Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Міжнародна дипломатична діяльність державного центру УНР в екзилі




 

14-21.11.1920 Державний Центр(ДЦ) УНР змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й відступити до Польщі. Залежно від місця перебування, структури й зовнішньо-пол. стратегії ДЦ УНР в екзилі, його дипломатію можна поділити на 3 періоди:

1) 1921-1923

2) 1924-1940

3) 1948-92

Під час першого періоду ДЦ УНР жив надіями на швидке повернення на батьківщину, розраховуючи на організацію загально - народного антибільшовицького повстання всередині України. Його дипломатична діяльність була спрямована на здобуття міжнародного визнання УНР і пошуки зовнішньої допомоги для продовження боротьби за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії і представництва в Австрії, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Італії, Німеччині, Польщі, Румунії, Туреччині, Франції, Чехословаччині і Швейцарії. Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важливим об’єктом його дипломатичної діяльності стали міжнародні форуми й організації, передусім новостворювана Ліга Націй. На першу її сесію в Женеві (листопад 1920) прибула урядова делегація УНР (Шульгин, Коваленко, Марголін), однак їм було відмовлено у вступі до організації з огляду на невизначеність внутрішньо - політичної ситуації.6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо подання УНР, проте формально зберегла за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 Шульгин направив голові 2ї сесії Асамблеї ліги Нації “Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією» та меморандум про війну РСФРР з УНР, які рішенням ген. секретаря були опубліковані англ.. й франц. мовами та роздані ля ознайомлення делегатам. Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль підключити на формально рівноправних засадах до участі в укладанні ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ. еміграції власні повноважні представництва. Початок смуги міжнародного визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних західних держав, які шукали шляхи торгово-економічного зближення з Москвою, поглиблення суперечностей між різними угрупуваннями української політичної еміграції та загострення фінансових труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, та від’їзд наприкінці 1923 р. С. Петлюри і В. Прокоповича до Парижа (Лівицький і Смаль-Стоцький залишились у Варшаві).

У другий, “Варшавсько – Паризький період» ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив Лівицький, МЗС керували Шульгин та Прокопович) його орієнтація на західні демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувались на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятливими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних зв’язків із впливовими політ. колами зах. держав з метою ґрунтовного з’ясування перед ними колоніального, антидемократичного характеру сталінського режиму, а також цілей укр.. визвольного руху. Як і попереднього періоду, досить активною в цей час була дип. діяльність укр. ДЦ УНР в Лізі Націй. 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уряду УНР “У справі європейської федерації та України», де обґрунтовувалась економічна доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої А. Бріаном (мін. зак. справ Франції) Європейської федерації. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР звернулось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-1934 в Женеві, у якій містився протест щодо узурпації прав української нації делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обмеження озброєнь. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30х.



Із початком Другої світової війни Лівицький був інтернований у Варшаві, керівництво перейшло до Прокоповича, він мав переховуватись в неокупованій частині Франції, а Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяльність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання Лівицьким 10.06.1948 Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєднались керівники емігрантських укр. політ. партій. Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєнний період продовжував інформувати світову громадськість про стан справ в УРСР, розвиток дисидентського руху та налагоджував міжнародні зв’язки з впливовими політ. і науковими колами; підтримував контакти з осередками української діаспори, брав активну участь у роботі міжнародних конференцій.



22.08.1992 М. Плав’юк ( як правонаступник голови) передав президентові України Л. Кравчуку “Грамоту про складання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі», наголосивши, що проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею УНР.

Дипломатія Державного Центру УНР В ЄКЗИЛІ. 14-21.11.1920 Державний Центр (ДІД) УНР (голова Директорії С. Петлюра, 65 депутатів Трудового Конгресу народу Украї­ни, 14 членів Ради Народних Міністрів УНР. 1680 урядовців та більше 15 тис. козаків і стар­шин Армії УНР) змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й від­ступити до Польщі, маючи всі ознаки легітим-ності як із погляду міжнародного права, так і згідно із «Законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» і «Законом про Державну Народну Раду УНР» від 12.11.1920. Залежно від місця перебування, структури й зовн.-політ, стратегії ДІД УНР в ек-зилі, його дипломатію можна поділити на 3 періо­ди: 1) 1921-23 («Тарнівський період»); 2) 1924-40 («Варшавсько-Паризький період»); 3) 1948-92. Під час першого періоду ДІД УНР (до 14.01.1922 його МЗС продовжував очолювати А Ніковський, потім — /. Токаржевський-Карашевж, зовн.-політ, питаннями опікувався безпосередньо голова Ради Народних Міністрів А. Лівицький) жив на­діями на швидке повернення на Батьківщину, розраховуючи на орг-цію заг. -народного анти­більшовицького повстання всередині України. Його дип. діяльність була спрямована на здо- буття міжнар. визнання УНР і пошуки зовн. допомоги для продовження б-би за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії й представництва в Австрії (Г. Сидо­ренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлів), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р Смаль-Стоцький), Польщі (Л. Ми-хайлов), Румунії (К. Мацієвич), Туреччині (В. Мур-ський), Франції (О. Шульгин), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). Після офіц. визнання УНР Аргентиною 5.02.1921 повіреним у справах до Буенос-Айреса 31.03.1921 було призначено М. Шумицького. З огляду на зусилля Франції щодо формування під своєю егідою блоку центр.-східноєвроп. д-ав (Поль­ща й Антанта мала), що міг би слугувати «сані­тарним кордоном» від більшовизму та опорою проти нім. реваншизму, ДЦ УНР активно про­пагував концепцію створення Балто-Чорномор­ського і/або Чорноморського союзів, де УНР мала відігравати ключову роль. Військ, поразка білої контрреволюції нарешті уможливила порозу­міння ДЦ УНР із демокр. Росією в особі Російсь­кого політичного комітету Б. Савінкова та укла­дення Конвенції «Про міжнародно-правове об'єд­нання» між УНР і Донською демократичною групою 1921 сторін, а варшавська дип. місія УНР виступила посередником у розробленні анало­гічної союзної угоди між орг-цією Б. Савінкова й Донською демократичною групою полков­ника М. Гнилорибова.

Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важ­ливим об'єктом його дип. діяльності стали великі міжнар. форуми й орг-ції, передусім новоство­рювана Ліга Націй, на 1-у сесію Асамблеї якої в Женеві в листопаді 1920 прибула урядова делегація УНР (О. Шульгин, О. Коваленко й А. Марголін), яка розгорнула активну видавничо-пропагандистську діяльність. Однак 25.11.1920 підкомісія «С», що розглядала кандидатури балт. республік, Грузії й УНР, відмовила їм у вступі до орг-ції з огляду на невизначеність внутр.-політ. ситуації; 6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо по­дання УНР, проте не базувала його на заг. при­нципі, формально зберігши за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 О. Шульгин направив го­лові 2-ї сесії Асамблеї Ліги Націй «Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією» та меморандум про війну РСФРР з УНР,які рішенням ген. секретаря орг-ції були опуб­ліковані англ. й франц. мовами та роздані для ознайомлення делегатам. Опосередковано дип. діяльність ДЦ УНР на цьому терені здійсню­валась і через Українське товариство прихиль­ників Ліги Націй, а у квітні 1922 О. Шульгин і Р. Смаль-Стоцький зробили спробу зацікавити укр. питанням Генуезьку конференцію 1922.

Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль під­ключити на формально рівноправних засадах до участі в укладенні Ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ, еміграції власні повноважні представництва. Протягом 1921-22 послів УНР у Польщі, Німеччині, Авст­рії й Чехословаччині змінили відповідно пов­преди УСРР О. Шумський, В. Ауссем, Ю. Коцю­бинський і М. Левицький; найдовше (до 1924) функціонували дип. місії УНР у Парижі й Бу­харесті та до 1926 — у Швейцарії. Початок смуги міжнар. визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних зах. д-ав, які шукали шляхів торг.-екон. зближення з Москвою, неспромож­ність відновити контроль хоча б над частиною нац. території (невдача Другого зимового походу Армії УНР у листопаді 1921, затухання повстанського селянського руху), поглиблення суперечностей між різними угрупованнями укр. політ, еміграції та загострення фінанс. труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, розформування військ, таборів Армії УНР у Польщі й ЧСР та від'їзд напри­кінці 1923 С. Петлюри і В. Прокоповича до Па­рижа (А. Лівицький і Р. Смаль-Стоцький зали­шились у Варшаві).

У «Варшавсько-Паризький період» існування ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив А. Лівицький, МЗС керували 1926-36 і 1939-40 О. Шульгин та 1936-39 В. Прокопович) його орієнтація на зах. демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувалась на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятли­вими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних зв'язків із впливовими політ, колами зах. д-ав та їхніх союзників у Центр.-Схід. Європі з метою ґрунтовного з'ясування перед ними не лише антидемокр. й тоталітарного, але й колоніального характеру сталінського режиму, ознайомлення з цілями укр. визв. руху та переконання в доцільності відродження демокр. укр. державності як центр, ланки системи регіональної безпеки.

Колишні голови дип. місій УНР (А. Марголін, К. Мацієвич, В. Мурський, М. Славинський,

0. Шульгин) продовжували вести відп. роботу за місцем проживання. Восени 1926 А. Лівиць-кий поновив союзницькі зв'язки з Ю. Пілсудсь-ким, який повернувся до влади в результаті держ. перевороту 12-14.05.1926 і плекав ідею створен­ня військ.-політ, блоку нових незалежних д-ав від Скандинавії до Туреччини. До початку Другої світової війни Східний відділ польського МЗС сприяв дипломатії ДЦ УНР, особливо в Парижі та Празі, а Другий відділ штабу військ, мін-ва УНР співпрацював з аналогічним підрозділом польського Генштабу в здійсненні розвідки на території УСРР, міністр інформації екзильного уряду Р. Смаль-Стоцький доклав чимало зусиль для зменшення напруги в польсько-литовських відносинах після анексії Варшавою Віденської області 24.03.1922. Звичайно, за таких обставин ДІД УНР не міг претендувати на зах.-укр. землі в складі 2-ї Речі Посполитої, обстоюючи нац.-персональну автономію укр. меншини, але принаймні двічі союзні стосунки з Варшавою псувались різкими протестами екзильного уряду УНР (1926-39 його очолював В. Прокопович): щодо «пацифікації» Схід. Галичини 1930-31 та у зв'язку із суверенізацією Карпатської Украї­ни 1938-39.

Зручними каналами для встановлення зв'язків ДЦ УНР із франц. колами стали: комітет «Фран­ція — Схід» («Ггапсе Огіепі»), до якого входили визначні франц. політики й дипломати, що спе­ціалізувались на проблемах Бл. Сходу та Центр.-Схід. Європи (з укр. боку його членами стали

1. Косенко, І. Токаржевський-Карашевич, О. Шу­льгин і М. Шумицький); заснований 1930 клуб «Осередок Українських студій» , очолюваний відставним диплома­том Ферраном і І. Токаржевським-Карашевичем. Аналогічну установу — Болгарсько-українське товариство — було засновано в Софії з ініціативи представника екзильного уряду УНР М. Пара-щука. За участю О. Шульгина 1932 в болг. столиці було влаштовано урочисте відкриття пам'ятни­ка М. Драгоманову. За допомогою прихильних до укр. справи брит. політиків (лордів Дікінсона й Ноель-Бакстона, членів палати громад Дж. Гілса та Дж. Мандера й інших) Р. Смаль-Стоць-кому вдалось створити Англійсько-український комітет, заходами якого 1935 була вндакі. брошура «Українське питання і його значення для Великої Британії». Для ознайомлення амер. громадськості з укр. проблематикою Р. Смаль-Стоцький використав канали очолюваного ним же у Варшаві осередку «Прометеївського руху*. унаслідок чого 29.10.1929 сенатор Р. Коупленд поставив на засіданні відп. комісії Сенату США питання про визнання екзильних урядів УНР і Грузинської Демократичної Республіки у формі призначення для зносин із ними спец. амер. представників, що мало певний пропагандист­ський ефект. Наприкінці 30-х XX ст. Р. Смаль-Стоцькому вдалось увійти в приязні стосунки з послом США у Варшаві А. Бідлом і забезпечити передачу президенту Ф. Рузвельту ноти В. Про-коповича від 9.11.1937 і телеграми А. Лівиць-кого від 20.02.1939 з пропозицією, щоб уряд США зажадав негайного виведення з України «окупа­ційних московських військ».

Як і попереднього періоду, досить активною напр. 20-х — у 30-і була дип. діяльність ДЦ УНР у Лізі Націй, на ім'я голови Асамблеї та Ради якої за підписами В. Прокоповича й О. Шульгина надсилались меморандуми, листи та заяви з приводу тих чи інших питань. Зокрема, 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уря­ду УНР «У справі європейської федерації та України», де обґрунтовувалась екон. доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої франц. мін. зак. справ А. Бріаном Європ. федерації. До урядового меморандуму О. Шульгин доклав свого листа від 10.09.1930, у якому звертав увагу лідерів Заходу на порушення військ.-політ, й госп. рівноваги в Європі внаслі­док відновлення Російської імп. у формі СРСР та здійснення ним курсу на світову рев-цію ка­налами Комуністичного Інтернаціоналу. Коли ж під тиском лівих сил Ліга Націй змушена була запросити СРСР до участі в обговоренні проекту А. Бріана й М. Литвинов 18.05.1931 з'явився на засіданні Європ. комісії в Женеві, О. Шульгин заперечив його право говорити від імені України та викрив імперську сутність політики Кремля. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР зверну­лось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-34 в Женеві, у якій містився протест щодо «узурпації прав україн­ської нації» делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обме­ження озброєнь. 25-27.09.1933 О. Шульгин вручив головам Ради Ліги Націй і 14-ї сесії Асамблеї листи у справі голодомору в УСРР із закликом організувати міжнар. допомогу голоду­ючим. Попри формальний опір секретаріату, голова Ради Ліги Націй Мовінкель порушив проблему на приватному засіданні, що ухвалило звернутись у справі допомоги до Міжнародного к-ту Червоного Хреста. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30-х.

Із початком Другої світової війни А. Лівиць-кий був інтернований у Варшаві, керівництво ДЦ УНР перейшло до В. Прокоповича. Після взяття вермахтом Парижа він змушений був пере­ховуватися в неокупованій частині Франції, а О. Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяль­ність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання А. Лівицьким 10.06.1948 в Аугсбурзі (Зах. Німеччина) Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєдналися керівники емігрантських укр. політ, партій. За міжнар. діяльність у реформованому ДЦ УНР відповідали президент УНР в екзилі як право­наступник Голови Директорії (1948-54 — А. Лівицький, 1954-65 — С. Витвицький, 1967-89 — М. Лівицький, 1989-92 — М. Плав'юк) і голова уряду УНР (1948-52 -1. Мазепа, 1952-53 - С. Ба­ран, 1954 — С. Витвицький, 1954-57 — С. Созон-тів, 1957-67 — М. Лівицький, 1967-69 — А. Фіголь, 1969-72 - С. Довгаль, 1972-74 — В. Федорончук, 1974-80 - Т. Леонтій, 1980-89 - Я. Рудницький, 1989-92 — І. Самійленко). Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєн­ний період засобами «персональної диплома­тії» продовжував інформувати світову громадсь­кість про стан справ в УРСР, розвиток диси­дентського руху та історію нац.-визв. змагань укр. народу; налагоджував міжнар. зв'язки з впли­вовими політ, і наук, колами; через свої пред­ставництва підтримував контакти з осередками укр. діаспори; брав активну участь у роботі міжнар. конференцій (так, віце-прем'єр екзильного уряду УНР І. Самійленко 1987 був рад-ни-ком Комісії Конгресу США у справі голодомору в Україні 1932-33). Згідно з постановами 10-ї сесії УНР від 19.06.1989 та Надзвичайної сесії 14-15.03.1992 М. Плав'юк передав 22.08.1992 Пре­зидентові України Л. Кравчуку «Грамоту про скла­дання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі», наголосивши, що «проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує дер­жавно-національні традиції УНР і є правонаступ-ницею УНР».останніх можна визначити низку суб'єктів зовн.-екон. діяльності. Із цих позицій конкрет­ний її зміст полягає у міжнар. госп. діяльності суб'єктів різного рівня, яка характеризується заздалегідь виваженим розрахунком і спрямована на досягнення поставленої мети. У практ. пло­щині Д. є. знаходить свій прояв у сукупності екон.-прав. норм, принципів, методів, форм, інституційних інструментів, вартісних важелів, які використовуються операторами при здійс­ненні міжнародних економічних відносин. Д. є. — багатогранна діяльність, яка в сучас. умовах роз­вивається на двосторонній та багатосторонній основах і функціонує на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях, відповідно віддзеркалюючи матеріал, інтереси міжнар. екон. та валютно-фінанс. орг-цій, регіонів, д-ав, галузей нац. економіки, транснаціональних корпорацій, госп. об'єднань, підприємств. З точки зору об'єкта Д. є. зорієн­тована на реалізацію зовн.-торг. зв'язків, міжнар. валютно-фінанс. та виробничих відносин, екон. стосунків у сфері реалізації сукупного екон. та наук.-техн. потенціалу країн світу, вирішення глобальних Проблем.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал