Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розвиток національно-культурного руху






 

В першій половині ХІХ ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) виникла нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростав інтерес до фольклору, мови, історії свого народу. Побачили світ етнографічні праці й збірки народних пісень. В освіченому середовищі поширювалися філософські ідеї Г.Ф.Гегеля, Й.Гердера, Ф.Шеллінга. Твори німецького філософа Й.Гердера, інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. У сфері національного життя зароджувалися ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави. Революційні події в країнах Європи отримали широкий відгук у східних і західних землях України.

Після придушення польського повстання (1830–1831 pp. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя центром українського романтизму і визвольного антикріпосницького руху став Київ. Навколо Київського університету, відкритого 1834 p., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, котрі виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, відомим у майбутньому культурним діячам України В.Білозерському і М.Гулаку, етнографу П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом М. Гулака і М. Костомарова заснована політична таємна організація Кирило-Мефодіївське братство, куди входило 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. сюди ввійшов Т.Шевченко. (Рис.9).

Рис. 9. Т.Шевченко. Автопортрет

Упродовж 14 місяців його учасники нелегально збиралися на філософські й політичні дискусії. Їхні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені в “Законі Божому”(“Книзі буття українського народу”) – політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак, написана у дусі романтизму й ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Вона закликала до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. (Рис.10).

Рис. 10. М.Костомаров

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, що стала панівною в середовищі української інтелігенції 40–50-х років XIX ст. На їхню думку, всі словʼянські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити словʼянську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними до тих, котрі є у Сполучених Штатах. Столицею федерації планували зробити Київ. Першою на шлях федерації повинна була стати Україна, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найпригніченішою, і найелітарнішою з-поміж усіх словʼянських суспільств.



Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою, української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Зі забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився до Петербурга. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кирило-мефодіївці – Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана відкрили українську друкарню, розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників – І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861–1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал “Основа”, який став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський. Журнал опублікував низку статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М.Костомаров виклав концепцію про “дві руські народності”, де доводив “окремішність української культури і світогляду”, вбачаючи в українців “сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, “замилування до свободиˮ, нехіть до сильної влади.



У середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток “хлопоманів”. Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.) вирішили зблизитися зі селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси, і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом “хлопоманства” став Володимир Антонович (1834–1908 рр.) – випускник історико-філологічного факультету Київського університету, згодом його професор. Кінцеву стратегічну мету вони вбачали у ліквідації царизму, кріпацтва і встановленні демократичної республіки, де вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Учасники гуртка вирішили розпочати здійснення цих задумів із поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої національної та суспільно-політичної свідомості.

В Україні наприкінці 50–початку 60-х років почала формуватися народницька ідеологія, яка поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створила товариства – так звані громади, основним завданням котрих стало поширення освіти. Українська громада виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу належали відомі українські культурні й громадські діячі – М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський та ін. Перший прилюдний виступ громади відбувся у 1862 р. Журнал “Современная летопись” опублікував заяву громади про оборону “українців молодогопоколінняˮ. .
За прикладом київської подібні організації почала діяти в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до України; повага до українського народу; гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони здійснювали українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник.

Культурно-освітня діяльність громад глибоко занепокоїла урядові кола царської Росії, оскільки видання книжок і викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя в Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, а й демократичних тенденцій, котрі поширювали громадівці. Розпочався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. Недільні школи були закриті 1862 р. Згодом царський уряд заборонив друкувати науково-популярні та релігійні книжки українською мовою, що засвідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва, виданий 1863р. Переслідувань царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIX ст. громадівський рух в Україні відроджувався, отже, розгорнулась національно-визвольна боротьба. Члени громад почали плідну роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували низку фундаментальних праць. Провідна роль у цій різноманітній діяльності належала радикальним представникам демократично налаштованої інтелігенції (С.Подолинському, О.Терлецькому, М.Зіберу, М.Павлику, І.Франку, М.Драгоманову). В пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850–1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога й економіста, майже всі так звані українофіли – учасники громадівського руху, були “соціальними демократами”, котрі пропагували серед народних мас ідею “народної революції”.

У пробудженні національної самосвідомості українців вагоме значення мали наукові публікації, які висвітлювали питання історії й етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці “История Малороссии” М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова (“Богдан Хмельницький”, “Руина”, “Мазепа и мазеповцы”), П.Куліша (“Записки о Южной Руси”, “Історія України від найдавніших часів”). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович. Він очолював історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

У 1873 р. з ініціативи Павла Чубинського (1839–1884 рр.) у Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо нього згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяковський, М.Лисенко та ін.), котра розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею “Труды этногра-фическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” (СПб., 1782–1879 рр.), що вийшла за редакцією П.Чубинського. Праця не втратила цінності як вагоме джерело вивчення духовної культури та побуту українців і дотепер. Одночасно П.Чубинський був автором вірша “Ще не вмерла Україна”, вперше опублікованого 1863 р. з нотами українського композитора Михайла Вербицького (1815–1870 рр.). Цей твір з проголошенням УНР в листопаді 1917 р. став українським національним гімном. Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, визвольних змагань українського народу за “святеє діло”, прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімну спричинили глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської й Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, але це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн відомий могутній чинник утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль виконали музичні обробки поезій Т.Шевченка “Заповіт”, І.Франка “Не пора”, О.Духновича “Я русин был, есть и буду”, котрі здійснили українські композитори М.Лисенко, М.Аркас і Д.Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у “Молитві за Україну” М.Лисенка –“Боже великий, єдиний, нам Україну храни”, яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно постала українська літературна мова. Важливий чинник її розвитку – численні наукові й мовознавчі праці, навчальні посібники з історії, граматики української мови О.Потебні, П.Житецького,А.Кримського. У 40–80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком “Словарь малоруського, или юго-востбчного языка” П.Білецького-Носенка та “Опыт южнорусского словаря” К.Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі й німецько-українські, побачили світ у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Чільне місце в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні посідали твори І.Франка, І.Верхратського, К.Студинського, М.Возняка. Завдяки їхнім зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія “Пам'ятки українсько-руської мови та літератури”.

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологові О.Потебні (1835–1891). Він досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці “Думка і мова”, “Замітки про малоруське наріччя” (1870 ), “Мова і народність” (1895 ) та інші не втратили актуальності дотепер. Особливу цінність мають думки О.Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців становить внутрішню причину безсилля і непродуктивності нації, небезпеку для її подальшого існування. Ця небезпека не менш загрозлива, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності. У нації О.Потебня вбачав реальну силу, здатну підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Дотримуючись національної ідеї, він обстоював право національних культур на “самостійне співіснування та розвиток”, тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно добре засвоїти українську мову – без її вивчення всі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу та слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їхнього досягнення. За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – “два чільних сини України”, котрі піднесли її культуру до світовго рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова – могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми та найчесніші серця.

Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII – початку XIX ст. і розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, остаточно сформульована у творчостіТ.Шевченка. Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ “Кобзаря” (1840), поеми “Гайдамаки” (1841) і збірки “Три літа” (1843–1845) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди “Тарасова ніч”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “До Основ'яненка”, “Гамалія”, “Іван Підкова” та героїко-романтична поема “Гайдамаки”, де Україна зображена “зболеною і розтерзаною, вкритою могилами” на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі.

Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому – організаторові боротьби народу України за незалежність (“Розрита могила”, “Стоїть в селі Суботові”, “Даби-то ти, Богдане, п'яний”, “Великий льох”). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України. Отже, національна ідея – одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет убачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: “нехай бачать сини і внуки, що батьки їхні помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами; нехай житом-пшеницею, мов золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов'янськая земля”. У слов'янській федерації, яка на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного устрою, що могла би сприяти утвердженню української державності. Ідеал поета – єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій і антимонархічній основі. Однак воно не повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав одним із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, нації.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, одночасно з ідеями самостійництва і державництва, – характерна ознака його світогляду. Творчість Т.Шевченка значно вплинула на духовну культуру українського народу. Вона ввійшла у золотий фонд європейської та світової культури. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І.Франка, принесли йому “невмирущу славу і всезростаючу радість”. Відомий грузинський поет А.Церетелі, зазначаючи світове значення творчості Т.Шевченка, писав, що він “перший дав багатьом зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ, таких великих людей породжує велика нація, але вони, крім своєї нації, – належать й іншим”.

Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість котрих пройнята ідеями гуманізму, демократизму, народності. На ниві поезії плідно працювали Л.Глібов, А.Свидницький, С.Руданський, П.Чубинський, П.Куліш. Демократичного напряму в українській прозовій літературі дотримувались Марко Вовчок, Панас Мирний, М.Коцюбинський, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Леся Українка. Їхні твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т.Шевченка розвивав публіцист, учений і громадський діяч М.Драгоманов (1841–1895). Його діяльність становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби сучасного йому історичного періоду, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX – початку XX ст.

Історична заслуга М.Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань царського уряду, М.Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах “Громада” (1878–1882).

М.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору й етнографії: “Історичні пісні малоруського народу” в співавторстві (1874–1875); “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876); “Нові українські пісні про громадські справи 1764–1880” (1881); “Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст.” (1883–1885) та інші, що є чудовими пам'ятками народного слова. У сфері літературознавства М.Драгоманов був одним із найвидатніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Це засвідчує його праця “Чудацькі думки про українську національну справу”(1891).

Глибока ерудиція М.Драгоманова у світовій літературі поєднувалась із прогресивними поглядами стосовно місця та ролі української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути за ідеях- демократична, за манерою – критична і реалістична, за мовою–животворна. М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми та засоби української літературної критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи позитивно вплинули на розвиток української літератури й передової літературно-естетичної думки.
Значення творчості М.Драгоманова для розвитку визвольних ідей в Україні, піднесення української культури високо цінували І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Коцюбинський, М.Павлик. На думку І.Франка, кращі твори М.Драгоманова “запевнили йому місце” серед видатних публіцистів XIX ст.

У публіцистичних статтях та історичних дослідженнях “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Неполітична політика”, “Неправда не просвіта”, “Довгі вуха нової гри” тощо. М.Драгоманов обстоював ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що без політичної самостійності чи автономії не може бути й автономії національної. Погляди М.Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Не вбачаючи у той час реального ґрунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну й культурну самостійність українців на засадах федеративної системи. Чітко дротримуючись федералістичних позицій, М.Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Одночасно у статті “Втрачена епоха” він доводив, що загалом українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На думку вченого, українці повинні зберігати вірність не “всій Русі”, а насамперед Україні.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції спричинила занепокоєння у середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, а й зростанням їхньої громадсько-політичної та революційної активності. У травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м.Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М.Драгоманову та П.Чубинському заборонили проживати у Петербурзькій і Московській губерніях, а також в Україні. Тоді ж підписано “Емський указ” про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Все це стало великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П.Куліш, О.Кониський, М.Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, зокрема газету “Правда”, яка видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених у Росії. За допомогою Л.Скоропадської-Милорадович і церковного діяча В.Симиренка в 1873 р.вони започаткували у Львові Літературне товариство ім.Т.Г.Шевченка, що мало величезне значення для національно-культурного відродження українського народу.

Вагомим чинником прогресу української культури був театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. У 60-х роках XIX ст. Артистичне товариство в Єлисаветграді уперше в Україні поставило спектакль за п'єсою Т.Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х роках–оперу С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор М.Лисенко (1842–1912) і драматург М.Старицький (1840–1904). У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М.Кропивницького (1840–1910) був створений професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени Микола Садовський (справжнє прізвище – Тобілевич (1856–1933), Панас Саксаганський (Тобілевич, брат Миколи Садовського (1859–1930). Марія Заньковецька (Адасовська (1854–1934), Олександра Вірина (Колтановська, р.н. невід. – 1926 ). Театр із великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887–1965; Соломія – 1872–952).

Серед архітектурних споруд цього періоду вирізняються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (архітектори Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884–1887 pp.), Києві (архітектор В.Шребер, 1897–1901) та Львові (архітектор З.Горголевський, 1897–1900), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор О.Бернардацці, 1894–1899), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю.Захаревич,1873–1877). Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були Л.Позен (1849–1921) і П.Забіла (1830–1917). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм (“Кобзар”, “Шинкар”, “Переселенці”, “Оранка на Україні”), другий – у жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Шевченка, пам'ятник М.Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів – відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М.Микешин, 1879–1888).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявився у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко. Найвідомішим був художник С.Васильківський (1854–1917), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі “Козача левада” (1893), “Дніпровські плавні” (1896), “По Донцю” (1901) – справжні шедеври мистецтва.

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862). Музику до неї написав композитор С.Гулак-Артемовський (1813–1873). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський (1832–1887 ) – опери “Мазепа”, “Майська ніч”, “Облога Дубна”; П.Ніщинський (1832 –1896) – музична картина “Вечорниці” до драми Т.Шевченка “Назар Стодоля”; М.Аркас (1852–1909) – опера “Катерина”; О.Нижанківський (1863–1919) – музичні твори на слова Т.Шевченка. Світову славу українській музичній культурі здобув талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842–1912), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, вокальні твори за загальною назвою “Музика до “Кобзаря” Т.Шевченка, романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики. Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич.

 



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.026 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал