Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Національно-культурне відродження у Галичині






 

Національне відродження, що розпочалося в ЛівобережнійУкраїні,значно вплинуло на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виокремити три періоди: перший – присвячений збиранню народної спадщини (1816–1847 рр.); другийорганізаційний (1848-1860 рр.); третій – політичний (1861-1918 рр.). В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була Православна церква. Вагому культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл. Навчали у школах польською мовою. Це зумовило протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мовою.

Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. Іван Могильницький (1777–1831 рр.) був автором першої в Галичині граматики української мови. У науковій розвідці “Відомості о руськом язиці” (1829 р.) він висловив думку стосовно української мови як народної, що має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і “малоросійських” українців. І.Могильницький прагнув “оживити пам'ять про руський народ”, існування котрого має такі самі історичні і політичні засади, як чеський і угорський народи. З ініціативи І.Могильницького було створене Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 р.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, котрі слугували би душпастирям для “навчання вірних”, а парафіянам – для “духовної поживи”. Його товариства виявили чітке розуміння мовного питання – важливого елемента питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І.Франко, назвавши його “зірницею відродження в Галичині”.

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич – автор твору з історії Української церкви, В.Компаневич – дослідник історії монастирів, І.Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою “Повість временних літ”.



Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання “Руська трійця”. До нього, як уже згадувалося, увійшли Маркіян Шашкевич (1811–1843 рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.). (Рис.13)

 

Рис. 13. «Руська Трійця» (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький)

Активну участь у діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 –1885 рр.) і Григорій Ількевич (1803–1841рр.). Культурно-просвітницька діяльність “Руської трійці” започаткувала справжнє національно-культурне відродження у Галичині. Головним девізом їхньої творчості стало твердження: руський народ — одне з головних поколінь слов'янських; русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру. “Руська трійця” виходила далеко за межі культурних завдань. Це засвідчують спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, котрий на початку діяльності гуртка заявив: молодим русинам треба об'єднатися в гурток, “вправлятися в слов'янській і руській мовах”, вводити у руських колах розмовну руську мову, піднімати народний дух, “просвіщати народ” і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність у Галичині. Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності “Руської трійці” були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні й етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.Цертелєва, І.Срезневського, а також польських, чеських і сербських письменників, котрі відкрили слов'янський світ.



Великий інтерес діячі “Руської трійці” виявляли до народної творчості. Вони збирали та записували українські народні пісні й перекази. У 1833 р. був підготовлений їхній перший рукописний збірник – “Син Русі”, куди ввійшли вірші руською мовою, а 1835 р. – фольклорно-літературна збірка “Зоря” (“Писемце, посвячене рускому языку”). Перший збірник до друку не призначався (М.Шашкевич розглядав його лише як пробу сил), а “Зорю” не пропустила до друку цензура, вбачаючи у ньому велику небезпеку галицького сепаратизму. Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху “Русалка Дністровая”, підготовленого діячами “Руської трійці”. Він став сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, написане до “Русалки Дністрової” М.Шашкевичем, закликало до культурного та літературного відродження “русинів”, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України. “Русалка Дністровая” опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича (“Загадка”, “Погоня”, “Тута за милою”, “Сумрак вечірній”), Я.Головацького (“Два віночки”), І.Вагилевича (поеми “Мадей”, “Жулин і Калин”), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні “із старих рукописів” та ін. Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, уперше використано не церковно-слов'янську суміш, а народну мову. Всі твори друкували не латинкою або кирилицею, а “гражданкою”. Вихід у світ “Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів “Руської трійці”. Власті Галичини та вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їхні прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, котрі потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Окремі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі “Руської трійці”. М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, прийнявши протестантизм, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію.

“Русалці Дністровій” належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху – єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст “Русалки Дністрової”, І.Франко зауважив, що вона була на ті часи явищем наскрізь революційним.

Другий етап українського національного відродження у Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, котрі значно вплинули на всю Австрійську імперію. Під їхнім тиском австрійський уряд змушений був піти на певні поступки. У 1848 р. він прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З метою захисту національних і політичних прав українського населення, за активного сприяння Греко-католицької церкви, у Львові 1848 р. була створена перша політична організація – Головна руська рада (ГРР). У діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена ГРР, звернулася до монарха Австрії Франца-Йосифа II з проханням: запровадити у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; всі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави. ГРР організувала культурно-освітнє товариство “Галицько-руську матицю”, відкрила народний просвітній інститут “Народний дім”, провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених), видавала першу в Галичині українську газету “Зоря Галицька”, яка виходила у Львові з 1848 р. до 1857 р. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, очолену професором Я.Головацьким. Окремі предмети викладалися українською мовою.

Отже, заслуга Греко-католицької церкви полягала в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця XVIII – першої половини XIX ст. Унаслідок її діяльності національний рух набував масового характеру. Визвольний рух народних мас Східної Галичини у середині XIX ст. багато в чому пов’язаний із діяльністю “народовців”. Вони заснували у Львові 1868 р.Товариство “Просвіта”, яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків воно створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи. Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів “Просвіти”, як Анатоль Вахнянин (1841 –1908 рр.), Омелян Огоновський (1833–1894 рр.), Омелян Партацький (1840–1895 рр.), до 1914 р. “Просвіта” налічувала 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі Львівської філії та близько 200 тис. – у сільських читальнях. Виникали перші молодіжні товариства “Сокіл” та “Січ”. На 1914 р. ці юнацькі групи налічували 974 місцевих відділення і понад 33 тис. членів. Усе це засвідчувало, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.

Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX – початку XX ст. В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, виникли політичні групи, котрі висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації “Руська рада” (1870 р.), “Народна рада” (1885 р.), а згодом й політичні партії. В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській національній ідеї. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність корифеїв української культури – І.Франка та М.Грушевського. (Рис. 14, 15)

 

Рис. 14 І.Франко

 

Рис. 15. М.Грушевський

У духовному та суспільно-політичному житті Галичини середині 70-х років XIX ст. почав зароджуватися новий радикальний напрям, очолений І.Франком і його однодумцями М.Павликом, О.Терлецьким, С.Даниловичем, К.Трильовським, Ф.Вовком та ін. Це невелике коло молодих людей мало на меті докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи, спрямованої на згуртування передових суспільних сил у боротьбі проти національного та соціального гноблення. З ініціативи І.Франка, М.Павлика і С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію – першу в Україні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України. У 1899 р. партія розпалася на дві різні – Національно-демократичну, куди увійшли видатні представники національно свідомої інтелігенції М.Грушевський, 1.Франко, Ю.Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є.Олесницький та інші, й Українську соціально-демократичну партію, до якої належали молоді радикали – прихильники марксизму Ю.Бачинський, С.Вітик, М.Ганкевич, М.Новаківський, Д.Яросєвич та ін. Українська національно-демократична партія основним гаслом програмної діяльності вважала єдність, соборність усіх українських земель, незалежність Української держави. Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули 1895 р., як уже згадувалося, Ю.Бачинський у праці “Україна irredenta”, a на Наддніпрянській Україні – М.Міхновський 1900 р. у брошурі “Самостійна Україна”.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав Іван Франко (1856–1916 рр.) – видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч. Він продовжив традиції попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. В ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М.Драгоманова у 1895 р. він почав дотримуватися позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд охоплював засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко відмежувався від федералістичних ідей М.Костомарова і М.Драгоманова, став борцем за повну політичну незалежність України.Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: “Ріпник”, “На роботі”, “Навернений грішник”; “Boaconstrictor”, “Борислав сміється”; збірках “Добрий заробок”і “Маніпулянтка”. Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику “Захар Беркут”, “Основи суспільності”, “Для домашнього вогнища”, “Великий шум”, “Перехресні стежки”. У творі “Захар Беркут” письменник відобразив життя Карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Історичний характер має також повість “Великий шум”, де змальовано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії. В історії української літератури І.Франку належить провідне місце як видатному поетові. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки “З вершин і низин”, “Мій ізмарагд”, “Із днів журби”, “Давнє і нове”, “Зів'яле листя”, “Sempertiro”. Збірка “Зів’яле листя” (1896 рр.) – найкраща збірка ліричних поезій Каменяра. У передмові до другого видання поет назвав її “збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка”. У 1877–1882 рр. І.Франко написав відомі твори політичної лірики – “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Товаришам із тюрми”, де чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша “Вічний революціонер” видатний український композитор М.Лисенко 1905 p. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879–1979 рр.) створив симфонічну поему “Каменярі”.

Вершина поетичної творчості І.Франка – поема “Мойсей” (1905 р.). Висока ідейна та мистецька вартість дають змогу занести її до низки найвизначніших творів українського письменства. Головна тема поеми – смерть Мойсея-пророка, котрого власний народ не сприйняв і відкинув. Поема має алегоричний характер. Вона оспівує український народ, висловлює віру в його краще майбутнє. Національно-визвольну ідею Мойсея підхоплює молодь, що бореться за народні ідеали.

У 90-х роках XIX ст. І. Франко написав низку драматичних творів: “Учитель”, “Сон князя Святослава”; “Будка ч.27”, “Кам'яна душа” та ін. Відома п'єса письменника – соціальна драма “Украдене щастя” (1894 р.), яка вирізняється глибоким реалізмом.

І.Франко – найвідоміший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури. І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії та теорії літератури прислужилися до розвитку українського літературознавства кінця XIX – початку XX ст. Франкові твори “Література, її завдання і найважливіші ціхи”, “Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 p.”, “Із секретів поетичної творчості”, праці про творчість Т.Шевченка й інші становлять вагомий науковий доробок у галузі української культури та її історії.

Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають Михайла Грушевського (1866–1934 рр. – видатну постать української духовної культури. Він – автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11-томної “Історії України-Руси” (1898–1936 рр.), 5-томної “Історії української літератури” (1923-1927). Велику популярність здобули також “Нарис історії українського народу” (1904 р.), “Ілюстрована історія України” (1911 р.), “Початки громадянства” (1921р.) тощо. В умовах національного гноблення і переслідування української культури царським самодержавством, австрійською монархією, панівними класами Польщі вихід у світ історичних творів М.Грушевського значно впливав на активізацію національно-визвольного руху на українських землях, розчленованих чужоземними державними кордонами. Мислитель переконливо засвідчив, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на власну мову, національну культуру, державність. Творча спадщина вченого вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення. Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство імені Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених.

Одночасно з М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса. Їхні наукові праці опубліковані у “Записках Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка”, “Збірнику математично-природничої і лікарської секції”, “Етнографічномузбірнику”, “Пам’ятках українсько-руської мови і літератури” й інших виданнях. У 1898 р. М.Грушевський спільно з І.Франком заснував “Літературно-науковий вісник”, що згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899 р.) і Товариства прихильників української науки, літератури і штуки (1904 р.).

Отже, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, який тривав до кінця Першої світової війни, були оформлені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, котрі поширювали ідеї національної свідомості не лише серед інтелігенції, студентів, а й серед усього населення.

Підсумовуючи процес національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX – на початку XX ст., зазначимо: незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках – і непослідовність, український національний рух стимулював і загальний соціально-економічний, політичний, культурний та науковий прогресс усього українського суспільства, і зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція в Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації. Національно-культурне відродження в Україні заклало підвалини для відновлення української державності. Четвертим Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. було проголошено повну самостійність УНР, а 1 листопада 1918 р. утворено ЗУНР. Їх злука відбулася 22 січня 1919 р. Державотворчі процеси дали потужний поштовх національно-культурному відродженню України у модерних періодах її історії.



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.025 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал