Нікколо Макіавеллі (1469-1527) тривалий час був дипломатом

Флорентійської республіки і канцлером її уряду. Після повернення до влади клану

Медичі він пішов у відставку і зайнявся переважно літературною діяльністю. У низці

творів (“Монарх”, “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія”, “Історія

Флоренції” та ін.) мислитель піддав аналізу минулий і сучасний йому досвід

політичної діяльності, зробив висновки про її властивості. Історія служила йому тим

тлом і матеріалом, з якого виростали узагальнені міркування про політику в цілому.

Як праґматик у історії він високо цінував минулий досвід і пропагував його роль у

підготовці державних мужів. Будучи прихильником республіки, Макіавеллі тим не

менше виступав за сильну абсолютистську владу, котра, на його думку, могла

втілити в життя гуманістичні ідеали справедливого правління.

Вивчення історичного матеріалу дозволило гуманісту зробити важливі

спостереження стосовно минулого, яке створює можливості передбачати майбутнє

через призму діяльності освічених правителів, збагачених політичним досвідом своїх

попередників. “Той, хто уважно розглядає минулі події, — писав він, — здатний...

передбачати майбутнє і застосовувати ті засоби, якими вже користувались у

минулому”. Керівництво державою вимагає історичного досвіду, а слабкість

багатьох правителів виникає з незнання історії.

У Макіавеллі хід історії залежить від видатних особистостей — політиків.

Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались

двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх

виникає з боязні втратити набуте. Внаслідок цього з’являються ворожнеча, боротьба

і війни. Людина перебуває у постійній боротьбі з іншими. У кожній державі існує

протилежність інтересів народу і аристократії, боротьба між якими є законом історії.

Історія рухається по замкненому колу, попередні ситуації постійно повторюються,

приводячи у наслідку до піднесень і занепадів, котрі відбиваються у конкретних

політичних формах. Зміни форм правління проходять весь час один і той же цикл: __

змінюється тиранією чи анархією, після чого цикл повторюється. Вчений будує

абстрактну схему (концепцію), котра повинна представити зміну політичних форм як

зміст всього історичного розвитку. За цією схемою він намагається побудувати

історію Флоренції.

Вісім книг “Історії Флоренції” були ілюстрацією його історичного методу.

Спираючись на хроніки, праці гуманістів, доступні йому політичні документи,

Макіавеллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану

схему історії, не дуже дбаючи про те, щоб його опис був всебічним і об’єктивним.

Такий “вибірковий” метод дозволяв вченому сформулювати цілком нову думку: між

явищами внутрішньої і зовнішньої політики держави, між станом країни та її

дипломатією існує тісний зв’язок. Щоб зрозуміти суспільні явища, слід встановити їх

причини, а для їх з’ясування потрібно логічно розташувати факти у струнку схему,

яка приведе до бажаного висновку так само, як причини дадуть у підсумку наслідок.

Вчений у підсумку списує історію політичної боротьби, що ґрунтується на

протистоянні партій і станів.

Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі, яка

відрізняла його від інших гуманістів. При цьому він не зупинявся і перед

фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так, у праці “Життєпис

Каструччіо Кастракані з Лукки” гуманіст подав ідеальний образ тирана і вождя

гіббелінів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським

уявленням про “освіченого” політика.

Вплив сміливих творів Макіавеллі (усі його твори інквізицією були

“індексовані” — заборонені, а їх автор вже після смерті у 1559 р. був символічно

спалений на вогнищі!) був величезним, особливо у ХVІ-ХVІІ ст. Не випадково

французький політик кардинал Рішельє у ХVІІ ст. визнавав, що багато чим

зобов’язаний творам Макіавеллі, а термін “макіавеллізм” і нині залишається

синонімом продуманої підступної політики, заснованої на врахуванні людських

слабощів.