Становлення діагностичних підходів в теорії соціальної роботи

М. Річмонд – одна із засновниць професійної соціальної роботи в XX столітті. її внесок у становлення соціальної роботи пов'язаний з обґрунтовуванням наукових підходів до теорії і практики організаційної роботи, відкриттям професійних шкіл підготовки майбутніх фахівців, розвитком напряму практики індивідуальної роботи, що згодом одержала назву як «діагностична школа».

СОЦІАЛЬНИЙ ДІАГНОЗ – експертна оцінка, що припускає збір даних про клієнта і умови його життя, а також аналіз інформації для розробки плану допомоги.

ДІАГНОЗ. У соціальній роботі – процес розуміння конкретної проблеми, її коренів і можливих шляхів допомоги.

КЛІЄНТ – термін, що позначає споживача соціальних послуг (окрема людина, група, співтовариство).

У 1917 році виходить нова книга «Соціальні діагнози», яка стала подією в розвитку теорії соціальної роботи.

Адаптуючи до практики індивідуальної роботи медичні підходи лікування хворих, М. Річмонд розвиває оригінальний метод, що дозволяє аналізувати соціальні і психологічні проблеми клієнта. В теорію соціальної роботи вводиться термінологія з медичної практики, така як «діагноз», «лікування», «клієнт», але з новим семантичним значенням. Згодом ця модель соціальної роботи ідентифікуватиметься як «медична модель» індивідуальної роботи.

Виділивши суспільні і особисті ситуації як пріоритетні проблемні області пізнання в соціальній роботі, М. Річмонд вважала, що соціальна робота – це «мистецтво допомоги», «мистецтво кращого регулювання соціальних відносин, індивідуальності чоловіка, жінки, дитини».

Згідно її концепції, інтервенції з боку соціального працівника могли здійснюватися директивним і недирективним лікувальним методом. «Директивне лікування» здійснювалося в безпосередній взаємодії – «розум на розум». Проте під цим М. Річмонд розуміла складну процедуру взаємодій, які включали: довірливі відносини, певні позитивні почуття, які повинні виникати між соціальним працівником і клієнтом, активізацію клієнта у вирішенні його власних проблем. Домінуючою технікою у зв’язку з цим повинні виступати навіювання, переконання, дискусії, а також особистісні характеристики соціального працівника: щирість, чесність, участь.

«Недирективний вплив», непрямий метод лікування полягав у тому, що процес допомоги зосереджувався на оточенні клієнта, на зміні середовища його проживання.

У процесі взаємодії з соціальним працівником клієнт повинен був одержати об'єктивну картину своєї ситуації, особистої і соціальної залежності, відносин у соціальних інститутах і співтоваристві в цілому, які ускладнюють соціальне функціонування.

У цій книзі вперше були узагальнені підходи до індивідуальної інтервенції, які складалися з наступних основних етапів:

- отримання інформації;

- діагноз (дослідження стану соціального відхилення);

- прогноз (припущення перспективи поліпшення);

- лікування (надання допомоги клієнту).

В індивідуальній роботі з клієнтом в «Соціальних діагнозах» намічаються відходи від методів моральних переконань і альтернатив і перехід до методів дії і соціально-психологічної взаємодії. Вперше описується процес взаємодії соціального працівника і клієнта. Процес постає як певна послідовність, процедура, діяльність, що підлягає певній логіці, яка виражається в системному підході до клієнта. Згодом процедура оформлюється у метод індивідуальної роботи, що став основоположним у технологіях соціальної роботи.

МЕТОД ІНДИВІДУАЛЬНОЇ РОБОТИ З ВИПАДКОМ – один з основних методів соціальної роботи, направлений безпосередньо на вирішення проблем міжособистісних відносин, соціального оточення, економічної ситуації і психічного життя конкретної людини, сім'ї, групи.

Принципи індивідуального підходу, розроблені М. Річмонд, одержують рекомендації Християнського громадського союзу не тільки для роботи з іммігрантами, особами девіантної поведінки, але і клієнтами, «з різними культурними і життєвими стилями». Розроблені принципи починають застосовуватися в роботі з групами і в співтоваристві.

У 1920-х роках М. Річмонд реформує метод індивідуальної роботи, оскільки в практику привносяться елементи психоаналізу, а це дозволяло інтрапсихічні процеси аналізувати в контексті соціальних проблем. Психоаналіз розширював уявлення про діагноз і давав науковий метод вивчення не тільки особистості, але й соціальних відхилень, що було особливо важливим для соціальних працівників. Навколишнє середовище, в якому знаходився клієнт, тепер інтерпретувалося в єдиній науковій схемі і логіці.

З 1922 року М. Річмонд розробляє принципи «соціальної індивідуальної роботи», де крім колишніх підходів, «розум на розум», одержують розвиток інші, такі як «індивідуальний розвиток», «регулювання людських відносин». У центрі уваги з'явилися об'єктивні чинники з різними ситуаціями в житті людей. Об'єкти соціального діагнозу і акцій поліпшення функціонування клієнтів складалися з процесів, що розвивають особистість, регулюють соціальне оточення.

У цих підходах особистість представлялася як сукупність біологічних чинників і чинників розвитку, зв'язаних відносинами з іншими людьми і з уявленями клієнта. Життя індивіда розглядалося як сукупність складних і суперечливих відносин, оскільки це обумовлено різноманіттям людських відносин, взаємозалежністю, самовираженням.

Крім розробки моделей взаємодії на основі психоаналітичної теорії визначалися принципи взаємодії соціального працівника і клієнта, які М. Річмонд називала принципами ментальної гігієни. Згодом ці принципи будуть узяті як основа етичного кодексу соціального працівника.

Ці принципи включали наступні положення:

- симпатизувати клієнту;

- віддавати йому перевагу;

- заохочувати його;

- будувати з ним спільні ясні плани дій.

З теоретичної діяльності М. Річмонд починає оформлятися певний підхід, школа соціальної роботи, яка одержала назву діагностичної школи, діагностичного підходу в соціальній роботі.