Розвиток функціональної школи соціальної роботи. Вплив ідей Отто Ранка, Вірджинії Робінсон

Функціональний підхід в індивідуальній соціальній роботі розробляється після Першої світової війни в пенсільванській школі соціальної роботи, починаючи з 30-х років XX століття. Розробляючи концепції психоментальної гігієни, співробітники цієї школи внесли свої уявлення і підходи до вирішення проблем клієнтів. Система поглядів на потреби клієнта, специфіка психологічного знання і вибудовування своєрідної динаміки відносин з клієнтом – все це дозволило визначити принципово інший підхід до індивідуальної роботи з випадком.

Розвиток теоретичних поглядів пройшов ряд певних етапів: від психологічної теорії О. Ранка, його методів активної терапії, до ідей А. Маслоу, К. Хорні, з одного боку, і до концепцій В. Робінсон і Д. Тафт в 1960 – 1970-ті роки – з іншого.

О. Ранк і психологічна теорія взаємодії з клієнтом. О. Ранк довгі роки в Європі працював з 3. Фрейдом і був його секретарем. Разом з Ш. Ференці вони довгі роки були його улюбленими учнями і послідовниками. Проте в 1920-х роках їх творчі і наукові шляхи розходяться.

У 1923 році виходить книга О. Ранка і Ш. Ференці «Розвиток психоаналізу». 3. Фрейд читав цю книгу в рукописі і зробив багато зауважень до її виходу у світ. У цій книзі розкриваються різні аспекти техніка психоаналізу, головною темою її була схильність пацієнтів реагувати дією на свої несвідомі імпульси, тут же вперше були визначені підходи Ш. Ференці до «активної терапії» і концепція О. Ранка про «травму народження».

ОТТО РАНК (1884 – 1939). Ранк зустрівся з Фрейдом у 1905 році, будучи вже зачарованим його роботами про сновидіння і метод «вільних асоціацій». Їх творча співпраця виявилася успішною. Проте Фрейд не прийняв книгу Ранка, що вийшла в 1924 році, «Травма народження», і той покинув Віденське психоаналітичне товариство. Цей розрив був дуже хворобливим для Ранка, але, не дивлячись на сильну депресію, він продовжував плідно працювати.

У тому ж році виходить окрема книга О. Ранка «Травма народження». Згідно його концепції, в процесі народження дитина переживає смертельний напад страху через неминучу задуху, одержуючи при цьому психічну травму. Все подальше життя людини є серією складних спроб подолати або витіснити цей страх. Ранк переглядає окремі підходи З. Фрейда. Так, він вважав, що всі психічні конфлікти мають відношення до зв'язків дитини з своєю матір'ю, навіть едипів комплекс, ним розглядався як певна маска, яка приховує основний конфлікт, що відноситься до народження. В зв'язку з цим психоаналітичне лікування повинне складатися виключно із спонукання клієнта повторювати в ситуації і долати первинну драму народження, унаслідок чого пацієнт вилікується.

Підходи О. Ранка викликали критику не тільки 3. Фрейда, але і його прихильників.

У 1924 р. О. Ранк був запрошений у США Нью-Йоркським товариством, де він розпочинає пропагувати свій підхід у психоаналізі, обґрунтувавши теорію «травми народження», стверджуючи, що класичний психоаналіз може бути завершений не за шість, а за три місяці.

Пізніше він розвиває ідеї, пов'язані не тільки з народженням і часом терапії, але і з стосунками клієнта і терапевта, що було особливо корисним для практики соціальної роботи. О. Ранк слідом за 3. Фрейдом вважав, що стосунки між пацієнтом і терапевтом мають лікувальний ефект. Підкреслюючи значущість ситуації «тут і тепер», а не «там і тоді», де формувалися дитячі враження клієнта, О. Ранк вважав найважливішим завданням підвести пацієнта до усвідомлення своїх проблем, що залишалися до цього несвідомими. Основним моментом у цій ситуації повинна бути воля індивіда до змін. Подальші ідеї О. Ранка в практиці соціальної роботи починає розвивати В. Робінсон.

