Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Двомовність та її наслідки




 

Ніхто не замислювався, чому після отримання незалежності у 1991 р. Україна через волевиявлення електорату взяла курс не на інтеграцію зі значно більш цивілізованою і більш економічно розвиненою Європою, а обрала своїм головним «стратегічним партнером» Московію, від якої впродовж майже 350-річного спільного історичного шляху зазнавала лише принижень, утисків і репресій? Чому вплив московської «п’ятої колони» в Україні виявився настільки сильним, хоча якщо порівняти демографічну ситуацію, скажімо, з країнами Прибалтики, які обрали після розпаду СРСР протилежний шлях, значно більш сприятливою для москвинів вона була у Прибалтиці, де корінні народи стали ледь не національними меншинами, тоді як частка москвинів в Україні ніколи не сягала навіть 20%? Однією з головних причин є те, що впродовж колоніального правління Московія спромоглася нав’язати українцям свою мову, таким чином підпорядкувавши їх власному ментальному домінуванню. І якщо західна частина України в силу історичних причин зберегла українську мову як чільний фактор національного самовизначення, а отже створила в нашій державі потужний вектор опору диктату московського менталітету, то, напротивагу, повністю змосковщена Білорусь у пострадянський період опинилася під безроздільною владою Московії, ставши фактично її покірним сателітом.

Передбачаю, що можуть заперечити з цього приводу кремлівські ідеологи та їхні посіпаки, в тому числі і тутешні: мовляв, справа тут зовсім не в мові, а в історичній єдності трьох «братніх слав'янських» народів – московського, українського і білоруського, що мають нібито спільне коріння, і пліч-о-пліч крокували по життю під проводом «старшого брата». Але в дійсності подібна «аргументація» може викликати хіба що іронічну посмішку. Насамперед тому, що москвини ні етнічно, ні, тим більше, ментально не є і ніколи не були слав'янським народом, являючи собою поміс тубільних угро-фінських племен з татаро-монгольською ордою. Причому якщо генетично москвини ближче до угро-фінів, то у внутрішньому світі москвина переважає ординський менталітет. Це обумовлено майже півтисячолітнім пануванням на теренах Московії Золотої Орди, яка, власне, і утворила московську державу і остаточно згуртувала москвинів у єдину націю. Московська аристократія формувалася з ординської військової еліти, перемішуючись із нечисленними нащадками руських князів, що керували окремими вотчинами Заліської Окраїни вже занепалої і роздробленої Русі. І на момент так званої Жовтневої революції 1917 р., коли до влади в Московії прийшли сини «богом обраного народу» практично все московське дворянство було татарського походження.



З іншого боку, якщо вже мова зайшла про «слав'янське братство», пригадаймо, що інші слав'янські народи, які формально хоч і мали власну державність, перебували в орбіті впливу Московії, утворюючи під її «чуйним керівництвом» так званий соціалістичний табір, після розвалу Радянського Союзу різко змінили зовнішньополітичну орієнтацію, взявши курс на Західну Європу. І це стосується майже всіх слав'янських народів: поляків, чехів, словаків, болгар, словенців, хорватів. Виняток становлять лише серби, які в колишній соціалістичній Югославії відігравали таку саму роль нації-гегемона, як і москвини в СРСР. Відтак нині тільки вони з усіх слав'ян і залишилися союзниками Московії, розділяючи її імперські амбіції.

Проте неважко передбачити, що москвини заперечуватимуть мої аргументи під тим приводом, що я некоректно ставлю в один ряд східних і західних слав'ян. А між тим, саме оце штучне розділення слав'янської етнічної групи на східну і західну є взірцем некоректності і абсолютного абсурду з точки зору здорового глузду. В цьому легко переконатись на простому прикладі нашої власної нації. Бо якщо слідувати означеній логіці москвинів, виходить, що українці, які мешкають на заході, відносяться до західних слав'ян, а решта – до східних, тоді як в дійсності українці є монолітним етносом, про що яскраво свідчать результати генетичних досліджень. Деякі «розумники» договорилися навіть до того, що західні українці взагалі не є слав'янами – це при тому, що з усіх боків їх оточують ареали мешкання корінних слав'янських народів. Говорячи про цілковиту штучність етнічного поділу слав'ян на східних і західних, варто пригадати і найдавнішу слав'янську легенду про братів Кия, Щека і Хорива, від яких ведуть свій родовід 3 великі слав'янські народи: руси (нинішні українці), чехи і хорвати, від яких згодом утворилася і решта слав'янських етносів. Зауважу, що на той час предки нинішніх москвинів – угро-фінські племена – перебували ще у первіснообщинному стані.



Ясна річ, москвини також заперечуватимуть власне неслав'янське походження, посилаючись на праці своїх «видатних» істориків. І тут можна лише констатувати, що свідомість москвинів вже давно потонула в ілюзіях історичних міфів, написаних на замовлення кремлівських можновладців, з подачі яких історичну науку перетворено на допоміжний інструмент ідеології і зомбування населення брехливою шовіністичною пропагандою. Тому я б не радив вступати з москвинами у дискусію з історичних питань, адже хто дурніший – власне дурень чи той, хто з ним сперечається? Скажу лише, що серед характерних національних рис, притаманних москвинам, високий рівень інтелекту ніколи не значився.

Можливо, комусь здається, що я надмірно занурився у минуле в своїх міркуваннях, проте, на моє глибоке переконання, у визначенні майбутнього напрямку розвитку держави і нації кожна думка має бути обґрунтована якнайретельніше, і жоден аргумент не може бути зайвим і залишитися поза увагою, бо надто великою є ціна помилки, припуститися якої в ідеології означає дати шанс на перемогу ворогу, яким він рано чи пізно неодмінно скористається.

Втім, повернімося до зв’язку мови, менталітету і національної свідомості. Скептикам, що попри цілковиту очевидність продовжують заперечувати вплив мови на останні 2 категорії, пропоную звернути увагу на ставлення до цього питання московської пропагандистської машини і нинішнього українського керівництва – найлютіших зовнішнього і внутрішнього ворогів української національної ідеї і української нації взагалі. Внутрішній ворог – чинна злочинна українська антиукраїнська влада – використовує «двомовність» як головний стримуючий фактор зростання національної свідомості, особливо зараз, під час війни, коли означене зростання є абсолютно природним і закономірним явищем для будь-якого суспільства, що протистоїть зовнішній агресії. Про це вже йшлося вище при розгляді урядової політики протидії зростанню націоналістичних настроїв як побічному ефекту сценарію Глобальної Імперії.

Проте використання двомовності не є в українській політиці чимось новим, притаманним лише нинішній надзвичайній ситуації. З моменту здобуття незалежності у 1991 р. українська влада діяла за вже неодноразово згаданим принципом «розділяй та володарюй», за яким існувала сама Глобальна Імперія. І основним чинником розділення української нації стала мова. Скориставшись сприятливими історичними умовами, очільники України успішно сформували 2 протилежні вектори електоральної орієнтації – проєвропейський і промосковський, запобігши формуванню вектору проукраїнського. Необхідність протистояння експансії московського менталітету і московської пропаганди, що ні на хвилину не припинялася після розпаду Радянського Союзу, примусила українську мову з подачі «прозахідних» політиків стати на бік «європейського» світогляду як найбільш вагомої і активної протидіючої сили московському вектору, що дозволило до певного часу стримувати поширення націоналістичної ідеології. Цей «певний час» настав, коли «проєвропейські» партії нарешті прийшли до влади, і українське суспільство зрозуміло, що в сенсі захисту національних та державних інтересів України вони не надто відрізняються від своїх попередників, які проголошували Московію головним стратегічним партнером. Стало цілком очевидно, що як ті, так і інші піклуються лише про власні фінансові інтереси, а їхня політична орієнтація визначається насамперед орієнтацією бізнесу партійних спонсорів. Відтак прихильність значної частини національно свідомого україномовного електорату почала поступово перетікати до партій націоналістичного спрямування. Українська мова перетворилася з інструменту протидії московській пропаганді на інструмент формування і розвитку національної свідомості. Тепер настала черга «проєвропейських» сил використовувати двомовність у боротьбі з поширенням націоналізму.

Маємо усвідомити одну просту істину: двомовність завжди слугуватиме будь-якій антиукраїнській владі будь-якої орієнтації – що прозахідної, що промосковської – для роз’єднання української нації за принципом «розділяй та володарюй» і підтримання в масі українців рабського менталітету за допомогою іноземної мови. І доки московська мова вживатиметься в Україні щонайменше нарівні з українською, доти матимемо в народних масах шлункову свідомість замість свідомості національної.

Ясна річ, вітчизняні ліберасти (особливо москвомовні) одразу ж намагатимуться мені заперечити: дивіться, скільки москвомовних патріотів і навіть етнічних москвинів та представників інших народів воюють зараз за єдність і цілісність України проти Московії і заохочуваних нею лугандонських «сепаратистів». Що ж, аргумент цілком слушний, тому пропоную розібратися з цим питанням детально.

Стосовно москвомовних українців, я абсолютно впевнений, що переважна більшість бійців, які ціною власної крові та життя своїх бойових товаришів усвідомили різницю між двома «братніми» народами, а отже й різницю між їх менталітетами, зробила відповідні висновки про причини, що дали змогу агресору закріпитися на окупованих територіях. Я не кажу про бездарність і зрадливість українського військового командування і вищого державного керівництва – зараз йдеться про підтримку окупантів левовою часткою місцевого населення. І цей факт наші вояки не могли не помітити. Якщо міркувати об’єктивно, то дана проблема виникла не «завдяки» антинародній політиці попередніх урядів, через яку місцеве населення опинилося у скрутному матеріальному становищі, як це намагається подати кремлівська пропаганда: адже в такому само скрутному становищі перебувають і мешканці західних україномовних регіонів, проте вони не палають ненавистю до України і всього українського і не страждають на комплекс національної меншовартості. Поза сумнівом, головна причина криється в безперервній інформаційно-ідеологічній війні, яку Московія ні на мить не припиняла з моменту отримання Україною незалежності, але успіх цієї війни у тій чи іншій місцевості був прямо пропорційний рівню домінування серед населення московської мови. Глибоко помиляється той, хто вважає, що «захист московської мови» є лише привід, використовуваний керівництвом Кремля для втручання у внутрішні справи України. Ідеологи «білокам’яної» не марно їдять свій хліб і чудово розуміють, що доки українці розмовлятимуть московською мовою, доти перебуватимуть під ментальним впливом Московії.

Втім, я поки що не відповів на питання, чому все-таки москвомовні українці пішли воювати за єдність і цілісність України. На це є декілька причин, які ми розглянемо нижче, але насамперед хочу сам запитати: який відсоток населення добровільно пішов до війська? Навіть якщо додати до них потенційних добровольців, волонтерів та всіх, хто в той чи інший спосіб допомагає українській армії хоча б матеріально, ця цифра навряд чи сягне 10%, а відтак, це скоріше виняток, ніж правило. Безумовно, частина українців, живучи в Україні серед українців, попри тиск чужинської пропаганди і чужинську мову ідентифікують себе українцями і зберігають українську ментальність. Позитивну роль у цьому відіграють і гени, і знання історії, і громадянська свідомість, і адекватне ставлення до менталітету «братнього» народу. Але річ не лише в означених факторах. Неабияке значення мають і суто меркантильні інтереси. І перш за все, українці йдуть захищати власні родини і рідні домівки, не бажаючи повернення до колоніального минулого і чудово усвідомлюючи, що якщо зараз не зупинити агресора, він не зупиниться ні на ЛНР і ДНР, ні на «Новоросії». Попри всі негаразди нашої держави пересічний волелюбний українець воліє жити у псевдонезалежній псевдодемократичній Україні, а не в одвічно дикунській тоталітарній Московській Імперії. Тим більше, привабливішими порівняно з Московією виглядають перспективи приєднатися до цивілізованої, економічно розвиненої Європи. Власне, цими ж міркуваннями керуються і представники інших етносів, що мешкають в Україні. І навіть певна частка етнічних москвинів віддає перевагу українській плебсократії перед диктатурою історичної батьківщини. Я вже не кажу про тих москвинів, які, живучи поміж українців, всотали в себе український менталітет. Тож не варто дивуватися активізації антимосковських настроїв у прикордонних з Московією та зоною бойових дій москвомовних регіонах України, особливо ж у тих, що входять до кремлівського проекту «Новоросії» – адже над ними нависла найбільша загроза колонізації «захисниками» москвомовного населення від української «нацистської хунти».

Окрім згаданих москвомовних бійців-добровольців, прихильники двомовності можуть мені закинути приклад всуціль москвомовного Маріуполя, який героїчно тримає оборону не лише силами українських військових, а й за рахунок самоорганізації цивільного населення. Але все, що я щойно казав про вояків добровольчих батальйонів, у повній мірі стосується і маріупольців. Насамперед, той патріотизм мешканців міста, який ми спостерігаємо і який слугує взірцем для всієї країни, ґрунтується в дійсності на наразі найбільш активній проукраїнській, проте кількісно незначній від загалу частині місцевих жителів. Нікуди не поділася ні московська «п’ята колона», ні зомбована нею хохляцька біомаса, вихована на комплексі національної меншовартості, прищепленому не в останню чергу завдяки московській мові. Просто зараз цей контингент тимчасово принишк і не виявляє своєї присутності. Та, повірте, якщо, не дай Боже, Україні не вдасться утримати Маріуполь, на вулиці міста одразу ж вивалять натовпи охочих привітати своїх «визволителів». Тим, хто має в цьому сумніви, раджу переглянути результати останніх позачергових парламентських виборів, на яких більшість населення Маріуполя проголосувала за промосковські партії. Тож я не радив би дивитися на ситуацію крізь рожеві окуляри.

Ясна річ, війна не триватиме вічно. Так само не триватиме вічно диктаторський режим у Московії – це передбачає політика «батога і пряника», які задля ефективності результату рекомендовано періодично змінювати одне на одне. Що ж робитиме московська офіційна пропаганда та її «п’ята колона» в Україні, коли кремлівський батіг зміниться на пряник? Це неважко передбачити: «у нас був поганий тиран Путін, що ввів в оману московський народ, подаючи у спотвореному вигляді події в Україні, а насправді ми, москвини, «білі та пухнасті», ми братні народи і спільно пройшли великий історичний шлях, до того ж розмовляємо однією мовою, щоправда певна частина вашого населення під впливом бандерівських нацистів продовжує послуговуватись у спілкуванні неповноцінним штучним діалектом «великого и могучего русского языка», але то – дрібниці, тож приєднуйтесь до нас і давайте разом будувати велику і могутню слав'янську державу» – як то кажуть, наша пісня гарна, нова, починаєм її знову. І знову в Україні змінюватимуть одна одну при владі проєвропейські та промосковські партії, використовуючи двомовність як чинник роз’єднання української нації і придушення націоналістичних переконань.

Втім, щоб зрозуміти, куди приведе двомовність українську державу і націю, навіть не треба вдаватися до такого детального аналізу – достатньо поглянути на Крим і Донбас. Ці всуціль змосковщена регіони, які стали джерелом поширення українофобії і еталоном виродження української нації, яскраво наочно демонструють значення мови для збереження суверенітету і цілісності країни. Абсолютна відсутність опору кремлівській шовіністичній пропаганді з боку всіх без винятку урядів незалежної України призвела до можливості відкритої інтервенції Московської Імперії на ці території за належної підтримки місцевого населення. І неабияку роль у формуванні промосковських настроїв відіграв саме мовний фактор. Злочинною помилкою українського керівництва було оминути увагою, а відтак і пустити на самоплив процеси, запущені ще у XVІІІ ст. за часів правління Катерини ІІ – процеси, які з новою силою активізувалися у період радянського «застою». У «Думках про рідний донецький край» Олекса Тихий писав:

«Донеччина – це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку , або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, а чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди. Зараз проявляється дивовижна, можна навіть сказати. злочинна байдужість у питаннях мови та культури, самі в тій царині людських взаємовідносин, куди віками було спрямоване вістря ганебної моралі польської шляхти, католицької церкви, російського царизму».

Статтю написано ще на початку 70-х років минулого століття, проте аби не згадка про Українську РСР, складалося б враження, що у наведеній цитаті йдеться про сучасну Україну до московської окупації. В дійсності ж таке продовження радянської мовної політики адміністрацією незалежної України не можна назвати безвідповідальним – воно ретельно продумане і цілком влаштовує антинародну українську владу.

Поза сумнівом, подібний стан речей суперечить національним інтересам українців, а отже наша справжня еліта повинна врахувати означені помилки і докласти максимум зусиль, аби виправити ситуацію. Той же Олекса Тихий писав: «Ми не можемо задовольнятися формулою «народ не помиляється», народ хоче російськомовних шкіл, вузів, начальників чи кондукторів у трамваях тощо. Шляхом пропаганди та агітації ми повинні боротися за утвердження людської гідності і національної гордості».

Між іншим, навіть апологет ідеології пролетарського інтернаціоналізму Карл Маркс казав, що в державі недержавною мовою може розмовляти або гість, або раб, або окупант. А тому, панове москвомовні мешканці України, прошу замислитись, до якої з трьох означених категорій ви належите?

Доки на своїй богом даній землі розмовлятимемо іноземною мовою, доти не позбавимось рабського менталітету, доти не припинимо плазувати перед чужинським і чужинцями. І якщо ми врешті ставимо перед собою завдання сформуватися як повноцінна згуртована нація, маємо віддавати перевагу власним цінностям перед чужинськими. І перш за все це стосується мови. В будь-якому разі, навіть якщо відкинути ментальний фактор, двомовність завжди слугуватиме як зовнішнім, так і внутрішнім ворогам України інструментом для розділення нашої нації і ставатиме на заваді її об’єднання в єдиний монолітний організм.

Безперечно, саме по собі позбавлення двомовності істотно не змінить деградованого стану, в якому нині перебуває український народ. До речі, це відзначав і Дмитро Донцов. Всі національні проблеми необхідно вирішувати в комплексі – лише так можна досягти омріяного результату. Тому встановлення домінування українських культурних цінностей, зокрема й мови, разом зі встановленням домінування націоналістичної ідеології та рідної орійської православної віри і приходом до влади української національної еліти складають набір першочергових завдань української нації, реалізація яких врешті приведе її до морального, культурного, духовного, політичного та економічного відродження і підніме на найвищі щабелі світового суспільства.

 

4.3. «Великий могучий русский язык»

 

Докладно розібравши питання двомовності, вважаю за доцільне приділити окрему увагу і самій московській мові, старанно насаджуваній українцям впродовж кількох останніх століть «братнім» північно-східним сусідом. Я не збираюся тут викладати історію створення цієї штучної мови і її початкового поширення в чужорідному середовищі тубільних угро-фінських племен, які згодом склали етнічний кістяк майбутньої московської нації. Я лише хочу відзначити кілька характерних особливостей московської мови порівняно з українською, які, на мою думку, істотно впливають на світогляд москвина. Всесвітньо відомий вчений-фізіолог і дослідник нервової діяльності людини лауреат Нобелівської премії московський академік Іван Павлов ще у 1918 р. у серії лекцій «Об уме вообще, о русском уме в частности» писав:

«Мне думается или, вернее сказать, я чувствую, что наша интеллигенция, т.е. мозг родины, в погребальный час великой России не имеет права на радость и веселье. У нас должна быть одна потребность, одна обязанность – охранять единственно нам оставшееся достоинство: смотреть на самих себя и окружающее без самообмана. Побуждаемый этим мотивом, я почел своим долгом и позволил себе привлечь ваше внимание к моим жизненным впечатлениям и наблюдениям относительно нашего русского ума. ...

Конечно, отчетливо выступает несколько видов ума.

Во-первых, научный русский ум, участвующий в разработке русской науки. Я думаю, что на этом уме мне останавливаться не приходится, и вот почему. ...

Этот ум есть ум частичный, касающийся очень небольшой части народа, и он не мог бы характеризовать весь народный ум в целом. Количество ученых, я разумею, конечно, истинно ученых, особенно в отсталых странах, очень небольшое. По статистике одного американского астронома, занявшегося определением научной производительности различных народов, наша русская производительность ничтожная. Она в несколько десятков раз меньше производительности передовых культурных стран Европы.

Затем, научный ум относительно мало влияет на жизнь и историю. Ведь наука только в последнее время получила значение в жизни и заняла первенствующее место в немногих странах. История же шла вне научного влияния, она определялась работой другого ума, и судьба государства от научного ума не зависит. ...

Но тогда каким же умом я займусь? Очевидно, массовым, общежизненным умом, который определяет судьбу народа. Но массовый ум придется подразделить. Это будет, во-первых, ум низших масс и затем – ум интеллигентский. Мне кажется, что если говорить об общежизненном уме, определяющем судьбу народа, то ум низших масс придется оставить в стороне. ...

Поэтому-то я и думаю, что то, о чем стоит говорить и характеризовать, то, что имеет значение, определяя суть будущего, – это, конечно, есть ум интеллигентский. И его характеристика интересна, его свойства важны. Мне кажется, что то, что произошло сейчас в России, есть, безусловно, дело интеллигентского ума, массы же сыграли совершенно пассивную роль, они восприняли то движение, по которому ее направляла интеллигенция. Отказываться от этого, я полагаю, было бы несправедливо, недостойно. Ведь если реакционная мысль стояла на принципе власти и порядка и его только и проводила в жизнь, а вместе с тем отсутствием законности и просвещения держала народные массы в диком состоянии, то, с другой стороны, следует признать, что прогрессивная мысль не столько старалась о просвещении и культивировании народа, сколько о его революционировании.

Я думаю, что мы с вами достаточно образованны, чтобы признать, что то, что произошло, не есть случайность, а имеет свои осязательные причины и эти причины лежат в нас самих, в наших свойствах».

Чи не таку саму ситуацію ми спостерігаємо нині у суцільному зомбуванні московського суспільства шовіністичною державною пропагандою, особливо ж у ставленні до України та українців. Як бачимо, за останні 100 років у даній царині практично нічого не змінилося, отже можемо говорити про певні закономірності і сталі складові московського менталітету. Навряд чи можна звинуватити такого видатного науковця як Павлов у необ’єктивності та упередженій оцінці власного народу, а між тим він вважав саме мову однією з головних причин розглянутих ним вад «русского ума».

На початку розділу вже йшлося, що людина формує свої знання про навколишній світ через органи чуття та інформацію, отриману від інших людей, передану за допомогою мови. Ця інформація опрацьовується мозком і відкладається у розумі, утворюючи так звану мовну картину світу. Якщо мовна лексика не спроможна адекватно відобразити події, предмети та явища, відповідно означена картина буде спотвореною. Цікаво зауважити, що, з точки зору елементарної логіки, інформація, яка міститься у розумі, повинна охоплюватися розумом, тобто людина має її розуміти. Втім, аналог українського «розуміти» – московське слово «понимать», як бачимо, жодним чином не пов’язане з розумом. Про це пише Павло Данильченко у дослідженні «Язык мой – Враг мой» і при цьому наводить висновки академіка Павлова зі вже згаданих лекцій «О русском уме»:

«Вы видите, до чего русский ум не привязан к фактам. Он больше любит слова, и ими оперирует. Таким образом, мы видим, что русская мысль совершенно не применяет критики метода, т.е. нисколько не проверяет смысла слов, не идет за кулисы слова, не любит смотреть на подлинную действительность. Мы занимаемся коллекционированием слов, а не изучением жизни».

Простежуються цікаві паралелі між подібним примітивізмом московського розуму і елементами лексики, які базуються не на внутрішній суті означуваних ними предметів, явищ чи процесів, а на примітивному описі їх зовнішніх фізичних ознак на відміну від їх українських відповідників. Розглянемо декілька характерних прикладів:

Московське слово «больница» показує не призначення даного закладу, а лише засвідчує факт перебування у ньому хворих («больных») людей. Напротивагу, українське «лікарня» говорить про те, що там людей лікують – це є суть і призначення лікарні. Варто відзначити, що слова «больница» і «лікарня» несуть абсолютно протилежне емоційне навантаження: «больница»«боль»негатив, лікарнялікування – напрям до одужання, отже позитив;

Московське «семья» походить від слова «семя», отже характеризує суто фізіологічну спорідненість (від одного «семени»). Натомість українське «родина» – похідне від імені бога Рода, що вказує насамперед на духовний зв’язок. Відзначимо, що в українській також є слово «сім’я», що демонструє і багатство мови, і різноманітність смислових відтінків. На жаль, більшість, і в першу чергу це стосується плебсу, не замислюється над принциповою різницею між цими термінами, а відтак використовує їх як синоніми в одному і тому ж значенні. З огляду на висновки академіка Павлова таке ставлення свідчить про наявність в нас певної частки прищепленого московського менталітету;

Приблизно таку саму ситуацію, що і в щойно розглянутому випадку, маємо і з парою свято«праздник». Якщо український термін «свято» говорить про духовний зміст означуваної події – вшанування чогось святого, то московський «праздник» подає лише зовнішній фізичний опис «праздного», тобто ледачого, проведення часу (нічого не робити);

Московське дієслово «стирать» (українське «прати») показує лише фізичний наслідок означеної дії, тобто у процесі «стирки» його об’єкт стирається, або ж виявляє знов-таки фізичний зміст процесу – що він відбувається у спосіб тертя («стирать»від московського дієслова «тереть»). Тоді як українське дієслово «прати» походить від світоглядного терміну «Права», який ми вже розглядали на початку розділу. В даному разі асоціація з божественним світом характеризує саму суть і призначення процесу прання – очищення. До речі, якщо ми вже заговорили про дієслово, то порівняйте українське «дієслово» і московське «глагол»

Тлумачення українського слова «прати» як похідного від Прави примусило мене повернутися до попередньої розглянутої пари свято – праздник, звернувши мою увагу на те, що московські терміни «праздник» і «праздность» мають той самий корінь пра-. Тож цілком логічно припустити, що вони також мають певне відношення до Прави, але оскільки обидва слова несуть різний зміст (хоча при цьому в них є і дещо спільне), виникає потреба вибудувати точну послідовність походження цих термінів, аби встановити між ними правильний причинно-наслідковий смисловий зв’язок. Відтак, маємо 2 варіанти:

1) Права → праздность → праздник;

2) Права → праздник → праздность.

На перший погляд, більш логічним здається другий варіант, адже «праздность» (ледачий, беззмістовний спосіб життя, марнування часу) нібито не має прямого відношення до Прави. Тим більше, напрошується безпосередня смислова відповідність московського «праздника» українському «святу»: як вже йшлося, свято – це вшанування чогось святого, це термін, який явно відноситься до духовної категорії, отже безперечно пов’язаний з Правою. Самі слова «свято», «святий» є похідними від «Сварги» – помешкання Богів, частини світу Прави.

Але подібні міркування, абсолютно зрозумілі й обґрунтовані для русина (українця), є правильними лише на перший погляд, бо суперечать внутрішньому світу москвина і є для нього неприйнятними. А, нагадаю, наразі ми розбираємо логічний ланцюжок саме московської етимології, тож повинні враховувати особливості світогляду москвинів.

Порівняймо московський «праздник» з українським святом – не слова, а внутрішню суть означуваних ними подій. Якщо для українців, як ми вже казали, свято – це насамперед вшанування, це культ, це обряди з глибоким духовним змістом, то для московського менталітету культовість і обрядовість зовсім не властиві, в кращому разі культ і обряд для москвина – це яскраве видовище, певний різновид розваг, у духовний зміст якого він навіть не намагається заглибитись. Тому «праздник» – це в першу чергу привід для застілля і розваг, привід нічого не робити, а тільки «праздновать» – вести у цей час «праздный» спосіб життя. Відтак, я беру на себе сміливість стверджувати, що саме «праздник» є похідним від «праздности», а не навпаки. Отже, відкидаємо другий варіант логічного ланцюжку і переходимо до першого: Права → праздность → праздник.

Ми вже казали, що на перший погляд нібито немає смислового зв’язку між Правою і «праздностью». Проте, це лише на перший погляд. Москвин і духовність – це речі апріорі несумісні. До того ж, поняття Прави, яке є базовим у слав'янській православній системі вірувань, для угро-фінської культури московського етносу є чужим і незрозумілим. Наші предки руси, в Х – ХІІ ст. колонізуючи землі Заліської Окраїни – вотчини майбутніх москвинів, – принесли на ці терени свою культуру, мову, традиції. Але, пам’ятаємо, що наприкінці Х ст. кривавий виродок Володимир вогнем і мечем насадив на Русі юдо-християнську антидуховність, нещадно знищуючи рідну православну віру нашого народу разом з її носіями. Відтак до майбутніх москвинів слово «Права» потрапило з руською мовою, проте вже позбавлене глибокого духовного змісту, тому було для заліських тубільців чимось далеким і туманним. Що ж являє собою поняття Прави у наскрізь матеріалістичній свідомості москвина? Вочевидь, це такий собі аналог християнського раю – місце, де нічого не треба робити. Звідси і випливає асоціація «праздности» з Правою. І вже з «праздности» походить «праздник». Отже, в підсумку маємо: Права → праздность → праздник.

Знов-таки бачимо, що всі 3 поняття об’єднані суто зовнішньою фізичною ознакою ледачого способу життя – нічого не треба робити. До речі, щодо ледачості москвинів, яка є невід’ємною рисою їх національного менталітету: порівняйте московське «неделя» з українським «неділя». Обидва слова означають одне й те саме: немає діла, тобто нічого не треба робити. Але якщо в українській нічого не треба робити лише в один останній день тижня – неділю, то в московській «неделя» – це весь тиждень.

Повертаючись до пари «прати» і «стирать», хотілося б звернути увагу на ще один цікавий аспект. Погляньмо на так звані мовні кущі, утворені від термінів «прати» і «стирать» відповідно в українській і московській мовах. Українська: прати – прання – пральня; московська: «стирать – стирка – прачечная». Звідки ж взялося оте московське «прачечная»? Порівнявши обидва кущі, дійдемо очевидного і однозначного висновку: з української мови. От і міркуйте, панове, яка мова з якої походить.

Передбачаю, одразу ж знайдуться «розумники», які наведуть зворотні приклади. І я, відверто кажучи, був би дуже здивований, якби подібних прикладів не було – адже Україна майже 350 років перебувала під пануванням Московії, а українська мова зазнавала в цей період шалених утисків і репресій. Тож вплив московської мови на «розвиток» української є цілком закономірним. Але тут визначальним є фактор часу: коли який термін з’явився і коли потрапив до якої мови. У розглянутому випадку зі словом «прачечная» саме його походження від Прави через український мовний кущ, пов’язаний з пранням, свідчить про сиву давнину, тоді як московська лексика почала вклинюватися в українську мову лише з часів пізнього середньовіччя.

Походження московської мови з руської, тобто української, доводять і деякі поетичні архаїчні форми, які, хоч і зрідка, та все ж вживаються у звичайній побутовій московській мові. Наприклад, окремі частини людського тіла та похідні від них слова:

«длань» – скорочене від українського «долоня». В сучасній звичайній московській лексиці – «ладонь», яке є перекрученням того ж українського «долоня»;

«чрево» – від українського «черево», стандартне московське – «брюхо». Звідси ж слова зі звичайної лексики: «чревоугодие», «чревовещание»;

«око» і множина «очи» – від українських «око» та «очі», московські звичайні відповідники: «глаз», «глаза». Похідні – московські «окуляр» і «очки».

Треба сказати, що у московській поетичній лексиці від української мови збереглися не лише означені назви частин тіла. В дійсності можна пригадати чимало інших слів («вирши», «кладезь», «хворь», «скарб» тощо), проте я вважаю, що наведених прикладів цілком достатньо для коротенького огляду з даного питання.

Вище я пояснив, звідки в українській мові взялися слова московського походження, але чи можуть пояснити прибічники безглуздих шовіністичних московських «теорій», яким чином лексика «неполноценного диалекта малороссов» потрапила у «великий могучий русский язык»? Звісно ж, питання риторичне…

Втім, повернімося до тези академіка Павлова про поверхневість московського розуму, властивість москвинів не занурюватися в суть дійсності, за лаштунки слів, займаючись лише їх колекціонуванням. Коли люди одружуються, вони беруть шлюб, московською мовою «вступают в брак» або ж «сочетаются браком». Український термін шлюб має корінь люб-, тобто є похідним від любов, любити. Все цілком логічно: люди люблять одне одного, відтак беруть шлюб – термін характеризує внутрішню суть події. Тотожний шлюбу московський термін брак означається тим самим словом, що й неякісний продукт. Уявіть собі, що може вийти в результаті такого «сочетания» неякісним продуктом – браком? За логікою, діти, що з’являться на світ внаслідок браку, будуть бракованими. Звісно ж, це жарт, проте, як то кажуть, в кожному жарті є частка жарту, решта – правда. Та й з огляду на менталітет московської нації і світогляд пересічного москвина, це не здається жартом…

Жарти жартами, але приклад зі словом «брак» привів нас ще до однієї серйозної вади московської мови, яку академік Павлов вважав однією з причин негативних властивостей «русского ума». Йдеться про те, що одне й те саме слово означує зовсім різні поняття. Що така вада лексики негативно впливає на мислення людини, було відомо ще у стародавній Греції і відзначалося видатним філософом Демокритом. Про це пише у праці «История логики» відомий історик і філософ, член-кореспондент АН СРСР Олександр Маковельський:

«Демокрит устанавливает первичные элементы мышления. Таковыми являются единичные данные чувственного восприятия, из соединения которых возникают простейшие суждения, состоящие из двух элементов – субъекта и предиката; далее следуют более сложные образования, состоящие из сочетания суждений. То, что субъект суждения Демокрит называет "именем", а предикат – "глаголом", говорит о тесной связи мышления и языка в логике Демокрита. По-видимому, Демокрит ставил вопрос об отношении между словом и обозначаемым им понятием. По крайней мере известно, что он обратил внимание на следующие случаи, в которых отсутствует строгий параллелизм между словом и понятием: 1) когда одним и тем же словом обозначаются совершенно разные вещи…».

Наведу кілька порівняльних прикладів:

Так, московське слово «общий» має 2 значення, які в українській мові відповідають словам спільний і загальний.

Московське слово «лук» також має 2 значення, які в українській відповідають двом різним словам: лук (стрілецька зброя) і цибуля (городня рослина). На перший погляд між цими значеннями немає зв’язку. Але це на погляд українця. І дещо інакше – на погляд москвина. Стрілка чи стріла, у вигляді якої росте цибуля, у мисливській угро-фінській (а також у кочівницькій тюрко-монгольській) свідомості москвина вочевидь викликала стійку асоціацію з відповідною зброєю – луком (стріла – лук). Мабуть, згідно з цією асоціацією і було названо овочеву культуру. Це свідчить про ординський менталітет, якому вбивати і застосовувати зброю значно ближче до серця, ніж творити і вирощувати, тому й рослини отримують назву від зброї, асоціюючись із нею у хворобливій уяві руйнівника-ординця. Бачимо, що не лише мова впливає на менталітет, а й навпаки: менталітет формує і розвиває мову в певному напрямку. Цілком можливо, що в даному конкретному випадку я й помиляюся стосовно етимології московського «лук» у значенні городньої рослини, оскільки в деяких балканських слав'янських мовах (болгарській, сербській і хорватській) маємо те саме «лук», «luk». Проте, це жодним чином не спростовує ні тезу про ординський менталітет москвина, ні загальний висновок про взаємозалежність мови і менталітету.

Також 2 значення, хоча й дещо ближчі за змістом, має московське «цель»: це власне ціль і мета. Ціль – це фізичний об’єкт, в який треба влучити, мета – те, чого людина прагне, чого бажає досягти, очікуваний результат певних дій та зусиль. Якщо пам’ятаєте, є такий старий анекдот про двох українців, які, гуляючи вулицями Москви, побачили на паркані напис: «Бей жидов – спасай Россию!». Один каже до іншого: «Дивіться, куме, які в москалів цілі!», а той відповідає: «Та цілі дійсно чудові, а от мета того не варта»…

Чому я навів у якості прикладу саме слово «цель»? Ясна річ, не для того, щоб розповісти старий відомий анекдот. Ми бачимо, що з двох українських значень цього слова одне – ціль – є суто фізичною категорією, а друге – мета – категорією нематеріальною, скоріше духовною, хоча кінцевий об’єкт може бути цілком матеріальним. І з цих двох значень (ціль і мета) московське «цель» мовно споріднене саме зі словом «ціль» – тобто категорією суто фізичною.

Практично те саме можна сказати й про інший московський термін – «травить», який, окрім використання у технічній термінології, теж має 2 значення, що в українській відповідають словам, так само близьким за змістом: труїти і цькувати. Труїти – дія суто фізична, тоді як цькувати – псувати життя, переслідувати (не фізично), морально гнобити – категорія нематеріальна, хоча й здійснюється цілком матеріальними засобами. І так само, як і у випадку зі словом «цель», слово «травить» мовно споріднене саме з фізичним українським «труїти». Ми вже неодноразово відзначали, що московська лексика тяжіє до суто зовнішніх, фізичних, матеріальних ознак, відкидаючи духовне й нематеріальне. Саме такою є й московська ментальність – бездуховною і наскрізь матеріалістичною.

Взагалі, треба зауважити, що прикладів двозначності у московській мові існує маса: «мир» – мир і світ, «попробовать» – спробувати і скуштувати, «язык» – язик і мова, «попасть» – потрапити і влучити та багато-багато інших.

Наступні 2 приклади демонструють розмаїття смислових відтінків в українській мові відповідних московських лексизмів, означуваних одним словом. Розглянемо словосполучення зі словами «открыть» і «привлечь» та їх переклад українською:

Открыть доступ – відкрити доступ;

Открыть глаза – розплющити очі;

Открыть дверь – відчинити двері;

Открыть книгу – розгорнути книгу;

Открыть бутылку – відкоркувати пляшку.

Привлечь красотой – привабити красою;

Привлечь внимание – привернути увагу;

Привлечь к ответственности – притягнути до відповідальності;

Привлечь к сотрудничеству – залучити до співпраці.

Гадаю, наведені приклади коментарів не потребують. Проте, багатозначність слів, матеріалістичність етимології та бідність смислових відтінків є далеко не найгіршими вадами московської мови, хоча, безперечно, і вони роблять чималий негативний внесок у формування світогляду москвина. Але значно більшої шкоди завдає спотворення змісту слів, які потрапили до московської лексики з руської (української) та церковнослав'янської мови. Це в свою чергу свідчить про те, що московська мова формувалася у чужорідному (неслав'янському) етнічному середовищі, для якого слав'янські мови були незрозумілими.

Чи може хтось пояснити появу у московській мові слова «крестьянин» і хоч якимось чином прив’язати його походження до сільського господарства? Цілком очевидно, що церква, яка в середині ХІV ст. отримала феодальні права, і, відтак, розгорнула повномасштабну діяльність з навернення угро-фінських тубільців у «віру Христову», разом з тим привчала їх до «суспільно корисної» селянської праці, що доти була невідома мисливській культурі угро-фінів. Тож нові адепти внаслідок попівського виховання ставали одразу і християнами і селянами. Обидва поняття були чужими і незрозумілими місцевим мешканцям, але з вуст вихователів-священників частіше лунало твердження: «Тепер ви – християни», і тубільці прийняли цей термін не лише на означення зміни сповідуваної ними релігії, а й на означення зміни способу життя: «крестьянин» – це явно похідне і перекручене від «християнин». І вже згодом, коли москвини досягли певного рівня цивілізованості, а їхня мова вийшла на черговий етап свого формування, поняття стали розрізнятися і розділилися відповідно на «крестьянин» і «христианин». Зверніть увагу, що у перекладах терміну «селянин» в жодній слав'янській мові нема й близько нічого подібного до московського «крестьянин».

Практично таку саму ситуацію маємо і з назвою національності москвинів – «русские». Відомо, що в московській мові всі національності мають форму іменника, і лише їхня власна національність має форму прикметника – «русский», похідну від нашого «руський». Безперечно, це пов’язано з першою колонізацією заліських земель (майбутньої Московії) Руссю. На цих теренах стали господарювати руські люди. Так само руськими людьми для угро-фінських тубільців були й християнські місіонери, що навертали їх у свою віру (хоча насправді це переважно були болгари – звідси і вплив на московську мову церковнослав'янської, похідної від староболгарської). Земля і люди стали належати Русі, тобто стали руськими. Відтак, руськими стали місцеві угро-фінські племена – і це була ознака не національності, а державної приналежності. Але слово «руський» вкоренилося серед москвинів і згодом, у процесі формування московської нації вже під владою Золотої Орди, москвини почали вживати його як ознаку етнічної самоідентифікації, розрізняючи себе таким чином від нових господарів-завойовників. Швидше за все, генетична пам’ять про щойно розглянуті події і виплекала в москвинах «особливе» ставлення до русинів-українців, і породила подальші безперервні наполегливі спроби асимілювати українську націю, які не припиняються й досі, як не припиняються й досі абсурдні намагання москвинів заперечити саме існування української нації. І тільки цим, ретельно прихованим комплексом національної меншовартості, що закладений у москвинах на генетичному рівні ще з часів їх становлення як окремої нації, і можна пояснити шалену ненависть москвинів до українців, України і всього українського.

Але повернімося до московської мови. Яскравим підтвердженням факту, що московська мова формувалася у чужорідному етнічному середовищі слугують наступні приклади елементів московської лексики, що відносяться до тих самих смислових категорій, що й руські терміни, від яких вони походять, але неправильно передають зміст оригіналу і вживаються в іншому значенні.

Візьмемо московське слово «час». Українською воно перекладається як «година», тоді як в українській також є слово «час» (московською – «время»), що відноситься до тієї ж смислової категорії, проте, як бачимо, має інше значення. В тому, що московське «час» є спотвореним розумінням українського, а не навпаки, можна пересвідчитись на перекладах цих слів іншими слав'янськими мовами:

 

українська московська білоруська болгарська словенська словацька чеська польська
час время час време čas čas čas czas
година час гадзіна час uro hodina hodina godzina

 

Бачимо відповідність московських слів лише у болгарській мові, з якої вони, вочевидь, і потрапили до московської. Прошу пригадати, що самі болгари не є суто слав'янським народом, а являють собою поміс слав'ян з тюркським плем’ям болгар, яке з’явилося на теренах нинішньої Болгарії під час так званого Великого переселення народів і, власне, й дало назву як етносу, так і країні. А для тих, хто й досі намагається заперечувати причинно-наслідковий мовний ланцюжок староболгарська – церковнослав'янська – московська, пропоную уважно поглянути не лише на щойно наведену таблицю, а й на мапу: де Болгарія, а де Московія. Заради справедливості відзначу, що московське «время», окрім болгарської, має схожі переклади ще у двох балканських слав'янських мовах – сербській і хорватській (аналогічний випадок ми мали і з розглянутим вище словом «лук»), що, напевне, пояснюється впливом тієї ж церковнослав'янської (староболгарської).

Другий приклад (перепрошую за каламбур) – московське слово «другой» (інший), явно похідне від українського «другий» (московською – «второй»). Знову, вочевидь, маємо справу з неадекватним розумінням оригінального варіанту, оскільки обидва терміни також відносяться до однієї смислової категорії. І знову, аби переконатися, яке з цих слів є первинним, а яке похідним, зазирнемо до словників інших слав'янських мов:

 

українська московська білоруська болгарська словенська словацька чеська польська
другий второй другі вторият drugi druhý druhý drugi
інший другой іншы другият drugi iný jiný inny

 

Картина практично така сама, що й у попередньому прикладі. Виняток складає лише словенське «drugi».

Наступна пара – московське «корысть» (зиск) і українське «користь»:

 

українська московська білоруська болгарська словенська словацька чеська польська
користь польза карысць облага koristi v prospech prospěch korzyść
зиск корысть карысьлі-васьць печалба lucre zisk zisk lucre

 

До того ж, «користь» – сербською «корист», хорватською «korist», а «зиск» – відповідно «луцре» і «lucre».

Але найбільш показовими є приклади не просто спотвореного, а й діаметрально протилежного змісту одних і тих самих слів.

Порівняйте московське «запамятовать» (українською – «забути», «забувати») з українськими «запам’ятати», «запам’ятовувати». Це – слова-антоніми, проте бачимо, що вони являють собою одне й те саме слово, яке в московській і українській мовах має протилежне значення. Хоча московське «запамятовать» є архаїзмом і майже вийшло з побутового вжитку, це якраз говорить про процес становлення московської мови серед народу, який її погано розумів. При цьому надзвичайно цікаво, що антонім у московській мові слова «запамятовать»«запомнить», який перекладається українською, як щойнозгадане «запам’ятати», співзвучне чеському «zapomenout» та польському «zapomnieć» – протилежними за змістом, що українською означають «забути».

Інший яскравий приклад – московське «уродливый» (потворний) і українське «вродливий»: попри фактичну ідентичність цих слів, вони також мають протилежні значення. Зауважимо, що термін «вродливий» в українській мові стосується лише живих істот, а звідси випливає надзвичайно важливий висновок: між культурою і системою цінностей москвинів та українців простяглася безмежна нездоланна прірва, бо те, що для русина-українця є вродливим, для москвина – «уродливое», тобто потворне. Особливо раджу над цим замислитись прихильникам тези про братні народи, спільну культуру та історичний шлях…

На цьому я завершую свій коротенький огляд про «великий могучий русский язык», який є таким хіба що у хворобливій уяві самих москвинів, вихованих шовіністичною пропагандою державної еліти. Я не ставив собі за мету подати ґрунтовний аналіз московської мови – кого цікавить це питання, можуть пошукати серйозні дослідницькі праці, яких на сьогодні вже написано чимало. Я лише хотів звернути увагу читачів на певні характерні риси московської лексики, що, поза сумнівом, чинять вплив на світогляд і менталітет нації.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.025 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал