Розділ 8. Дні збігали за днями і якось непомітно та слухняно вкладались у тижні

Дні збігали за днями і якось непомітно та слухняно вкладались у тижні. Осінь щораз упевненіше нагадувала про себе вранішньою та вечірньою прохолодою, вологим подихом нічних сутінок і необхідністю теплішого одягу для прогулянок. Яскрава зелена барва листя почала блякнути, за декілька днів прохолодної погоди перетворилася на золотаву та брунатну, а ще за тиждень затяжні львівські дощі впевнено витанцьовували свої монотонно‑ меланхолійні танці на кам’яній бруківці вулиць і безцеремонно заганяли запізнілих перехожих у теплі помешкання та у прихисток родин.

Зустріч із Анелею якщо й не забулася, то, принаймні, вже не викликала в Анни такі сильні емоції, як у перші дні. Образа на Адама потроху притупилася, а біль став не таким гострим, як на початках, переріс у хронічний, муляв, як невдало допасований корсет, і не дозволяв забути про те, що колись доведеться рахуватися з новими обставинами в родині Адама.

Еля росла, починала сидіти, іноді навіть намагалася рачкувати. Виглядало це доволі кумедно – мала згинала ніжки, випрямляла ручки, опускала голівку, але просувалася не вперед, а назад. Спроб рачкувати вперто не полишала і дедалі впевненіше посувалася до мети.

Анна годинами бавилася з нею, тішилася з того, як мала голосно сміється, як кумедно намагається повторювати склади, бере до рук яскраві цяцьки і намагається бавитись самостійно. Поряд із донькою знов почувалася майже щасливою.

Адам приходив як завжди, і в його поведінці Анну теж нічого не насторожувало. Не відчувала ні охолодження до себе, ані браку уваги чи доброго ставлення до дитини. Був майже завжди в доброму гуморі, приносив їм із малою подарунки, робив приємні несподіванки і жодним словом не прохопився про якісь проблеми у власній родині. Анна намагалася переконати себе в тому, що це ніяк не відображається на його дружині, проте не завжди вірила сама собі й дедалі частіше мучилася докорами сумління. Дійшло до того, що не лише цілком змирилася з очевидними доказами повернення Адама до Анелі, але почала замислюватися над тим, що зовсім не була би проти, якби він налагодив справді добрі стосунки з дружиною. Та найдивніше – була певна, що це не зашкодить її з ним стосункам. Можливо, це навіть дозволить віднайти якусь золоту середину в ситуації, яка з кожним тижнем ставала дедалі химернішою. Хіба ж їм усім погано? Кожен отримав бажане.

Заглиблена у свої клопоти та проблеми, Анна майже не цікавилася тим, що діялося у світі, проте цілком ізолюватися від подій усе‑ таки не вдалося. Щось долітало і до її вух.

Другого червня у Празі відбувся перший Слов’янський конгрес, і знов почалися розмови про поділ Галичини, про рівноправність мов у школах, про виклади обома мовами в ліцеях та університетах, про зрівняння у правах польської і русинської мов, про окремі для двох народів гвардії. Слухала всі ці розмови краєм вуха, не надто вникаючи в суть. Запам’ятала лише, що Конгрес не завершив своєї роботи, і одинадцятого червня все це закінчилося кривавим боєм між урядовими військами і чеською гвардією, і що врешті Конгрес розігнали бомбардуванням Праги. Потім відбулися вибори, а десятого липня у Відні зібрався парламент. Щось про ці події Анна почула від Адама, щось від Андрія, а дещо важко було не зауважити, навіть не особливо приглядаючись та прислухаючись, бо це було у всіх на устах.

У вересні в Угорщині владу захопили повстанці на чолі з Кошутом. Цісар Фердинанд намагався побороти їх військовою силою. Це викликало обурення у Відні. Там відбулося повстання, і революціонери захопили місто. Усі ці події дуже жваво обговорювались у Львові, але Анна сприймала їх як тло, як декорацію до свого особистого життя. Вони відбивалися від свідомості, немов сонячний промінь від дзеркальної поверхні, а потім взагалі випали з кола її зацікавлень, заступлені несподіваними подіями.

Того вечора Адам прийшов навіть раніше, аніж звичайно, проте Еля, ніби навмисно, довго їла, потім так само довго не засинала, а коли врешті заснула, містом запанували нічні сутінки. Спокій та тишу порушували лише далекий відгомін звуків із бічних вуличок, сміх та надто голосні розмови запізнілих перехожих, а ще цокіт кінських копит бруківкою і, в унісон йому, рипіння коліс фіакрів.

Визирнувши у вікно, Анна повернулася до Адама.

– Пізно вже. Мала поламала нам усі плани. Тепер доведеться йти додому посеред ночі.

Адам усміхнувся.

– Чому доведеться? Маю цікавіші пропозиції на цю ніч для нас обох.

Анна кинула на нього швидкий погляд з‑ під вій і заховала усмішку.

– Дурниці вам в голові, а мені завтра раненько вставати. Я йду спати.

– А хто ж тобі боронить? – Адам розвернув її плечима до себе. – Я навіть допоможу тобі роздягнутись.

Відчувши біля вуха лоскіт його губ, Анна тихенько розсміялась.

– З вами якраз заснеш… Хіба під ранок.

– От і домовились… – Адам уже розщіпав гачки на її сукні й стягував тканину додолу. – Нізащо не повірю, що тобі не подобається саме так зустрічати світанок.

Анна не відповіла, лише, усміхнувшись, відкинула голову назад. З ним їй завжди добре зустрічати світанок. Зрештою, з ним їй взагалі добре.

Адам торкнувся поцілунком плавної заглибини між її плечем та шиєю, і Анна заплющила очі, цілком віддаючись розкошам неквапного доторку. Сьогодні в них із Адамом знов є ніч, ще одна довга‑ предовга ніч попереду. Так багато і так водночас мало.

Вона підвела голову, шукаючи в напівтемряві поцілунку Адама, тоді відсторонилася.

– Зачекайте, я розстелю ліжко.

Адам зупинив її пожадливим поцілунком.

– Ще встигнеш. Іди ліпше до мене… – Він нетерпляче потягнув зав’язки її нижніх спідниць. – Зніми всі ці ганчірки.

На два кроки відступивши, Анна тихенько розсміялась і, вставши навшпиньки, крутнулася так, щоб плавно розгойдалися спідниці.

– Ну, подивіться, які ж це ганчірки. Тут мережива і тоненького батисту на шалені гроші. І я, між іншим, вдягнула все це для вас.

Усміхнувшись, Адам озирнув Анну з ніг до голови.

– Вважай, що своє завдання вони виконали. Зніми все це.

Усміхнувшись, Анна, навмисно не поспішаючи, почала роздягатися. Любила, коли Адам саме так дивився на неї – закохано, пожадливо, із захватом. Почувалася тоді найбажанішою та найщасливішою жінкою на світі.

Адам нетерпляче притягнув її до себе.

– Ну, все… Іди сюди. Досить бавитися зі мною.

Анна слабо вперлася долонями йому в груди, ледь глибше вдихнула повітря і раптом відчула під собою опертя столу, а ще за мить залишки її усвідомлених думок уже тонули в поцілунках Адама, в його пестощах і в гострому бажанні тілесної насолоди. На мить вона завмерла в передчутті того, що мало б статись і… злякано відштовхнула Адама від себе. У двері хтось стукав. Стукав вимогливо, без жодних сентиментів, так, ніби поставив собі за мету підняти на ноги весь будинок.

– О, Господи, що це таке? – Вона зсунулася зі столу і похапцем почала натягувати на себе сорочку. – Швидко вдягайтесь. Там хтось чужий.

– Я відчиню. – Адам теж натягнув на себе штани. – Залишайся тут, я сам.

Схопивши його за руку, Анна злякано потягнула Адама назад.

– Куди? Не йдіть. Ви ж не в себе вдома… Може, ще підуть… Зачекайте.

Новий град ударів у двері примусив Анну замовкнути, а Елю – невдоволено завовтузитися в колисці.

Розпачливо притиснувши долоню до рота, Анна мовчки глянула на Адама. Так стукають на алярм, на нещастя, на біду – тоді, коли нікого вже не обходять чийсь спокій чи правила пристойності. Щось сталося. І, здається, щось дуже серйозне.

Схопивши з крісла шаль, а зі столика – свічник, Анна відштовхнула Адама, який хотів її затримати, і вибігла у передпокій.

Помешкання струсив ще один, ще дужчий удар у двері, і, ніби у відповідь на нього, у кімнаті заплакала Еля. Та що ж це таке?

Тремтячими руками Анна поставила свічник на стільчик, відшукала на поличці ключі і, з жахом прислухаючись до звуків за дверима, кинулася відмикати.

За мить двері розчинились, і Анна заціпеніла. На порозі стояла Тереза. То це вона так голосно гримала? Неймовірно.

Десь поверхом вище відчинилися двері в сусідів, але Анна, цілком дезорієнтована тим, що діялося тут, навіть не почула того.

Дивлячись перед себе розширеними від страху очима, вона раптом усе зрозуміла. Анеля народжує… Усе, догралися.

Прожогом кинувшись назад у кімнату, вона зіштовхнулась у дверях із Адамом.

– Ваша Анеля, здається, народжує… – забувши про те, що ніколи про це з ним не говорила, видихнула вона. – Там Тереза.

Вона озирнулась і мимоволі зауважила, що до помешкання вже зацікавлено зазирає покоївка сусідки з горішнього поверху, а на сходовому майданчику з’явився сусід із нижнього. О Господи, ще й це.

Метнувшись до вхідних дверей, Анна з тріском зачинила їх у них перед носом, а тоді, проігнорувавши спантеличений погляд Адама, побігла до малої, яка, злякавшись шуму, голосно плакала в колисці, проте взяти дитину на руки не встигла. Адам схопив її за плечі й повернув до себе.

– Ти знаєш? Хто тобі сказав? Чому ти мовчала?

Анна на мить злякано завмерла, але майже відразу опам’яталася.

– О Боже, хіба не однаково? Я сама побачила, – пояснювати щось Адамові під голосний акомпанемент дитячого крику не було сенсу. – Швидше йдіть туди. Потім поговоримо.

– Зачекай, а коли…

Край усім суперечкам поклала поява в кімнаті Терези. Вона кинула швидкий погляд на напівроздягнених коханців, тоді на розкиданий і безладно переплутаний між собою чоловічий та жіночий одяг, на дитину, яка заходилася від плачу в колисці, і не змогла приховати відрази.

– Ні сорому, ні совісті… В обох, – коротко оцінила вона ситуацію.

Тереза перевела погляд на Анну, яка злякано дивилася на неї.

– Дай дитині груди. Нехай не плаче. І все‑ таки, яка ж ти… – вона насилу втрималася від яскравого епітету. – Це ти так віддячуєш за добро?

Адам першим прийшов до тями і спробував втрутитися в ситуацію.

– Терезо, дай їй спокій. Маєш якісь претензії – кажи мені, а Анну не чіпай. Вона Богу душу винна.

Змірявши брата роздратованим поглядом, Тереза перевела подих.

– Кажеш, дай спокій? А чого ж ви всі біжите до мене, коли щось стається? Мастіть собі голову самі з вашими проблемами. Не хочете чомусь? Анеля, між іншим, народжує і хоче бачити тебе біля себе.

– Їй зарано, – мимохіть зауважив Адам. – Ще місяць… Щонайменше.

– Знаєш, дитина там того не знає і вже проситься на світ.

Адам спохмурнів. Поступово до нього починало доходити, що саме відбувається вдома.

– До неї хоч привели лікаря чи так, як тут було?

Тереза роздратовано пересмикнула плечима.

– Привели, звичайно. А що, думаєш, чекали, коли ти згадаєш про власну родину та дітей? Довго б нам довелося чекати.

Проігнорувавши ущипливе зауваження сестри, Адам підняв свій одяг і почав швидко вдягатися.

– І коли це почалося? Давно?

– Ще від обіду – і наразі нічого. Казала привести тебе. Важко таке зрозуміти, але Анеля не лише знає, де ти, але все ще хоче бачити тебе біля себе. Не знаю, як вона, але я більше не хочу покривати цей блуд. Ця твоя… не хочу казати хто, але вона ще пошкодує, що народилася на світ Божий. Якщо я ще хоч раз…

Зрозумівши, що ось‑ ось остаточно втратить контроль над своїми словами, Тереза сердито перевела подих і так виразно глянула на Анну, що та мимоволі зіщулилася під її поглядом.

– Я не навмисно.

Тереза кинула на Анну ще один зневажливий погляд.

– Як можна спати з чужим чоловіком не навмисно? Що ти кажеш? А я тебе попереджала… – Тереза озирнулася на брата. – Не хочу залишатись тут ані на хвилину довше. Чекаю тебе в фіакрі.