ПРИНЦИП «ТУТ І ТЕПЕР» – являє собою фокусування соціального працівника в процесі взаємодії з клієнтом на тих подіях, відчуттях, думках, які мають місце бути на цьому етапі життя людини, безвідносно до причин і коренів, які лежать у його минулому.

Обґрунтовування функціонального підходу в 1930 – 1940-ті роки. На становлення функціонального вплинули не тільки ідеологія психоаналізу та ідеї О. Ранка, але й розвиток практики соціальної роботи з випадком.

У соціальній історії клієнта починали все більш виділяти психологічні аспекти соціальної поведінки. Група практиків, що працюють в агентствах, визначила розвиток різних її полів, від шкільного до медичного. Підходи, які починають складатися в кінці 20-х років, відображали концепції інтервенції, втручання, побудовані не на моделях лікування, а на моделях допомоги клієнту, пристосування його до загальноприйнятих стандартів життєдіяльності. Найважливішими в концепції інтервенції були наступні процеси, на яких формувався цей метод:

- використання ресурсів;

- використання в роботі феномена «саморозуміння» клієнтом;

- допомога клієнту в розробці програми соціальної самодопомоги.

У 1930 році В. Робінсон пише книгу «Психологія зміни в соціальній індивідуальній роботі», вона стає найважливішим етапом в теорії соціальної роботи.

У центрі уваги клієнт і його ситуація, важливим моментом є його цінності, індивідуальний досвід, поведінка і стосунки. Клієнт у процесі взаємодії із соціальним працівником вибирає із свого минулого тільки те, що сам вважає важливим і необхідним для прояснення ситуації. Виходячи з розуміння, що клієнт краще знає самого себе, оцінка і діагноз мають у процесі взаємодії соціального працівника і клієнта не домінуюче значення, як це спостерігалося у концепціях лікування. Велика увага приділяється відносинам, які встановлюються між соціальним працівником і клієнтом, убачаючи в цьому досвід розуміння життєвої ситуації, необхідної для клієнта, де клієнт і соціальний працівник – рівноправні партнери. Процес взаємодії стає більш важливим компонентом у цьому підході, ніж діагноз і провідна роль терапевта.

У 1940-ві роки з практикою Дж. Тафт функціональний підхід розвивається. У зв'язку з тим, що у цей період виникає інтерес до таких понять, як «структура» і «процес», Дж. Тафт, виходячи з них, обґрунтовує наукову базу функціонального підходу. Відштовхуючись від базових потреб індивіда, якими були залежність – незалежність клієнта, вона пропонує вибудовувати процес допомоги, виходячи із даних домінант. Необхідно, з її точки зору, було вибудовувати такі відносини, які б дозволили повною мірою розкритися клієнту і усвідомити ним своє індивідуальне «Я».

Розвиток функціонального підходу в 1960 – 1970-ті роки. У ці роки після тривалих дискусій про пріоритети діагностичного і функціонального методів у практиці соціальної роботи функціональний підхід стали розглядати як метод соціального обслуговування агентствами клієнтів, з якими вибудовували певні відносини в цілях поліпшення їх індивідуального і соціального добробуту. Функція агентств полягала в тому, щоб здійснювати процес індивідуальної роботи, надавши доступний сервіс клієнту.

У функціональній індивідуальній роботі використовують п'ять базових принципів:

- залучення клієнтів у діагностичну ситуацію з метою виявлення помилок у соціальному функціонуванні;

- усвідомлення і використання тимчасових періодів (початок, середина і кінець роботи);

- використання функцій агентства для пропозицій клієнтам ролей для вирішення їх проблем;

- ясне розуміння структури, форми процесу соціальної роботи;

- у процесі соціальної роботи використовуються різні зв'язки, щоб допомогти клієнту.

АГЕНСТВО є типовою формою організації допомоги населенню. Звичайно укомплектовано професійними соціальними працівниками, представниками інших професій і жителями певного мікрорайону, добровільними помічниками.

Переорієнтація в роботі соціальних працівників під впливом теорій 3. Фрейда та К. Роджерса. Ідеї американського психотерапевта та засновника гуманістичної психології Карла Роджерса

У 1960 – 70-х рр. у теорії і практиці соціальної роботи особливої популярності набуває гуманістична модель (А. Маслоу, К. Роджерс). На думку Г. Попович, вона розвивалась як альтернатива психоаналізу і біхевіоризму. Якщо психоаналіз підкреслював роль підсвідомих і ірраціональних сил в якості керівних факторів поведінки людини, біхевіоризм акцентував увагу на значенні навчання і досвіду, то гуманізм розглядає людину як свідому, розумну, творчу і самодостатню істоту, яка є активним творцем власного життя. Основні положення гуманістичної моделі розвивались на основі вчення А. Маслоу і К. Роджерса. Зокрема, розроблена К. Роджерсом «клієнт-центрована модель» (не директивна терапія) лежить в основі загальних принципів соціальної роботи.

Як наголошує Є. Кулєбякін, представники цього підходу вбачають головні резерви в особистості самої людини, в початково закладених у неї силах добра, психічного здоров’я і бажання до самовдосконалення. Тому клієнтам відводять роль активних творців власного життя, стиль якого може бути обмежений тільки фізичними чи соціальними впливами.

У гуманістичному підході ставлення до клієнта базується на цінностях любов-служіння, любов-діяльності на благо іншого. Клієнт тут розглядається як суб’єкт, який перебуває в стані постійної тривоги через невідповідність між бажанням бути собою й страхом бути самим собою. Людина, яка перебуває в такому стані, не може самоактуалізуватися, розвиватися на основі свого життєвого досвіду. Для того, щоб клієнт став «повноцінно функціонуючою особистістю», соціальний працівник виступає в якості терапевта, його стосунки з клієнтом базуються на щирості, емпатії, позитивному ставленні до нього.

За А. Маслоу (1908 – 1970), кожна людина – єдине унікальне організоване ціле, самодостатня істота, яка володіє внутрішньою здібністю до самовдосконалення, прогресивного розвитку, активний творець своєї долі. В самій природі людини, в кожній особистості закладені можливості позитивності розвитку і самовдосконалення. Деструктивні дії людей є не наслідком недоліків в спадковості, а підсумком фрустрацій, тиску зовнішніх сил, незадоволеності основних потреб. Серед важливих властивостей людської природи одне з основних місць займає здібність до творчості, яка веде самовираження особистості.

На основі ієрархічної теорії потреб А. Маслоу висунув дві категорії мотивів поведінки людини – дефіцитні мотиви і мотиви росту. Мета дефіцитних мотивів – задоволення дефіцитних (дефіцитарних) станів (голод, холод, небезпека тощо). Ці мотиви є стійкими детермінантами поведінки. Мотиви росту кінцевою метою мають прагнення актуалізувати потенціал особистості.

Із теоретичних ідей Абрахама Маслоу мала концепція само актуалізації, на основі якої розроблений «Опитувальник особистісної орієнтації», який дав можливість дослідникам більш точно визначити самоактуалізацію конкретних людей.

Зупинимося детальніше на підході відомого американського психотерапевта та засновника гуманістичної психології Карла Роджерса (1902 – 1987), який ґрунтується на прагненні особистості до удосконалення, здорового способу життя і пристосування. Терапія слугувала одним зі способів визволення особистості і відновлення її нормального розвитку. Терапія спирається скоріше на почуття, ніж на інтелект, і торкається в основному безпосередньої життєвої ситуації, а не минулого.

Спочатку К. Роджерс користувався словом «клієнт», пізніше – словом «людина» замість традиційного «пацієнт». Вважається, що пацієнт – це хвора людина, яка потребує допомоги спеціально підготовлених професіоналів, тоді як клієнту треба надати послугу, яку він сам собі надати не зможе. Клієнти розглядаються як люди, потенційно здатні зрозуміти свою власну ситуацію. Рівність відносин зумовлює центровану на особистості модель, якої немає у відносинах «лікар – пацієнт».

Терапія допомагає людині розібратися у своїх власних проблемах з мінімумом стороннього втручання. Така терапія називається центрованою на особистості, тому що в ній необхідна активна участь людини, яка рухається в певному напрямі.

Ключі до одужання знаходяться у клієнта, однак терапевт, крім професійних навичок, має володіти низкою особистісних якостей, які допоможуть клієнту навчитися користуватися цими ключами. Ці сили, на думку К. Роджерса, будуть більш ефективні, якщо терапевт зможе встановити з клієнтом досить теплі стосунки прийняття і розуміння. Розуміння К. Роджерс вважав бажанням і здатністю зрозуміти думки, почуття і внутрішні суперечності клієнта з його погляду; це здібність на все дивитися очима клієнта, враховуючи його досвід. Для того, щоб працювати з клієнтом, терапевт повинен бути автентичним і відвертим.

Важливим для терапії є безумовно позитивне ставлення до клієнта, яке полягає у позитивному, безоцінювальному, доброму ставленні до нього. Щоб продемонструвати його, терапевт повинен постійно тримати у фокусі сутність самоактуалізації клієнта, водночас намагаючись ігнорувати його деструктивну поведінку, яка завдає шкоду чи образи. Терапевт, який зуміє сконцентруватися на позитивній сутності людини, може реагувати конструктивно, запобігаючи негативним емоціям. Клієнтоцентрований терапевт зберігає впевненість у тому, що клієнт зможе усвідомити свою внутрішню і, можливо, нерозвинену сутність. Терапевти, що дотримуються поглядів К. Роджерса, визнають, однак, що часто вони виявляються нездатними підтримувати в своїй роботі таку якість розуміння.

Теоретичні ідеї К. Роджерса, його концепцію розвитку особистості та допоміжних відносин можна використовувати всюди, де спілкуються люди, групи людей, вони є інваріантні для всіх видів людських стосунків, що й дозволило К. Роджерсу сформулювати загальний закон міжособистісних відносин.

Головна гіпотеза, яку висунув К. Роджерс, якщо психотерапевту (далі – соціальному працівникові) вдається створити певний тип відносин з клієнтом, який зможе виявити у собі здібності використати ці відносини для свого розвитку, то це призведе до змін та розвитку його особистості.

Соціальний працівник будує з клієнтом відносини, головними характеристиками яких є: конгруентність, безумовні позитивні відносини, емпатійне розуміння. Конгруентність, за К. Роджерсом, означає справжність, відкритість, коли фахівець поводиться природно, не вдає з себе когось, а виказує себе таким, яким є насправді, його стосунки з клієнтом щирі, він без «маски».

Безумовні позитивні відносини означають, що позитивні почуття терапевта не обмежені ніякими умовами та оцінками. Чим більше він виявляє ці відносини, тим більш вірогідні успішні зміни клієнта на краще. Саме про такі відносини писав А. Макаренко: «Бачити добре в людині завжди важко... Добре в людині доводиться завжди проектувати, і педагог це повинен робити. Він повинен підходити до людини з оптимістичною гіпотезою, навіть з деяким ризиком помилитися».

Емпатійне розуміння передбачає співпереживання, осягнення емоційного стану, відчувань, переживань іншої людини. Дослідження, зроблені К. Роджерсом, показують, що коли всі три умови виконуються і їх певною мірою сприймає клієнт, психотерапія починає діяти.

Для соціальних працівників важливий висновок К. Роджерса про те, що «схоже для окремої людської істоти найбільш характерно цілеспрямовано прагнути до цілісності, до актуалізації своїх потенційних можливостей» (Є. Кулєбякін).

Нині гуманістична модель набуває дедалі більшого поширення у практиці соціальної роботи. Адже ідеї К. Роджерса, А. Маслоу та ін. виявилися співзвучними змісту та методам соціальної роботи, яка є гуманною за своєю суттю, орієнтованою на розуміння людини як цілісної особистості.