Бодхісатва». 4 страница

- Загалом, якщо це розглядати в переносному значенні, - з легким відтінком скептицизму промовив Костик, - то так, у якості ліків будеш ковтати все, навіть гірке й противне, тільки б одужати.

- Чому в переносному значенні? – з відвертим подивом промовив Сенсей. – В прямому.

Костик недовірливо покосився на Сенсея. Потім прийняв глибокодумну позу, намагаючись второпати сказане Сенсеєм. Під час таких «великоцезарських» роздумів, як він полюбляв про себе казати, погляд хлопця упав на сухі гілки, що ми назбирали ще вдень для вогнища. Вони лежали якраз біля нього. І серед інших травинок, що причепилися до них, там знаходилася і гілочка полину. Побачивши її, хлопець дещо пожвавився, очевидно, від спалого на думку «доказу від супротивного».

- Як зрозуміти в прямому значенні? – із сумнівом висловився він. – А якщо це, наприклад, полин? – І він кивнув на гілочку. – Він же гіркий, як не знаю що! Це ж по життю бур’ян гидко пахкий! Як він може бути солодким частуванням?

Сенсей глянув на Костика, весело мружачись, і сказав:

- Дай його сюди.

- Костик бридливо взяв гілочку двома пальцями і передав Сенсею, старанно обтрусивши після цього руки. На що Женька, помітивши його обережні жести, не оминув штрикнути, пожовуючи сушку.

- Е-е-е, брат, це іще питання, хто тут по життю бур’ян гидко пахкий!

Всі засміялися. А Сенсей, бережливо взявши рослину, злегка обтрусив її. Потім поклав на долоню і ласкаво погладив як живу істоту.

- Який же це бур’ян? Це лікарська рослина. У ній же і ефірні масла, і алкалоїди. Це ж цінний набір речовин для медицини. А щодо її смаку…

Сенсей загадково посміхнувся. Потім знову став водити руками по гілочці полину і щось дуже тихо шепотіти. Серед нашої компанії миттєво постала повна тиша. Навіть Женька «пригальмував» своїми щелепами, які до цього солодко хрускотіли сушкою. Я ж хоч і сиділа неподалік від Сенсея, та як не намагалася вслухатися, все одно до пуття нічого не розібрала з його шепотіння. Потім Сенсей замовк і, глянувши на Костика, простяг йому гілочку полину.

- На, скуштуй.

Костик спочатку інстинктивно простяг руку, але потім, мабуть подумавши, що це розіграш, різко її відсмикнув, зі сміхом оголосивши:

- Та що я, хворий чи що, полин куштувати!

Микола Андрійович із зацікавленістю встав зі свого місця і, обходячи сидячих хлопців, подався до Сенсея. Проходячи повз Костика, він поплескав парубка по плечу і мимохідь зауважив під загальний регіт хлопців:

- Всі хворі, Костянтин. Здорових людей не буває. Є недообстежені… - Лікар потягнувся до гілочки. – Можна?

- Та на здоров’ячко, - з посмішкою промовив Сенсей.

Микола Андрійович, взявши полин з рук Сенсея, спочатку понюхав його, а потім, відщипнувши кінчик верхівки, обережно спробував на смак. Ми ж із неприхованою цікавістю дивилися на його реакцію. Та обличчя нашого психотерапевта залишалося як завжди непроникним.

- Не зрозумів, - тільки лиш промовив він і знову скуштував, відщипнувши від рослини вже більше.

Його загадкове «не зрозумів» іще більше заінтригувало нас, і найбільш нетерплячі, в тому числі і я, навіть скочили зі своїх місць, стовпившись біля Миколи Андрійовича.

- Ну ж-бо, ну ж-бо, - діловито потягнув Женя руку до рослини, похапцем дожовуючи чергову сушку. – Скуштуємо… Хм, це ж треба, солодка, як па̀ тока.

Після його «реклами» ми стали поспіхом відривати від полину маленькі гілочки та куштувати їх. Мені теж дісталася невелика частина цієї рослини. Смак дійсно був якийсь незвичайний, швидше терпко-солодкий. Костик же все іще не наважувався спробувати «частування» Сенсея, хоча, судячи з його очей, йому явно цього хотілося, але, як то кажуть, гордість не дозволяла. Дивлячись на наш ажіотаж, він з властивим йому сарказмом заявив:

- Ну ви, блін, полинні маніяки якісь. Може вам ще блідих поганок піти назбирати?

- Поганки тут не ростуть, - комічно промовив Андрій, подаючи йому останню «порцію». – На, спробуй. Серйозно солодка.

Костик спочатку демонстративно відвернув носа. Та коли Андрій заявив «ну як хочеш», маючи намір з’їсти останню частину стеблинки, Костик швидко перемінив своє рішення.

- Е-е-е, дай сюди, ненажеро!

Він зі сміхом відібрав у Андрія залишки рослини. Потім, згорбившись, став їх прискіпливо роздивлятися, принюхуватись і, нарешті, відважився все ж спробувати.

- Ну як, - весело запитав Сенсей, дивлячись на його розгублений вигляд.

Костик дурнувато посміхнувся і розвів руками:

- Що я можу сказати? Як говорив Гете у моєму виконанні: «Чого не розумію, тим не володію».

- Сенсею, правда, а як це у тебе так вийшло? – зацікавлено запитав Віктор.

- Елементарно. Май віру – і в тебе вийде. Нічого складного немає. Віра і чистота думки – от основна причина. А вплив на рідинну структуру рослини – це вже, можна сказати – справа техніки.

- А чому саме на рідинну? – вхопився за слово Микола Андрійович. – Я вже за сьогоднішній вечір це не вперше від тебе чую.

- Тому що будь-яке водне середовище має у своїй молекулярній структурі своєрідні клітини, щось на кшталт міні-комп’ютерів. Їхні мікророзміри вміщують глобальну пам'ять. І в них закладена практично вся інформація про матерію. Якщо на водну структуру впливати, починаючи від простого механічного, хімічного, електромагнітного впливу і закінчуючи… - Сенсей замовк, підбираючи слова, а потім промовив: - ну, скажімо зрозуміліше, закінчуючи енергією думки, то можна перебудувати молекулу води у необхідне поєднання. Тому що вода зберігає пам'ять про всі речовини, які коли-небудь перебували у ній або вона перебувала в них або стикалася своїми енергетичними станами.., наприклад, навіть такими простими, як електромагнітні коливання. А якщо врахувати, що вода – це найбільш розповсюджена речовина у природі, що вона контактує з усім у цьому матеріальному світі у тій чи іншій формі, зберігаючи набуту інформацію у кожній своїй молекулі, якщо врахувати її взаємодію між собою, то можете уявити, який багаж пам’яті вона має.

- Тобто виходить, що навіть цей полин можна сотворити не тільки солодким, але й перетворити на що-небудь таке-перетаке? – висловився Руслан.

- Можна, якщо знати молекулярну структуру та енергетичне наповнення «такого-перетакого», - з посмішкою відповів Сенсей.

- Що, навіть на комашку?! – здивувався Руслан.

- А чому би й ні? Без води ніщо живе на Землі не ворушиться. На нашій планеті вода входить до складу всіх живих організмів у вмісті від 45% до 98%, в тому числі й організму людини, де її до 80% від загальної маси. Вода – це розповсюджений компонент природи. Навіть у вогні присутні елементи води у вигляді водню та кисню, за рахунок якого відбувається горіння. Навіть у камені є рідина.

- У камені? – здивувався Славко.

- У камені. Всі камені під великим тиском виділяють рідину, хоч і у малих кількостях. І як би це парадоксально не звучало для вас сьогодні, та навіть у центрі Землі, всередині розпеченого ядра знаходиться ядро величезної щільності і маси і у ньому є також рідина.

Земля – це у дійсності жива істота, яка теж складається в основному з рідини, мається на увазі не тільки поверхневий шар, де 70% - це океани, а 30% - це все розмаїта модифікація матерії з включенням води, але і внутрішня рідина. І ми, люди, теж схожі на неї.

- А у Землі теж є розум? – все ніяк не міг з’ясувати для себе це питання Костик.

- Безумовно, і людина з ним пов’язана, тому що цей розум знаходиться у пам'яті рідкої структури і в ньому накопичується інформація про все, в тому числі про кожного з нас. Через те, що, я вже казав, більша частина нашого тіла складається з рідини, то всі дані про нас, починаючи з думок, емоцій, закінчуючи здоров’ям і матрицею ДНК, закладаються у цю пам'ять.

- А довго вона зберігається?

- Довго.

- Так це виходить, що можна дізнатися про кого завгодно, хто коли-небудь жив на цій планеті, там, Наполеона, Чингізхана… - розмріявся Костик.

- Хм, знайшов про кого дізнаватися, - підколов його Андрій. – Є ж більш цікаві особистості.

- Та це я так, до слівця, - поквапився виправдатися Костик і подивився на Сенсея.

- Це значно серйозніше, ніж тобі здається, - відповів той. – І володіють такими можливостями одиниці з усього людства.

- А є більш вищий розум, ніж розум Землі? – не вгавав Костик.

- Звичайно. Існують більш вищі інформаційні структури, аж до глобальної. Але всі вони підконтрольні тільки Одному, Тому, кого ми називаємо Богом.

- А хто ті одиниці, котрі можуть зчитувати інформацію з води? – з хитринкою у голосі запитав Женя.

- Ну, наприклад, істинно святі люди. Як вони творили «чудеса»? Чистотою своєї віри. Для людей це видається неймовірним. А для них це було цілком доступним. Чистота думки і віра – от що було головним. Адже в самих дивах насправді ніякого дива немає. Це всього лише елементарні знання, в тому числі науки про воду, про яку, на щастя, ця людська цивілізація не відає і сотої долі.

- А чому на щастя – в претензійному тоні сказав Костик.

- Тому що люди, володіючи даними знаннями, навіть кавун би перетворили на ядерну бомбу. Ти собі навіть не уявляєш, яка сила криється у воді. Людина, що володіє знаннями про неї, здатна всього лише за допомогою однієї краплі зруйнувати весь світ.

- Як це зруйнувати? – не второпав Женька. – Це що, краплею води законтачити проводи від ядерної кнопки?

- Та ядерна енергія в порівнянні з дійсною силою думки людини – це така собі дрібничка.

Женька взяв свою чашку із залишками чаю, поглянув на Сенсея та амбіційно заявив, сяючи своєю голлівудською посмішкою:

- Ні, ну все розумію, але щоб краплею води?!

Хлопець вичікувально подивився на Сенсея, явно провокуючи його на демонстрацію. На що Сенсей відповів:

- Гаразд, Хохмас Невіруючий. Піди, принеси мені кухоль моря.

Женька спочатку насторожився, а потім з комічним виразом обличчя промовив:

- Кухоль моря? Це в сенсі води морської?

- ЇЇ самої, - усміхнувся Сенсей.

Женька ліниво глянув у бік моря.

- Ні, мені не жалко снігу серед зими… Цього добра навкруги, звичайно, хоч греблю гати… Але ж це подвиг який треба звершити, щоби встати, пройтися та ще й до мокроти тієї лізти, ноги без потреби мочити. – І зазирнувши до своєї чашки, запропонував: - Може, чаєм обійдемося?

- Давай, давай, - з усмішкою підганяв його Сенсей. – Такі прогулянки для твоїх мізків корисні.

Женька неохоче підвівся, крекчучи як старий дід, і подався до моря. Микола Андрійович, дивлячись хлопцю вслід, мовив:

- Не бійся, Женю. Така погодка, гріх не прогулятися.

Вечір дійсно був пречудовий. На морі стояв штиль. Небо було всипане зірками. Світив яскравий місяць. Тиша і спокій, просто благодать.

Женька, зачерпнувши води, неквапливо пішов перевальцем назад, стараючись не розплескати повний кухлик морської води. Та, мабуть відчувши на собі наші пильні погляди, він збадьорився і, вже підходячи до Сенсея, простяг йому воду з уклоном як справдешній офіціант.

- Прошу пана ваше замовлення. Це вам подарунок від фірми «Нептун». У нас кожна сота чашка з бактеріями, паличками, мікробами та екскрементами з найближчого міста – абсолютно безкоштовно! Тобто задарма!!!

- Красно дякую, - в такому ж жартівливому тоні відповів Сенсей.

Поки хлопці сміялися, розвиваючи цю кумедну тему, Сенсей поставив перед собою чашку, накрив її руками і зосередився. Але на ці його дії мало хто звернув увагу, оскільки Женя вже повністю переключився на образ комічного офіціанта і став розповідати компанії якийсь смішний анекдот, після якого всі дружно вибухнули сміхом. Я засміялася разом з усіма, та зненацька відчула себе недобре. Спочатку стало якось незвично дискомфортно в організмі. І цей стан став якось хвилеподібно наростати. Я навіть не могла зрозуміти, що це було. Занудило, голова закрутилася. У тілі відчулася слабкість, кістки стало ломити. Перше, що спало на думку, - що я отруїлася якимось продуктом. Мало що, сонце, спека. Але бентежила незвичайність цих симптомів. Наче я не тільки отруїлася, а ще й у цьому стані до нудоти нагойдалася на запаморочливих гойдалках. І найголовніше, з глибини свідомості почав підійматися якийсь неприродний страх. Миттю охопила паніка, від якої хотілося бігти куди очі бачать, хоча видимі причини для такого страху були явно відсутні, принаймні візуально.

Не минуло і хвилини, як Сенсей простяг кухля Женьці, котрий продовжував веселити народ своїми анекдотами.

- На, піди, вилий назад у море.

Женька подивився на воду і запитав, явно розраховуючи побачити там дещо більше:

- Оце і все?! Ну от так завжди! Найцікавіше пройшло повз мою пряму звивину.

Руслан, що сидів неподалік, з цікавістю витяг шию, намагаючись зазирнути до його чашки. Женька тут же зреагував:

- Чого очі витріщаєш, чадо? У ній водорості не ростуть і бактерії догори дригом не плавають. – І, натягнувши йому кепку на очі, під сміх друзів додав: - Так що можеш гасити світло, фільми не буде.

Бурхливий сміх супроводжував весь Женькин похід до моря та вдале його повернення з пустою чашкою. А мені, чесно кажучи, вже було не до жартів. Страх наростав. Всі нутрощі вивертало назовні. Я вже трималася з останніх сил, боячись зайвий раз поворухнутися. Здавалося, ще мить і я взагалі відключуся. Але тут подув свіжий вітер з моря, який зовсім трошки, та все ж полегшив мій стан. Я вже зраділа, підставивши обличчя вітру, з наївності вважаючи, що коли мені трохи полегшало, то невдовзі з організмом все обійдеться і налагодиться. Та не так сталося, як гадалося.

Вітер став посилюватися. Море зашуміло. У сяйві місячної доріжки я з жахом побачила, що виникаючі хвилі не просто гнало вітром, а з кожним разом вони збільшувалися і ставали вищими. Хлопці притихли і стали озиратися по боках.

Різкий порив вітру сильно затріпотів нашими наметами. Легкі пакети миттю злетіли догори і стали кружляти узбережжям у дикому танку. З кожною секундою вітер ставав все сильніше й сильніше. Намети вже не просто тріпотіли, а здавалося, ніби хтось намагався у своїй несамовитості вирвати їх єдиним махом з усіма залізними кілками. Новий натиск раптово налетілого урагану розметав вогнище в усі боки. Моментально спалахнули серветки. Палаючі клаптики жбурнуло до машин. Великий же вогонь, як розлючений звір, кинувся на сухий очерет, жадібно поглинаючи його стебла.

Ми з жахом поскакували зі своїх місць. Старші хлопці з Миколою Андрійовичем кинулися тушити палаючі серветки, що розлетілися навсібіч. Володя зі Стасом та Андрієм взялися гасити «подвійне вогнище». Ми ж із Тетяною з переляку похапали чиїсь речі, підстилки, рушники, загалом усе, що під руку траплялося біля вогнища, і стали носитися з цим мотлохом туди-сюди, не знаючи, що з ним робити. Через страх і паніку все моє нездужання провалилося кудись на задній план. І я вперше в житті відчула, що таке справжній тваринний страх перед вируючою стихією.

Вітер став таким сильним, що навкруги тільки й чулося його завивання, що наводило жах, та наростаючий шум прибережних хвиль. Коїлося щось неймовірне. Вода то стрімко відкочувалася далеко від берега, то з надзвичайним гуркотом знову обрушувалася на нього, все більше і більше підминаючи під себе нові ділянки суші. В холодному місячному світлі здавалося, що море ніби скипало. Своєю розбурханою пащею воно було готове проковтнути будь-кого, хто опиниться на його шляху. Гігантські водні «язики» з моторошним шипінням невмолимо наближалися до місця наших нещодавніх «посиденьок».

Микола Андрійович, виправдовуючи своє наймення «Здоровий глузд», побіг до машини і намагався завести мотор, гукаючи нам на ходу:

- Кидайте все! Зараз затопить! Потім не виберемося!

Всі у паніці почали метатися. На мене ж взагалі напав «стовбняк». Ноги у страху підкосилися, ставши як ватні. І тут, у цій безладній метушні, я побачила Сенсея. Моя особа вважала, що він гасить пожежу або знаходиться десь біля машини. А він, виявляється, весь цей час спокійнесенько сидів на своєму місці, навіть не перемінивши пози, і спостерігав за нашою біготнею так, ніби дивився гостросюжетний фільм у кінотеатрі. Сказати, що я була цим шокована, значить нічого не сказати.

Тут до Сенсея підбіг Женька. Намагаючись перекричати шум ураганного вітру та прибою, що розігрався не на жарт, він загорлав:

- Сенсей! Намети зараз віднесе! Що робити? Треба змотуватися звідси! Вода прибуває…

На що Сенсей, на мій чималенький подив і, судячи з Женькиного обличчя, не тільки на мій, крикнув у відповідь:

- Принеси кухоль моря!

- Чого?! – не второпав хлопець, думаючи, що йому почулося.

- Я кажу, принеси кухоль моря! – знову крикнув йому Сенсей.

Женька, сторопівши, глянув на нього, не вірячи своїм вухам.

- Кухоль моря??? Та мене зараз взагалі віднесе, разом з цим кухлем… Та й тебе самого зараз змиє! Ти подивись, які позаду хвилі…

Хвилі дійсно були вже достатньо великі і з кожним разом все ближче і ближче підкочувалися до того місця, де сидів Сенсей. Вдаряючись об берег, вони з шумом жбурляли свої бризки. Підхоплені поривами вітру ці великі холодні краплі, ніби град, жорстко періщили нас по обличчю та одязі. Сенсей, однак, будучи весь мокрий, навіть не поворухнувся, аби озирнутися і глянути на дійсно жахливі чорні хвилі. У відповідь на Женькину тираду він лише посміхнувся, наче майстер, задоволений своєю роботою. Хлопець же, зрозумівши, що своєю жалістю його не візьмеш і всякі погрози та доводи тут безсилі, лише спересердя промовив:

- Ну, мама мія!

І, видно відчайдушно опираючись своїй волаючій логіці, став поспіхом шукати кухлика серед суцільного хаосу. Всі інші продовжували метатися в паніці. Хто намагався рятувати намети, хто бігав з якимись речами, хто возився біля машин, закидаючи щось до багажника. Женька почав питати у них, чи не бачили вони кухля. Але ті, здавалося, не могли зрозуміти, що він від них хоче. Коли ж хлопець запитав Стаса про кухлик, той взагалі замість відповіді гарненько струсонув його, горлаючи ледь не в саме вухо:

- Жека! У тебе що, дах поїхав?! Який кухлик?! Нас зараз змиє! – І не випускаючи Женьку з рук, обернувся у бік Миколи Анрійовича. – Лікаре, може його вирубити і в багажник? Йому, здається, дах зносить!

- Та годі вже дурницями займатися! – прогромихав у відповідь «Здоровий глузд». – Косу затоплює! Швидко всі у машину, поки ще проїхати можна…

Женька ж, вирвавшись з чіпких рук друга, в свою чергу заволав на Стаса:

- Сам ти…! У мене дах на місці. Це у Сенсея його зірвало!

Слово «Сенсей» подіяло на Стаса як холодний душ. І замість того, щоб бігти до машини, як закликав Микола Андрійович, Стас став, як укопаний, в невимовному подиві втупившись на Сенсея. І тут я випадково помітила, що цього нещасного кухля я тримала в руках серед інших речей. Мене ніби струмом пробило.

- У мене кухоль, у мене! – закричала я на всю горлянку і, кинувши решту «мотлоху», побігла з нею до Женьки.

Хлопець прийняв кухлик як естафетну паличку, кинувся до моря, яке вже було недалеко від Сенсея. Та море явно не хотіло віддавати йому свою воду. Обливши потоком холодник бризок однієї хвилі, іншою воно збило непроханого гостя з ніг. Одначе після свого падіння Женька, хутко підійнявшись, все ж приловчився зачерпнути води у стікаючій хвилі, правда разом із піском та іншою штормовою каламуттю. Та тільки-но Женька зачерпнув воду і побіг навтьоки від нового валу, я з жахом побачила, як вдалині на місячній доріжці показалася величезна хвиля, яка невмолимо наближалася у наш бік. Я хотіла крикнути всім про цю небезпеку. Та у горлі вмить пересохло. І замість крику у мене вийшли якісь хриплі, нерозбірливі звуки та безпомічні жести рукою у бік моря. Женька в цей час, вже підбігши до Сенсея, простяг йому кухля, весь тремтячи як осиковий листок чи то від холодного душу, чи то від страху. Перебуваючи в сильному сум’ятті, я знову поглянула на велику хвилю. Вона вперто насувалася своєю страшною руйнівною силою, як зголоднілий хижак, жадаючи разом поглинути всю свою берегову здобич. Очевидно, її страшну чорноту помітили і хлопці, тому що вони стали щось несамовито кричати Сенсею. Цей розпачливий крик перемішався у моїх вухах з диким ревом прибою. Страшно було подумати, що зараз могло статися.

Сенсей же спокійно взяв кухля у Жені і, не звертаючи ні на кого уваги, поклав на нього свої руки, зосередившись буквально на декілька секунд. Ці секунди розтяглися для мене у вічність. Хвиля стрімко наближалася, а Сенсей не ворушився. Решта продовжували щось кричати біля машин. У цей момент я відчула, що моє нездужання стало підозріло швидко зникати. Тим часом Микола Андрійович, Віктор і Володя, мабуть зрозумівши, що їх не чують, побігли до Сенсея. Але тут Сенсей відкрив очі і так само спокійно віддав кухля Женьці, сказавши:

- Вилий у море.

Коли Женя взяв кухля, йому не довелося бігти до моря, бо воно вже саме підступило до його ніг. Він просто байдуже виплеснув вміст кухлика у тікаючу хвилю, заворожено дивлячись на насування великого валу.

- Сенсею, треба бігти, - підскочив і Стас, що також не зводив погляд з темної маси багатотонної води.

Замість Сенсея пролунав приречений голос Жені:

- Тепер пізно, все одно дожене.

Ті, хто підбігли, почувши від хлопця ці слова, теж зупинилися, розуміючи всю безглуздість своїх дій. І тільки зараз Сенсей повернув голову у бік моря. Але на відміну від інших, він, здавалося, не просто дивився, а милувався грізною стихією.

І тут я відчула, що все в мені якось стало на свої місця. Минула нудота, запаморочення. Організм знову прийшов до норми. Зник навіть страх. У свідомості виникла незвичайна ясність. І я відчула себе настільки добре, настільки піднесено, ніби це були найкращі миті у моєму житті, хоча реальна картина говорила про інше. Навіть ця величезна хвиля, замість жаху та паніки, стала викликати в мені почуття справжнього захвату такою незрівнянною картиною могутності природи.

Раптово вітер почав швидко вщухати. Хвилі ставали все менше і менше, ніби якийсь гігантський утюг пройшовся по чорному простирадлу моря на місячній доріжці, розгладжуючи складки. Велика хвиля, не докотившись до берега буквально декілька сотень метрів, порушуючи всі закони фізики, почала стрімко зменшуватися у розмірах. І лише луною легкого сплеску дійшли її води до краю берега. Вода неохоче полишала відвойовану сушу, повертаючись до своїх звичних кордонів. Вітер вщух, і на морі знову відновився вже незвичний вухам повний штиль.

Я перевела погляд на Сенсея. І мене осінило. Я зрозуміла, що ж послужило істинною причиною цього раптового шторму. Це була аж ніяк не аномалія, як вважав мій розум, перебуваючи у паніці. Це, безсумнівно, звершила думка людська! І хоча мій розум десь на другому плані продовжував опиратися такій здогадці, та щось глибинне, внутрішнє, що знало про світ значно більше, ніж може виразити мій матеріальний мозок, саме воно давало можливість зрозуміти істинну причину того, що відбувалося. Я була просто вражена, наскільки ж могутньою в дійсності є воля Людини, яка володіє знаннями, перед якою стають покірними навіть сили стихій! Наскільки величезні можливості і здібності заклав Бог у кожного з нас. Та хіба ми можемо у всій своїй повноті оцінити Його дар, обравши для себе життя хробака у темряві власного егоцентризму? Хіба ми здатні зрозуміти Його істинну Любов до нас, якщо, окрім себе, ми більше нікого навкруги не помічаємо? Одна показуха, один обман і в цьому життя проходить. Хробак він і є хробак. Був і нема його, навіть стихії не потрібні, життя і так розчавить під своїм каблуком.

Природа заспокоїлася. Однак ніхто з нас не поворухнувся з місця, певно сильно вражені пережитим явищем. Місяць освічував своїм моторошним, холодним світлом той хаос, що діявся на узбережжі, залишений після себе стихією. І у цій тиші, що видавалася нам абсолютно нереальною, несподівано пролунав голос Сенсея.

- Непогано би вогнище розвести, зігрітися…

Такі прості життєві слова вибили нас зі стану ступору. Всі з подивом обернулися до Сенсея. А він, знявши свою промоклу до нитки сорочку, став викручувати її, вижимаючи цівки морської води.

- Я кажу, непогано би вогнище розвести та трішки просохнути, - повторив Сенсей, помітивши наші вкрай здивовані обличчя.

Ця фраза, що називається, остаточно повернула нас до тями. Старші хлопці мовчки заворушилися, відшукали у вцілілих наметах ліхтарики і розбрелися берегом у пошуках сухих дров, оскільки все, що ми запасали, або згоріло, або було мокрим. Решта компанії стовпилася біля Сенсея, ніби це було найбільш безпечним місцем на всьому узбережжі.

- Може, не треба вогнища? – обережно висловив свою думку Микола Андрійович. - Може, безпечніше переїхати до міста? Явно на морі десь грозовий фронт і це були перші пориви. Не виключено, що вони повторяться.

На що Сенсей добродушно відповів:

- Розслабся, лікарю. Зараз чайку скип’ятимо, просохнемо трошки. А там видно буде.

- Ну, як знаєш, - з нотками сумніву у голосі промовив Микола Андрійович.

Невдовзі наші мокрі речі вже були розвішані на мотузках поспіхом укріплених наметів. А ми, переодягнувшись у сухий одяг, сиділи на новому місці, подалі від моря, гріючись біля вогнища і чекаючи, коли закипить чайник. Як не дивно, та всупереч обставинам, настрій у мене був просто чудовий. Ніби відкрилося друге дихання, зійшло якесь натхнення, завдяки якому душа просто співала, так було добре і спокійно.

Тільки-но вода закипіла у чайнику, ми з Тетяною заварили ароматний чай з материнки і меліси. Витягли на вимогу лікаря з наших їстівних вцілілих припасів липовий мед для профілактики застуди. І спорудили невелику вечерю з цим частуванням, вірніше буде сказати «нічник-пікнік».

Коли перші краплі благодатного чаю стали розтікатися по організму, розповсюджуючи своє тепло, Микола Андрійович, уже розслабившись, промовив:

- Оце ураган був! Оце стихія! Треба ж, наскільки цікава психологія людини в екстремальних ситуаціях. Все ж таки одне діло теорія, а інше – практика, та ще й власна.

- Авжеж, - усміхнувся Сенсей. – Міркувати – не діяти.

- І головне, як швидко міняються цінності людини, - збуджено вів далі психотерапевт. – Коли вбачаєш найменший шанс врятувати себе та інших, єдиною цінністю стає життя. Але в останні хвилини, тільки-но небезпека стала невідворотною… дивно, втрачається цінність життя, цінність цього тіла! А всередині… вражаюче… ясність і повний спокій, якесь незвичайне, дивовижне почуття розширення свідомості…

Сенсей задоволено посміхнувся і перервав розповідь Миколи Андрійовича на найцікавішому для мене місці. Виявляється, не лише я переживала несумісні з екстремальним становищем відчуття.

- Лікарю, дай спокій самоаналізу. Нехай душа насититься цією миттю «тут і зараз».

Микола Андрійович уважно подивився на нього і з посмішкою кивнув, наче зрозумівши те, що вголос не було промовлене.

Деякий час ми сиділи мовчки, розтягуючи задоволення від чашки гарячого чаю. Я як і раніше переживала якусь незбагненну внутрішню насолоду цією тишею. Воістину, це вражаюче відчуття «райського» спокою починаєш по-справжньому цінувати, після того, як побуваєш у самому «пеклі». У міру того як народ повертався у звичне русло своєї свідомості, почала поновлюватися і перервана дискусія.

- Ні, ну це ж треба, така буря, такий кошмар! – разом з усіма не міг заспокоїтися Віктор.

І тут Сенсей ніби між іншим промовив, мирно попиваючи чай:

- Це була всього лише крапля води.

Ці слова дійшли до народу не одразу. Першими «прозріли», приголомшено подивившись на Сенсея, Микола Андрійович і Володя. Трохи пізніше дійшло і до решти.

- Тобто як… крапля? – спантеличено перепитав Віктор. – Я правильно зрозумів, та сама крапля у кухлі води, про яку сперечався Женька?

Сенсей задоволено кивнув. А Женька у цей час ледь не захлинувся чаєм, вирячивши очі на Сенсея, намагаючись на ходу зметикувати, жартує він чи ні.

- Це провокація, я протестую! – про всяк випадок жартома обурився Хохмас Невіруючий, коли добра частина нашої компанії подивилася на нього аж ніяк недвозначним поглядом. Це просто був збіг, ураган абсолютно випадково налетів…

- Випадково? – усміхнувся Сенсей, підійнявши у здивуванні брови. – Я можу повторити.

- Не треба, не треба! – випередив слова Женьки Стас. – Сиди, Сенсей, я сам його уб’ю.

І з цими словами він накинувся на Женьку, жартома схопивши його за горло, і став трясти. Женька комічно заборсався і, зачепивши рукою білу серветку, що лежала поряд, став розмахувати нею як прапором примирення.

- Все, все! Здаюся! Вірю, вірю…

- Дивись, - пригрозив Стас, відпускаючи його.

Хлопці засміялися, а Женя, потерши своє горло, боязко запитав у Сенсея:

- Ні, правда, це дійсно сталося через кухоль води?

- Ну все, - рішучо встав Стас, та не встиг він накинутися на друга, як того наче вітром здуло з місця. Відскочивши убік, Женька став поспіхом пояснювати, розмахуючи руками у заспокійливих жестах.

- Ні, ні, я не в тому сенсі. Я хотів сказати, ні фіга собі сила!

- Так би одразу… - промовив Стас, повертаючись на своє місце під сміх хлопців.

І коли хвиля жартів вляглася, Сенсей пояснив:

- Людська думка може ще й не таке сотворити. Їй підвладне як руйнування, так і створення. Просто люди не володіють реальними знаннями про цю силу. А знання не дадуться до тих пір, поки людина не зміниться у кращий бік. У протилежному випадку вона буде, як будь-яка інша тварина, залежати від капризів стихій. Адже Земля теж жива істота. І перенасичення людством, в котрому домінує Тваринне, вона не потерпить. Для неї прояв масового людського негативу – це як зяюча рана на тілі, до якої підтягуються додаткові сили, як у крові лейкоцити, здатні поглинати бактерії та інші чужорідні тіла. А потім просто відбувається процес очищення, от і все… Людство в цілому, так само, як і окрема людина, своїми думками несвідомо вносить зміни у пам'ять води. А потім, вибачайте, отримуємо те, що заслужили.