Праґматичній” історіографії Бруні та інших італійських мислителів

протистояв напрям, який уґрунтував підстави наукової критики джерел і який можна

назвати “ерудитською критичною школою” [55, 27]. Його представники були менш

прив’язані до політичних пристрастей, з повагою ставились до джерел і фактів,

намагаючись зберегти їх автентичність і претендуючи на об’єктивність опису подій.

Критика джерел, усунення середньовічних нашарувань і фальсифікацій, відновлення

“правди” складали головний зміст їхніх праць; такий підхід не передбачав якихось

ширших узагальнень нагромадженого фактичного матеріалу, а лише докладний і

послідовний опис перевірених фактів. Засновником напряму був Флавіо Бьондо

(1392-1463) — політичний вигнанець з рідного міста Форлі, який понад 30 років

прослужив апостольським секретарем папської курії. Визнання не одразу прийшло

до цього вченого, котрий писав твори сухо й “не літературно”, а до того ж не був

схильний до лицемірства й угодництва.

Бьондо тривалий час збирав і вивчав джерела з минулого Риму й Італії,

підготував декілька обширних праць, в яких подав описи політики, права, освіти,

армії, культури давнього Риму. Найважливішою його книгою слід вважати “Декади

історії від часу падіння Риму”, котра охоплювала опис подій від 412 р. до 1440 р.

Загальна оцінка всього періоду була запозичена Бьондо з теологічної доктрини —

“покарання” за гріхи людські. “Середні віки” він розглядав як період “поховання”

античної культури й думки, закликав збирати та зберігати історичні пам’ятки.

Найбільше уваги Бьондо приділив відбору й критичному аналізові хронік та

інших історичних творів, з яких намагався виокремити достовірну інформацію.

Подав загальні принципи критики джерел, котрі з сучасного погляду

представляються дуже простими й примітивними. Зокрема, підкреслювавнеобхідність правдоподібності і реальності вміщених у джерелах подій, віддавав

перевагу тим джерелам. котрі були найбільш близькими до описуваних подій, а

значить й більш “правдивими” і т. д. Але вже сама постановка таких питань була

свідченням уваги до методики історичного пізнання.

Метод Бьондо продовжив його учень Помпоній Лето (1428-1498), який теж

служив у папській курії. У Римі він утворив Академію, що отримала його ім’я і де

збирались відомі вчені. За прикладом свого вчителя працював над історією Риму і

його імператорів (праці “Пам’ятки м.Рим”, “Цезарі”). Продовжуючи традиції Бьондо,

Лето критично ставився до джерел, викривав середньовічні спотворення у хроніках і

церковній літературі, проводив ідею “повернення” до раннього християнства і

очищення його від пізніших нашарувань. Високо оцінював історію, яка навчає

віднаходити правдивий образ людей і подій. “Історія діє на дух так само благодатно,

як землеробство на тіло, — писав Лето. — Вона — лік, що рятує тіло від смерті, вона

— образ життя” [15, 264-265].