Теорія У. Кеннона — П. Барда

Ще проведені физиологами в кінці XIX століття експерименти з руйнуванням структур, провідних в мозок соматосенсорную і висцеросенсорную інформацію, дали мотив Ч. Шеррингтону (1900) укласти, що вегетативні прояви емоцій вторинні по відношенню до її мозкового компоненту, що виражається психічним станом. Теорію Джемса—Ланге різко критикував і физиолог У. Кеннон (1927), і для цього у нього теж були підстави. Так, при виключенні в експерименті всіх фізіологічних проявів (при розтині нервових шляхів між внутрішніми органами і корою головного мозку) суб'єктивне переживання все одно зберігалося. Фізіологічні ж зсуви відбуваються при багатьох емоціях як вторинне пристосовне явище, наприклад для мобілізації резервних можливостей організму при небезпеці і породжуваному нею страху або як форма розрядки виниклого в центральній нервовій системі напруги.

Кеннон відзначав дві обставини. По-перше, фізіологічні зсуви, що виникають при різних емоціях, вельми схожі один на одного і не відображають їх якісну своєрідність. По-друге, ці фізіологічні зміни розгортаються поволі, тоді як емоційні переживання виникають швидко, тобто передують фізіологічній реакції.

Він показав також, що штучно викликані фізіологічні зміни, характерні для певних сильних емоцій, не завжди викликають очікувану емоційну поведінку. З погляду Кеннона, емоції виникають унаслідок специфічної реакції центральної нервової системи і зокрема — таламуса.

Таким чином, по Кеннону, схема етапів виникнення емоцій і супутніх їй фізіологічних зсувів виглядає так:

подразник à збудження таламуса à емоція à фізіологічні зміни. (2)

В більш пізніх дослідженнях П. Барда (1934) було показано, що емоційні переживання і фізіологічні зсуви, ним супутні, виникають майже одночасно. Таким чином, схема (2) одержує дещо інший вигляд:

Емоція

Подразник Фізіологічні зміни (3)