Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Створення ЗУНР і Польща.




Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.
18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.
Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.
В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.
Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.
Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).
За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко, М. Лозинський.
Протягом всього періоду функціонування західноукраїнський уряд плекав великі надії на міжнародне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Антанта прийняла знамениті “чотирнадцять пунктів» президента США В. Вільсона, один з яких гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи Антанти збігалися з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасника цього союзу – Франції – перегукувалися з польськими планами. На той час міжнар. кон'юнктура для ЗУНР катастрофічне погіршилась унаслідок зближення зовн.-політ, позицій Франції та Великої Британії й Італії. Останні виявили готовність піти на поступки Парижу та Варшаві в питанні Схід. Галичини. З огляду на ухвалення польським сеймом 26.09.1922 закону про т. зв. «воєводську автономію» для Схід. Галичини, Рада послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії на прохання Варшави 14.03.1923 прийняла остаточне рішення про передачу Схід. Галичини під політ.-адмін. управління Польщі, поклавши кінець дип. діяльності екзильного уряду ЗУНР, що саморозпустився 30.03.1923.





Дипломатія Західноукраїнської Народ­ної Республіки (Західної Області УНР).

Згідно зі схваленим Українською Національною Радою (УН Радою) у Львові 13.11.1918 «Тимча­совим основним законом про державну само­стійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», територія ЗУНР охоплювала етнічні укр. частини колишніх австр. коронних країв Галичини й Буковини та угорських комі-татів Закарпаття. Відповідно до еволюції держ. статусу й гол. напрямів зовн. політики ЗУНР, її дипломатію доцільно поділити на 3 етапи: 1)9.11.1918-22.01.1919; 2)22.01.1919 - листо­пад 1919; 3) грудень 1919 - 14.03.1923. Заг. керів­ництво дип. діяльністю ЗУНР (ЗО УНР) здійс­нював Є. Петрушевич; оперативне — В. Панейко (9.11.1918-3.01.1919), Л. Цегельський (4.01-9.03.1919), М.Лозинський (10.03-17.04.1919), С. Витвиць-кии(18.04.1919 - січень 1921), К. Левицький (сі­чень 1921 - 14.03.1923).

На 1-му етапі — самостійного існування ЗУНР — її дипломатія зосередилась на ви­рішенні трьох взаємопов'язаних питань: здо­буття міжнар.-прав, визнання зах.-укр. дер­жавності на підставі «Чотирнадцяти пунктів» В. Вільсона й забезпечення її територ. ціліс­ності; налагодження добросусідських відносин із суміжними д-вами — Чехословацькою Респуб­лікою, Угорщиною та Румунією; політ, об'єд­нання з Наддніпрянською Україною. Між­нар. становище ЗУНР значно ускладнювалось укр.-польською б-бою за Львів, яка розпо­чалась 1.11.1918 і швидко переросла в повно-масштабну українсько-польську війну 1918-19 окупацією 6-12.11.1918 румунськими війсь­ками Півн. Буковини, рішенням міжнар. кон­ференції русинів-емігрантів у Скрентоні (США) 12-18.11.1918 про входження Закарпаття на федерат, основі до ЧСР і вступом чеських військ 15.01.1919 до Ужгорода, а також однобічною орієнтацією галицьких лідерів на Австро-Угор­щину й Німеччину під час Першої світової вій­ни, що унеможливило офіц. зв'язки УНРади з урядами країн Антанти та США.

Оскільки в умовах ескалації бойових дій орг-ція центр, апарату дип. відомства ЗУНР виявилась проблематичною, головна увага приділялась заснуванню закорд. представництв і місій. У грудні 1918 Є. Петрушевич призначив своїм представником у Відні для Австрії й Німеччині М. Василька (австр. уряд був єдиним, що визнав легітимність зах.-укр. посольства на своїй тери­торії, Відень став центром усієї дип. діяльності ЗУНР, її делегати брали участь у роботі Лікві­даційної комісії для розподілу активів і майна колишньої Австро-Угорської імп.), відвідав Прагу й Будапешт, де зустрівся з Президентом ЧСР Т. Масариком і Прем'єр-міністром Угорщини М. Каройї та створив дип. місії на чолі зі С. Смаль-Стоцьким і Я. Біберовичем. 30.12.1918 у Буда­пешті відбулись переговори щодо входження Півд. Закарпаття до ЗУНР шляхом проведення плебісциту під нейтральним наглядом, але угор­ський уряд погодився лише на прийняття закону про автономію «Руської Країни» (у травні — червні 1919 чеські війська повністю встановили контроль над регіоном).

Із метою подолання міжнар. ізоляції, напри­кінці листопада 1918 уряд ЗУНР через брит. і амер. посольства у Швейцарії та Швеції звер­нувся з відп. нотами до Лондона й Вашингтона, а 3.01.1919 В. Панейко був призначений головою зах.-укр. делегації на Паризькій мирній конфе­ренції 1919-20 і водночас заст. голови Надзвичай­ної дип. місії УНР Г. Сидоренка. Потреба одер­жання фінанс.-матеріал, й військ, допомоги від Великої України зумовила доручення УНРади Тимчасовому держ. секретаріату від 10.11.1918 вжити необхідних заходів для об'єднання (злуки) укр. земель в одну д-ву. Цей процес дещо упо­вільнився у зв'язку з початком антигетьмансь-кого повстання під проводом Директорії та праг­ненням більшості нац. демократів — лідерів ЗУНР — зберегти для неї якомога ширшу авто­номію, оскільки, на їхню думку, «східногалицьке питання» розглядалось Антантою та США як окрема міжнар. проблема й мало більше шансів на позитивне для ЗУНР розв'язання, ніж «за­гальноукраїнське».

1.12.1918 у Фастові делегацією ЗУНР (Д. Левицький, Л. Цегельський) і членами Директорії УНР (В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвсь-кий, Ф. Швець) підписаний «Передвступний договір про маючу наступити злуку обох ук­раїнських держав в одну державну одиницю». 3.01.1919 він був одноголосно затверджений 1-ю сесією УНРади у Станіславі, 22.01.1919 у Києві урочисто оприлюднений Універсал Ди­ректорії УНР про злуку (Акт злуки УНР і ЗУНР 1919), схвалений 23.01.1919 Конгресом трудо­вого народу України. Т. ч., на другому етапі своєї дип. діяльності зах.-укр. д-ва виступала як авт. складова Соборної України — Західна Область УНР, Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, Л. Цегельський був призначений товаришем мін. зак. справ УНР, обидві респуб­ліки мали створити спільний фронт на міжнар. арені, а їхні закорд. представництва — працювати в повному порозумінні у справах, що стосуються об'єднаної України; подвійність допускалась лише у випадках, коли того вимагали специфічні інтереси тієї чи іншої частини; для забезпе­чення інтересів ЗО УНР у кожній закорд. місії УНР гарантувалось місце радника галичанину.

Але досягти інтеграції двох держ. організмів, погодження й синхронізації їхньої дип. діяль­ності не вдалось, передусім тому, що керівники ЗО УНР здебільшого не бажали поступатись регіональними інтересами заради заг.-укр. справи. Переоцінивши тимчасові успіхи Галицької армії на польському фронті, дипломатія ЗО УНР від­кинула посередницькі зусилля антантівської місії генерала Ж. Бартелемі (див. «Бартелемі лінія») та військ, делегації УНР С. Дельвіга, що значною мірою спричинилось до рішення Ради міністрів закордонних справ Паризької мирної конференції від 25.06.1919 (того ж дня затверд­женого Найвищою радою конференції) про дозвіл польським військам окупувати Схід. Галичину до р. Збруч. Помилкою була й відмо­ва В. Панейка та С. Томашівського в липні 1919 взяти участь у роботі підкомісії конференції щодо вироблення політ, статусу Схід. Галичини. Набагато продуктивнішими залишались дип. стосунки ЗО УНР із ЧСР та Угорщиною: у березні — квітні 1919 торг, місія С. Вітика уклала торг.-екон. угоди з Будапештом і Прагою, за якими ЗО УНР мала отримати зброю, вугілля й пром. вироби в обмін на поставки нафти. Зах.-укр. представництво залишилось єдиним іноземним у Будапешті після комуніст, рев-ції 21.03.1919, проте коли Б. Кун неофіційно запро­понував Я. Біберовичу посередництво в порозу­мінні між ЗО УНР і РСФРР, Державний секре­таріат рішуче відмовився. Аналогічним чином Є. Петрушевич відкинув пропозицію X. Раковсь-кого від 9.05.1919 про перемир'я та спільний наступ проти Польщі й Румунії, натомість 30.05.1919 уряд ЗО УНР виніс на розгляд Па­ризької мирної конференції план розташування у Схід. Галичині й Буковині контингенту антан-тівських військ, а в разі неможливості — надання ЧСР мандата на окупацію регіону до остаточного вирішення «східногалицького питання». Протя­гом червня 1919 з Е. Бенешем у Празі й Парижі В. Темницьким і представником Є. Петруше-вича Т. Окуневським велись переговори щодо утворення (кон)федерації ЗО УНР і ЧСР, але ке­рівництво останньої з огляду на позицію Антанти не відважилося на такий крок.

Небезпідставні побоювання, що Директорія УНР може піти на військ.-політ, союз із Поль­щею коштом відмови (нехай і тимчасової) від принципу соборності укр. земель, а також успіхи рос. контрреволюції та постійний тиск з боку Антанти підштовхнули дипломатію ЗО УНР до пошуків порозуміння з «білою» Росією на плат­формі федералізму. Ініціаторами пророс. орієн­тації виступили В. Панейко, С. Томашівський і К. Левицький, які ще влітку 1919 увійшли у зв'язок із членами Російської політ, наради в Парижі. Ідея союзу з А. Денікіним поступово знаходила дедалі більше прихильників серед ко­мандування Галицької армії, що уклало 6.11.1919 перемир'я з Добровольчою армією й перейшло на її бік. 17.11.1919 з дозволу Є. Петрушевича в Одесі було підписано остаточний договір між представниками Збройних сил Півдня Росії й Начальної команди Галицької армії про пере­хід її в повне розпорядження А. Денікіна. Від'їзд Є. Петрушевича 16.11.1919 з Кам'янця-Подільського до Відня і формальний розрив ним Акта злуки на зборах депутатів УНРади 9-17.12.1919 започаткували останній етап дип. діяль­ності знову незалежної ЗУНР в умовах військ, окупації її території Польщею та невизначеності політ, статусу (за Сен-Жерменським мирним дого­вором 1919 Австрія передала свої права сувере­нітету над Схід. Галичиною Антанті, а договір між останньою та Польщею, укладений 10.07.1920 на Спа конференції 1920, передбачав запрошення галицьких представників на спец, конференцію в Лондоні). Розраховуючи використати зацікавленість великих д-ав нафтою та концесіями у Схід. Галичині й брит.-франц. суперечності щодо повоєнної відбудови Центр.-Схід. Європи, 30.04.1921 Є. Пертушевич запропонував Ан­танті проект «Основ державного устрою Галиць­кої Республіки», що мала стати «Швейцарією Сходу». Для популяризації ідеї самостійної та нейтральної Схід. Галичини екзильний уряд ЗУНР утримував дип. представництва й місії в 11 д-вах: Австрії (В. Сінгалевич), Бразилії (77. Карман-ський), Італії (О. Колесса, В. Бандрівський), Канаді (І. Боберський, О. Назарук), Німеччині (Є. Ле­вицький, Я. Біберович), СІЛА (Ю. Бачинський, Л. Цегельський, Л. Мишуга), Угорщині (Я. Бібе­рович), Франції й Великій Британії (С. Вит-вицький), Чехословаччині (С. Смаль-Стоцький, Є. Левицький), Югославії (Г. Микитей).

Зах.-укр. дипломатією також активно вико­ристовувались трибуни Ліги Націй та міжнар. конференцій, зокрема 8.11.1920 делегація ЗУНР подала до секретаріату Ліги Націй ноту з ви­могами припинити польський окуп. терор у Схід. Галичині та допустити представників УНРади до участі в засіданнях Ради Ліги Націй під час обговорення «східногалицького питання»,26.12.1920 з аналогічною нотою до Ради звер­нувся Є. Петрушевич. Результатом цих демар­шів стало одноголосне рішення Ради Ліги Націй 23.02.1921 про те, що Схід. Галичина знаходиться поза межами її фактичного окупанта — поль­ської д-ви; визначення держ.-прав, статусу регіону передавалось Раді послів великих д-ав у Па­рижі. За наполяганням делегацій ЗУНР, 2-а і 3-я сесії Ліги Націй рекомендували великим д-вам звернути увагу на потребу негайного ви­рішення проблеми Схід. Галичини, а 10.05.1922 за підтримки Д. Ллойд-Джорджа «сіхднога-лицьке питання» було внесене до порядку ден­ного Генуезької конференції 1922 (хоча, польському урядові за допомогою франц. та амер. делегацій вдалось не допустити його обговорення).

Паралельно активізувались закулісні дип. кон­такти між урядом ЗУНР і представництвами РСФРР та УСРР, за допомогою яких Є. Пет­рушевич розраховував актуалізувати «східнога-лицьке питання» на міжнар. арені й одержати політ, підтримку та фінанс.-матеріал, допомогу проти Польщі (кредит у 5 млн. нім. марок, зброя, орг-ція військ, бази над р. Збручем й утримання галицького легіону), а Кремль — перешкодити зміцненню «санітарного кордону». Під час Ге­нуезької конференції Є. Петрушевич таємно зустрічався з X. Раковським, улітку 1922 — з Ю. Коцюбинським, а 4.01.1923 призначив Над­звичайну дип. місію до РСФРР і УСРР (Е. Брайтер та І. Коссак), яка провела переговори в Москві. їхнім результатом були ноти урядів УСРР і РСФРР д-вам Антанти від 12.03.1923, де по­переджалось про невизнання встановлення будь-якого режиму в Схід. Галичині без завчасної згоди Харкова й Москви та опитування самого насе­лення.

Але на той час міжнар. кон'юнктура для ЗУНР катастрофічно погіршилась унаслідок збли­ження зовн.-політ, позицій Франції та Великої Британії й Італії. Останні виявили готовність піти на поступки Парижу та Варшаві в питанні Схід. Галичини. З огляду на ухвалення поль­ським сеймом 26.09.1922 закону про т. зв. «воєвод­ську автономію» для Схід. Галичини, Рада послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії на прохання Варшави 14.03.1923 прийняла оста­точне рішення про передачу Схід. Галичини під політ.-адмін. управління Польщі, поклавши кі­нець дип. діяльності екзильного уряду ЗУНР, що самороз пустився 30.03.1923.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.005 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал