і вже хотів наказати слузі, щоб він її спровадив, але потім подумав, що, може, вона потребує допомоги, і я хоча б вислухаю її і на якийсь час забуду власне горе. Отож до кімнати увійшла висока жінка, закутана в темний плащ із капюшоном, що приховував її обличчя. Я поклонився, всадовив її, але раптом вона схопилася на ноги і промовила швидко:

— Я хотіла бачити дона Андреса де Фонсеку, а не вас!

— Андреса де Фонсеку сьогодні поховали, — відповів я. — У всіх справах я був його помічником і залишився його спадкоємцем. Якщо можу вам чимось допомогти, то кажіть.

— Ви такий молодий, надто молодий, — збентежено відповіла жінка, — а справа ця страшна і невідкладна. Чи можна на вас покластися?

— Це вже на ваш розсуд, сеньйоро.

Подумавши трохи, вона скинула плаща, під яким виявилася одіж черниці.

— Слухайте, — сказала вона. — Цієї ночі на мене ляже ще чимало клопотів, і я насилу увірвала часину, щоб прийти сюди задля милосердя. Я не можу повернутися з порожніми руками, отож мені доведеться вам повірити. Але спочатку присягніться ім’ям Божої матері, що ви мене не зрадите.

— Даю вам слово, — відповів я.

— У мене велике горе. Мені потрібна найсильніша отрута. Я добре вам заплачу.

— Убивцям я не посібник, — заперечив я. — Для чого вам знадобилася отрута?

— О, я бачу, що мені доведеться розповісти все. Цієї ночі в нашому монастирі повинна вмерти одна жінка, майже дівчинка, юна і гарна. Вона порушила обітницю і сьогодні вночі помре разом зі своєю дитиною. Вона, вона… о Господи! їх замурують живцем у стіну монастиря, який вона осквернила. Такий вирок, і його неможливо ні відмінити, ні пом’якшити. Я ігуменя цього монастиря — не питайте ні мого імені, ні як називається монастир, — і я люблю цю грішницю, немов рідну дочку. Тільки завдяки моїм особливим заслугам перед церквою і моїм таємним покровителям мені вдалося добитися для неї вищої милості: перш ніж вирок здійснять, я зможу дати їй чашу з водою, до якої підмішано буде трунок, і змочити отрутою губи немовляти, щоб вони померли швидко. Я зможу це зробити, не беручи на душу гріха. У мене є на це дозвіл. Допоможіть же мені, щоб урятувати цю грішницю від останніх земних страждань.

Заціпенівши від жаху, я марно намагався здобутися на слова, як раптом у мене промайнула страхітлива думка.

— Цю жінку звуть Ізабелла де Сигуенса? — запитав я.

— Так, — відповіла ігуменя, — це її світське ім’я, хоч я й не розумію, звідки вам це відомо.

— У цьому будинку відомо багато про що, матінко. Скажіть, чи можна її врятувати за допомогою грошей або якихось обіцянок?

— Немислимо: вирок затверджений трибуналом милосердя. Вона має померти за дві години. Ви дасте мені отруту?

— Я зможу її дати лише в тому разі, якщо буду впевнений в її призначенні. Звідки я знаю, може, ви просто вигадали цю історію і скористаєтеся отрутою у такий спосіб, що мені потім доведеться відповідати перед законом! Я дам її вам тільки за однієї умови: я повинен бачити сам, як ви її використовуєте.

Ігуменя роздумувала якусь мить, потім промовила:

— Добре: моє відпущення прикриє і цей гріх. Але вам доведеться вдягти чернечу рясу, бо ті, хто виконує вирок, не повинні здогадатись ні про що. Проте інші знатимуть, і я попереджаю: якщо ви проговоритеся, на вас чекає сувора кара. Церква жорстоко помщається тим, хто видає її таємниці, сеньйоре.

— Коли-небудь ці таємниці самі помстяться за себе церкві, — з гіркотою відповів я. — А зараз мені потрібно знайти відповідний засіб. Він має подіяти швидко, але не надто, інакше ваші пси побачать, що здобич від них вислизнула, перш ніж закінчать свою диявольську справу. Ось це нам підійде, — і я показав їй флакон, який вийняв зі скриньки, де зберігалися слоїки з отрутою. — Ходімо, матінко, вчинимо милосердне діло.

Ми вийшли з дому. Швидко залишивши позаду людні вулиці, ми опинилися в старій частині міста і спустилися до річки. Тут ігуменя показала мені човен, який чекав біля пристані. Ми Попливли вгору за течією. Через якусь милю човен наблизився до причалу під високою стіною. Ми зійшли на берег, наблизилися до глухих дерев’яних дверей, і ігуменя тричі постукала. У віконце дверей виглянуло чиєсь обличчя, двері відчинилися, і ми опинилися у великому саду з апельсинових дерев.

— Я привела вас до нашої обителі, — звернулася до мене ігуменя. — Заради вашого ж блага прошу вас про все забути, коли ви зачините за собою ці двері.

Я мовчки озирався навколо. Ось він, цей сирий темний сад! Напевно, тут де Гарсіа зустрів нещасну дівчину, яка мала померти сьогодні вночі.

Ми пройшли садом і опинилися перед дверима в стіні низької будівлі. Моя супутниця знову постукала, двері відчинили, і ми пішли тьмяним вузьким коридором, у глибині якого я розрізнив постаті черниць, що снували туди й сюди, наче кажани. Ігуменя відкрила якісь двері, впустила мене до келії і полишила самого в темряві.

Кілька хвилин я стояв, охоплений суперечливими думками, про які краще не згадувати. Але двері знову відчинилися, і ігуменя ввійшла у супроводі високого ченця, одягненого в білу рясу домініканців. Його обличчя я не міг розрізнити, бо на голові у нього був білий загострений ковпак; крізь прорізи виднілися самі лише очі. Якийсь час чернець розглядав мене при світлі ліхтаря. Потім він заговорив:

— Вітаю тебе, сину мій. Мати ігуменя сповістила мені про тебе. Ти надто молодий для таких речей.

— Якби я був старший, вони б від цього не зробилися приємнішими, святий отче. Ви знаєте, про що йдеться. Мене просили дістати смертельну отруту для деяких милосердних цілей. Я приніс отруту, але я маю переконатися сам, що вона буде використана за призначенням.

— Сину мій, ти дуже підозріливий! Церква не займається вбивствами. Ця жінка має померти, бо гріх її доведений, а останнім часом подібна розбещеність стає надто поширеною. Тому після довгих молитов, роздумів і марних пошуків обставин, що можуть пом’якшити її долю, її засудили до смерті ті, чиї імена надто святі, щоб їх називати. Я ж — на жаль! — тут лише для того, щоб простежити за виконанням вироку з деякими одмінами, які з милості дозволив щодо неї її верховний суддя. Мати ігуменя вже попередила тебе, яка кара чекає на тих, хто видає таємниці церкви?

— Я не з тих, хто розпускає язика, святий отче, і попереджати мене не варто. За цей візит мені мають добре заплатити, бо отрута коштує недешево.

— Не бійся! — відповів чернець із ноткою презирства в голосі. — Назви свою ціну, і тобі заплатять.

— Йдеться не про гроші, святий отче. Я б сам заплатив чимало, щоб тільки не знаходитися тут цієї ночі. Я прошу; щоб мені дали можливість переговорити з дівчиною, перш ніж вона помре.

— Що?! — вигукнув чернець. — Сподіваюся, не ти її спокусив? Якщо це так, ти справді диявол, гідний такої ж долі!

— Ні, святий отче, це не я. Я бачив Ізабеллу де Сигуенса лише одного разу, і ніколи не говорив з нею. Її спокусив не я, але я знаю цю людину. Його ім’я Хуан де Гарсіа.

— Он як? — швидко мовив чернець. — Вона нізащо не хотіла сказати його справжнє ім’я, навіть під загрозою тортур. Нещасна заблудла душа, вона була щира в своїх помилках. Об чім же ти хочеш з нею говорити, сину мій?

— Я хочу у неї дізнатись, куди втік цей чоловік. Він мій ворог, і я переслідуватиму його, як переслідував дотепер. Він заподіяв мені і моїй сім’ї куди більше зла, ніж цій бідній дівчині. Не відмовте мені, святий отче, щоб я міг помститися йому за себе і за церкву.

— Господь сказав: “Мені помста, і аз воздам! ” Але, мабуть, сину мій, Господь вибрав тебе знаряддям своєї помсти. Я дам тобі нагоду поговорити з нею. Одягни оце, — і він простяг мені білу домініканську рясу з каптуром, — і йди за мною.

— Але спочатку треба передати отруту ігумені, бо я не хочу давати її сам. Візьміть цей флакон, матінко, і вилийте його в чашу з водою. Змочіть як слід губи і язик немовляті, а решту дайте матері і простежте, щоб вона все випила. Перш ніж буде встановлена остання цеглина, вони міцно заснуть і більше вже не прокинуться.

— Я це зроблю, — пробурмотіла ігуменя. — Відпущення додає мені сміливості, і я це зроблю в ім’я любові і милосердя.

Я вдягнув рясу, чернець і ігуменя узяли ліхтарі і повели мене за собою.