Розділ 5. Після того, як Анна народила дитину, дні, як намистинки у вервечці, почали нанизуватись один по одному у коло

Після того, як Анна народила дитину, дні, як намистинки у вервечці, почали нанизуватись один по одному у коло. Не підганяла їх, як тоді, коли очікувала на дитину, проте й не намагалася призупинити, як тоді, коли зустрічалася з Адамом та знала, що їхнє щастя хитке, непевне і може обірватися будь‑ якої миті, як незакінчена мелодія на найвищій ноті. Тепер, коли в її житті з’явилася дитина, світ зімкнувся на цьому маленькому згортку в колисці і втратив залежність від часового виміру. Те, що настав ранок, знала, бо не мусила світити свічку. Те, що треба засвітити її знов, означало, що прийшла ніч, і в проміжках між годуваннями дитини вона намагатиметься поспати.

Адам зазвичай приходив пізно ввечері, і тоді в її замкненому світі відчинялося вікно, крізь яке вона бачила і відчувала все те, чим жила до народження доньки, – розмови, увага Адама, його доторки, усмішка, а тепер і вечірня круговерть довкола дитини крізь призму присутності коханого чоловіка. Те, що Адам приходив лише зрідка, її не засмучувало. Сприймала це як щось цілком зрозуміле, щось таке, що не підлягало обговоренню чи зміні. Домовленість, про яку нічого не кажуть, але якої старанно дотримуються. Хто знає, що очікує їх у майбутньому. Можливо, їхній зв’язок завмре, як ненароджена дитина в утробі матері, а може, переросте в щось тривалістю в життя. Не відчувала себе здатною ані відмовитися від Адама, ані по‑ справжньому впустити його у своє життя. Її любов уже не була такою божевільною, як раніше, проте поглибилася, вкоренилася, вгризлась у неї, як хронічний біль – міцно, глибоко, і не вирвеш, не злегковажиш нею. Ще й спільна донька прив’язала її до Адама надійніше, аніж якби вона просто жила з ним в одному помешканні.

Доньку Адам назвав Ельжбетою. Анна й не сумнівалася, що ім’я для дитини він вибере сам, а ще за декілька днів вона погодилась охрестити дитину саме там, де хотів він. Те, що, пов’язуючи з ним своє життя, вона одночасно погоджується з його переконаннями та бажаннями, якось і не обговорювалося. Адам і в менш важливих питаннях умів наполягти на своєму, а тут навіть не припускав, що вона наважиться сперечатися. Власне, й не мала сили на жодні суперечки. Днів десять після пологів приходила до тями і намагалася призвичаїтися до нової для себе ролі. Те, що належала до тих матерів, які самі вигадують собі тисячу зайвих проблем та робіт, зрозуміла майже відразу по народженні Елі. Не могла ані на мить відірватися від доньки. Прислухалася до кожного її подиху, бігла на кожен підозрілий звук, не дозволяла лежати в мокрих пелюшках, довго носила на руках, ледь не по годині годувала і не могла намилуватися з того, як мала їсть. Спочатку смокче пожадливо, цівкою випускаючи з рота молоко, потім зосереджено і сумлінно, вже за декілька хвилин по‑ діловому спокійно, а згодом, наситившись, засинає з блаженною‑ вдоволеною міною і лише мляво ворушить губками. Сідаючи біля колиски, Анна подовгу дивилася на те, як мала спить, уважно вдивлялась у кожну рисочку рідного личка, ловила кумедні гримаски і насолоджувалася відчуттям затишку та безмежної любові до дитини. Якби могла – сиділа б так годинами, проте підводилась і сумлінно бралася до роботи.

Незабаром довела себе до того стану, коли день і ніч не особливо відрізнялися одне від одного. Спати хотілося в будь‑ яку хвилину дня та ночі, навіть зранку. З напівдрімотного стану її виводив лише плач Елі. Усе почало впорядковуватися лише після місяця. Анна не лише звикла до своїх нових обов’язків, але зуміла налагодити рівномірний ритм життя та навчилася давати собі раду з дитиною так, щоб сили залишилися ще й на іншу роботу. На щастя, молока мала вдосталь, а тому Еля швидко росла і поводилася більш‑ менш спокійно. Зазвичай не лише ночі минали без гучних «концертів», але й дні були доволі спокійними. Анна вже знала, що, як і коли має робити, навчилася розуміти, чого бракує дитині, а прислухаючись до плачу, розуміла, чого та хоче. За декілька тижнів навіть почала помічати та цікавитися тим, що відбувається за межами помешкання. Бачила неспокій та пожвавлення на вулицях Львова, прислухалася до чуток про бунти селян проти дідичів і до непевних новин із Відня, чула розмови про знесення панщини, звільнення селян від повинності та надання їм волі, про новий уряд у Відні та про те, що незабаром усе має змінитись і у Львові. Цікаво, як ставиться до того Адам? Чомусь не наважувалась обговорювати з ним такі теми. Зрештою, він сам ніколи не торкався їх. Напевно, не вважав її здатною все це зрозуміти, а може, саме біля неї шукав собі відпочинку від будь‑ яких розмов такого штибу.

Двадцять другого квітня, на сам Великдень, було проголошено закон про звільнення селян, а потім розпочалися приготування до святкування уродин найяснішого цісаря Фердинанда, і двадцять п’ятого квітня, в день уродин, було проголошено першу в Австрії Конституційну грамоту, за якою держава ставала конституційною монархією, а законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент. Конституцією декларувалися демократичні свободи – свобода особи, совісті, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, усім народам гарантувалася непорушність їхньої національності й мови. Потім були суперечки і метушня довкола виборів до парламенту, палкі заклики, гасла, петиції, невдоволення галицьким намісником цісаря графом Стадіоном, заснування Рад народових, розмови про народну гвардію, надії, чутки, сподівання, оптимістичні прогнози, палкі суперечки і передбачення майбутніх змін. Анна й сама мимоволі перейнялася загальним настроєм. Недаремно Андрій так сильно захопився всім цим, що нічим іншим не цікавиться. Він і племінницю свою бачив лише двічі. Уперше тоді, коли тій було декілька днів, і вдруге – зовсім нещодавно, на Великдень, але це навіть на краще – менша ймовірність того, що він випадково зустрінеться з Адамом.