Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Програма випробувана в ДНЗ №211 м. Одеси. 2 страница






Д. Чижевський вважав, що під час дослідження національного типу необхідно враховувати особливості народної творчості, аналіз дуже яскравих історичних епох, які народ пережив, досвід духовних пошуків найвидатніших представників цього народу.

За висновком науковців, "етичні норми, що укорінені в життєвому світі, обмежені самоочевидностями традиційних життєвих форм певної соціокультурної спільноти, де взаєморозуміння щодо смислів задається дорефлексивно й дораціонально, тобто вже тим, що люди живуть у цій спільноті. Це онтологічний вимір етичних норм, який виступає як етос. Власне буттєвий сенс цього поняття і засвідчує його етимологія, що було заново відкрито М. Ґайдегтером, згідно з яким етос означає саме місце перебування, місце мешкання, в якому людина живе та перебуває".

Вивченню толерантності присвятили свої дослідження науковці зарубіжжя і України. Зокрема, теоретичні аспекти формування толерантності у молодого покоління А. Асмолова, В. Бабкіна, Н. Гасанова, В. Горбатенко, М. Євтуха, А. Зимбулі, В. Золотухіна, Н. Круглової, В. Лекторського, І. Оніщенко, Л. Редькіної .та ін. Проблеми толерантності молоді досліджували С. Авраменко, О. Батуріна, Т. Білоус, Ю. Грачова, О. Грива О., О. Хижняк, Я. Довгополова, І. Жданова, О. Зарівна, П. Комогоров, О. Пугачова, О. Рибак та ін. Педагогічний контекст феномена толерантності розглянуто у працях таких авторів, як І. Бех, М. Бубер, Л. Завірюха, В. Калошин, М. Карандаш, В. Рахматшаєва, В. Шалін та ін. Однак, як свідчить аналіз наукових праць, в Україні кількість наукових досліджень, присвячених проблемам толерантності, є не достатньою для створення наукового підґрунтя формування «толерантності» у студентської молоді.

Поняття “толерантність” порівняно нове у науковому дискусійному полі України. Однією з важливих умов побудови позитивних взаємин з представниками інших національностей є взаємодія на основі толерантності, порозуміння, поваги до поглядів, думок, цивілізацій, традицій, цінностей та культур інших країн і народів, тому потрібно шукати шляхи щодо створення умов для розвитку толерантності.

Сьогодні перед національною школою постає завдання виховання особистості, спроможної творчо мислити, вільно орієнтуватись у реаліях сучасного життя, вибудовуючи власну поведінку на соціальних засадах.

Його розв'язання - складний, неоднозначний процес. Поряд зі стихійними чинниками, зумовленими особливостями політичного, економічного та духовного розвитку українського суспільства, дитина підпадає під спеціально організований вплив, спрямований на засвоєння нею моральних норм і правил, вироблення таких якостей, як патріотизм, національна гідність, толерантність, любов до праці, дисциплінованість, відповідальність, милосердя тощо.



У цьому контексті посилюється інтерес до гуманістичної педагогіки, початок якої було закладено філософами стародавності - Сократом, Платоном, Аристотелем, Квінтіліаном. У більш пізні періоди гуманістичні ідеї розвивали Я. Коменський, І. Песталоцці, А. Дистервег, К. Ушинський.

У міру свого розвитку педагогіка збагачується новими теоріями та практичними преференціями: вільного виховання (Ж.-Ж. Руссо), прагматизму (Д. Дьюі), особистісно зорієнтованого підходу (І. Бех, В. Рибалко, А. Маслоу, К. Роджерс) та ін.

Ідеї педагогіки гуманізму знайшли відображення ще в Національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національній доктрині розвитку освіти, законі України «Про освіту», інших нормативних документах. Один із важливих її напрямів убачається науковцями у вихованні толерантності як невід'ємної якості людини демократичного суспільства.

Ідея толерантності має давню історію. Духовне розкріпачення особи поряд з її економічною та політичною свободою відстоювали мислителі минулого, спираючись на вчення про природне право. Про толерантність у своїх працях «Нариси про терпимість», «Листи про віротерпимість» писав Дж. Локк, у «Трактаті про віротерпимість» до розгляду цієї категорії звертався Вольтер. І. Гьоте розглядав толерантність як проміжний елемент на шляху до визнання, філософ-соціолог Г. Маркізе вважав її байдужим потуранням, небезпечним тим, що воно може призвести людину до перетворення на співучасника тих, хто розмовляє з позиції сили.



Особливої актуальності ця проблема набуває в період докорінних суспільних перетворень, зламу монопольно-ідеологічних концепцій, загострення міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів, утвердження гуманних взаємовідносин між людьми й державами - характерні риси сучасності, що спричинюють значний інтерес до визначення сутності цього поняття, винайдення ефективних форм і методів виховання толерантної особистості. Однак порівняно короткий термін застосування спричинює неоднозначність його тлумачення.

Так, великий енциклопедичний словник визначає толерантність (від. лат. tolerantia - терпимість) як терпимість до чужої думки, вірувань, поведінки. Тобто за основу береться згода сприйняти щось (духовне, морально-ідейне, етико-естетичне, релігійне) навіть за умов входження його в суперечність зі світоглядними установками того, хто сприймає.

В. Тишков розуміє толерантність як особистісну або суспільну характеристику, що припускає усвідомлення того, що світ і соціальне середовище багатовимірні, а отже, погляди на цей світ є різними; вони не можуть і не повинні зводитись до одноманітності або виступати на чиюсь користь.

Т. Шихардіна, досліджуючи внутрішню суперечність толерантності як моральної цінності, доходить висновку, що ця суперечність обумовлена поєднанням двох початків: особистісної автономії та моральної нормативності. З одного боку, «моральний індивід - суверенна особистість, що має вільну волю і діє як причина та мета своїх учинків», а з іншого, сфера моралі характеризується найвищою мірою нормативності, де відповідні вимоги мають абсолютну владу [38].

Толерантність не є універсальною моральною цінністю, оскільки являє собою певний компроміс між тими принципами, на яких вибудовується сфера людини, її взаємини з оточуючими, зі світом у цілому. Відомо, що в основі будь-якого компромісу як різновиду операціонально-інструментальної або прагматичної згоди - взаємні поступки, тимчасовість та обмеженість сфери застосування. Отже, толерантність, що виявляється у прагненні індивіда досягти взаєморозуміння й узгодження різних звичаїв, традицій, інтересів, думок без застосування примусовості, методами роз'яснення, освіти, виховання, - це «шлях до злагоди, в основі якої завжди перебуває компроміс з іншими і з самим собою».

Одним з різновидів такого компромісу може бути той, на якому базувалась теорія толерантності Дж. Локка. Філософ убачав у ній не лише усвідомлене й позбавлене негативного емоційного нашарування надання свободи іншому у визнаних законом межах, а й захист цього іншого від проявів антитолерантності.

Проголошуючи ідеї толерантності, людина має насамперед висувати відповідні вимоги до самої себе. Іншими словами, бути толерантним означає стримувати власні прояви стосовно чогось або когось чужого чи відмінного завдяки проявам вольового акту. У цьому випадку толерантність перестає бути результатом байдужості, імітацією терпимості.

У 1995 році Організацією Об'єднаних Націй було прийнято «Декларацію принципів толерантності» - основоположний міжнародний документ, в якому сутність толерантності детермінується як «повага, прийняття та правильне розуміння всієї багатоманітності культури, форм самовияву й прояву». Особлива увага звертається на те, що толерантність - це не поступка чи потурання, а насамперед «активне ставлення до дійсності, що формується на основі визнання універсальних прав і свобод людини». При цьому наголошується, що таке визначення не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або прийняття чужих переконань. Це означає «визнання того, що люди із природи своєї відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність». Крім того, «погляди однієї людини не можуть бути нав'язані іншим».

На думку В. Кукушина, толерантність - це моральна якість індивіда, що характеризує терпиме ставлення до відмінних від наявних у нього поглядів, думок, звичок інших людей, незалежно від їх етнічної, національної або культурної приналежності. Це вміння краще розуміти себе й інших, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу й довіру. Водночас толерантність не можна ототожнювати з уседозволеністю, безпринципністю щодо протиправних дій, порушення норм і правил поведінки, умов співжиття. Цю якість, зазначає дослідник, не можна розглядати у відриві від її першопричини - рівності. Без рівності, на його переконання, толерантність утрачає сенс. Але якщо є рівність, толерантність виникає автоматично. Тому ця категорія виступає методологічним інструментом забезпечення рівності, його невід'ємною складовою, яка обумовлює саме існування рівноправ'я - де-юре і де-факто.

Згідно з поглядами В. Кукушина, толерантність може бути високою та низькою, конструктивною та деструктивною. Конструктивна толерантність сприяє вдосконаленню взаємовідносин у людському суспільстві, посилює вірогідність стійкого існування та вдосконалення системи. Деструктивна - навпаки, посилює вірогідність протилежних, суперечливих процесів, адже її носії, не усвідомлюючи цього, створюють передумови для руйнування кооперації в людському суспільстві, «потураючи розповсюдженню соціальної деструктивної резистентності - поширенню настроїв тривожності, недовіри, ненависті між різними соціальними прошарками».

У цьому контексті особливого значення набуває соціокультурна толерантність, що є ознакою впевненості особи в собі й усвідомлення надійності своїх позицій, «ознакою відкритої для всіх ідейної течії, яка не боїться поєднання з іншими точками зору, не усувається від духовної конкуренції». Цей тип толерантності виявляється у прагненні досягти взаємної поваги, розуміння й узгодженості різнорідних інтересів і поглядів без застосування тиску, переважно методами роз'яснення та переконування.

Г. Оллпорт відзначає, що толерантні люди краще знають самих себе, причому не тільки свої чесноти, але й недоліки, тому менш задоволені собою. У зв’язку з цим потенціал для саморозвитку у них значно вищий. Нетолерантна людина помічає у себе більше достоїнств, ніж недоліків, тому у всіх проблемах частіше схильна звинувачувати оточуючих. Нетолерантній людині важко жити в згоді як з собою, так і з іншими людьми. Вона побоюється свого соціального оточення: навіть себе, своїх інстинктів. Толерантна людина звичайно відчує себе в безпеці. Відсутність загрози або переконаність, що з нею можна справитися, – важлива умова формування толерантної особистості. Толерантні люди, на відміну від нетолерантних, не перекладають відповідальність на інших і не прагнуть у всьому звинувачувати оточуючих. Нетолерантні люди роблять акцент на відмінностях між своєю і “чужою” групами. Вони не можуть ставитися до чогось нейтрально. Толерантна людина, навпаки, визнає світ у його різноманітті і готова вислухати будь-яку думку. Толерантна особа більше орієнтована на себе в роботі, творчому процесі, теоретичних роздумах. У проблемних ситуаціях толерантні люди схильні звинувачувати себе, прагнучи особистої незалежності. Прагнення належати до суспільних інститутів у нетолерантних людей виражено значно сильніше, ніж у толерантних [21].

Г.Оллпорг дав узагальнену характеристику толерантній особі за низкою параметрів: орієнтація на себе ( толерантна людина більше орієнтована на особистісну незалежність, менше – на приналежність зовнішнім інститутам і авторитетам); потреба у визначеності (визнає різноманіття, готова вислухати будь-яку думку і відчуває менший дискомфорт у стані невизначеності); менша прихильність до порядку (толерантна людина менше орієнтована на соціальний порядок, менш педантична); здібність до емпатії (схильність давати більш адекватні думки про людей); перевага свободи, демократії (для неї не має великого значення ієрархія в суспільстві); знання самої себе (толерантна людина добре поінформована про свої достоїнства і недоліки і не схильна у всіх бідах звинувачувати оточуючих), відповідальність (розвинене відчуття відповідальності, не перекладає відповідальність на інших), захищеність (відчуття безпеки і переконаність, що із загрозою можна справитися) [20].

А. Асмолов говорить, що толерантність необхідна у взаєминах між окремими особами, в сім’ї та громаді. У школах, університетах та осередках неформальної освіти, вдома й на роботі необхідно створювати дружню атмосферу, будувати злагоджені стосунки, виявляти уважність один до одного та почуття солідарності. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування, свобода думки, совісті й переконань. Толерантність не притаманна людині від народження, і може ніколи й не з’явитися, якщо не буде спеціально вихована, сформована. Шлях до толерантності – це емоційна, інтелектуальна праця, оскільки її досягнення можливе лише на основі зміни самого себе, власних стереотипів та свідомості [22, с. 272].

Х. С. В. Вайденфельд відстоює думку про те, що толерантність, або терпимість, - це «основний стрижень, завдяки якому забезпечується інтерактивна функція сучасної демократії». Тому її виховання має базуватись на прищепленні знань і навичок, необхідних для життя, в основі якого - терпимість і визнання рівних для всіх прав.

У сучасних зарубіжних концепціях толерантність розглядається як основна доброчинність, або ментальне ставлення, як свобода різних типів поведінки, ціннісних орієнтацій і культурної діяльності. Отже, толерантність - це одна з можливих реакцій на різноманітність. Ця якість - відповідь на зіткнення з поглядами та вчинками, які значно відрізняються від наявних у людини вірувань та ідеалів. Вона немовби пропонує директиву, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки, дає розуміння того, як розв'язати конфлікт мирним шляхом із залученням усіх пов'язаних з ним акторів і базується на визнанні рівності прав для всіх.

Відомий підхід, згідно з яким толерантність розуміється як принцип «індивідуального й етично мотивованого рішення витримати конфлікт або врегулювати його мирним шляхом, ґрунтованим на переконанні, що інші, задіяні в конфлікті індивіди користуються такими самими правами». Це визначення ще раз наголошує на тому, що толерантність актуальна лише у зв'язку з конфліктом. За відсутності конфлікту питання про толерантність не виникає. У конфліктних ситуаціях толерантність виступає дієвим керівництвом, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки. Саме спроба побачити все в реальному вимірі допомагає всім учасникам конкретної ситуації прийняти переконання й погляди один одного як правильні та дієві. Такий підхід до конфлікту відкриває шляхи для здійснення різних потреб його учасників. На основі цього робиться висновок, що толерантність являє собою підґрунтя демократичної згоди і не підлягає кількісному визначенню. Наведене тлумачення толерантності значно відрізняється від концепцій, які описують масштаби та стадії толерантності, розрізняють активну й пасивну толерантність. У ньому не розглядається проблема з моральної точки зору і воно не претендує на міжкультурну цінність. Основна мета тут убачається в розробці концепції толерантності, яка «могла б застосовуватись при вихованні в дусі громадянськості й виборі способів поведінки в конфліктній ситуації».

У цьому контексті актуалізується питання мотивації вибору певного способу дії в будь-якій ситуації. Адже відомо, що різні мотивації відіграють вирішальну роль у розмежуванні поняття толерантності та інших понять - байдужості, солідарності, милосердя. Лише за умов, коли індивід припускає, що «всі люди мають однакові права на повний розвиток своїх здібностей, він зможе або визначити різноманітність і суперечливість поглядів унаслідок розуміння їх необхідності, або спільно шукати розв'язання конфлікту». Тут варто згадати концепцію толерантності групи Бертельсманна, учасники якої наводять такі відмінності в мотивації вчинків: «Якщо орієнтація на ненасильство передбачає наявність конфлікту, то мотивацією до дії слугує не принципове визнання прав інших розвивати свої можливості повною мірою». Тобто в даному разі такі дії базуються не на толерантності, а на прагненні оминути конфлікт - егоїстичному бажанні одержати вигоду від ситуації необхідності дотримуватись певної поведінки в ієрархізованому середовищі тощо.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що виховання толерантності, тобто навчання соціальним навичкам, які перебувають в основі цього процесу, має здійснюватись на раціональному, емоційному та орієнтованому на завдання рівнях. Головними компонентами тут виступають глибокі знання про толерантність, загальна налаштованість на толерантну поведінку, а також певні навички розв'язання конфліктів. Знання про толерантність допомагає переконати кожного в доцільності його рішень і включає усвідомлення наслідків учинків, розуміння меж толерантності, а також інформацію про можливі й необхідні альтернативні дії. Однак самі лише знання не є достатньо потужним стимулом до прояву толерантної поведінки в конфліктних ситуаціях. Із цією метою необхідно розвивати певні здібності, які посилюють схильність індивіда до толерантного ставлення та здійснення відповідних дій. До таких здібностей належать:

- уміння вести діалог, спілкуватися, з розумінням вислуховувати іншого й висловлювати свої погляди, права та потреби таким чином, щоб інший міг їх зрозуміти;

- уміння дивитись на проблему в реальному світлі й визнавати позицію іншого;

- уміння користуватись моделями конструктивного й демократичного розв'язання конфліктів;

- розуміння принципової обмеженості й суб'єктності будь-якої інтерпретаційної моделі, відчуття мовчазного вдавання чогось, яке іноді є передумовою конфліктів.

Означені знання й здібності можуть виховуватись. Із цією метою, на думку прихильників такого підходу, дітей необхідно:

- готувати до того, щоб вони розглядали нерозуміння як звичайне життєве явище, навчати долати непорозуміння шляхом спілкування;

знайомити з особливостями та ризиком участі в конфліктних ситуаціях, надаючи, таким чином, можливість кожному індивіду контролювати свою поведінку;

- ініціювати й розвивати виховні процеси та орієнтацію шляхом проведення експериментів, пов'язаних зі стриманістю та незгодою;

- інформувати про наслідки толерантності, так званої «видимої толерантності», і відсутність цієї якості;

- пропонувати альтернативні способи врегулювання конфліктів і навчати застосовувати їх у реальних ситуаціях.

Однак вирішальною умовою успішного виховання толерантності Х. С. В. Вайденфельд уважає формування в індивіда стабільного почуття ідентичності. «Індивід зі стабільною ідентичністю не буде перебільшувати власну цінність за рахунок недооцінки інших людей і буде більш схильним розглядати різноманітність як збагачення, а не як загрозу».

Таким чином, толерантність - це інтегративна моральна категорія, що характеризує терпиме ставлення до відмінних поглядів, думок, вірувань, передбачає вміння конструктивно розв'язувати конфлікти, долати суперечності, контролювати власну поведінку. Виховання цієї моральної якості має спиратись на конкретну програму та стратегію, базуватись на відповідній концепції, яка була б легкою в реалізації та відповідала потребам і завданням, що висуваються до особистості дитини [23].

 

1.3 Дитина в сім’ї. Сімейний уклад. Толерантність в сім’ї.

Насамперед, з'ясуємо, що таке сім'я. Сім я — це форма спілкування, писав Арістотель у своїй праці "Політика". Є досить багато й інших визначень. Але необхідно звернути увагу передусім на те, що її виникнення і розвиток зумовлені особливостями природи людини. Арістотель писав, що необхідність спонукає з'єднуватись попарно тих, хто не може існувати один без одного, — жінку і чоловіка з метою продовження потомства, і це з'єднання зумовлюється не свідомим рішенням, а залежить від природного прагнення, притаманного й іншим живим істотам і рослинам, залишити після себе іншу подібну собі істоту.

Сім'я́ — соціальна група, яка складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей(власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв’язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності,виховання дітей [1].

Не дивлячись на загальновживаність, поняття «сім’я» досить багатозначне, а його чітке наукове визначення досить утруднене. В різних суспільствах та культурах визначення поняття «сім’я» може різнитися. Крім того, часто визначення залежить також і від того основного параметру чи напрямку відносно якого визначення формулюється. Існує багато визначення що таке «сім’я». Кожне з них залежить від конкретних історичних, етнічних і соціально-економічних умов, а також від заданих цілей дослідження.

Сім’я належить до найважливіших суспільних цінностей. Відповідно до деяких наукових теорій, саме форма сім’ї могла протягом багатьох століть визначати загальний напрямок еволюції макросоціальних систем. Кожен член суспільства, окрім соціального статусу, етнічної приналежності, майнового і матеріального положення, від народження і до кінця життя є носієм такої характеристики як сімейно-шлюбний стан.

Для дитини сім’я – це середовище, де формуються умови його фізичного, психічного, емоційного і інтелектуального розвитку. Для дорослої людини сім’я є джерелом задоволення низки його потреб і малим колективом, який висуває до людини різні і досить складні вимоги. В процесі життєвого циклу людини послідовно змінюється її функції і статус в сім’ї [42].

В юридичному розумінні, сім’я – законний соціальний інститут, який оберігається державою. За звичай, «повна сім’я» в правовому сенсі складається з батька, матері та дитини (або дітей), «неповна сім’я» - з батька з дитиною (або дітьми) чи матері з дитиною (або дітьми). В російському сімейному праві сім’я визначається як коло людей, пов’язаних особистими немайновими і майновими правами та обов’язками, що обумовлює укладання шлюбу, родинності та усиновлення.

За генеалогічним визначенням сім’я – сукупність людей, пов’язаних кровним рідством або родинним своячеством. Таке визначення, з одного боку, ширше юридичного визначення сім’ї, а з іншого боку, воно виключає нерідних батьків та дітей з членів сім’ї.

Один із найважливіших напрямків сучасної демографічної політики — планування сім'ї.

Пошуки оптимальних засобів вирішення цієї проблеми ведуться ще з часів Платона. Але і сьогодні вона належним чином не вирішена бодай теоретично.

Сім'я — це одна з найважливіших форм організації життя людей, яка має фундаментальне значення як для індивіда, особистості, так і для суспільства. Сім'я — це така спільність людей, яка спирається на шлюбний союз, на родинні зв'язки, на різноманітні відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, між самими дітьми, між іншими членами сім'ї, які живуть разом і спільно ведуть господарство. Широко відоме визначення Ф.Енгельсом сім'ї як економічної клітини чи осередку суспільства. Спільність господарства, економічна об'єднаність, справді, є важливою складовою сім'ї. Але економічні інтереси і відносини не вичерпують усього багатства сімейних зв'язків і, наважимось стверджувати, в сучасних умовах у розвинутих країнах, коли чоловік і жінка досягають високого рівня економічної незалежності, економічні зв'язки перестають бути провідною стороною життя сім'ї, інакше не було б так багато розлучень. Добре відомі випадки, коли до шлюбу вступають люди, здатні самостійно забезпечити економічну сторону свого життя. Не тільки економічні зв'язки об'єднують людей у сім'ю, принаймні, не в першу чергу вони.

Життя сім'ї — це дуже складні і різноманітні процеси або сторони життя людини: біологічні, економічні, моральні, правові, психологічні, естетичні, релігійні тощо. На цій підставі сім'я здатна виконувати такі свої функції.

1. Сім'я дає змогу створити найоптимальніші умови для відтворення людини: народження дитини, догляду за нею, виховання, навчання. Сім'я здійснює своєрідне накопичення, перерозподіл і передачу наступним поколінням досвіду, знань, навичок найнеобхідніших форм трудової діяльності і взаємодії із навколишнім середовищем, спілкування і співпраці з іншими людьми. Це найдосконаліша форма ведення власного господарства, побуту, відпочинку (з досить чітким розподілом функцій, прав і обов'язків). Сильні і здорові члени сім'ї працюють, малих і немічних доглядають, допомагають їм, підтримують їх матеріально і духовно.

2. Сім'я дає змогу задовольнити значну частину фізичних і духовних потреб людини. Це найбільш надійний духовний притулок особи. Англійці кажуть: "Мій дім — моя фортеця". Сім'я, дім — це те місце, те коло особистісно значимих людей, де кожного з нас чекають, люблять, готові зрозуміти і допомогти, де є однодумці, друзі, де панують взаємоповага, взаємна моральна і правова відповідальність. Це певна сукупність людей, які живуть одне для одного, які віддають своє життя одне одному і життя яких не просто спільне, а значною мірою єдине. Чоловік і дружина живуть одним життям. Діти — це істотна частина життя матері і батька. Життя матері і батька — це істотна частка життя дітей. Причому і матеріального, і економічного, і духовного.

3. Сім'я — це не тільки досконала форма організації спільного життя людей, це також один із найвагоміших вимірів життя особи, у якому вона реалізує дуже важливі особистісні якості. Так, особистість може реалізувати свої потенції і задатки в сфері матеріального виробництва, в науці, мистецтві, підприємливості тощо. Але бути добрим чоловіком чи жінкою, дбайливим батьком чи мамою, дідом чи бабусею, бути хорошим сином, онуком, братом тощо — це теж особистісні якості і важливі складові життя людини. І людина, природно, прагне до цього. Нормальна людина не може жити, не усвідомлюючи себе у таких якостях. А тому сім'я — це не тільки суспільна, а й особистісна цінність. Без сім'ї, сімейного, родинного життя особа не може повною мірою реалізувати свою природу, особистісні якості і не може бути повною мірою щасливою.

Психологічний підхід до розуміння поняття сім’ї (один з провідних фахівців такого підходу Клаус Шнєєвінд (нем. KlausSchneewind)) визначає поняття «сім’я» - як сукупність індивідів, що задовольняє чотирьом критеріям:

• Психічна, духовні і емоціональна близькість її членів;

• Просторова і часова обмеженість;

• Закритість, міжособистісна інтимність;

• Тривалість відносин, відповідальність одне за одного, наявність обов’язків одного перед одним [60].

Гармонійна сім’я завжди була й буде для людини, а особливо для мігранта, надійним тилом, джерелом сил і душевної рівноваги, основою стабільності в зовнішньому світі, тому проблеми в родині найбільш гостро відбиваються на дітях мігрантів. У корінних жителів мегаполісу ю широка соціальна мережа, а у молодих мігрантів найчастіше – тільки їхня родина, тому сімейні проблеми мають вплив на мігрантів і на те, як швидко вони зможуть адаптуватись та інтегруватись у співтоваристві. Тому, на наш погляд, є важливим вивчити особливості стилів батьківського виховання в сім’ях мігрантів і зрозуміти, яку саме роль відіграє сімейний уклад у сучасних процесах міграції та транснаціоналізації. Сімейний уклад формую стрижневу основу сім’ї, яка суттєво впливаю на духовний розвиток та виховання дітей. Своєрідність сімейного укладу визначаються, з одного боку, його власною характеристикою – структурою, матеріальним забезпеченням, типом потреб і способом їхнього задоволення, рівнем культури. З іншого боку, кожна сім’я виявляється у визначених умовах зовнішнього середовища, що досить жорстко диктую їй правила поведінки, хоча завжди залишає за сім’єю право вибору рішення з декількох альтернативних варіантів.

У транснаціональних сім’ях основні акценти зосереджені на вирішенні матеріальних проблем, а не на духовному розвитку та вихованні дітей. За даними соціологічних досліджень, жінка, яка працює, приділяє виховання дітей 16 хвилин на добу, а у вихідні – 30 хвилин. Спілкування батьків з дітьми, їхні спільні заняття, на жаль, рідкі і здебільшого полягають у контролі за здоров’ям та навчанням дитини.

Застосування визначення «сімейний уклад» перспективне, оскільки воно дозволяє відтворити уявлення про конкретний тип сім’ї, подає інформацію про співвідношення особистісної Я - концепції з рівнем психологічної зрілості сім’ї, тобто про її генетичну основу, сутність якої полягає в наступності поколінь; подає інформацію про ціннісні орієнтації респондентів [55].

Більшість педагогів, говорячи про уклад, вказують на його різні компоненти. На думку Л. Ніколаєвої, основою сімейного укладу є моральна позиція сім’ї, що характеризуються сформованою сукупністю інтелектуальних і моральних норм, ставленням батьків до життя, праці, дітей [9].

Т. Маркова, Д. Дзінтюре, Л. Загік вважають за необхідне додати до ведучих компонентів сімейного укладу ще один – бажання й уміння батьків практично здійснювати мету і завдання виховання, організувати індивідуальну і спільну зі старшими членами сім’ї діяльність [27].

Більш близька до нашого дослідження точка зору Л. Малюнкової про сімейний уклад, яка полягає в тому, що у сім’ї складається визначені ставлення до ціннісних орієнтацій суспільства, що реалізується в укладі життя сім’ї, у побуті і веденні господарства, організації свят, у різних формах дозвілля, у спілкуванні з визначеним колом рідних, друзів і знайомих сім’ї [29].

Безумовно, для дитини дошкільного віку неможливе формування усвідомленого ставлення до життя, але виховання елементарних уявлень про лядські цінності, стосунки є важливою складовою процесу виховання, і в цьому пріоритет належить сім’ї. Поняття «сімейний уклад» характеризую специфіку повсякденного життя людей, її духовно-моральний клімат і психологічну атмосферу. Тут маються на увазі соціальні настанови і система цінностей сім’ї, взаємин членів сім’ї один з одним і з оточуючими людьми, сімейні традиції, педагогічна освіченість і компетентність (культура) батьків, їхній особистий приклад, уміння організовувати життя і діяльність дітей у сім’ї відповідно до віку дитини. Це поняття – комплексне, інтегральне. Воно включає сфери матеріального, емоційного, інтелектуального, морального життя сім’ї. За своїм змістом воно ближче усього до поняття «спосіб життя», але не ідентичне йому, як не ідентичне і поняття «стиль життя».



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.014 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал