Культура Середньовіччя: Європа, Візантія, ісламський світ 4 страница

вдосконалення на католицький ґрунт є життя й діяльність засновника ордену міноритів святого Франциска Ассизького (11 SI-1223) та багатьох пізніших монахів-францисканців, таких як Бонавентура, Роджер Бекон чи Іоан Дуне Скот.

У зв´ язку з цим виникає спочатку при королівських дворах, а потім і в ширших колах творчість трубадурів і менестрелів - співців кохання, які жертовне присвячують не лише свої твори, а й саме життя служінню Дамі. Зразком і своєрідним дозволом на звернення до еротичної тематики для християнських (як і для ісламських) поетів була алегорично витлумачена біблійна " Пісня пісень". Лірика трубадурів (слово походить від арабського вислову " гравець´ на лютні") різноманітна за жанрами: кансона (любовна пісня), сирвента (політична пісня), тенсона (поетична суперечка на моральну тему). За соціальним походженням стан трубадурів був досить строкатим. Серед них були і королі, і феодали, і рицарі, і простолюдини. Але всі вони однаково висловлювали у своїх творах любов до земних радощів (які при цьому мислилися певною алегорією радощів небесних) і благородство почуттів. " Радість", " молодість" і " міра" - основні складові поезії трубадурів. Любов посідає домінуюче місце в поезії, хоча зазнає певних схематизації та ідеалізацій

Протягом кількох століть у Європу " перекочовували" традиційні сюжети суфійського походження -.від рицарської легенди про " Святий Грааль" (чудодійну чашу) та різних варіантів сюжету поклоніння Прекрасній Дамі до сюжетів " Робінзона Крузо" Даніеля Дефо (який обробив фабулу поетичної книги Ібн Сіни через посередництво прозової переробки Абу Бакра Ібн Туфей-ля) та " Бридкого каченя" і " Маленького Мука" Ганса-Крістіана Андерсена.

Наприкінці XII ст. виникають перші твори куртуазноїрицарської літератури, такі як " Персеваль або сказання про Святий Грааль" Кретьєна де Труа і один з перших поетичних творів молодою німецькою мовою " Парцифаль" Вольфрама фон Ешенбаха. Тоді ж з´ являється поема Ґотфріда Страсбурзького " Тристан".

Крім створення рицарської субкультури, важлива роль епохи хрестових походів проявилася в тому, що саме завдяки цим походам відбувався посилений розвиток західноєвропейських міст як торговельних і культурних центрів, що дає підстави говорити про формування на Заході особливої міської субкультури.

Хрестовий похід був військово-економічною інтервенцією, що, звісно, приносила гроші, землі, владу. В результаті хрестових походів у Європі з´ являються нові побутові предмети, наприклад: мило, подушка, перина, шовкова білизна; такі ліки, як хінін, приправи, східні фрукти - фініки, інжир, гранат; технічні винаходи - шабля, арбалет, міна, арабські цифри тощо. Крім цього, походи були формою міграції чималої частини населення Заходу. Багато хто з європейців обзаводився на Сході родиною та дітьми, які чули тільки розповіді про Європу від батьків і дідів. З іншого боку, у Європу прибувають як слуги чи ремісники або вчені та викладачі численні емігранти зі Сходу. Попри упередження проти мусульман, Захід був зачарований плодами ісламської культури і цивілізації - і тими легкими тендітними тканинами, які ледь переважували повітря, і тими дамаськими клинками, які ці тканини в повітрі розрубували. Ведучи війни " за Гроб Господній", середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і чи не вперше здобула певну єднальну мету. Поряд із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради нього стали реальною, повсякденною цінністю культури Середньовіччя.

До другої половини XI ст. більшість західноєвропейських міст були майже виключно військовими, адміністративними або релігійними центрами, життя в яких концентрувалося навколо феодального замку або єпископського собору. З кінця XI ст. у містах концентруються ремесла і торгівля, вони набувають ознак культурно-політичних центрів. Металургія та виробництво сукна давали конче необхідні суспільству продукти, що стимулювало розвиток відповідних ремесел. Місто встановило нові форми адміністративної організації: територіальні братства, ремісничі цехи, купецькі гільдії, селянські общини і, як результат, органи самоврядування - магістрати (що утворювалися з чільних представників професійних спільнот - магістрів). Місто дедалі більше унезалежнюється від землеробства, і шляхом викупу певних прав звільняється від залежності класичних феодальних відносин. " Найбільшу свободу здобули італійські міста (Венеція, Генуя, Піза, Флоренція,, Сієна, Лукка, Мілан, Болонья, Пе-руджа та ін.), які в такий спосіб отримали зиск від суперництва за італійські землі між Ватиканом та Священною Римською імперією. Вже 1115 р. деякі з цих міст (такі як Флоренція) проголосили себе комунами, тобто спільнотами цехових братств і конгрегацій. Приморські міста, такі як Венеція та Генуя, надзвичайно збагатилися за рахунок фрахту кораблів для зв´ язків з державами хрестоносців і завдяки самій торгівлі. Подібно давньогрецьким полісам, торговельні міста встановлюють свої факторії та засновують колонії на морському узбережжі. Інші європейські міста в боротьбі із сеньйорами здобували лише певні обмежені права, які з більшим чи меншим успіхом намагалися поширювати, що створювало ситуацію загальної опозиційності міст до феодального ладу.

Досить швидко починає формувати місто і свою власну систему цінностей. Важливе місце у цій системі посідала освіта. Зростаючі міста потребували фахівців нового типу - юристів, лікарів, учених. Тому саме міське життя породило школи-коледжі (колегіальні спільноти учнівської молоді і викладачів, об´ єднаних за професійним принципом). Шкільна освіта приділяла увагу саме тим знанням, потребу в яких викликала тогочасна феодальна культура. На заняттях з граматики учні навчалися говорити і писати латинською мовою, на заняттях з риторики - прикрашати мову і складати ділові й правові документи, листи, грамоти. Діалектика вчила логічно мислити, дискутувати на релігійні та філософські теми. Метою курсу арифметики було не тільки оволодіння діями з числами, а й їх символічним тлумаченням. Курс геометрії був потрібний для втілення культурно значущих арифметичних пропорцій в архітектурі, садівництві та багатьох інших сферах облаштування середньовічного життя. Астрономія і музика теж мали символічно-релігійний зміст, як і всі шкільні дисципліни.

Школи-колегії скоро почали укрупнюватися у своєрідні міські освітні центри - університети або академії, які сприяли розвитку освіченості й повсюдному поширенню знань. Так, медична школа італійського міста Салерно стала університетом у 1158 p., правова болонська - в 1162, богословська паризька - в 1200 р. Згодом університети з´ являються і в Англії (Оксфорд, Кембридж), Чехії (Прага), Польщі (Краків). Університети були центрами передусім релігійної філософії (в межах якої вивчалися " вільні мистецтва"), а також права і медицини.

Найяскравіший вияв середньовічна філософія зрілого Середньовіччя знайшла у так званій схоластиці. Головна проблема схоластики - з´ ясування належного співвідношення в людині між вірою, яка спирається на одкровення, і розумом, що послуговується накопиченими знаннями і даними чуттєвого сприйняття, - викликала багато дискусій серед діячів зрілого і особливо пізнього Середньовіччя. Філософсько-богословські дискусії про те, реально існуючими чи тільки уявними є так звані універсали (загальні поняття та ідеї), вилилися у непримиренне протистояння між так званими реалістами (один з перших яскравих представників течії -англійський богослов Ансельм Кентерберійський, 1033-1109, що спирався передусім на Августина) і номіналістами (засновник -французький богослов Іоан Росцелін, близько 1050-1122). Однак за зрілого Середньовіччя номіналізм сприймався більшістю не як течія, а як єресь, яка не має права на рівноправне існування з реалізмом. Викладач Шартрської, а потім Паризької богословської школи-колегії П´ єр Абеляр (1079-1142), що став творцем особливого різновиду номіналізму, яскраво описав викликані таким сприйняттям поневіряння в автобіографічному творі " Історія моїх нещасть". Намагаючись ствердити думку про істинність реалістичної схоластики, представники цієї течії виробили особливий науковий жанр, відомий під назвою " сума", в якому підсумовувались знання в різних галузях. Одна з перших " Сум богослів´ я", що дійшла до нашого часу, була складена між 1187 та 1197 pp. Петром Кантором.

У зв´ язку з розвитком шкільної освіти з´ являються нові напрямки усної та писемної словесності. На цей час досить розповсюдженим стає жанр бардівської поезії. З появою студентства, яке під час вакацій (канікул) мандрувало по країні в пошуках заробітку, виникає рух вагантів (від лат. " vagantes" - " мандрівні люди") або тліардів (від лат. " gula" -" галас? ´). Поезія вагантів за своїм характером була здебільшого сатиричною. Вони викривають лицемірство, обман, ненажерливість, розпусту, продажність, розповсюджені серед єпископів та ченців. Епікуреїзм у всіх його проявах - одна з головних тем поезії вагантів.

Розвиток міст дав поштовх і подальшому розвиткові музики, театру, світської літератури, які виражали інтереси міських громадян як впливової соціальної верстви.

Термін «схоластика» введений в обіг діячами Відродження для підкреслення формалістичного характеру релігійної філософії на Заході. У ранній Візантії IV-VHI ст. схоластиками називали людей, що отримали юридичну освіту (Сократ Схоластик, Євагрій Схоластик, Нил Схоластик та ін.).

Німецький варіант романського стилю (монастир Марія-Лах, XI cm.)Крім монастирів І храмів, було збудовано велику кількість феодальних замків, архітектура яких відповідала вимогам суворого і небезпечного часу. Як замки, так і храми були масивними спорудами зтовстими стінами, маленькими вікнами і великою кількістю башт.Зовні стіни інколи прикрашали невибагливими геометричними рельєна зміну унісонному співу приходить багатоголосся, стає у XII ст. Південна Франція. Нові зацікавлення дали розвинутися своєрідному імпровізаційно-патетичному стилю в церковній музиці, проти якого рішуче але безрезультатно виступав традиціоналіст Бернар Клервоський.

Великою популярністю у містах користувались мандрівні актори - жонглери - професійні співаки, фокусники, музиканти. За звичай, жонглери були неписьменними, а тому вчили свої твори на пам´ ять. Досить поширеним у виконанні жонглерів були більш або менш самостійні сюжети героїчної тематики про минуле своєї країни, які вплинули на рицарський епос. Одним з улюблених жанрів міської літератури були фабліо - невеликі віршовані оповідання про потішні чи нісенітні події побутового життя. В цілому фабліо мали сатирико-гумористичний характер і викривали людські пороки. З пісенної творчості виділяються балади (героїчні, історичні, любовні, розбійницькі, фантастичні, комічні тощо).

Мистецтво зрілого й пізнього Середньовіччя у Західній Європі визначають як романське і готичне. Поділ цей з´ явився лише на початку XX ст., але при всій умовності він має певні підстави. Яскрава стилістична єдність в різних видах мистецтва і всіх регіонах поширення характерна для готичного стилю, а передуючий йому стиль романський є, якщо можна так сказати, стилем пошуку єдиного стилю. У кожній з молодих європейських країн прагнення до стильової єдності мистецтва виражалося у своєрідний спосіб: кожне королівство виробило свій більш або менш самобутній художній стиль. Романське мистецтво Франції значно відрізняється від романського ж мистецтва Італії, а німецький романський стиль відчутно різниться від англійського, не кажучи вже про іспанський. Сама назва " романський" передусім означає, що збудована у цьому стилі архітектура (основне стильоутворююче мистецтво) творчо використовувала давньоримські та візантійські форми.

За зрілого Середньовіччя зберігалося уявлення про мистецтва як певний різновид наук. Ці мистецтва-науки традиційно (від часів Кассіодора) поділялися на теоретичні, практичні й механічні. До останніх, власне, і відносили передусім архітектуру як основне механічне мистецтво, а також залежні від архітектури образотворчі мистецтва. Саме на архітектурі було сконцентровано увагу західно-європейців, друге місце посідала скульптура, а такі важливі для візантійців мистецтва як іконопис, фреска і мозаїка перебували в тіні.

В історії романського мистецтва виділяють два етапи: до початку хрестових походів і періоду хрестових походів.

Романське мистецтво кінця ІХ-ХІ cm. - спочатку виникає на північноіталійських землях у період безперервних міжусобних війн після короткочасного існування імперії Карла Великого і досягає свого апогею в германській Священній Римській імперії. Німецькі імператори саксонської династії Оттонів почали самостійно призначати на своїх землях єпископів, яким давали особливі привілеї (так звані інвеститури) у володіннях, правах «а грошові надходження і правах на будівництво. У зв´ язку з цим значно збагатіла церква починає активне будівництво церков і монастирів. Мистецтво цілком перебувало в руках церкви. Участь у будівництві храмів вважалася надійним засобом, щоб заробити прощення гріхів. Взагалі будівлі романського стилю є досить різноманітними за типами, конструктивними особливостями, декором. Для німецького романського мистецтва характерне використання геометричне чітких об´ ємів (паралепіпеди, циліндри, конуси, напівсфери, ромбоподібна чи трапецієподібна форма дахів тощо), що з відстані створює враження іграшковості.

Зсередини стіни часто не мали ніякого покриття окрім вишитих килимів (які набагато пізніше отримали назву гобеленів), хоча іноді стіни зсередини; а в храмах іноді й зовні вибілювалися.

Кінець XI - перша половина XIII ст. - час розквіту монументального романського мистецтва (передусім скульптури). Внутрішній простір романських споруд починають прикрашати розписами і декором. Спочатку це були рельєфи і мозаїка, але поступово, в міру оволодіння технікою виготовлення стійких фарб (що була однією з алхімічних таємниць), розвиваються фресковий живопис та іконопис. У книжковій мініатюрі повсюдно помітні візантійські впливи, що сягали Англії (Сент-Олбанська і Сент-Світунська Псалтирі, Вінчестерська Біблія).

У першій половині XII ст. досягла вищого розквіту бургундська школа романської архітектури, центром якої було аббатство (монастир) Клюні найдавнішого західного мона-шого ордену бенедиктинців. Для клюнійців важливим стало підкреслення ідеї всемогутності й багатства римської церкви, що виявилося у введенні в церковну ´ архітектуру елементів розкішної орнаментики і скульптури. У середині XII ст. аббат монастиря Сен-Дені під Парижем, де містилися усипальниці французьких королів, і фактичний регент Франції Сюжер (Сугерій, 1088-1151) розвинув цілу теорію, що виправдовувала розкіш церковного облаштування (див. на мал. фасад романського собору в м.Пуатьє з багатою орнаментикою і скульптурою).

Рішучим противникрм клюнійських та сен-денійських розкошів виступив авторитетний цистерціанець Бернар Клервоський (1091-1153), шанувальники якого утворили пізніше окремий орден бернардинців. Порівняно з бенедиктинцями, цистерціанці, що заснували близько 200 монастирів у всій Європі, дотримувалися більш суворого статуту. Погляди цистерціанців на прикраси відбилися на архітектурі церков і численних прицерковних приміщень, оскільки цей орден набув слави першокласних будівельників. Для цистерціанських церков властиві продуманість конструкцій, холодна краса, ясність і простота ліній, старанна виділка каменю та економічність. Монахи цього ордену завжди лишалися вірними своїй жорсткій будівельній дисципліні і цим розвинули культуру кам´ яного зодчества. Цистерціанська експансія типологічне і конструктивно підготувала повсюдне поширення готичної архітектурної системи.

Скульптура прикрашала не лише внутрішній, а й зовнішній інтер´ єр, її призначенням було не стільки унаочнити певні культурно значущі образи, скільки вплинути на внутрішній світ середньовічної людини, вразити її до глибини душі і спонукати до свідомої " душевної роботи". Тому поряд зі сценами мук і страждань з їх статечними персонажами за принципом художнього контрасту виникають різні фантасмагоричні зображення (здебільшого, потворні), які уособлюють різні пристрасті і одним своїм виглядом збуджують людську уяву. Протягом зрілого Середньовіччя на Заході ще не відчувалася потреба в портретному зображенні і взагалі скульптура мала дещо умовний, схематичний характер. Романська композиція довільно використовувала простір, поєднуючи різномасштабність фігур і спрощеність жестів. Притягальним у романській скульптурі є своєрідний демократизм творчості - фігури християнських святих нагадують тогочасних європейських міщан і селян.

У цілому ж XII ст. у Західній Європі більшість дослідників називає часом прояву культурного відродження в усіх сферах, яке досі визначає основні риси європейської цивілізації. Однак до того часу, поки паростки самобутнього культурного розвитку мали розквітнути цілком у новій якості, ще мав сплинути чималий час. Цей час і називають періодом пізнього Середньовіччя.

Відлік пізнього Середньовіччя у Європі починають з послаблення Священної Римської імперії і чергового посилення позицій Ватикану на початку XIII ст. Захід значно збагатився 1204 р. внаслідок підступного взяття Константинополя (спочатку хрестоносці взяли участь у політичній боротьбі за візантійський трон, а потім розправилися зі своїми союзниками і взяли під контроль більшу частину Балканського півострова). Місто було розграбовано цілком по-дикунському, ´ включаючи пограбування церков. На Захід потрапили численні реліквії (тобто мощі святих та пов´ язані з ними предмети, включаючи й відому Туринську плащаницю). Від того часу про поєднання церков не могло бути й мови. Разом з тим взяття столиці Візантії з плином часу допомогло європейцям перейнятися деякими надбаннями її культури. Під час штурмів і пограбувань хрестоносці одні цінностібезжалісно нищили, але інші вивозили в цілості, усвідомлюючи їх значення. До того ж, не тільки в Італії, але й в усій Європі почали з´ являтися, крім візантійських виробів, ще й візантійські медики, ремісники, викладачі, іконописці, фахівці з багатьох інших галузей (див. на мал. захоплену хрестоносцями у Константинополі статую невідомого імператора IV-V ст.).

Найбільш представницький на Заході (до f962 p.) за кількістю учасників 4-ий Латерансь-кий собор (1215 p., крім представників церкви в ньому брали участь численні можновладці або їх делегати) засудив єресі альбігойців-катарів і вальденсів, санкціонував інквізицію (Конгрегацію святої служби), оголосив новий (5-ий) хрестовий похід на Схід. На час походу для всіх християнських країн оголошувався обов´ язковий мир на чотири роки.

Забезпеченням інквізиційної діяльності мав займатися створений у 1215 р. монаший орден домініканців. Символом цього ордену, заснованого колишнім іспанським шляхтичем Доменіком де Гусманом, була собача голова, що за думкою творців емблеми, мала охороняти овець-мирян від вовків-єретиків. Хоча у 1220 р. домініканці (услід за утвореним у 1207-1209 pp. орденом францисканців) оголосили себе жебраючим орденом, обітниця бідності ніколи не витримувалася. За допомогою значних грошових надходжень від папи та світських володарів домініканці розгорнули активну місіонерську діяльність (заснування монастиря під Києвом 1233 p., місії до великого монгольського хана 1247 р., до Персії 1249 р., до Китаю 1272 р. тощо).

Вперше інквізиція як створена церквою «у щільній взаємодії з державними потребами інституція почала функціонувати на півдні Франції в 1229 р. для викорінення місцевої дуалістичної єресі катарів. Пов´ язаний з давнім східним вченням - маніхейством - рух катарів проголошував увесь навколишній світ породженням диявола, " світом зла". Барони-катари пропонували зруйнувати державу, відмовлялися від виконання певних державних обов´ язків (військова служба, виконання законів і норм суспільного життя). З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від ХVІ до XVIII ст., пов´ язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресей поступово вилилася в переслідування всіх " неугодних", в тому числі Л багатьох вчених, чиї висновки розходилися із загальноприйнятими стереотипами.

Домініканці активно займалися й викладацькою діяльністю в но-воутворюваних університетах та академіях, помітно впливаючи на характер науки і освіти. Завдяки домініканським впливам до середини XIV ст. реалістична течія схоластики залишалася панівною. У XIII ст. такі монахи-домініканці, як Альберт Великий, Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський стали " стовпами" реалістичної схоластики. Вони намагалися поєднати відфільтровані потребами своєї доби систематизуючі надбання античної науки з християнським світовідчуттям (християнський аристотелізм) і привести розум і віру до злагоди. Досьогодні методи написання наукових творів багато в чому наслідують схоластичні трактати з їх поділом на вступ, основну частину (в якій передбачався розподіл на книги, розділи, глави і параграфи або артикули) і висновки.

Відомо, що Альберт Великий (1206-1280) полюбляв займатися алхімією, а на заняття до університету приходив у східних одежах, викладаючи схоластичні науки за " Альфарабіусом, Авіценою та Ал-гацелем". За легендами, у його будинку стояла " розмовляюча механічна голова", яку розбив його учень Фома Аквінський.

Не менше зацікавлення Сходом було властиве ученим монахам-францисканцям, зокрема Роджеру Бекону (1214-1294) і Раймонду Луллію (1235-1315). Викладач богослів´ я в Оксфордському університеті Роджер Бекон на прізвисько " Дивний доктор" вважається запро-ваджувачем у європейську науку методів математичного доказу та експериментального дослідження. Він першим " винайшов" для Європи окуляри (" магічні кристали") і активно займався іншими проблемами оптики (райдуга, перспектива тощо). Однак його досліди і докази, спрямовані на отримання позитивного знання, були для нього не більше ніж дрібною часткою вселенського одкровення. Францисканці взагалі спиралися на платонічну філософію Августина і часто -на суфійський містицизм. Звідси намагання Бекона передати мовою цифр і геометричних фігур християнські таїнства та інші релігійні положення різного ступеня значущості. Так само іспанець Раймонд Луллій у пошуках доказів істини поєднував різноманітні символи, вписані у концентричні кола, сподіваючись у такий спосіб наочно пояснити принципи дії " небесної механіки".

Твір " Перспектива" італійця Вітело (друга половина XIII ст.) становить собою вже не містичний чи схоластико-філософський, а фізико-математичний трактат, що переносить на європейський грунт арабські спостереження і відкриття в галузі зорового сприйняття. Зокрема, Вітело спирається на твір Ібн аль-Хайсама (Алхазена). Італійський автор доповнив арабську працю деякими власними спостереженнями і змінив порядок викладу. Трактат пригорнув до себе увагу теоретиків Відродження, його посилено студіював Леонардо да Вінчі. У XVI ст. знадобилося три видання, а на початку XVII ст. його коментував уславлений астроном Йоган Кеплер.

Зроботою Вітело був знайомий і видатний французький математик і філософ Миколай Орем (близько 1320-1382), який був послідовником критицизму номіналіста Вільяма Оккама (близько 1285-1349), боровся проти засилля астрології та забобонів, відстоюючи переваги наукового пізнання. Орем заклав підвалини кількох наукових дисциплін - аналітичної геометрії, політекономії (трактат " Про походження, сутність і обіг грошей"), а також вдосконалив теорію музики. Розвиток науки відбувався у щільному зв´ язку з освітнім процесом в академіях та університетах.

Університети були незалежними від місцевої влади, мали свій суд, право обирати посадових осіб. Середньовічний університет міг складатися щонайбільше з чотирьох факультетів: молодшого (артистичного, де вивчалися " вільні мистецтва") і трьох старших (богословського, правового, медичного). Факультети залучали і об´ єднували викладачів, які мали науковий ступінь. Кожний факультет очолював декан (" десятник"), а університет - ректор. Студенти об´ єднувались у земляцтва, провінції, нації. Поряд з університетом для студентів створювались гуртожитки, на які тепер поширювалася назва колегій. Одну з таких колегій у Парижі відкрив на свої кошти Роберт Сорбон, у зв´ язку з чим університет називають Сорбоною. Навчальний процес продовжувався з 20 жовтня до 7 вересня з перервами на всі великі релігійні свята і літні канікули (вакації). Навчання проводилось латинською мовою у формі лекцій та диспутів. Здебільшого лекції зводились до коментування текстів Священного Писання. Лекції були двох видів: ординарні (обов´ язкові), які читали магістри, і екстраординарні (додаткові), які проводили бакалаври. Диспути доповнювали лекційний курс і мали навчити студентів вести суперечки на визначену тему.

Університет мав право присвоювати наукові ступені:

- ступінь бакалавра отримували слухачі артистичного факультету, які склали іспит з дисциплін тривіуму (зі 100 слухачів тільки 30 здавали іспит на бакалавра);

- ступінь ліценціата присвоювався після успішної здачі іспитів з наук квадривіуму;

- ступінь магістра отримували один-два ліценціата, які закінчили один зі старших факультетів; магістрант після складання іспитів мавпрочитати лекцію і провести диспут, на якому мусив викласти свої погляди, вислухати заперечення і спростувати їх.

Цей останній і досить важливий елемент навчання вимагав від здобувача великої майстерності. Наприклад, відомий філософ Оксфордського університету Іоанн Дуне Скот (близько 1266-1308) вислухав на диспуті 200 заперечень тез, повторив їх на пам´ ять і всі спростував. Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: книгу, каблучку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію.

Факультети середньовічних університетів мали не тільки різний рівень навчання, але й різну кількість студентів. Так, на артистичному факультеті займалося до 600 студентів, на юридичному - до 10, на богословському - 7-8, а на медичному - не більше 5. Більш заможні студенти переважно групувались на юридичному факультеті, а порівняно бідніші - на богословському. Таким чином, середньовічні університети поступово стали осередками освіти і освіченості, виразниками культури епохи зрілого феодалізму. Із середньовічними університетами щільно пов´ язані процеси зародження культури Відродження.

Держава все більше відокремлюється від церкви. Захопившись боротьбою з імператорами Священної Римської імперії й отримавши над ними в XIII ст. цілковиту перемогу, папи не врахували піднесення влади інших королів, якій вони іноді навіть сприяли. А тим часом королі в протистоянні з олігархіями баронів почали посилювати авторитет своєї влади шляхом скликання представницьких органів. Англійський парламент, куди входили представники рицарства, бюргерства і духівництва, вперше виник у 1265 р. і постійно працював з 1295 p., що за тих умов забезпечило Англії політичну стабільність і всебічний розвиток. У Франції парламент було скликано 1303 р. Филипом Красивим, якого оточували також численні радники з числа вихованців юридичних факультетів університетів, що поширювали в королівстві дух римського права з його пієтетом до світського володаря. Того ж 1303 р. папа Боніфацій VIII, що не втомлювався нагадувати монархам постулат про двоєдину (світську й духовну) владу римських пап, був узятий французьким королем під арешт. Вражений цією наругою папа скоро помер. Спроби пап чинити спротив секуляризації влади закінчилися так званим Авіньйонським полоненням пап (1305—1376). Коли у 1377 р. папа Григорій XI втік до Риму, в Авіньйоні було обрано іншого папу. Настав період так званого " Великого розколу" (1377-1417) в католицтві. Папи проклинали один одного і навіть воювали за посередництвом прихильників та найманих банд. У 1409 р. до авіньйонськогота римського пап долучився ще пізанський, обрання якого мало зняти проблему, але насправді тільки поглибило її, оскільки кожен з пап мав свою міжнародну партію підтримки.

Ця криза папської влади викликала чимале бродіння в європейських умах, змушуючи задуматися про зміну акцентів культурного життя. Ще у 1324 р. з´ явився трактат італійця Марсіліо Падуансько-го " Захисник миру", в якому вперше висловлено думку про вищість світської влади над духовною і висунуто ідею про виникнення держави в результаті суспільного договору. Кращою формою правління визнавалася монархічна.

Посиленню королів певною мірою заважали багаті рицарські ордени, передусім орден тамплієрів, що перетворився на цілком самостійну міжнародну силу зі значною земельною та фінансовою потужністю. Впливові " провінції" ордену існували в Англії, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Чехії,. Угорщині та інших державах. Тамплієри у XIII ст. стали найвпливовішими банкірами Європи і користувалися постійною підтримкою римських пап. В 1307 р. за допомогою полоненого папи Климента V Филипу Красивому пощастило заманити великого магістра (гросмейстера) тамплієрів Жака де Моле з усією верхівкою ордену до Франції, де вони були заарештовані за звинуваченням у єресі, поклонінні сатані й статевих збоченнях і передані на суд інквізиції. Було арештовано усіх відомих тамплієрів на території Франції, в інших країнах орден, також зазнав гонінь. У 1310р. після жорстоких допитів арештованих було спалено, а багатства конфісковано на користь державної казни. Формально орден було ліквідовано папою Климентом V у 1312 р.

Рицарську культуру в пізньосередньовічному контексті можна розглядати як субкультуру, яка складалася з трьох основних компо нентів: куртуазності, проведення турнірів, рицарської літератури. Усі три складові з´ явилися наприкінці XII ст., але розвинулися і увійшли в повсякденний побут більшості рицарів протягом наступних століть. s Куртуазність остаточно перетворилася на складний комплекс звичаїв, ритуалів, що вимагав дотримання певних норм поведінки (манер), а також передбачав слідування рицаря стезею втілення в житті конкретного морально-естетичного ідеалу - постійного слу жіння сюзерену (здебільшого, королю) і Прекрасній Дамі. Рицар повинен бути християнином, обороняти церкву і християнську віру, захищати слабких і беззахисних (сиріт, вдов), любити батьківщину і мужньо її обороняти, боротися з " невірними", бути вірним васалом свого сюзерена, говорити правду, бути щедрим і захищати добро. Цівимоги до ідеального рицаря обґрунтовували феодальну ієрархію і освячували права рицаря. Свої права рицар отримував тільки після посвячення. Рицар обирався зі знаті і повинен був мати батька-рицаря. В десять років хлопчика віддавали до дому сеньйора, де він ставав так званим " дамуазо", тобто прислуговував сеньйору і його сім´ ї, навчався вишуканим манерам, отримував духовну освіту. У п´ ятнадцять років " дамуазо" отримував звання зброєносця і право носити меч. Тепер він повинен був вчитися військовому мистецтву! Коли юнакові виповнювався двадцять один рік, його урочисто посвячували в рицарі. Крім світського елемента в посвяченні був присутній і релігійно-церковний. Спочатку молодий чоловік проходив обряд очищення від гріха, всю ніч молився і тільки вранці сеньйор і священик вручали йому зброю і право називатися рицарем (див. на мал. повний обладунок німецького рицаря другої половини XV ст.).