Культура Середньовіччя: Європа, Візантія, ісламський світ 2 страница

Окрім філософсько-богословських студій за раннього Середньовіччя продовжувався розвиток історіографії, передусім у Візантії, де в IV ст. з´ являються твори одного з найталановитіших істориків, прихильника язичницьких звичаїв, але людини вже цілком середньовічного світосприйняття Амміана Марцеліна, а також багатьох інших світських і церковних істориків. Значним надбанням культури є праці Прокопія КесаріЙського, які з´ являються у VI ст. Пишучи про правління імператора Юстиніана, Прокопій створив дві цілком протилежні версії: офіціозжнулесливу і таємну, викривальну. Цілком новим явищем у світовій історіографії є й творчість Іоанна Малали (491-578), автора •ч першої " Всесвітньої хроніки" (у 18 книгах). На відміну від античних істориків, Малала адресує свій твір не аристократам, а звичайним людям (кількість грамотних людей у тогочасній Візантії була досить великою). Відповідно до їх запитів Малала перетворює історичний процес на своєрідну захоплюючу казку, в якій язичницькі та біблійні міфи сплелися з реальними історичними подіями в різних країнах і в різні періоди за посередництвом християнського світовідчуття. Хроніка Іоанна Малали стала взірцем для наслідування більшістю пізніших візантійських, арабських та західноєвропейських авторів.

На Заході найвагомішими історичними творами раннього Середньовіччя були " Історія готів" Йордана (VI ст.) і " Церковна хроніка" ірландського монаха Беди Вельмиповажного (VII ст.). На початку VI ст. " скіфський" монах Діонісій Малий, що емігрував з Візантії на Захід і поступив на службу до папи римського, здійснив хронологічні обрахунки, за якими було встановлено літочислення " від Різдва Христового" (латиною - " anno Domini", тобто буквально " від Господа"). Під назвою " нової ери" це літочислення зберігається до наших днів.

Географічні знання ранньої Візантії з характерним потягом до охудожнення мови і вкраплення різноманітних фантастичних " реалій" було підсумовано у " Християнській топографії" Косьми Індикоплова (VI ст.). Не менш фантастичні зоологічні уявлення ширилися у численних збірках під назвою " Фізіолог" (одним з перших авторів таких збірок став у V ст. Єпіфаній Кипрський).

Поруч з тим у Візантії продовжувала здійснюватися й цілком конкретна наукова робота по дослідженню, збиранню й систематизації різноманітних фактів тогочасної дійсності, продовжували з´ являтися нові винаходи. Так, у середині IV ст. географ Касторій уклав карту шляхів від Британських островів до острова Цейлон. Анонімним автором, сирійцем з походження, було складено " Повний опис світу і народів", де давалася докладна характеристка економіки і культури переважно східних народів. У VI ст. Гієрокл уклав довідник провінцій та міст Візантійської імперії, що став зразком для низки пізніших державних і церковних довідників. З´ явилося також багато коментуючих праць з математичних дисциплін. З самостійних творів інтерес становлять дослідження конусних і циліндрових перетинів Серена Днтинейського, а також трактат з арифметики Домнина (515-585). Сінесій Кіренський (370-413) значно вдосконалив астролябію, що сприяло розвитку навігаційної справи. Архітектор Софійського собору і математик Анфимій з Траллу залишив твір " Про дивовижні механізми", де серед іншого дав пояснення оптичних властивостей запалювальних дзеркал. Величезне практичне значення мав винахід у середині VII ст. так званого " грецького вогню" - запалювальної суміші, яка не гасла у воді. Рецепт приготування цього винаходу тримався в суворій таємниці, завдяки збереженню якої візантійський військовий флот довго домінував у Середземному морі. Відкривалися нові способи виготовлення фарбників і особливо ліків. Крупним медичним центром залишалася Александрія, де здійснювалися анатомічні досліди. Пергамський лікар Орибасій (326-403) уклав медичну енциклопедію Э 76 книгах, у той же час діяли медики Філагрій (діагностика і терапія хвороб печінки та селезінки) та Посідоній (проблема локалізації психічних здатностей у різних ділянках мозку). У VI ст. лікар Аецій з Аміди уклав практичне керівництво з медицини у 16 книгах; Олександр Тралльський - працю з патології та терапії внутрішніх хвороб, пізніше перекладену латинською, сірійською, арабською та єврейською мовами. Павло Егінський у VII ст. був автором керівництва з хірургії та акушерства, пізніше використаного арабами.

У латиномовній частині християнського світу значну роль у поширенні наукових і псевдонаукових знань відіграли енциклопедичні праці Кассіодора, автора " Варій", та Ісидора Севільського, автора " Етимологій", які активно використовували доступні їм античні й візантійські джерела.

Яскраво характеризує культуру раннього Середньовіччя нова за змістом, але нерідко ще традиційна за формами література, в якій однак активно починають виникати нові, суто середньовічні жанри. Про частину з них вже було згадано вище у зв´ язку з філософською творчістю, популяризаційний характер якої вимагав чималої літературної вправності. Крім них активно розвивалися літургійна (богослужбова) поезія, ще не скута пізнішим формалізмом (ранньосередньовічні кондаки становили собою цілі драматизовані поеми, з яких тепер у церковному вжитку залишилися тільки поодинокі епізоди), церковна проповідь, що перебрала на себе функції та здобутки античного ораторського мистецтва, а також агіографія (описи життя святих і монахів-подвижників). Надзвичайно характерною для раннього Середньовіччя є поема Пруденція " Психомахія" (" Душевна боротьба"), в якій зроблено спробу розкрити динаміку внутрішньої боротьби всередині людини між пристрастями та чеснотами. Психологізм, глибокий самоаналіз і душевна відвертість поезії візантійців Григорія Богослова і Синесія перегукуються з відомою на Заході прозовою " Сповіддю" Августина.

У Візантії в кінці IV - на початку V ст. виразно виділяються дві нові літературні школи - епічна єгипетська (коптська) і лірична сирійська. Для першої характерне створення високоемоційних за настроєм і експресивних за стилістикою епопей. Найкрупніший з представників цієї школи Нонн залишив два великих епічних твори грецькою мовою: поему " Діоніс" (близько 20 000 рядків), в якій зібрано і творчо оброблено усі сюжети, пов´ язані з діонісійськими культами, і не менш об´ ємну поему " Євангеліє від Іоанна". Те, що здається цілком несумісним із сучасного погляду, органічно суміщалося в душі коптського поета. В обох своїх творах він цілком щиро і захоплено переповідає хвилюючі його сюжети безвідносно до їх ідейного антагонізму, який для нього просто не існував. Сирійська школа лірики мала виразне містично-християнське забарвлення. Найвиразніше вона представлена у ліриці Ісаака Сирина, яку можна віднести й до жанру релігійного гімну. Однак найбільш цінним винаходом сирійської поетичної школи стала добре відома сьогодні рима (суголосся кінцевих складів у рядках), якої не знало античне віршування. На межі IV-V ст. у грецькій мові нівелюється система наголосів за довжиною голосних і утверджується " силовий" наголос. У зв´ язку з цим поступово змінюється метрична структура віршування, що переживає вплив іноплемінних мов, у тому числі й си-рійської. Через посередництво літургійної творчості сирійця Романа Солодкоспівця (початок VI ст.) рима потрапляє у констанстинопольське богослужіння, з якого наприкінці VIII ст. через богослужбові запозичення набуває поширення у Північній Італії та на півдні сучасної Баварії.

Важливим шляхом поширення духовної візантійської культури на Захід стала Італія, південні та північно-східні землі якої довгий час (до XI ст.) належали Візантійській імперії. У VI-VIII ст. сюди цілими громадами переселялися грецькі, палестинські й сирійські монахи, рятуючись від персів та арабів. Тільки з 726 по 775 pp. тут осіло близько 5 тис. східних монахів, з яких багато хто займав високі єпископські та інші посади в західній частині церкви. Сучасні музикознавці вважають, що саме на базі східних монастирських розспівів на Заході формується традиційна форма церковної музики, що з XII ст. відома як " григоріанський хорал" (не маючи відомостей про походження цього розспіву, Бернард Клервоський приписав його створення папі Григорію Великому). Характерні риси григоріанського хоралу - величність, суворість, мелодійна повільність, уні-сонність співу. У VIII ст. на Захід з Візантії потрапляє орган, який був початкове суто світським інструментом, атрибутом музичного супроводу життя можновладців. Золотий орган у Візантії міг мати тільки імператор, інші сановники мусили замовляти собі органи з інших матеріалів, відповідно до місця в державній ієрархії.

Візантійська церковна музика (поза монастирями) принаймні з VI ст. розвивалася в напрямку переймання традицій античної культури співу різних регіонів елліністичного світу. Остаточно система щотижневого чередування вісьмох основних розспівів (серед яких були лідійські, фригійські, фракійські, аркадські та інші давні співи) встановлюється у VIII ст. і отримує назву октоїх (восьми-голосник). Перший опис завершеної октоїхової системи міститься у творах автора багатьох церковних гімнів Іоанна Дамаскина, у зв´ язку з чим його вважали її автором.

В архітектурі нові риси починають складатися з IV ст., коли виникають типи храмів, принципово відмінні від своїх античних попередників, - видовжені й часто поділені на поздовжні внутрішні площі церковні базиліки (з грецької " царський будинок", за античності базиліки будували як цивільні приміщення громадського призначення) іпоруч з ними центричні купольні споруди, квадратні або круглі (ротонди), що виконували функції баптистеріїв (хрещалень) або мортиріїв (місць поховання або лише поклоніння певним святим, переважно, мученикам). Оскільки західна архітектура раннього Середньовіччя перебувала в занепаді, провідну роль в архітектурному будівництві відігравало візантійське зодчество, що з -VI-VII ст. активно поширювалося і на Заході. З V ст. у Візантіїї форми і способи побудови храмів починають усе більше варіюватися і ускладнюватися. До нашого часу збереглися кам´ яні й цегляні храми V-VI ст., в яких спостерігається значне розмаїття форм і планів при збереженні настрою зовнішньої монументальної суворості, яка ефектно контрастує з розкішшю образотворчого (мозаїчного, фрескового, іконописного) та декоративного вбрання інтер´ єрів. Найбільшого поширення набувають дві синтетичні форми, що гармонійно поєднують базиліку з купольною конструкцією, - купольні хрестоподібні в плані (тобто при погляді згори) та купольні прямокутні в плані. Шедевром серед прямокутно-купольних базилік є храм Святої Софії в Константинополі (532-537, архітектори - Анфімій з Тралл та Ісидор з Мілета, з XVI ст. - мечеть Айя-Софія, сучасний вигляд та інтер´ єр див. на с.15). Величезний купол. зведено на чотирьох масивних стовпах за допомогою парусів (елементів конструкції у вигляді вигнутих трикутників). Вагу центрального купола частково приймають складні системи напівкуполів і колонад. Масивні центральні стовпи при цьому маскуються від глядача, а 40 вікон, прорізаних в нижній частині купола, створюють надзвичайний ефект (особливо вночі при постійному штучному освітленні зсередини), про який захоплено відгукувалися вже сучасники побудови - чаша купола здавалася завислою над храмом у повітрі.

У V ст. починає складатися нове, радіальне міське планування Константинополя. В столиці імперії, як і в Давньому Римі, зводяться багатоповерхові будинки, нерідко з аркадами (рядами однакових за формою й розміром колон, сполучених арками). Споруджуються нові укріплення міста, що становлять собою розвинену систему стін, башт, ровів і в´ їзних воріт. Численні укріплення будуються й на кордонах імперії, з VI ст. в містах зводяться палаци і храми, відзначені імперською пишнотою. У містах діють численні мистецькі й ремісничі майстерні.

Однак, перейнявши релігійний світогляд, мистецтво змінює свою образну природу. Реальність відбивається не стільки шляхом зображення, скільки - вираження за допомогою особливого духовно-емоційного ладу художніх творів. В усіх видах образотворчого мистецтва зростає нематеріально-умоглядне начало, якепідкорює собі усі художні засоби. Образ (грецькою - " ікона") поступово набуває якостей змістової стійкості й нечленованої цілісності, злитості з ідеологічним контекстом, він мислиться ієрархічно включеним в загальну картину універсуму. Раннє іконописання (живопис на дошці) намагається відірватися від матеріальної зумовленості життєвих явищ, переконати глядача, що предмет вираження позбавлений буденних часових і просторових властивостей. За " зоровим образом" встановлюється функція " відбиття першообразу". Духовний зміст розкривається за допомогою емоційної виразності чистих, ритмічно багатих, гнучких ліній, узагальнених видовжених силуетів і навмисно спрощених, " природних" кольорових сполучень.

Античне мистецтво станкової скульптури спочатку приходить до гострої експресії (портрети імператора Константина IV ст., невідомого філософа V ст., імператора Юстиніана VI ст.), а потім і зовсім сходить з культурної авансцени, деякий час зберігаючись лише у вигляді творів художнього ремесла (вироби з каменя, кістки, металу). Далі скульптура продовжувала функціонувати тільки у вигляді рельєфів, що поступово все більше схематизуються, зводячись до орнаменту в період правління імператорів-іконоборців вірменської династії. /

Західноєвропейське мистецтво раннього Середньовіччя або так званого дороманського періоду також є царством орнаменту. Значний вплив на характер цього мистецтва справляв так званий " звіриний стиль" " степових імперій" Євразії. Кожна вільна поверхня прикрашалась фантастично-алегоричними візерунками. Найбільшого розквіту дороманський орнамент досяг у рукописних книгах, де самі літери стали схожими на примхливе і якесь нестримно буйне орнаментальне мереживо. Досить розвиненим було вже на той час декоративно-ужиткове мистецтво - ювелірні прикраси, посуд, зброя. Яскраві кольори і досить часте застосування коштовних матеріалів -характерні риси мистецтва цього часу.

З кінця VIII ст. зростає не тільки політична, але й культурна роль Франкського королівства, перетвореного на " Священну римську імперію германської нації" Карлом Великим - першим імператором католицького Заходу. Імператор Карл щедро заохочував митців, які поширювали в його державі традиції елліністично-візантійського мистецтва, у зв´ язку з чим дослідники називають культуру цього часу " періодом каролінгського Відродження". Однак різноманітні елементи, з яких складалася ця культура, ще не поєдналися у стилістично єдине органічне ціле, не утворили стильового ансамблю.

Тенденції орнаментальності в християнській культурі та мистецтві цього періоду щільно пов´ язані з постанням арабської культури і цивілізації, самобутність якої визначала передусім релігія ісламу. Засновником ісламу є пророк Мухамед (Мухаммад, Магомет, близько 570-632), а головним священним текстом - Коран, написаний ритмізованою прозою. Арабська мова Корану стала основою для виникнення єдиної арабської літературної мови. Арабський півострів був заселений симітськими племенами, які виводили своє походження від біблійних персонажів Старого Завіту: північні та внутрішні племена пустель Аравійського півострова (кочовики-бедуїни) - від Ісмаїла, сина Авраама (у Корані - Ібрагіма) та Агарі (звідси іменування мусульман ізмаїльтянами і агарянами); торговці та осідлі ремісники, що мешкали на узбережжях півострова - від Іоктана (одного з праправнуків легендарного Ноя, у Корані - Кехтан). Мухамед називав себе останнім божественним пророком (" печаткою пророків"). Основним завданням, яке ставив перед собою Мухамед, було відродження суворого монотеїзму (єдинобожжя), від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство. Поклоніння єдиному Вседержителю не терпить ніяких зображень, що могли б претендувати на якусь наближеність до першообразу й становити яку-небудь цінність. Молитва, читання переданого через пророка останнього послання Бога людям і завоювання місця на небесах завдяки невідворотному слідуванню вказаним шляхом становить сенс життя людини.

Завдяки ісламу напівдикі і розрізнені племена кочових арабів-бедуїнів об´ єднуються і вже після смерті Мухамеда під проводом халіфів (заступників пророка), яких називали також імамами (керівниками релігійної общини), виходять за межі Аравії з метою навернення до своєї нової релігії усіх " невірних" (слово " іслам" перекладається як " вірність", " покірність").

Дуже рано, вже в середині VII ст., відбувається поділ мусульман на шштів та сунітів, який зберігається до цього часу. Суніти крім Корану визнають священним і недоторканним також усне передання перших < послідовників Мухамеда, так звану суну, яка разом з Кораном становить основу мусульманського права - шаріату. Імам, посада якого має бути виборною, має лише слідкувати за чистотою дотримання традиції.

Шиїти ж вважають імамів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінювати суну. У шиїтів право бути імамом мають лише кровні нащадки Мухамеда з роду його зятя і двоюрідного брата Алі, тобто влада передається за спадкоємністю. Своїм священним переданням шиїти вважають так званий ахбар, що містить символіко- алегоричне витлумачення тексту Корану, який у готовому вигляді зійшов з неба. Більшість халіфів VII-VIII ст. дотримувалися суни, тому сунізм вважається основною течією ісламу.,

Характерною особливістю розвитку арабської культури за раннього Середньовіччя, яка зберігалася і пізніше, була відсутність, попри неодноразові спроби їх запровадити, чітких загальновизнаних віровизнавчих установлень. Щоб вважатися мусульманином, достатньо було виголосити відому формулу: " Немає бога-крім Аллаха і Мухамед пророк Його". Тбму кількість різноманітних співіснуючих течій в ісламі була і є дуже великою, а характер особистої віри часто був поверховим або й взагалі немусульманським. Певній регламентації було піддано тільки зовнішні прояви релігійного поклоніння -п´ ятиразовий намаз (молитва) протягом доби, дотримання встановлених свят і постів, сплата податку на користь бідних і хоча б раз у житті обов´ язковий для кожного мусульманина хадж (мандрівка до Мекки з поклонінням фобу Мухамеда). Ще одна важлива особливість ісламської культури - це розрізнення між раціональним богослів´ ям (аль-калам) і філософією (аль-фалсафа). Остання мала займатися предметами зовнішнього світу і не втручатися в богословську проблематику. Хоча на практиці досягти цього було неможливо, однак дана посилка вигідно відрізняє арабську філософію від тогочасної візантійської та західноєвропейської.

За порівняно короткий час араби поширюють свою владу на землях від Іспанії на заході до Індії на сході і від Сахари на півдні до країн Північного Кавказу та Середньої Азії на півночі. У підсумку арабських походів така міцна держава, як Сасанідський Іран, зовсім перестала існувати. Завоювання держави франків у Західній Європі вдалося уникнути лише тому, що іспанські араби, які утворили Кордовський емірат, перебували у ворожнечі з рештою мусульман, а також завдяки відносній суворості клімату на північ від Піренеїв. Східна Римська імперія (Візантія) у перших війнах з арабами втратила принаймні дві третини своїх колишніх володінь, і хоча арабо-візантійські війни тривали до X ст., відвоювати більшість цих територій Візантія так і не змогла. Під арабською владою опинилися землі трьох з чотирьох східних патріархатів (Александрійського, Антіохійського та Ієрусалимського).

При цьому мусульмани досить терпимо ставилися до християнства, оскільки Ісус (у Корані - Іса) визнається ісламом другим за авторитетністю пророком після Мухамеда і називається у Корані " словом Аллаха" і " висловом істини". Патріархи під мусульманською владою стали офіційними адміністративними і політичними представниками християнського населення Халіфату. Через них халіфи видавали свої розпорядження і вислуховували прохання. Християни, як і інші " люди писання" - іудеї та сабії (назва однієї чи кількох християнсько-іудейських сект) -справляли чималий вплив на життя мусульманського суспільства. Деякі професії виявилися ніби закріпленими за немусульманами: лихварство -за юдеями, врачування - за християнами та ін.

Взагалі з VIII ст. розвиток арабської культури відбувався у щільній взаємодії культур підкорених і сусідніх з Халіфатом народів. При цьому самі араби поступово відходили на задній план, посту-паючись першістю персам, сирійцям, єгиптянам (див. на мал. зовнішній вигляд та інтер´ єр однієї з перших мусульманських мечетей періоду завоювань - Куббат ас Сахра або " Купол скали" в Ієрусали-мі на вершині легендарної гори Моріа, діаметр купола - 20 м).

У середині VIII ст. разом зі зміною династії (Омеядську змінила Аббасидська) Халіфат переживає важливі соціальні зміни. Відбувається так звана перша економічна революція Середньовіччя, наслідками якої стали зростання ісламських міст, розвиток міжнародної торгівлі, розквіт наук, мистецтв, освіти і ремесел. І хоча Халіфат як політична цілість розпався вже у другій половині IX ст., культурне життя ісламського світу вирувало з надзвичайною силою. Столицею Халіфату до 762 р. був Дамаск, а з цього року нею став архітектурно чітко спланований Багдад (з перської мови -" Богоданний"), який швидко став одним з найбільших ісламських мегаполісів і з яким пов´ язується розквіт ісламської культури і цивілізації ІХ-ХИ ст.

Після закінчення іконоборчих суперечок, які виникли під впливом мусульманської агресії, період ІХ-ХП ст. у цілому є добою розквіту культури Візантійської імперії, а також активного зростання культурно-цивілізаційного рівня середньовічного Заходу. В ареалі Середземномор´ я настала доба активної взаємодії між новими надетнічними культурами. Цей відтинок часу в історії світової культури має назву періоду зрілого Середньовіччя.

Найвизначнішими багдадськими халіфами початку зрілого Середньовіччя були легендарний Гарун ар-Рашид (786-809) і аль-Мамун (813-833), відомі не тільки своїми соціальними реформами, але й суворістю правління. Халіф аль-Мамун зробив безуспішну спробу запровадити уніфіковану форму ісламу на базі раціоналістичного вчення так званих " мутазилітів" (" відокремлених") і навіть заснував для боротьби з їх ідейними опонентами каральний орган -міхну - прообраз католицької інквізиції. Разом з тим цей халіф у 832 р. заснував у Багдаді " Будинок мудрості" " - аналог Александрій-ського науково-освітнього центру періоду еллінізму. У " Будинку мудрості" діяли величезні бібліотека (близько 400 тис. книг) та обсерваторія, здійснювалися різноманітні експериментальні досліди, особливо культивувалися медицина і право.

Безсумнівними є досягнення середньовічних мусульман у галузі точних і природничих наук. У VIII ст. за активної участі сирійських вчених-несторіан було започатковано традицію перекладів творів класичних та елліністичних авторів, а також деяких візантійських та персидських трактатів арабською мовою. З IX ст. ця традиція набуває всеосяжності і систематичності. В обіг входять праці індійських математиків, від яких арабські вчені запозичують так звану " шістдесятичну" систему зчислення, не пов´ язану з літерним позначенням величин, включаючи важливу цифру " О" (невідому елліністичній арифметиці). Удосконалення системи зчислення до десятичної зрештою призвело до появи нової, невідомої раніше математичної науки -алгебри. Одним із засновників алгебри є визначний математик з Хіви у Середній Азії аль-Хорезмі (IX ст.), яким розроблено низку прийомів вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го й 2-го ступенів, а також введено поняття алгоритму. Інший визначний математик, аль-Баттані (858-929), у зв´ язку з потребою розробки і організації системи штучного зрошення увів у науковий обіг тригонометричні функції. Ібн Хайтан (721-815) став засновником мінералогії. Внесок у медицину був особливо вагомим у галузі офтальмології і пов´ язаних з нею досягнень геометричної оптики (винайдення окулярів). Найґрунтовнішими медичними трактатами були підсумовуючі праці ар-Разі (864-925) та аль-Хайсама, (965-1035). Активно розвивалася фармакологія (наука про ліки), представлена працями таджика аль-Харавія і перса аль-Маджусі (X ст.).

Поступово виникає певна мода на всеосяжний енциклопедизм. Одну з перших ісламських енциклопедій (у формі 51 трактату) уклали члени містично-релігійного товариства" " Брати чистоти і друзі вірності" у середині X ст. Збірка призначалася для якомога швидшого проходження адептами цього вчення стадії " зовнішнього" або " нижчого" знання і для переходу до знання " вищого". Неформальні містичні течії ісламу, об´ єднані європейськими науковцями збірною назвою суфізму, взагалі досить багато уваги приділяли накопиченню позитивних знань. Блискучого, як на той час, розвитку точні й природничі науки досягли у працях двох енциклопедистів-приятелів - " князя вчених" Ібн Сіни (980-1037), автора 273 трактатів з філософії, медицини та фактично усіх інших відомих на той час наук, і аль-Біруні (973-1048), світову славу якому принесли ґрунтовна праця з топографії Середньої Азії і роботи з мінералогії. Аль-Біруні висунув також ідею " рівноправності" геоцентричної та геліоцентричної моделей світу.

Як науковці й філософи, так і мусульманські богослови зрілого Середньовіччя широко використовували і розвивали у своїх трактатах ідеї та методи систематизації, розроблені перипатетичною арис-тотелівською школою. Це дозволяє говорити про них як прямих попередників західноєвропейської схоластики, хоча початки схоластичної науки намічаються вже у творах західного філософа Боеція і деяких авторів східнохристиянської патристики (таких як Леонтій Візантійський та Іоанн Дамаскин, який жив уже під арабським правлінням і перебував на державній службі у халіфа Дамаска). Пізнішіісламські богослови і філософи підтримали і значно розвинули цю традицію використання здобутків перипатетичної школи, перенісши її на мусульманський ґрунт. Найвизначнішими мусульманськими схоластами були, в хронологічному порядку, аль-Кінді (близько 800^-873), аль-Фарабі (870-950) - так званий " другий (після Аристотеля) вчитель", вже згадуваний Ібн Сіна, найбільший авторитет серед ісламських богословів аль-Газалі (1058-1111) та Ібн Рошд (1126-1198). Усі ці автори завдяки здійсненим переважно у XIII ст. перекладам на латину стали широко відомими в Західній Європі як Алкіндус, Альфарабіус, Авіценна, Алгацель та Аверроес і справили значний різносторонній вплив не тільки на західну схоластику, але й на діячів європейського Відродження.

Говорячи про арабські науки, необхідно згадати про алхімію (аль-хемійя). Алхімія намагалася поєднати гуманітарні пріоритети Середньовіччя з потребами природничого пізнання світу, продовжуючи традиції, закладені багатьма культурами від Давнього Єгипту до Давнього Китаю. У світі металів, мінералів та інших природних елементів алхіміки шукали " віддзеркалення" світу духовного. Попри численні звинувачення у псевдонауковості, що визначають сучасне сприйняття давніх алхімічних дослідів, слід відзначити, що саме завдяки не завжди раціонально обґрунтованим маніпуляціям алхіміків з доступними їм матеріалами поступово викрісталізувалися вже цілком наукові технології багатьох сучасних хімічних виробництв. Розквіт алхімії припав на період з IX по XVI ст. У християнських країнах алхімія напівлегальне починає поширюватися з другої половини XII ст., хоча вже з X ст. у християнській Європі з´ являються плутані згадки про таємниче " іспанське золото". Основною метою як ісламського, так і християнського алхіміка, експериментальну діяльність якого огортала завіса містики і таємничості, були пошуки " філософського каменя". Ці пошуки супроводжувалися з´ ясуванням питань про те, як виникають з елементів ті чи інші речі. Фізико-хімічні процеси очищення, збагачення, розплавлення, кристалізації та багато інших уподібнювалися психологічним процесам удосконалення духовних якостей самого експериментатора.

Нерозлучними супутницями алхімії були інші окультні (таємні) " науки": кабалістика, магія і астрологія. Вісім " речей" намагалися винайти вчені: " філософський камінь", " елексир довголіття", " роз-м´ якшувач скла", " вічне світло", " вічний двигун", " градус довготи", " гіперболу ввігнутого дзеркала", " квадратуру кола".

При цьому окультні науки вважалися прикладними щодо теоретичних філософських дисциплін. Так, у класифікації наук Ібн Сіни окультні науки віднесено до прикладної фізики (природознавства), куди входили медицина, астрологія, фізіогноміка, вчення про талісмани, магія, тлумачення сновидінь і алхімія. Точні науки концентрувалися переважно у прикладній математиці: алгебра та індійське зчислення були прикладними стосовно теоретичної арифметики; вимірювання поверхонь і ваги предметів, механіка, гідравліка, устрій терезів і гирь, устрій градуйованих інструментів, оптичних приладів і дзеркал - стосовно теоретичної геометрії; складання астрономічних і географічних таблиць -астрономії; устрій музичних інструментів - музики.

У Візантії розвиток наук за зрілого Середньовіччя був дещо слабшим, але також продовжувався. Тут він пов´ язаний головним чином з іменем енциклопедиста Леона Математика (або Льва Філософа, помер близько 869 р.) та його оточення. Леону Математику належить реформа традиційних літерних позначень числових величин, що дозволяла здійснювати розрахунки, аналогічні арабській алгебрі. Сучасники розповідають про чудесні механізми, винайдені цим ученим. Приймальний зал Великого палацу, резиденції візантійських імператорів, прикрашали статуї левів, що вражали іноземних послів своїм риком, птахів, що співали й літали, інших унікальних механізмів, що діяли за допомогою енергії води. У IX ст. візантійці ввели у корабельну справу косе вітрило, яке покращувало маневреність. У X ст. в монастирському господарстві робилися спроби застосування механізму для замішування великої кількості тіста (механізм приводився у дію худобою). В XI ст. водяний млин витісняє у Візантії інші млинарні пристрої, століттям пізніше починають поширюватися вітряки. Леон Математик відомий також як ініціатор відродження у Візантії вищої освіти. Його стараннями у Константинополі була заснована так звана Магнаврська шкода, в якій, як і в колишньому Аудиторії, викладання було світським і розрахованим на підготовку фахівців для вищого адміністративного апарату імперії. У 1045 р. цю школу реформовано в Константинопольський університет з двома факультетами: юридичним і філософським. При церкві Святих апостолів було створено вищу медичну школу.