Культура Відродження і Реформації

Відродження (або з французької - Ренесанс) - це термін, уперше запроваджений Джорджио Базарі, італійським митцем і біографом XVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії європейської культури від Середньовіччя до Нового часу. Як окремий історико-культурний період Відродження починає розглядатися з 60-х pp. XVIII ст., коли з´ являються праці німецького класициста Й.-І.Вінкельмана з історії європейського мистецтва.

Від XIX ст. діячів європейського Відродження найчастіше називають гуманістами, маючи на увазі, що Ренесанс був періодом поширення і панування ідей гуманізму. Між тим, самий термін " гуманізм" є винаходом XIX ст. Слово Humanismus вперше було використано у Німеччині 1808 р. стосовно акцентовано гуманітарної форми освіти. Майже одночасно (з 1812 p.), після робіт С.К.Тейлора, терміном " гуманізм" почали позначати погляд на Ісуса Христа як тільки людину, а не боголюдину (за поширення цього погляду Жан Кальвін засудив до спалення ренесансного іспанського мислителя і лікаря XVI ст. Мігеля де Серве-та). Під цим значенням термін і набув поширення в освічених колах. Сучасне поняття " гуманізм" має вже цілком інше значення, відповідаючи давнім поняттям милосердя і великодушності, поваги до кожної людини. У цілому доба Відродження активно вплинула на формування сучасного розуміння гуманізму як світоглядної позиції, що базується на пріоритеті загальнолюдських цінностей. Однак об´ єктивний, нетенден-ційний розгляд культури Ренесансу свідчить, що далеко не всі діячі Відродження були носіями світоглядного гуманізму, який спорадично проявлявся від найдавніших часів, а як суспільне % значуща цінність зміг утвердитися після прийняття християнства. Разом з тим це не заважає й сьогодні називати ренесансних діячів " гуманістами Відродження", вкладаючи у це словосполучення притаманний саме цій добі зміст.

В Італії доби Відродження вживалося слово " umanista" на позначення університетського викладача гуманітарних дисциплін (граматики, поетики і риторики): Англійське слово " humanist" вперше фіксується 1589 р. і позначає літературознавця, який досліджував або перекладав античних авторів. Ці терміни у XIX ст. застосовано до всіх діячів Відродження незалежно від того, були вони викладачами-гуманітаріями або літературознавцями, чи не були. Основною підставою для найменування їх гуманістами було висунуте в період Відродження гасло " Ad fantes Г (букв. " До джерел! "). Цим гаслом виражалося передусім захоплення античною літературно-мистецькою спадщиною і критичне ставлення до сучасної діячам Відродження європейської культури, яку за вульгаризацію латині " варварськими" виразами та незнання грецьких класиків зневажливо було.названо готичною або середньовічною.

Антична література (художня, історична, філософська, наукова тощо) почала розглядатися як особливо цінна й вартісна спочатку тільки з формальної (риторичної1), а вже потім і зі змістовної (ідейної") точки зору. Але так само як і античні автори, діячі Відродження не виробили якоїсь спільної для всіх них ідеології, яку навіть " заднім числом" можна було б визначити якимось одним терміном, -не викрививши уявлення про це неоднорідне явище в історії культури. Об´ єднувала усіх діячів Відродження тільки любов до " класиків" та нелюбов до схолас

тики і пізньої готики в багатьох (не в усіх) їх проявах. Саме в такому вузькому значенні усіх їх називаємо " гуманістами Відродження".

У цілому період Відродження приблизно датується" в межах від останньої третини ХНІ ст. др кінця XVI ст. В інтересах історико-культурного аналізу цей період поділяють на чотири етапи:

• Передвідродження (остання третина XIII - початок XIV ст.);
• раннє Відродження (середина XIV - кінець XV ст.);
• високе Відродження (кінець XV - 40-і pp. XVI ст.);
• пізнє Відродження (50-і pp. XVI - початок XVII ст.).

На формування культури Відродження значний вплив справив розвиток ранньобуржуазного суспільства у середньовічних італійських містах-державах, а також боротьба місцевих комун проти феодальних сеньйоратів. Молода буржуазія в усій Європі заявляє права на владу, економічну і політичну свободу, скасування станово-ієрархічної ідеології попереднього часу. Але боротьба за ці права відбувалася в окремих країнах по-різному. В більшості країн вона закінчилася створенням централізованих монархій, які воліли дотримуватися давніх традицій, в тому числі й культурних. Інакша ситуація с^Ц^у, в Італії, яка стала " малою батьківщиною" культури Відродження. Буржуазія одержала тут цілковиту перемогу над феодальними сеньйорами і встановила у´ містах свої порядки. У таких містах, як Флоренція, Мілан, Феррара владу отримують багаті сім´ ї банкірів (Медічі, Вісконті, д´ Есте та ін.). Але банкіри і клас буржуазії не були єдиними творцями ренесансної культури, хоча вони разом з королями, церковними ієрархами та феодальною аристократією найчастіше виступали замовниками мистецьких творів Відродження і всіляко сприяли творчості митців. Серед гуманістів Відродження було чимало представників феодальної знаті й католицької церковної ієрархії.

Значною мірою Відродження в Італії було підготоване затяжною комплексною кризою, що охопила католицьку церкву в XIV ст. у зв´ язку з " Авіньйонським полоненням" та " Великим розколом". Характерно, що багато хто з італійців, серед яких був і Франческо Петрарка, протягом довгого часу безрезультатно намагалися переконати авіньйонських пап у необхідності повернення до Риму. Оскільки папська опіка і керівництво, особливо в період " Великого розколу", майже втратили свій вплив на характер культурного розвитку, необхідно було шукати інші незаперечні культурні константи. Схолдстич-не богослів´ я - основна культурно-інтелектуальна сила пізнього Середньовіччя - ніколи не мала великого впливу в Італії, вихідці з якої (Фома Аквінський, Григорій Римінійський та ін.) здобували богословську славу поза її межами (у Франції, Німеччині та інших країнах). Ідейний вакуум неодмінно мусив бути чимось заповнений.

Заповнити цей вакуум допомогла сукупність попередніх контактів з початкове більш розвиненими культурами - ісламською та візантійською, які ґрунтовніше, ніж західноєвропейська, спиралися на античність. В Італії з її розвиненими торговельними й культурно-історичними зв´ язками це відчували значно гостріше, ніж в інших країнах Європи. До XI ст. деякі італійські міста (південні та північно-східні) перебували під прямим правлінням або протекцією Візантії, але й у XI-XIV ст. у цих містах було багато корінних або заїзжих греків. Коли у XV ст. намітилося остаточне падіння Візантійської держави, то численні грецькі емігранти на Захід традиційно надавали перевагу саме італійським містам. Візантійські вчені-емігранти принесли з собою й традиції грецької освіченості. Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандола та інші італійські гуманісти захоплено відгукувалися про своїх грецьких викладачів і гостей з Візантії, серед яких були й такі колоритні постаті, як Никифор Влеммід або філософ-неоязичник Геміст Пліфон. Дослідники питання відзначають, що завдяки грекам у Венеції та Флоренції акценти зацікавлень італійських гуманістів змістилися від риторики до неоплатонічної філософії. Завдяки активній перекладацькій діяльності візантійців діячі Відродження вперше познайомилися з грецькою філософією стоїцизму та епікурейством, творчістю Гомера, класичних трагіків і коміка Арістофана, ліричною поезією Піндара і Феокріта, візантійськими істориками і риторами. Не меншу роль відігравали іпереклади античних джерел з арабської, перської (" халдейської"), єврейської мов. Східні впливи заторкнули усі форми мистецтва - від декоративно-ужиткового (кераміка в техніці майоліки) до архітектури (див. на мал. Собор Сан Марко у Венеції X-XVII ст., в якому візантійські та ісламські архітектурні традиції поєдналися з ледь помітними елементами готики).

З іншого боку, серед усіх католицьких країн Італія найбільше насичена цілком наочними нагадуваннями про велич античної давнини. Руїни давньоримських споруд розкидано по всій країні. Протягом XIV-XVII ст. Італію спеціально з метою огляду руїн відвідували численні діячі культури багатьох країн Європи. Для них, як і для італійців, ці руїни являли собою показовий докір " варварській" культурі середньовічного Заходу, породжуючи бажання її подолати.

Хронологічно культура Ренесансу співіснує з пізнім Середньовіччям і спільного з цією культурою у Відродження значно більше, ніж відмінного. Але ренесансні діячі відділяли себе від сучасної їм середньовічної культури як концептуально, так і формально, переважно шляхом утворення різноманітних елітних гуртків та організацій.

Середньовічні діячі культури брали з античності, так би мовити, " уламки", тобто окремі знання, сентенції, коментарі. Багатьох діячів Відродження цікавить як довершена форма твору античного автора, так і його суть, його світський, хай навіть язичницький дух, образ мислення, волелюбні ідеї. Якщо у середньовічній " Пісні про Роланда" маври звинувачуються не тільки у поклонінні Мухамеду, але й Аполлону, за що й називаються " язичниками", то в добу Відродження такими ж " язичниками" тепер уже католицького віросповідання стають самі європейці. Культурна, спадщина античних авторів стала тією опорою, що допомогла трансформувати песимістичний світогляд західного Середньовіччя у бік більш життєрадісного сприйняття земної дійсності і утвердити нові ідеї й нові культурні традиції, які дещо несподівано для самих діячів ренесансної культури сприяли її десакрапізації (" розтаємниченню"), а з плином часу - і знеціненню. Разом з тим, як не можна двічі ввійти в одну ріку, так неможливо було, при всьому бажанні, опинитися у вповні античному (тобто давньому) культурному середовищі, і більшість діячівВідродження це добре розуміли. Про те, щоб відкинути християнську культуру та її здобутки, не було ніякої мови, навіть у найбільш рішучих противників світської влади пап або деяких нових догматів католицького віросповідання (про чистилище та ін.).

Епоха Відродження тому так названа, що в особах своїх творців самоусвідомлювала себе періодом певного повернення до первісних джерел духовної культури: звернення не тільки до античної культурної спадщини, але культурної спадщини взагалі в пошуках подальшого формування нового світогляду, в якому моральна порядність і художня вишуканість поєднувалися б з оптимістичним світобаченням та індивідуальним підходом до кожної людини, утвердженням принципів реалізму, раціоналістичного бачення природи, формування ´ нової системи цінностей.

При всьому цьому Відродження було прямим продовженням західного Середньовіччя. Від часто зганьблюваних Середніх віків (критиці піддавалося саме західне Середньовіччя) було успадковано ідеї гуманного ставлення до людини, історичного, суспільного та особистого прогресу, психологічну глибину, схильність до алегорій та символізму, потяг до ерудованості, схоластичний універсалізм, визнання містичних підвалин буття, основні моральні норми і цінності. Сама антична спадщина розглядається з висоти християнського світогляду. Але ідейною домінантою Відродження стає більш конкретний і зримий, порівняно з Середньовіччям, християнський антропоцентризм, з позицій якого людина є центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим її творінням, а весь навколишній світ - творінням рук не тільки Божих, але і людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставлять емоційно насичене особисте переживання. Релігійно-аскетичне світосприйняття, твердження про фіховність життя не заперечується, але доповнюється проголошенням особистого права людини на задоволення звичайних земних потреб, свободу, насолоду життям. Всі ці питання знайшли відображення в таких трактатах гуманістів, як " Промова про гідність людини" Дж. Піко делла Мірандоли, " Про лицемірство" Леонардо Бруні, " Похвала глупоті" Еразма Ротердамського. На перший план було висунуто індивідуалізм, прагнення до розмаїтості, культ геройства і слави, прагнення до гармонії фізичного здоров´ я, людської краси і духовності. Велику увагу було приділено взаємозв´ язку внутрішнього світу людини з природою; здатності людини до всебічного пізнання і творчої діяльності; проблемі віротерпимості у конфесійно-релігійній приналежності; зрештою, визнанню більшістю пізньорене-сансних діячів самостійності і свободи науки.

Любов до науки і мистецтва охопила найвищі освічені сфери і перетворилася в окремий культ. Людина, котра бажала бути гідною свого часу, повинна була знати латинь і грецьку мову, античну літературу (історичну, філософську, художню), уміти писати вірша-Ми та прозою, бути хоч трішки музикантом, мати нахил до малювання та знати малярство, бути відмінним вершником, фехтувати, метати списа, добре бігати, г рати у м´ -яч. Благородність людини має визначатися не стільки завдяки походженню і заможності роду, скільки шляхом розвитку особистої гідності та індивідуальності. На практиці досягти цього не вдалося, однак людина Відродження була упевненою в можливості всебічного гармонійного розвитку, самовдосконалення і реалізації творчих можливостей. Звідси оптимізм епохи і віра в те, що від людини залежить усе і вона все може.

Прагнення перетворити світ з царства " плачу і страждань" у " царство людини" на різних етапах виявлялося по-різному. Так, на ранньому етапі Відродження ця тенденція проявилася лише у підвищеному інтересі до вивчення природи і людини. У подальшому це призвело до поширення експериментальних знань та їх математичної обробки. З Відродження прийнято починати епоху становлення сучасної науки і мислення. На перший план було висунуто особисту ініціативу людини. У центрі уваги суспільства стоїть людська особистість. Гуманітарні науки поступово " звільнюються" від наук богословських і навіть подекуди протиставляються їм.

Передвідродженням називають період в історії культурного розвитку Європи, коли нові процеси і явища ще досить щільно пов´ язані з середньовічними традиціями.

Першим поетом Передвідродження був італієць Дайте Аліґ´ єрі (1265-1321), Основний твір Данте - " Божественна комедія" (1307-1321, вперше надрукована 1502 р.). Сам Дайте називав поему просто " Комедією" на тій підставі, що це твір із сумним початком і щасливим фіналом. " Божественною" поему назвали пізніше з двох причин: для підкреслення містичності її змісту і на визнання поетичної досконалості. Поему написано особливими трирядковими віршами (терцинами), які зібрано в три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу - пекла, чистилища, раю. Кожна з части» ділиться на тридцять три пісні, ще одна, сота пісня, слугує вступом до всієї поеми: Дайте використовує середньовічний жанр " подорожування" в потойбічний світ, щоб якомога повніше, у дусі універсалізму схоластичних " сум", відбити реальне земне життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення.

Провідником Данте в потой-біччя став поет Вергілій. Сенс усієї поеми полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергілі´ О можуть допомогти людині пізнати свої гріхи (картина пекла) і очиститися від них (картина чистилища), але цього недостатньо для містичного єднання з Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супроводжує поета у рай) дає блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею (на мал. - Данте між пеклом, чистилищем і раєм. Фреска з Флорентійського собору XV ст.). При тому, що деяких пап, які роздавали церковні посади за гроші (у тому числі й свого сучасника Боніфація VIII) Дайте хоче бачити у пеклі, він усе-ж залишається прихильником сполучення папами світської й духовної влади, оскільки найяскравіші представники папоцезаризму " розміщені" у раю. Ще одним видатним засновником нової літератури був Фран-ческо Петрарка (1304-1374). Закоханий в античну культуру, Петрарка розшукував, розшифровував і коментував рукописи Цицерона, Квінтіліана та інших римських риторів. Піддавши аналізу " зіпсованість" і " безбожництво свого часу", Петрарка приписав їх походження.сухому раціоналізму схоластичної філософії, яка відводить людей від істинного шляху. Визнавши схоластичні знання або фальшивими, або непов´ язаними з особистим досвідом, а тому й некорисними у повсякденному житті, Петрарка ставить проблему доцільності суто теоретичного пізнання: " Я питаю себе, яка користь знати природу звірів, птахів, риб і змій, і або ігнорувати, або не піклуватися про знання людини - хто ми, звідки і куди йдемо" (трактат " Про власне незнання та багато іншого"). Однак Петрарка уславився у віках не як науковець чи філософ, а як поет-лірик. Майже усю свою поетичну творчість Петрарка присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів " На життя мадонни Лаури" і " На смерть мадонни Лаури", а також численні мадригали передають любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою земного чуттєвого кохання, що сприймалася крізь призму релігійного ідеалу. Пізніше багато хто з культурних діячів намагались розібратися в тому, чого в поезії Петрарки більше - земної чуттєвості чи релігійної символіки. Сам Петрарка відомий як виразний прихильник безшлюбності, вважаючи шлюб неприйнятним для творчої особистості, яка не повиннаперейматися побутовими проблемами. Сюжет про любов Петрарки до Лаури став одним з найпродуктивніших у творах літератури і мистецтва. Разом з пізньоготичними рицарськими романами ускладнена витонченою образністю і метафоричним мовленням лірична поезія Петрарки вважається класичним зразком " темного" стилю. Поряд з тим Петрарка був і поетом високої громадянської лірики. У канцонах " Італія моя", " Високий дух" тощо поет виступає поборником припинення міжусобиць і війн та об´ єднання італійських земель. Як найвизначніший поет Італії Петрарка був увінчаний лавровим вінцем.

Демократичні тенденції в культурі Відродження знайшли відображення у творчості Джованні Боккаччо (1313-1375) - автора кількох романів, поеми " Ф´ єзоланські німфи", а також життєпису Дайте. Світову славу приніс Боккаччо (вже після смерті) твір " Декамерон" (1350-1353-). Десять молодих людей тікають із зачумленого міста (" великий чумний мор" 1347-1348 pp., що охопив усю Європу) на приміськудаіллу. Кожного дня, а вони були на віллі 10 днів, кожен з молодих людей оповідає якусь життєву історію. Основний зміст " Декамерона" - розкриття аморальності авіньйонського папського двору, розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших пороків, прославлення земних радощів, людяності, оптимізму. Передбачаючи звинувачення в аморальності змісту багатьох фривольних сюжетів, Боккаччо зазначив, що адресує свій твір нудьгуючим дамам італійських міст для розваги і відволікання від домашніх клопотів, а реалістичні побутові історії слугуватимуть для його читачів доброю життєвою наукою.

На півночі Європи процеси Відродження відбувалися значно повільніше, у XIV-XV ст. середньовічні традиції панують над новими тенденціями. Одним з нечисленних попередників Північного Відродження був " отець англійської поезії", придворний камердинер, королівський кур´ єр, службовець лондонської митниці і депутат парламенту Джефрі Чосер (близько 1340-1400). Його незакінчена поема " Кентерберійські оповідання" написана лондонським діалектом, який став основою для англійської літературної мови. Вона складається з 4324 віршованих новел, в яких подану яскраві реалістичні замальовки життя сучасного йому суспільства. Подібно до Дайте, Чосер.прагне створити своєрідну художню енциклопедію сучасності й користується при цьому пізньоантичними та ісламськими зразками. Поява східних мотивів у творчості Чосера перебувала у щільному зв´ язку з організацією ініціатором розв´ язання Столітньої війни (1337-1453) англійським королем Едуардом III особливого придворногогуртка, названого ним " Орденом святого Георгія" і пізніше відомого як " Орден підв´ язки". Така дивна назва пояснюється тим, що слово " підв´ язка" в багатозначній арабській мові однозвучне зі словом " обов´ язок". Ця організація була створена для виховання англійської національної еліти в дусі вірності та сумлінного виконання обов´ язків перед монархією й королем. Зразком, з якого повністю було позичено організаційну структуру гуртка, став один з містичних ісламських орденів, символічними кольорами в якому вважалися блакитний і жовтий, що стали й кольорами ордену підв´ язки. Девіз Ордену підв´ язки - " Ганьба тому, хто думає про це погано" - є звуковим аналогом руфійського девізу. Відзнака приналежності до давньої організації у формі зірки зі стрічкою, на якій викарбувано цей девіз, досі є вищою державною нагородою Великої Британії, а кавалери ордену утворюють впливовий політичний клуб.

Мистецтво Проторенесансу також щільно пов´ язане зі східними впливами, але на цей раз переважно візантійськими. Значну роль у формуванні нового живопису відіграла школа іконопису в італійському місті Сієні. З цією школою пов´ язана творчість визначних італійських іконописців Ченні ді Пепо (псевдонім - Чімабуе, близько 1240-1302), П´ єтро Кавалліні (близько 1250-1330) і братів Амброджо та П´ єтро Лоренцетті (початок XIV ст.). Головною заслугою школи стало засвоєння основних положень візантійської теорії та практики іконопису, згідно з якими художник наділявся рисами надхненного інтерпретатора високих божественних образів. Варто нагадати, що для Заходу, де не було ані іконоборства, ані встановлення іконошанування, фреска чи мозаїка, чи зображення на дереві (ікона) були не більше ніж ілюстрацією, картинкою на стіні. Частково цей погляд зберігся, але тепер кардинально змінилося ставлення художника до своєї роботи, а також ставлення оточуючих до особи самого художника. При цьому для сієнських іконописців саме імпровізаційна (а не канонічна) частина візантійської концепції художньої´ творчості була визнана головною. Виконані представниками сієнської г школи мозаїки і фрески, як і сучасна їм творчість візантійських митців періоду імператорської династії Палеологів, відзначаються матеріальною реалістичністю, об´ ємністю пластичної форми, використанням світло-тіньового моделювання і тонких градацій кольору.

Учнем Чімабуе був уславлений флорентієць Джотто ді Бондоне (1266-1337), з яким пов´ язують цілковитий розрив з традиціями іта-ло-візантійського мистецтва попереднього часу. Вже Данте у своїй " Божественній комедії*" залишив згадку про швидкий розвиток образотворчого живопису в Італії, пов´ язаний з перебранням і примноженням слави Чімабуе молодим художником Джотто. Краще за все збереглися фрески Джотто в м.Падуї. Сцени з життя Христа і Богородиці художник представляє як епічний цикл. Євангельські сюжети Джотто передає як події з реального життя. У фарбі він ніби розповідає про проблеми, зрозумілі людям у всі часи: доброту і взаєморозуміння (" Зустріч Марії та Єлизавети"), підступність і зраду (" Поцілунок Іуди"), скорботу і материнську любов (" Оплакування"). Фігури картин Джотто ще ´ нагадують середньовічні ікони, майже такі ж ледь рухомі, але вже отримують природність і об´ єм.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця XIV-XV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя, тбчніше, його виразу). Скульптори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавленим сили і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв´ язку між досконалою людиною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх цілком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарніобрази стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб стверджувалася ідея потенційної " богоподібності" реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах досягають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і остаточно перейшли до рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов´ язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою стало повернення до антчних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, має передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачення. Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (видовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжет-ний простір разюче змінюються, стаючи напрочуд реалістично, близькими й знайомими кожному глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла набувають у цей час для художників ще більшого значення, ніж для готичних майстрів. " Зображувати так, як ми бачимо, як відображує поверхня дзеркала", - ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних художників.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури - палаццо; Мазаччо (1401-1428) - художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та повітряної перспективи; скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив´ язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блискуче ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які втілювали художники цього періоду, поступово перетворювались н
а світські твори з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучасників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості досягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший художній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лоренцо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, художники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім виразником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі використовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначні-г ші його картини - " Народження Венери" і " Весна". На першій з цих картин художник зображує прекрасну богиню кохання, щойно народжену з піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, обличчя не пробуджене до життя, чисте, безгрішне, лагідне. Разом з тим, дивлячись на дівчину, відчуваєш передчуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей же жіночий тип ми можемо зустріти і у " Весні", і в образах уславлених боттічелівських Мадонн.

Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо Савонарола, який замолоду отримав для свого часу блискучу гуманістичну освіту, рішуче виступив проти жорсткої тиранії Медічі, спрямованої проти флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку, придворного мистецтва, яке він вважав " справою рук диявола", його підтримала переважна більшість флорентійців. Медічі були вигнані з міста. Підтримали Савонаролу і багато гуманістів, і навіть деякі видатні митці, такі як С.Ботгічеллі. Однак через чотири роки П´ єро Медічі повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його труп спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після цих подій видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям, відмовився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких творах відбилося повернення до середньовічних традицій творчості, близьких широким верствам суспільства.

З епохою раннього Відродження пов´ язаний певний розвиток пауки. Справжньою науково-культурною революцією можна назвати винахід друкарського верстату Иоганном Гутенбергом з Майнцу (1399-1468). Подібні механізми було винайдено в Китаї ще в XI ст., але там книгодрукування не розвинулося передусім з причини склад-ндеті процесу виготовлення численних ієрогліфів. Гутенберг власноруч сконструював пристрій для металевого виливання літер (китайські літери виготовлялися вручну з глини або дерева), удосконалив друкарський прес, запропонував рецепти друкарського сплаву. Роботу по створенню верстату було розпочато у Страсбурзі близько 1440 р. Першим друкованим виданням в Європі стала 42-рядкова Біблія латинською мовою, яку Гутенберг надрукував протягом 1452-1455 pp. у Майнці. Гутенберг видавав також навчальну літературу (посібник з латинської граматики Доната), календарі та ін. Швидко книгодрукування поширюється в Італії (1465-1467), Чехії (1468), Франції (1470), Нідерландах (1472), Іспанії (1473-1474), Угорщині (1473), Польщі (1474), Англії (1476). З 1480-х pp. починається книгодрукування кириличним шрифтом у Кракові. На початок XVI ст. нараховувалося близько 250 центрів книгодрукування, де було випущено близько 40 тис. найменувань книг цього періоду, названих інкунабулами (" колисковими"). Завдяки книгодрукуванню література різного спрямування почр-нає активно поширюватися серед широких верств населення. Найчастіше друкувалася Біблія, однак значного поширення набували також деякі твори античних авторів, історичні праці (такі як " Великі французькі хроніки"), навчальна література, праці європейських гуманістів тощо.

Усе більше посилюється інтерес до астрономії, механіки, фізики, анатомії, фізіології. Однак розвиток наук відбувався ще в межах філософії, а ідеалом вченого лишався енциклопедист. Яскравим прикладом вченого раннього Відродження є відомий німецький філософ і теолог, математик і астроном, кардинал Микола Кузанський (1401-1464). Філософські погляди вченого визначають як пантеїстичні (Бог розчинений у своєму творінні). Для М.Кузанського математика є найбільш важливим моментом у процесі пізнання. " Ми нічого не маємо достовірного у нашій науці, - пише він, - крім нашої математики. Без числа нічого створити неможливо". Але математична метода М.Кузанського мало чим відрізняється від неопіфагорейської доктрини пізньої античності та дослідів Роджера Бекона. Основний світоглядний і науковий принцип Миколи Кузанського - " в малому те, що й у великому" - був запозичений з герметичної (пов´ язаної з* античним культом Гермеса Трисме-гиста) магії. Разом з тим, в астрономії М.Кузанський (щоправда, без якихось доказів) твердив, що Земля не є центром Всесвіту і подібна до інших планет. М.Кузанському належить також обгрунтований план реформи Юліанського календаря. Цей вчений створив також першу карту Центральної і Східної Європи, хоча послуговувався при цьому античнимд джерелами, тому на його карті не обійшлося без міфічних Рифейських і Гіперборейських гір.

Для гуманістів Відродження ще було характерним захоплення магією та алхімією. У різноманітних гуртках захоплення окультизмом вважалося важливою частиною сполучення теоретичних знань, що базувалися на містичному сприйнятті дійсності, з практичними навичками. Тому доба Відродження позначена появою по всій Європі багатьох таємних гуртків, які інколи набирали гучних назв (як, наприклад, " Орден Пальми", " Братство трьох троянд", " Нові атланти", " Орден Лебедя" та ін.). Члени цих гуртків намагалися займатися особистим самовдосконаленням за посередництвом окультних " знань". Нерідко офіційним прикриттям і одним з напрямків діяльності таких гуртків було набираюче популярності гасло очищення латинської мови від " варваризмів", як очищують зерно від полови (італійська " Академія полови").

Інколи в гуртках культивувалися і " стихійно-матеріалістичні" погляди, які засновувалися на грунті вивчення атомістичної теорії Де-мокріта, відомої переважно за поемою давньоримського поета Лукре-ція. Так, у 1465 р. італійський гуманіст Помпоній Лет (1428-1497) заснував у Римі гурток однодумців, названий ним " Римською академіею", де не тільки вивчалися й коментувалися античні джерела, але й поширювалися атомістичні ідеї. Але вже 1468 р. разом з іншими членами гуртка Лет був звинувачений у змові проти папи Павла II " з метою його.усунення і організації в Римі філософсько-язичницької республіки". Учасників гуртка було заарештовано, але оскільки звинувачення не підтвердилися, їх було відпущено без права поновлення діяльності. Один з учасників гуртка, Филип Буонокорсі-Каллімах (Кал-лімах - псевдонім, позичений у відомого елліністичного поета і бібліотекаря) після звільнення вирушив до багатих родичів-купців у Польське " королівство через Константинополь (тоді вже Стамбул), Кримське ханство та Україну, осівши на якийсь час у Львові. У Галичині цей культурний діяч активно залучився до дуже молодого ще гуманістичного руху у Львові й став натхненником створення важли-1 вих осередків ренесансної культури, завдяки яким Львів разом з Краковом скоро став найбільшим центром культури Відродження у Польщі, а образ самого Каллімаха, якого часто зображували на коні у дорозі з Криму до Львова, став символом польського Ренесансу. Швидше за все, саме на запрошення Ф.Буонокорсі-Каллімаха Україну 1479-1480 pp. відвідав і Помповій Лет, якого наша земля цікавила як екзотична територія, описана в багатьох античних джерелах під назвами " Скіфія", " Сарматія" та " Роксоланія".

Взагалі епоха Відродження - це період закоханості в екзотику, який не випадково співпав зі здійсненням саме в цей час великих географічних відкриттів, якг знаменували собою початок зрілого Відродження. Відкриття були наслідком підвищеної зацікавленості Сходом, адже саме дорогу на Схід шукали і Христофор Колумб (1451-1506), і Васко да Ґама (1469-1524), і Фернан Магеллан (1480-1521). Але зацікавленість Сходом у цих мореплавців і особливо у їх спонсорів була не стільки культурною, скільки комерційною, зумовленою політичною кон´ юнктурою (ісламська Оттоманська імперія претендувала на цілковиту гегемонію у світі, намагаючись схилити європейських володарів до вассалітету, у тому числі й шляхом диктату цін на ринку коштовний східних товарів). Не випадково на межі XV-XVI ст. колишній пієтет щодо східної культури змінюється тверезим розрахунком і навіть значною ворожістю з бажанням подолати культурні впливи зі Сходу.

Тепер в елітних гуманістичних колах учених|магів та алхіміків усе частіше називають " чорнокнижниками", висловлюючи в такий спосіб своє негативне ставлення до їх діяльності. Однак саме в період зрілого і пізнього Відродження ця діяльність приносить найвідчутніші здобутки в європейську науку і культуру. Одним з найбільш відомих вчених-чорнокнижників був німецько-швейцарський натурфілософ, лікар і " чудотворець" Парацельс (1493-1541). Парацельс вважав єдиним авторитетом для лікаря практику, досвід і спостереження. Він відкрив велику кількість нових лікарських сполук, першим почав говорити про зв´ язок хірургії з терапією. Але його метод лікування базувався переважно на магічних діях. Не менші заслуги у медицині належать нідерландцю Везалію, іспанцю Сервету, англійцю Гарвею.

Під значним впливом алхімії перебував також визнаний засновник європейської мінералогії та гірничої справи, бургомістр чеського міста Хемниця, Георг Бауер-А грі кола (1494-1555). В основних працях " Про природу копалин" (1546), " Про гірничу справу і металургію" (1555) Агрікола узагальнив багатовіковий досвід гірничої справи і металургії, збагачений особистим досвідом роботи в багатьох районах гірничої промисловості.

Серед прихильників таємних вчень і знань виділяється також надзвичайно колоритна постать єврейського астролога і лікаря з Південної Франції Мішеля Нострадамуса (1503-1566). Нострадамус починав як лікар і співпрацював разом з багатьма гуманістами свого часу, покладаючи значні зусилля на боротьбу з епідеміями чуми та холери, зробивши чималий внесок у формування санітарно-профілактичних заходів захисту і здобувши в народі славу " спасителя Ексу і Провансу". Однак у 1555 р. вийшло у світ перше видання " Центурій". Від того часу ця збірка скомпонованих у 12 груп по сто катренів (чотиривіршів) загадкових пророцтв від Нострадамуса постійно бентежила й досі бентежить багатьох людей в усьому світі, включаючи діячів культури та мистецтва. Неоднозначність прочитання більшості з катренів Нострадамуса не може слугувати достатнім поясненням їх популярності. У " Центуріях" цілком виразно провіщено появу багатьох існуючих сьогодні технічних механізмів і досягнень, таких як підводні човни, танки, понтонні мости, літаки, ракети і знаряддя жахливої руйнівної сили, що наближає цей поетичний твір до малюнків-проектів Леонардо да Вінчі. Але якщо у Леонардо техніка майбутнього розглядається з погляду її конструкції, то у творчості Нострадамуса її наділено передусім негативним, руйнівним змістом. Багато хто з шанувальників " Центурій" відкрив важливість значення цього твору для себе в моменти лихоліть і потрясінь, якими завжди багата була історія людства у цілому і кожної людини зокрема.

Починаючи з XVI ст., рушила вперед гігантськими кроками астрономія. Нове слово в астрономії було сказане великим польським вченим і мислителем Миколою Коперником (1473-1543). Цей вчений прийшовдо ствердження геліоцентричної системи світу, згідно з якою Сонце нерухомо займає центральне положення, а Земля є однією з планет, що обертаються довкола нього і довкола власної осі. Теорія Коперника завдавала удару по стереотипах " освяченого" авторитетом пап католицького світогляду. У добу панування ідеоло-гії Контрреформації книгу Коперника спалили і внесли до " Індексу заборонених книг" (1616 p.), і до 1828 р. вона залишалась під церковною забороною.

Подальший розвиток ідей Коперника пов´ язаний з іменами дансь-кого астронома Тіхо Брате (1546-1601), який описав наднову зірку в сузір´ ї Кассіопеї, і німця Йоганна Кеплера (1571-1630), який обрахував траєкторії руху планет по орбітах. Використовуючи відкриття Коперника, цікаві космологічні ідеї висунув італійський мислитель Джордано Бруно (1548-1600), який синтезував у своєму вченні неоплатонізм, гер-метизм і магію. Він дійшов висновку про існування безлічі світів та їх населеність, а також про фізичну однорідність земного й небесного світу, який складається із землі, води, ефіру і вогню. Проти Дж.Бруно було висунуто обвинувачення в єресі. Після 8-річного ув´ язнення, яке мало на меті примусити Бруно публічно відмовитися від своїх поглядів, але не похитнуло принциповості мислителя, його у 1600 р. було спалено за наказом інквізиції на Площі квітів у Римі.

Не менш трагічно склалася доля й іншого відомого вченого -механіка, інженера, астронома, математика Ґалілео Ґалілея (1564-1642), постать якого скоріше належить уже наступній добі в історії, культури, але ретроспективно важлива для розуміння культури Ренесансу. На початку своєї наукової кар´ єри Ґалілей зробив багато технічних винаходів: описав пропорційний циркуль, удосконалив водопідйомну машину, сконструював телескоп, що збільшував у ЗО разів тощо. Завдяки телескопу Ґалілей зробив важливі відкриття в астрономії: довів, що Місяць - це тіло, подібне Землі; Чумацький Шлях - складна система зірок; Сонце має плями; Юпітер має чотири супутники тощо. За це Ґалілей також був притягнутий до суду інквізиції. Попри намагання вченого довести, що геліоцентрична система світу і його особисті відкриття не мають ніякого відношення до католицької догматики і повинні послужити тільки на користь церкви, яка шляхом їх сприйняття звільниться від язичницько-середньовічних стереотипів, Ґалілея 1633 р. все ж примусили привселюдно зректися своїх поглядів. У зв´ язку з цим необхідно зробити певні зауваження. Як не дивно це прозвучить, але інквізиція, примусивши Ґалілея до зради його переконанням сумлінного вченого, виступила виразником гуманістичного світогляду періоду Відродження, оскільки Птолемеївська система світу ідеально підходила для ренесансної ідеології антропоцентризму (людина - вершина творіння і центр Всесвіту). Якщо Земля не є центром Універсуму, то як людина може бути його вершиною і центром? Завдяки науковим відкриттям Коперника та його послідовників криза ідеології антропоцентризму стала неминучою й призвела до швидких змін у культурному житті Європи в XVII ст. Але доки пов´ язані з геліоцентризмом ідеї не набули поширення, культура Ренесансу продовжувала свій розвиток.

Період зрілого Відродження є часом активного розвитку соціально-політичної думки. Під впливом великих географічних відкриттів фантазія людей малювала в уяві різноманітні незвідані території, де люди можуть жити цілком інакше, ніж у Європі. Це викликало появу нового жанру утопічної літератури, зародки якого можна знайти у " Державі" Платона і творах інших давньогрецьких мислителів і поетів. Однак першим утопістом небезпідставно вважають То-маса Мора (1478-1535) - англійського гуманіста і визначного політичного діяча, а його твір " Про найкращий устрій держави та новий острів Утопія" - першим в історії людства зображенням держави, де лйсвідовано приватну власність і введено не тільки рівність споживання, а й суспільну власність і суспільне виробництво. Описуючи життя утопійців, Т.Мор підкреслює, що кожен з них працює, але всього 6 годин, весь вільний час присвячується заняттям наукою, мистецтвом, літературою. Утопійці подолали розбіжність між містом і селом, фізичною і розумовою працею. В Утопії все безкоштовно і на рівних правах. Щастя життя для мешканців острова полягає в тому, щоб якомога більше часу присвячувати освіті і забезпечити духовну свободу і можливість всебічного розвитку всім громадянам.

Однак " утопізм" Мора був цілком тверезим, на відміну від сприйняття його твору багатьма читачами. Сама назва країни для знавців грецької мови свідчить про неможливість її реального існування. І це не просто гра словами. У творі містяться недвозначні вказівки на безперспективність спроб реалізувати подібний устрій на практиці. " Ніколи не можна жити багато там, де усе є спільним, -пише Мор в " Утопії". - Яким чином може бути досягнутий повний достаток продуктів, якщо кожний буде уникати роботи, тому що його не змушує до неї розрахунок на особистий прибуток, а тверда надія на чужу працю дає можливість лінуватися? " Мор не стільки пропагує " утопічні" ідеї, скільки пропонує замислитися над причиною їх притягальності. Попередником Мора в європейській літературі був німецький гуманіст Себастьян Брант, який у своїй поетичній збірці " Корабль дурнів" (1494, лат. переклад 1497) яскраво змалював нероб, які вирушили в море у пошуках країни Глупландії. Свої помірковані позиції в питаннях оптимального суспільного устрою Мор недвозначно окреслив у листуванні з Еразмом Ротердам-ським та іншими гуманістами. Під впливом Мора Еразм написав свою " Похвалу глупоті", яку й присвятив англійському приятелеві. У 1535 р. Мор, що перебував на посаді канцлера англійського королівства, був страчений королем Генріхом VIII через незгоду з ідеєю про зверхність англійських монархів над англійською церквою, за що й визнаний католицьким святим. Значно більша доля вже цілком щирого утопізму характеризує пізніші твори - " Місто Сонця" опального італійського монаха-домініканця Томмазо Кампанелли (1568-1639) і " Нову Атлантиду" англійського мислителя Френсіса Бекона (1561-1626). Ці автори, попри усвідомлення нереалістичності запропонованих ними ідеальних моделей суспільного устрою, хотіли за допомогою своїх творів добитися швидких змін в оточуючому суспільному житті.

Інші мислителі Відродження намагалися теоретично виправдати вже існуючі форми правління, створюючи цілком протилежні утопічним, але від того не менш утопічні за суттю концепції влади. Бажання подати теоретичне обґрунтування права на владу знаходить відображення у працях Ж.Бадена і особливо - у Нікколо Макіавеллі (1469-1527). У своїй книзі " Володар" Макіавеллі розгортає ідею диктатури необмеженої влади при формальному збереженні республіканського устрою: щоб досягти поставленої мети, можновладець має право використовувати будь-які засоби, навіть ті, що належать до аморальних. Макіавеллі виправдовує " розкішну помсту", " доблесну зраду", насильство і жорстокість, якщо вони здійснюються заради інтересів держави. " Володаря" було присвячено одному з претендентів на роль об´ єднувача Італії - Чезаро Борджа, сину римського папи Олександра VI, якому попри підтримку батька і триразове видання у династичні шлюби сестри Лукреції так і не вдалося досягти своєї мети. Пізніше книга Макіавеллі однією з перших (ще у 1559 р.) була занесена до Індексу заборонених книг.

Але ідеї " макіавелізму" і без поширення самої праці були надзвичайно характерними для багатьох можновладців і претендентів на владу. Створений для відновлення папського авторитету орден єзуїтів також мусив послуговуватися подібною ідеологією, пристосованою до потреб Ватикану. У " Духовних вправах" засновника ордену іспанського шляхтича Ігнатія Лойоли (1491-1556) макіавелізм знаходить яскравий вираз: " Аби уникнути помилок, ми повинні бути завжди готові визнатичорним те, що ввижається нам білим, якщо це передбачено духовною владою". Це називалося " жертвопринесенням інтелекту Божій волі".

Назвати такі погляди гуманістичними важко, однак вони цілком вписуються в існуючі в добу Відродження нові суспільні взаємини. Це стосується не тільки централізованих держав Європи, але й буржуазних італійських міст-республік. Повстання флорентійців проти тиранії Ме-дічі було лише одним з характерних епізодів. Цікаво, що й через багато років у флорентійських органах самоврядування партія прихильників Савонароли становила більшість, як можна судити з " Життєпису" визначного скульптора і ювеліра Бенвенуто Челліні (1500-1571). Вишукана ренесансна культура була елітарною, нерідко міська буржуазія дис-танціювалася від цієї аристократичної елітарності, розвиваючи традиції більш демократичного, так званого " низького" Відродження, значно щільніше пов´ язаного з пізнім Середньовіччям.

Мистецтво зрілого італійського Відродження називають Високим Ренесансом. Це був тяжкий період, пов´ язаний з боротьбою італійських міст за незалежність. У мистецтві на перший план вийшли проблеми громадського обов´ язку, високих моральних якостей, подвигу, образ гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини-героя, людини активної і діючої. Пошук такого ідеалу і привів мистецтво до синтезу, узагальнення, виявлення закономірностей. Мистецтво Високого Ренесансу відходить від часткового, від незначних подробиць заради узагальненого образу, заради прагнення до гармонійного життя. В цьому головна відмінність зрілого Відродження від раннього.

Досить трьох імен, щоб уявити значення Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонарроті. їх життєві шляхи часто перетинались, вони були суперниками, ставились один до одного вороже. Мали дуже різні художні й людські індивідуальності. Та саме ця трійця видатних представників свого часу уособлює найвищі досягнення італійського Відродження.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) поєднував у собі ледь не всі можливі здібності і таланти. Це по-справжньому " homo universale". Обличчям вродливець, надзвичайної фізичної сили (згинав підкови), відмінний танцюрист, співак, музикант (грав і удосконалював інструменти), живописець, скульптор, дотепний інженер (проекти мостів, деревообробних, друкарських, землерийних машин, підводного човна, танка, гелікоптера, парашута), математик, анатом, біолог, фізик, архітектор, артилерист (конструював зброю), географ, зоолог, астроном. Леонардо да Вінчі об´ єднав у собі і митця, і вченого, він не бачив різниці між проектуванням механізму і малюванням картин. Прожив Леонардо 67 років, але можна знайти не більше 20 живописних робіт, які йому належать (" Мадонна з квіткою", " Благовіщення", " Поклоніння волхвів", " Мадонна в скелях", " Таємна вечеря", " Джоконда", " Мадонна Літа", " Іоанн Хреститель" та ін.). Це пов´ язано з тим, що художник намагався досягти в кожній зі своїх робіт цілковитої досконалості. Одна з величніших робіт Леонардо да Вінчі - " Таємна вечеря" (1495-1497) - розпис на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делла Граціє. Метою художника було реалістичне відображення складної психологічної реакції дванадцяти апостолів на слова Христа " Один з вас зрадить мене". Через реакцію людей, характерів, темпераментів, індивідуальностей Леонардо намагається вирішити вічні питання людства; про любов і ненависть, зраду і відданість, благородство і підлість. Високий етичний зміст виражено в математичних закономірностях композиції, яка логічно продовжує реальний архітектурний простір, в ясній системі жестів і міміки персонажів, гармонійній врівноваженості форм. Твір знаменує собою одну з вершин у розвитку європейського живопису.

Мабуть нарзнаменитішою картиною у світі є " Мона Ліза" (" Джоконда"). У цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої флорентійки втілено образ самої епохи Відродження; гармонія, інтелект, велич. Припускають, що свою Джоконду Леонардо малював з самого себе. Зовнішньо нерухома модель передає рух душі. Ледве помітна іронічна посмішка, пильний мудрий погляд, спокійна і урочиста постать, а також ще щось, чого не можна пояснити і до кінця зрозуміти. Мабуть, це перший психологічний портрет, який не потребує оцінок критиків, а має право на самостійне духовне життя.

Займаючись архітектурою, Леонардо розробляв різні варіанти " ідеального" міста і центрально-купольного храму, що справили значний вплив на подальший розвиток архітектури. У деталізованих анатомічних малюнках Леонардо заклав основи сучасної наукової ілюстрації, займався також ботанікою й зоологією. Невтомний вче-ний-експериментатор і геніальний художник, Леонардо да Вінчі став символом епохи для наступних поколінь.

" Божественним Санті" називали сучасники Рафаеля (1483-1520), який прожив недовго (37 років), але досить щасливо. Протягом всього життя він шукав досконало-гармонійний образ і знайшов його в жінці-матері. У своїй творчості Рафаель зумів втілити всі відтінки материнського почуття, поєднати ліричність, емоційність з монументальною величчю. Це видно в усіх його мадоннах: " Мадонні Конестабілє", " Мадонні в зелені", " Сікстинській мадонні" (1515-1519, див. на мал.

фрагмент). Останній з перелічених творів - найбільш досконалий шедевр Рафаеля. Ідеально-прекрасна молода жінка з дити-ною-богом на руках іде хмарами назустріч своїй долі, знаючи, що заради щастя людей вона повинна віддати найдорожче, що в неї є, - сина. Звичайний релігійний сюжет перетворюється на гімн людині, яка заради вищого обов´ язку іде назустріч стражданням і смерті. Погляд зовсім юної Марії пройнятий скорботним передбаченням трагічної долі сина, який теж не по-дитячому серйозний. В обох цих образах відчувається велика внутрішня сила, яка поєднує античний ідеал краси з духовністю християнського ідеалу.

Рафаель залишив нащадкам фрески-алегорії на стінах папських кімнат у Ватикан!, де представлені науки: богослів´ я (" Диспут"), поезія (" Парнас"), юриспруденція (" Мудрість, Міра, Сила"), і філософія (" Афінська школа"); портрети відомих людей свого часу (папи Юлія II, письменника Кастільоне). Крім того, він був головним архітектером величного Собору святогоПетра в Римі, який не закінчив через передчасну смерть.

Третій знаменитий майстер Високого Відродження - Мікеландже-ло Буонарроті (1475-1564), який був архітектором, поетом, живописцем і скульптором. Вище за всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка обробки каменя, яку використовував Мікеланджело, була дуже складною і відрізняється від сучасної. Сучасні майстри створюють образ завдяки ліпленню, а Мікеланджело - відколюванню та різьбі, що вимагало від скульптора безпомилковості кожного руху, майстерності і терпіння. Мікеланджело говорив, що добре зробленою є та скульптура, яку Можна скотити з гори і в неї не відколеться жодна з частин. Мабуть через цю техніку виконання його скульптури виглядають як масивні і тяжкі. Герої скульптур Мікеланджело - титани - сильні, м´ язисті, горді, красиві суперники олімпійських богів.

Одна з ранніх робіт Мікеланджело відома всім - статуя Давида (див. на мал. фрагмент). Образ Давида, який за біблійною легендою пере міг велетня Голіафа, цікавив багатьох художни ків. Якщо Донателло зображує Давида підлітком, то Мікеланджело - красивим і сильним юнаком, який готується до бою, в момент найвищої напру ги внутрішніх сил.

Більше десяти років присвятив Мікеланджело одному з найтрагічніших скульптурних творів - гробниці ро-Ду Медічі. Це був дуже складний час для Італії. Внутрішні і зовнішні вороги руйнують республіканські завоювання. Починається терор, гинуть друзі хуДожника, він сам живе у вигнанні. Всі ці події і переживання вплинули на роботу Мікеланджело. Алегоричні статуї " Ранок", " День", " Вечір", " Ніч", які прикрашають саркофаги Лоренцо і Джуліано Медічі, несуть в собі тривогу і напруженість.

Уславився Мікеланджело і як живописець. За замовленням папи Юлія II він працює над розписом стелі (плафона) Сікстинської капели у Ватикан! площею 600 м2. Мікеланджело присвячує цю гігантську фреску біблійним та античним легендам, починаючи від створення світу і закінчуючи Апокаліпсисом. Сотні фігур, ціле покоління давніх персонажів де є і старі, і юні, і жінки, і діти. Це своєрідна енциклопедія різноманітних ракурс´ 8, контрапостів. Чотири роки, в тяжких умовах, лежачи на спині на висоті 18 м, без помічників створював Мікеланджело свій шедевр живопису, в якому помітним стає формування нової техніки малюнку, розрахованої на сприйняття глядачами " знизу-вгору", довіртуозності розробленою митцями бароко XVII ст. Споріднює живопис Мікеланджело з пізнішою бароковою стилістикою і граничний драматизм представлених на Сікстинському плафоні зображень.

Після смерті Рафаеля Мікеланджело продовжує будівництво Собору святого Петра в Римі. За його ескізами було виконано купол собору.

Набагато переживши своїх сучасників Леонардо да Вінчі та Рафаеля, Мікеланджело помер у віці 89 років на початку занепаду великої культурної епохи. Незадовго до смерті відомий своїм честолюбством митець принципово переглянув особисте ставлення до власних творів, що відбилося в одному з сонетів: Між образів без міри і числа З мистецтва мав я ідола, та в ньому Лиш помилок вантаж: пізнав потому, Що мимохіть приводять нас до зла.

Це надзвичайно самокритичне зізнання великого майстра ніяк не применшує ваги створених ним шедеврів, але відбиває загальну зневіру в ідеали доби Відродження серед більшості гуманістів.

Дещо пізніше почалась і довше протривала доба Високого Відродження у Венеції, яка тимчасово зберігала незалежність. Слід згадати венеціанських художників Джорджоне (" Юдиф", " Спляча Ве-нера"), Тіціана (" Вакханалія", " Св. Себастьян", " Венера перед дзеркалом"), Тінторетто (" Спасіння Арсіної", " Чудо св.Мар-ка", " Викрадення тіла св.Марка з Александрії" - див. мал., " Таємна вечеря"). На відміну від Джорджоне і Тіціана, у творчості Тінторетто вже помітний перехід до цілком нового мистецтва, сповненого імпровізації, динамізму, нестримної темпераментної енергійності. Художник пише багато і швидко -монументальні композиції, плафони, великі картини, частопереповнені фігурами у різноманітних, здебільшого запаморочливих ракурсах з найбільш ефектними перспективними фонами, які ніби цілком ігнорують площинний " простір, змушуючи замкнені інтер´ єри " розсуватися" і дихати простором. У всьому цьому Тінторетто - прямий попередник стилю бароко, однак без властивого бароко відтінку розсудкової вичурності.

Особливої уваги заслуговує пізнє Відродження. Мистецтво і література цього періоду в різних країнах Європи розвиваються нерівномірно й у досить своєрідних формах. В Італії вже після 1520 р.

починає формуватися нова течія образотворчого мистецтва - маньєризм, яка відбила крах ренесансної утопії та пошуки нових ідеалів у нових умовах тогочасної реальності. Образ людини у маньєристів поступово втрачає ренесансні властивості, з´ являється почуття розпачу, тривоги, невпевненості. Наголос у творах перших визначних представників маньєризму - А.Бронзіно, Ф.Пармінджаніно (див. на мал. його картину " Мадонна з довгою шиєю", 1535), Я.Понтормо - робився на суб´ єктивній фантазії митця. Образи відзначались куртуазною манірністю, інколи неприродністю, холодною витонченістю. Більшість творів позначені штучно ускладненими композиціями, нагромадженням деталей, деформацією постатей.

Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об´ єднує культурний розвиток країн Північної Європи - Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст. виступає під прапором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Існує також думка, що Ренесанс і Реформація - це протилежні одне одному явища, більш того, Реформацію вважають реакцією наВідродження. У дійсності це були два паралельні духовні рухи, початкове міцно пов´ язані між собою на основі гуманістичного вивчення і критики латинського тексту Біблії. Гасло " adfontes! " було також гаслом Реформації. Але якщо італійські гуманісти намагаються створити своєрідну художню видозміну християнської релігії, використовуючи погляди античних філософів, то попередники Реформації (англієць Віклеф, чех Гус) та її сучасники (нідерландець Еразм, німець Лютер, француз Кальвін) прагнули воскресити демократичну релігію ранніх християн, звільнивши її від накопичених протягом століть перекручень та викривлень.

Однак розкол у рядах ренесансних і реформаційних гуманістів справді відбувається після жвавої переписки між ренесансним гуманістом Еразмом Ротердамським (який здійснив велику наукову роботу з критики латинської версії Біблії, порівнюючи її з грецькими оригіналами) і Мартіном Лютером. При цьому такі " непринципові" реформатори, як Цвінґлі і Букер залишилися вірними " первісному", нерозчленованому гуманістичному руху, а найбільш " продуктивні" реформатори Лютер і пізніше Кальвін відмежувалися від нього. Спільною для Відродження і Реформації була потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, але шляхи подолання цієї прірви було обрано різні. Слід відзначити також, що реформаційна ідеологія досить швидко поширилася серед населення багатьох країн Європи, набуваючи все нових і нових форм, тоді як ренесансна культура лишилася надбанням вузького прошарку гуманістів і досить скоро розчинилася в нових ідейних течіях.

Від самого початку реформаційний рух не був однорідним, у ньому деякий час співіснували радикально-революційна течія " анабаптистів" (перехрещенців), очолювана спочатку Томасом Мю-нцером, і дві реформаційно-еволюційні течії, відомі як лютеранство і цвінгліанство. Прихильні до Лютера німецькі князі 1525 р. розправилися з селянським рухом Томаса Мюнцера, а на землях Швейцарської конфедерації цвінґліанський рух скоро мирним шляхом поступився новому вченню Жана Кальвіна. Тому основними реформаційними течіями стали лютеранство і кальвінізм. Ці дві течії й склали основу третьої, після православ´ я і католицизму, гілки християнства, відомої як протестантизм.

Першим ідеологом Реформації став Мартін Лютер (1483-1546), засновник не лише німецького, а й світового протестантського руху. Початкове Лютер не збирався поривати з католицькою церквою, сподіваючись на внутрішню реформу всередині католицизму. Реформи він почав зі змін у викладанні богослів´ я у третьорозрядному на той час Вітгенберзькому університеті, які не привернули значної уваги. Тільки вивішення на дверях Віттенберзького собору відомих 95 тез проти зловживань у католицькій церкві (1517) і Лейпцизький диспут (1519) змусили говорити про Лютера за межами його міста. 1521 р. Мартін Лютер у відповідь на папське відлучення від церкви оприлюднив так зване Ауґсбургзьке віровизнання. Він вважав помилковим приписування римській церкві ролі єдиного посередника між Богом і людьми, виступав проти зовнішньої обрядовості католицької церкви (зокрема, проти пишноти щойно збудованого під орудою Рафаеля і Мікеланджело Собору святого Петра). Лютер заперечував папську владу, духовну ієрархію, чернецтво, як заклади, що перекрутили дух початкового християнства. Одним з найбільш дискусійних положень лютеранської доктрини стала теза про достатність для спасіння душі однієї тільки щирої віри (без потреби підкріплення її справами; справи не можуть виправдати людину, але віра у те, що людина виправдалася, є необхідною умовою спасіння). При цьому Лютер різко критикував аморалізм існуючої церкви, обстоював тезу про внутрішню релігійну свободу людини, про особистісність віри, яка є шляхом до морального самовдосконалення. В основі етики перших протестантів - лютеран - повага до праці, побутовий аскетизм, доброчесність, акуратність, моральність. Поняття " праця" у буденному, мирському розумінні починає називатися " покликанням", тобто на своєму робочому місці людина мала усвідомлювати себе виконавцем Божої волі. Крім того Лютер пішов назустріч вимогам часу в питаннях розпорядження матеріальними статками. Якщо за Середніх віків накопичені гроші вважалося необхідним пожертвувати на церкву і бідноту, то Лютер проголосив і обґрунтував доцільність їх передачі спадкоємцям для примноження.

Засновником кальвінізму, який відіграв важливу роль в перетворенні реформаційного руху на ідеологію перших буржуазних революцій, на виникнення рухів гугенотів та янсенітів у Франції, пуритан в Англії, социніан у Речі Посполитій став французький теолог Жан Кальвін (1509-1564), який зрікся католицтва у 1534 р. Основні тези вчення Кальвіна — про " напередвизначеність долі" незалежно від заслуг і, подібно до лютеранства, про спасіння не ділами, а самою вірою. Своїх вірних Бог відзначає ще за життя достатком і різноманітними благами. Кальвін уживає на позначення повсякденної людської праці слово " талант" (тобто " дар Божий" за Середніх віків). Ставши у 1541 р. фактичним диктатором Женеви, Кальвін перетворив це місто на один з центрів Реформації. Кальвіна відзначала фанатична нетерпимість щодо противників поширюваного ним релігійного вчення, -зокрема, 1553 р. за його наказом було спалено згаданого на початку розділу іспанського вченого М.Сервета.

На відміну від елітарного Відродження, Реформація намагалась охопити найширші верстви населення. Це сприяло відходу від властивого гуманістам Відродження пієтету до класичної та нової латини і поверненню на шлях утвердження у правах національних