Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Національна політика




...

Одразу ж хочу застерегти від перегинів чи якихось безглуздих проявів національної нетерпимості і ворожнечі. Ми націоналісти, а не нацисти, тому не може бути й мови про будь-яке зверхнє ставлення до інших народів: ми не вищі й не нижчі, не кращі й не гірші – ми інші. Кожна нація є унікальною, і ми, якщо прагнемо бути культурною передовою нацією, мусимо поважати унікальність кожної національної культури і з розумінням ставитись до її особливостей (звісно ж, якщо вони не заважають нам жити згідно нашої культури і нашого менталітету).

Але поважати чужу культуру жодним чином не означає поступатися їй в догоду власними інтересами. І це ми маємо дати зрозуміти геть усім без винятку етнічним групам, що мешкають на нашій території – занадто вже довго протягом останніх століть користувалися і зловживали нашою толерантністю усілякого роду «гості». Особливо ретельно це треба «пояснити» москвинам, незалежно від того, на чиєму боці вони знаходяться у нинішньому військовому протистоянні України з їхньою історичною батьківщиною. Бо навіть ті, хто наразі захищає Україну, продовжують вважати себе на нашій землі повноправними господарями, відповідно продовжуючи накидати українцям і свою мову, і свою культуру, і свій менталітет, мотивуючи це тим, що їхні предки з дідів-прадідів жили в Україні. А між тим, саме ця категорія українських москвинів не може мати ніякого іншого статусу, окрім нащадків окупантів, з усіма витікаючими з цього наслідками. До речі, цікаво у даному контексті навести приклад «демократичної» Прибалтики, де після відокремлення від СРСР громадянство надавалося лише тим етнічним москвинам, які могли документально підтвердити проживання своїх предків на означеній території до окупації Московією у 1940 р.. То може і нам варто наслідувати цей досвід, надаючи повноправне українське громадянство тільки тим представникам «братнього народу», чиї пращури жили в Україні до 1654 р.? Втім, боюся, що в даному випадку навіть це не допоможе – надто вже звикли москвини панувати на нашій землі. Тому, вочевидь, доведеться їм втлумачувати ці прописні історичні істини у той спосіб, як це робили вояки УПА під час ІІ світової і ще щонайменше десяток років по її завершенні – схоже, що іншої мови москвини просто не розуміють. І доки ми не навчимося діяти так само жорстко і рішуче з тими, хто намагається диктувати нам свої умови у нашому домі, доти не станемо повноцінною, гідною поваги нацією, доти не станемо у себе вдома повноправними господарями, доти не зможемо збудувати власну потужну національну державу.

Бачимо, що зовсім не так поводяться в Україні татари, які, в порівнянні з тими ж москвинами, мешкають на наших теренах вдвічі довше. Не варто також забувати, що Крим фактично є історичною батьківщиною кримських татар – саме тут вони сформувалися як народ. Тож якщо москвинам, що дуже полюбляють пхатися зі своїм статутом до чужого монастиря, можна запропонувати цілком логічний варіант «чемодан – вокзал – Россия», то татар в разі порушення певних норм поведінки навіть послати нема куди. Тому попри минулу ворожнечу і мрійливі погляди татарської еліти та й левової частки всього народу в бік Туреччини, при побудові майбутніх стосунків із кримськими татарами потрібно враховувати як історичні моменти, так і сучасний стан речей, зокрема і вже згадане лояльне ставлення до України в нинішньому протистоянні з Московією, за що кримськотатарський народ, поза сумнівом, заслуговує на велику повагу від українців незалежно від справжньої мотивації цієї лояльності. Не слід забувати і про природний процес асиміляції. Безумовно, українська націократія на початку свого становлення викличе супротив як татар, так і інших етнічних груп, що мешкають в Україні, але чим потужнішу та економічно розвиненішу державу ми будуватимемо, тим слабкішим ставатиме цей супротив і тим швидше триватиме асиміляція, якщо нашій майбутній еліті вистачить розуму зберегти поважне ставлення до всіх народів, не поступаючись власними національними інтересами. До того ж, виважена, справедлива і прозора національна політика є запорукою успіхів і авторитету держави на зовнішньополітичній арені.


...

Щодо протурецької орієнтації кримських татар, то тут, на щастя, не все так однозначно: багато з них щиро вважають своєю батьківщиною Україну, і не тому, що вона слабка і ліберастична, а саме тому, що вона Україна. І цей чинник обов’язково мусить використовувати і посилювати наша націократичні еліта, але борони її Боже від примусового втручання у цей процес, як і в природний процес асиміляції.

Я вже неодноразово відзначав, що Україна не повинна поступатися власними національними інтересами ні кримським татарам, ні решті етнічних груп, що проживають на нашій землі. В чому ж полягають ці національні інтереси? Безперечно, ми повинні враховувати історичні реалії, а тому не може бути й мови про те, щоб ставити під сумнів право цих народів проживати в Україні, вільно розвивати власну культуру, користуватися громадянськими свободами, правами на освіту, працю, соціальне забезпечення тощо: тобто практично всіма правами за винятком одного єдиного – права на участь у державотворчому процесі, бо це є виключним правом українського народу.


...

Якщо ми дійсно прагнемо створити націократичні державу, то мусимо рішуче відкинути демагогію плебсократичних ідеологів і політиків про те, що Україна історично є багатонаціональною. Єдиним корінним народом, що мешкає на теренах України є українці, і цей беззаперечний факт має жорстко лягти в основу націоналістичної ідеології і національної політики української націократії. «Це не демократично», – одразу ж почнуть верещати у відповідь ті ж ліберастичні демагоги. Перепрошую, панове, а що демократично – надавати нащадкам окупантів рівні громадянські права з корінним населенням, історично узаконюючи окупацію і, тим самим, фактично заохочуючи її? Втім, про лицемірність «демократичних» стандартів ми вже неодноразово говорили у цій праці. Бачимо й зараз, як за мовчазної згоди цих «захисників ідеалів демократії» відбувалася анексія Криму і окупація Донбасу Московією. Тож, за їхньою логікою, ми повинні будемо після повернення окупованих територій в лоно України надавати повноправне громадянство нащадкам тих, хто волав на всю горлянку «Крым наш!», хто влаштовувався у черги, щоб змінити українське громадянство на московське, хто ненавидів і продовжує ненавидіти Україну, українців і все українське, нащадкам тих прибічників «русского мира», які привели на нашу землю нову московську орду, які вбивають у Донбасі найкращих синів України, що героїчно захищають її єдність і цілісність ціною власного життя? То заради дотримання «демократичних принципів» оця мразь повинна мати однакові права зі справжніми захисниками Вітчизни? Ні, панове – цього не буде. Гадаю, український народ достатньо розумний (між іншим, це характерна національна риса) і достатньо вже надивився на «принади» плебсократії, і достатньо вже натерпівся від них, аби усвідомити, що будувати здорове суспільство потрібно на зовсім інших засадах. Повторю тезу, висловлену в одному з перших розділів: завдяки ситуації, що склалася у зв’язку з окупацією Московією українських територій і реакцією на поведінку Кремля як чинної української влади, так і світової «демократичної» спільноти, український народ наразі є найбільш вмотивованим для докорінної зміни суспільно-політичного ладу своєї держави. І єдиним у цьому плані варіантом, який може виправдати сподівання українців на істотні позитивні зрушення, є націократія. А в націократичному суспільстві всі чужорідні елементи, що зберегли власну національну ідентичність і не набули ментальних ознак титульної нації, є плебсом. І це стосується всіх без винятку етнічних груп, які компактно проживають на нашій землі.

Цілком можливо, що політичні реалії вимагатимуть від української національної еліти піти на певні компроміси у випадку з кримськими татарами. Це справа політиків, і особисто я не бачу в цьому протиріч, адже компроміс – це невід’ємний інструмент політики. І, на мою думку, здорові сили завжди зможуть знайти спільну мову і відшукати рішення, що влаштовуватимуть обидві сторони і підуть їм на благо. Наприклад, я згоден з можливістю створення кримськотатарських громад і їх повноправної участі у місцевому самоврядуванні Криму. Звісно ж, не йдеться про якусь автономію (це ми вже проходили і бачили, чим воно закінчилось): Україна – унітарна держава, а тому будь-які публічні спроби поставити це під сумнів мають розцінюватися не інакше як державний злочин. Проте, якщо компроміси припустимі у політиці, то вони в жодному разі не припустимі в ідеології – це початок кінця, бо підриває національні інтереси на рівні головних засад розвитку нації і держави.

Але прошу не забувати, що нація – поняття насамперед ментальне, а тому з вузькоетнічним підходом у націоналізмі має бути покінчено раз і назавжди. Тому відсторонення від участі у державотворенні стосується лише вищезгаданих груп компактного проживання, в яких зберігаються власні національні традиції (культурні, мовні, релігійні), а, отже, природний процес асиміляції відбувається значно повільніше, якщо відбувається взагалі. І зовсім інша справа – окремі представники національних меншин, які залишили свій національний осередок і мешкають серед українців – тут потрібен індивідуальний підхід у кожному випадку. Звісно ж, будь-яке обмеження громадянських прав ні в якому разі не повинно зачіпати тих інородців, що воювали за Україну або ж мають перед нею інші особливі персональні заслуги. Навіть якщо ці люди не мають українського менталітету, їх не так вже й багато, щоб істотно вплинути на державотворчий процес, а з іншого боку, невеличка ідейна конкуренція лише сприятиме прогресу нації і держави, не даючи застоюватися і самоконсервуватися ні самій ідеології, ні її виразнику – нашій національній еліті.

Другим болючим питанням національної політики, також пов’язаним із кримськими татарами, є демографічна проблема. Частково ми вже говорили про це у розділі «Духовність», ісламські народи традиційно мають багатодітні родини, тож висока народжуваність татар несе безпосередню загрозу кількісному етнічному домінуванню українців в Україні. Це – національна небезпека найвищого рівня, а тому українська держава має вжити рішучих заходів, спрямованих на виправлення ситуації і усунення означеної загрози, задіявши регуляторні функції за можливості економічного характеру. Це питання бажано обговорити і узгодити з кримськотатарською національною елітою, яка повинна поставитися до даної проблеми з розумінням для подальшого дружнього співіснування наших народів і уникнення міжнаціональних конфліктів.

Взагалі, українська влада мусить тримати демографічну ситуацію під постійним контролем, пильно відстежуючи і вчасно реагуючи на будь-які негативні тенденції. Але діяти треба дуже виважено і обережно, з максимальною повагою до інших народів та їхніх інтересів, не поступаючись при цьому власними. Я чудово усвідомлюю, що це надзвичайно тонка межа, балансуючи на якій дуже важко втримати рівновагу, і це значно простіше сказати, ніж зробити. Адже національні меншини (і особливо кримськотатарська) є по суті міною сповільненої дії, вибуховий механізм якої будь-що намагатимуться ввімкнути наші зовнішні вороги, аби знищити українську націократію. І якщо (а точніше – коли) ми врешті остаточно подолаємо і мовну, і духовну, і ідеологічну, і економічну проблеми і створимо потужне найсучасніше військо, що в поєднанні унеможливить силовий сценарій зміни націократичного ладу як зсередини країни, так і ззовні, позбавивши інструментів внутрішньої і зовнішньої пропаганди і маючи змогу відбити будь-яке іноземне вторгнення, компактно проживаючі на нашій землі національні меншини завжди являтимуть собою шпаринку для проникнення зовнішніх впливів. Саме тому я й наполягаю на якомога тісніших зв’язках української еліти з елітами згаданих національних меншин: це допоможе відстежувати тенденції і процеси, що відбуваються в інородних національних осередках, що полегшить завдання утримувати їх під контролем.

Розібравшись нарешті з особливостями майбутніх стосунків українського керівництва з так званими групами компактного проживання інших етносів, перейдемо до розгляду наступної категорії чужорідних елементів – емігрантів. Нагадаю, ми вже зачіпали це питання у третьому розділі. Нині в Україні усілякого роду біженців і тих, хто приїхав «робити бізнес» (а точніше – попросту торгувати), тобто брати участь у розподілі матеріальних благ, не беручи участі у їх створенні – фактично паразитуючи на українцях, налічується близько 7 млн. (причому приблизно така ж кількість українців вимушена шукати за кордоном кращої долі і засобів для існування). Зачепившись в Україні, вони тягнуть сюди свої сім’ї, родичів та знайомих, створюють спершу невеличкі національні осередки, які поступово і невпинно розростаються. Ці інородці займають певні доходні ніші ринку праці і комерційних структур, витісняючи з них українців і використовуючи останніх в якості грубої дешевої робочої сили. Таким чином українці опиняються на власній землі у підпорядкованому становищі до непроханих «гостей». Такому положенню речей сприяє і той факт, що в рідних країнах «прибульців» панує пріоритет родових цінностей, що формує відповідну ментальність місцевих народів. Відтак, сила їх менталітету значно переважає силу менталітету українського в його нинішньому стані – менталітету, що базується на пріоритеті «загальнолюдських» цінностей, вихованого християнською і ліберастично-плебсократичною ідеологією.

Також не варто забувати, що далеко не всім емігрантам вдається знайти своє місце в легальному секторі працевлаштування, завдяки чому зростає як вулична, так і організована злочинність, погіршуючи й без того складну криміногенну ситуацію в країні. Я вже не кажу про те, що сама по собі цифра в 7 млн. (а це складає близько 15% населення України) несе загрозу демографічної катастрофи, особливо враховуючи традиційно високу народжуваність вихідців із Закавказзя, Середньої та Південно-Східної Азії, якими є переважна більшість означених емігрантів.

Чи повинно керівництво майбутньої України і сам український народ миритися з цією сумною картиною? Якщо пустити даний процес на самоплив, не може бути й мови про створення національної української держави, бо з огляду на сьогоднішнє співвідношення і наявні тенденції за кілька десятків років етнічні українці перетворяться на власній землі з домінуючої нації на національну меншину. Тому націократична українська влада мусить одним зі своїх перших кроків жорстко і рішуче зайнятися екстрадицією всіх інородних елементів, що не мають законного права на проживання в Україні. Так, панове, це не «демократично», але ми й не збираємось будувати «демократію», надто ж за зразком країн Європи та Північної Америки. До речі, до яких плачевних наслідків призвела ліберастична національна політика цих країн, я докладно писав у статті «Троянський кінь для арійських народів».

Але при цьому, чітко спрямувавши вектор національної політики на захист національних інтересів українців і очищення від засилля іноземного непотребу, ми не повинні бездумно відкидати і позитивний досвід «демократичних» держав у питаннях еміграції. Я маю на увазі, насамперед, залучення найкращих представників до праці (і навіть проживання, а подекуди з наданням повноправного громадянства) в Україні – науковцям, митцям, провідним фахівцям окремих галузей. Адже українське національне керівництво має бути достатньо далекоглядним, аби вітати все, що приносить користь і сприяє подальшому розвитку нашої держави і народу. Навіть з генетичної точки зору приплив свіжої крові (а тим більше, якщо це кров кращих представників різних етносів) завжди дає позитивний ефект, про що свідчить вся історія людства. А тому ми зобов’язані рішуче відмежуватися від недолугих нацистських теорій «чистоти арійської раси».

На відміну від нинішніх провідників псевдонаціоналістичних псевдопартій, таких як вже неодноразово згадане ВО «Свобода», які вишукують (переважно у своїх політичних опонентах) сліди чужинських генів, ми маємо, навпаки, шукати, знаходити і активувати в чужинцях українське – і перш за все це мають бути ментальні ознаки, пошана і прийняття українських цінностей, прагнення жити в українському середовищі, служити Україні та українцям, і вже в другу чергу – етнічна належність і наявність української крові. Ми повинні розуміти, що навіть чистокровний іноземець, що живучи в Україні поміж українців і сповідуючи наші національні цінності, дасть нашій землі нащадків-українців через цілком природний у такій ситуації шлюб. Отже, попри так званий «арійський ген», про який ми вели мову в розділі «Духовність», ми маємо шукати те, що нас об’єднує, а не те, що нас роз’єднує. І, повторюю, вузьколобому суто етнічному підходу в націоналізмі необхідно покласти край раз і назавжди. Проте, вимушений застерегти і від занадто ліберального ставлення до етнічно чужорідних елементів, властивого «демократичному» світогляду – адже національна стратегія держави мусить бути спрямована насамперед на збереження і домінування українського генофонду як головного природного носія української ментальності.

Говорячи про залучення певної категорії іноземців до проживання в Україні, а також про іноземців, які з тих чи інших причин, за тих чи інших обставин мешкають або бажають мешкати в Україні, приходимо до необхідності висвітлення ще однієї непростої складової національної політики – міжетнічних шлюбів. Взагалі потрібно відзначити, що це явище є неприродним і, я б навіть сказав – потворним, для будь-якого здорового моноетнічного суспільства. Наголошую – здорового! І той факт, що чимало українських дівчат і жінок мріють вийти заміж за іноземця і роблять це за слушної нагоди, свідчить лише про те, що українське суспільство перебуває в дуже й дуже хворому стані.

Які ж причини цього ганебного явища? На мою думку, їх декілька: вихований окупантами в українцях комплекс національної меншовартості, знищений християнством і плебсократією пріоритет родових цінностей, обумовлена усіма трьома щойно згаданими чинниками загальна моральна деградація українського народу і, нарешті, жалюгідний рівень життя пересічних українців, спричинений владою вайшів і чужинської еліти. І для того, щоб позбавитися небажаного явища, яке знищує український генофонд, необхідно боротися не стільки з ним самим, скільки, насамперед, з причинами, які його породили: зникнуть причини – зникне і саме явище. Але процес національного відродження дуже тривалий, а тому певний час, особливо на початковому етапі становлення української націократії, доведеться вести боротьбу і з самим явищем паралельно з боротьбою з його збудниками. Також не можна скидати з рахунку і властиву соціальним явищам інерцію, яка має місце внаслідок інертності людського мислення.

Безперечно, перегини чи якісь примусові заборони є неприпустимими. Ми не повинні чинити насильства над особистістю своїх співвітчизників і позбавляти їх законного права вибору власної долі у приватному житті. Проте держава, безпосередньо зацікавлена у збереженні етнічного генофонду, може і мусить вжити у цьому напрямку регуляторних стимулюючих заходів, здатних вплинути належним чином на рівні свідомості на прийняття відповідних і відповідальних рішень окремою людиною, що дозволить знизити поширеність означеного небажаного явища до прийнятного результату, який не становитиме демографічної загрози.

Вихід підказує саме́ ставлення націоналістичної ідеології до міжетнічних шлюбів як до збочення, негідного звання громадянина. Отже, якщо громадянин (громадянка) України бере шлюб з іноземкою (іноземцем), він повинен автоматично позбавлятися статусу громадянина за безумовним винятком тих випадків, коли іноземець (іноземка) сам є громадянином (громадянкою) України.

Стосовно ж тих українців, які не мають повноправного громадянського статусу, то можна, наприклад, стимулювати їх утримуватися від міжетнічних шлюбів шляхом вето на надання громадянства дітям, народженим від цих шлюбів (це вето в жодному разі не повинно поширюватись на наступні покоління). Я особисто не наполягаю саме на такому рішенні, а лише пропоную його як один з можливих варіантів мотивації.

Завершуючи розгляд основних аспектів національної політики майбутньої української націократичної держави, хочу зауважити, що чим ближчий народ етнічно (а, відтак, і ментально) до українського, тим лояльнішою має бути означена політика української влади до його представників.

 

...

...

mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал