Бодхісатва». 5 страница

- Значить, воду можна певним чином програмувати, - зробив узагальнюючий висновок Микола Андрійович. – І цією програмою можна не тільки руйнувати, але й створювати?

- Абсолютно вірно. Те, що ви бачили, - це так, дрібниця. А тепер уявіть, якою могутністю володів, наприклад, Агапіт, в котрому перебував сам Дух Святий, називайте цю Сутність як хочете, - Гавриїл, Ріґден, Джабраїл – у неї багато імен. Наскільки була сильною його творча думка, якщо навіть після смерті біля його мощей продовжують зцілюватися багато людей як фізично, так і духовно, і особливо у дні так званої підвищеної активності «фону», - Сенсей з посмішкою поглянув на мене, користуючись моїм не зовсім умілим лексиконом.

Агапіта ще за життя відвідувало багато різних людей, причому незалежно від їхньої приналежності до релігії. Окрім християн у нього були і мусульмани, і буддисти, і люди інших віросповідань. Вони приходили до нього не тільки за лікуванням, але і як до Мудреця, Людини, яка знає істинний шлях до Бога. За таке паломництво до Агапіта його недолюблювали багато хто з релігійних верхівок. Адже він не примушував людей міняти свою віру, як закликали вони, аби розширити свою владу. Він говорив істинними словами Ісуса, що Бог один і шляхів до нього безліч. І я навіть не здивований, чому згадки про паломництво до руського Мудреця старанно вилучені з літописів. Адже Агапіт розповідав про справжнє Вчення Ісуса, яке на той час уже трансформували в релігію. Він розповідав про свободу вибору, про душу вічну.

Не дивлячись на те, що Агапіт лікував людей, позбавляючи їх від різних недугів, і душевних і тілесних, він також наставляв їх: «Негоже хвилювати Господа про щоб там не було, крім як о спасінні душі своєї. Не про тіло просіть, не про здоров’я, не про живіт свій піклуйтеся, - все сіє є тлін пустий, у бажаннях ненаситний. Бо немає прохання більш достойного, ніж прохання про спасіння душі своєї». Багато людей, завдяки Агапіту, дійсно увірували в Бога, тому що він завжди був прикладом істинного служіння Богу в чистоті духовній. І настільки він був сильним у внутрішньому дусі, що для нього не було нічого неможливого. Агапіт не раз це доводив і словом, і ділом.

Духовні люди тяглися до нього, - златолюбці – боялися його. Агапіт вчив людей зберігати чистоту своїх думок. Бо будь-яка погана думка породжує сумнів. А у сумнівах чистої віри не буває. Сумнів здатен зруйнувати все. Агапіт завжди повторював: «Віруйте, і воздасться вам по вірі вашій. Це просто, але осягнути складно. Вся складність у простоті.»

У приклад духовної сили Агапіта наведу один випадок з його життя. До нього у келію принесли тяжкопораненого, з переломами обох ніг воїна князя Ізяслава – Ратимира. І всі уже вважали, що хлопець не житиме на цьому світі. Та не пройшло й години, як воїн своїм ходом вийшов з келії у супроводі Агапіта. Цей випадок вразив тоді багатьох.

- Так ти ж казав, що у нього були переломи ніг?! – здивувався Віктор. – Як же Агапіт міг їх так швидко зростити, коли воїн вийшов сам?

- Та дуже просто. Агапіт дав йому випити свого відварчику.

- Відварчику?! – ще більше ніж Віктор здивувався Микола Андрійович. – Ні, ну я розумію, якщо в якості анестезії… Але зростити переломи? – з сумнівом сказав лікар. – Сенсей, ти мене, звичайно, пробач, та які б не були трави, кістка вона і є кістка. І так швидко вона не зростеться.

- А до чого тут трави? Трави – це трави. А кістка – вона і є кістка. До речі, лікарю, вона теж складається з води, - підкреслив з посмішкою Сенсей.

- І що, її можна так швидко зростити? – недовірливо промовив Микола Андрійович.

Сенсей чомусь посміхнувся і сказав:

- З такою цілющою силою, як у Агапіта, з його знаннями про істинні властивості води будь-яку кістку можна зростити значно швидше, ніж ти думаєш.

- Так, а як? – поцікавився у свою чергу Віктор.

У цей час Славко, вирішивши, мабуть, зручніше всістися, хруснув, зламавши ногою наполовину обгорілу очеретину. Але він навіть не звернув на це уваги. Сенсей же, помітивши, попросив його:

- Ну ж бо, дай мені цю зламану очеретину.

Славко спочатку не второпав, чого від нього хочуть. Потім став крутити головою, озираючись навкруги. І, нарешті, відшукавши очима зламану очеретину, похапцем підняв її і віддав Сенсею.

- От, наприклад, візьмемо звичайний очерет. З допомогою тієї ж води і сили віри його можна не тільки зростити, але і зробити значно міцнішим за будь-яку сталь…

У Сенсея сьогодні був явно хороший настрій, що розташовував до бесіди та демонстрації незвичайних експериментів. Напевно стільки вражаючих хвилин поряд з ним, які ми пережили сьогодні, ми ще ніколи не переживали.

Сенсей простяг Женьці чашку і з посмішкою сказав:

- Нумо, хлюпни у кухлика моря.

Всі не на жарт переполохалися, злякано переглядаючись. А Женька, той взагалі відсахнувся від неї, як від вогню.

- Ні, Сенсею, з мене досить. У мене рука нещаслива, - сказав він, ховаючи свої руки за спину, і тут же поспіхом додав з нервовою посмішкою: - До того ж обидві! І взагалі я «інвалід» з дитинства на всі частини тіла.

- Та розслабся ти. Я пожартував, - посміюючись, заспокоїв його Сенсей. – Можна обійтися і мінералкою.

Ми з полегшенням видихнули. Женька ж зробив вигляд, що теж розслабився, хоча не спускав очей з рук Сенсея. Сенсей налив у чашку мінеральної води і накрив воду руками. Від цих жестів усі знову мимоволі напружилися, боячись уже поворухнутися, не те що слово впоперек сказати. Після такого «очисного» урагану, в першу чергу у наших думках, всі сумніви щодо реальних здібностей Сенсея на цей рахунок ніби вітром здуло. Тому народ слідкував за тим, що відбувається, затамувавши подих.

Сенсей же, як зазвичай, зосередився на декілька секунд. Потім остаточно зламав тростину очерету на дві половинки. Занурив до кухля з водою один кінець у місці перелому. Те ж саме зробив з другою половинкою. І з’єднав їх у єдину тростину. На наш величезний подив очерет став абсолютно цілим. Після чого Сенсей набрав жменю мінеральної води з того ж кухля і обтер нею всю очеретяну трубку. Залишившись задоволеним результатом, він запропонував нам перевірити її на міцність.

Дивовижно, за усієї своєї очеретяної легкості тростина виявилася міцною як сталь. Хлопці спочатку намагалися її обережно поламати. Та у них навіть зігнути її не виходило. Від цього їхній азарт тільки розпалився. Кожен вже викладався на повну, силуючись розламати очерет. Та всі зусилля були впусту. Чого вони тільки не робили з тростиною. І руками ламали, і ногами стрибали на неї. І по зваленому поряд стовбуру дерева били з усього маху. До речі кажучи, виходив такий звук, незрозуміло чого, чи то суперміцного пластика, чи то якогось особливого металу. Врешті-решт Стас і Володя стали утримувати кінці очерету, ніби турнік. Женька ж усім своїм богатирським тілом повис на цій тростині і став смикатися, що було сил, намагаючись її розломити усією своєю масою. Але безрезультатно. Порядком провозившись з цією тростиною, майже всі втратили надію її зламати, вгомонилися і розсілися по своїх місцях, черговий раз дивуючись такому факту, що обрушився на їхню нещасну логіку. Один Женька, як Фома Невіруючий, вперто продовжував свої експерименти під жарти хлопців. Він підсів до вогнища, вправляючись з цією очеретяною трубкою.

- От чорт! – спересердя промовив парубок, дивлячись на непіддатливу палицю.

І тільки-но він це промовив, тростина тут же розпалася на дві половинки, навіть без прикладання до неї жодних зусиль. Усі завмерли. Женька і сам розгубився, дивлячись то на дві палиці очерету, то на Сенсея. Та Сенсей лише посміхнувся. Тоді хлопець, осмілівши, взяв одну з цих палиць і з легкістю переломив її ще на дві частини.

- Упс, - винувато промовив він, пригнувши шию.

- От будь ласка, - заявив Сенсей тоном, не позбавленим ноток іронії, - реальний приклад того, як одна ложка дьогтю здатна зіпсувати бочку з медом… Тому Агапіт і вчив чистоті помислів. Тому що одна недобра думка може зіпсувати все.

Проказавши це з неприхованою посмішкою, Сенсей продовжив розповідь про руського бодхі.

- Взагалі Агапіт творив багато чудес. І, до речі кажучи, мав відмінне почуття гумору. Нерідко він піджартовував над тими, у кому явно домінували людські пороки. Якось привели до нього одного знатного купця з Києва, котрого замучив недуг. Ну і купець став обіцяти Агапіту все найкраще, що було у нього з цінностей, аби тільки той позбавив його від хвороби. І при цьому весь час потрушував двома мішечками з золотниками, мовляв нічого не шкода. Золотники ж у той час були предметом великої розкоші. Вони являли собою золоту монету, на якій з одного боку був зображений князь Володимир Святославович, а з іншого – родовий знак Рюриковичів у вигляді тризубця з надписом, що гласив «Володимир, а се його золото». Ці золоті монети були предметом гордості знатного купця, показником його тісних зв’язків з тими, хто стояв біля важелів управління Давньоруською державою. Не кожен міг тоді похвалитися такими цінностями. Але коли долає хвороба, все втрачає сенс. Купець був готовий віддати і це, тільки би знов повернути собі минуле здоров’я.

Агапіт вилікував купця. Але купця охопила жадібність. А з іншого боку, сам при всіх і пообіцяв, що віддячить Агапіту. І вирішив купець обдурити Святого, поклавши до мішечків замість золотих монет дешеві срібні різани. Адже ніхто не бачив, що в них тоді лежало. Так і зробив, запхавши туди для очищення совісті одну золоту монету. Зрадів, що і вилікуватися йому вдалося і, завдяки своїй хитрості, стільки цінностей зберегти. Прийшов він знову до Агапіта зі свою свитою віддавати купецький борг по слову своєму. Агапіт тільки усміхнувся, дивлячись на його мішечки у гордо простягнутій руці, і сказав: «Я ні з кого плати не брав і з тебе не візьму. Але слово своє ти стримаєш. Вийди і роздай все це золото жебракам». Купець іще більше зрадів і пішов зі своєю свитою виконувати наказ Святого. Та коли він відкрив мішечок і став діставати ці гроші, то всі монети виявилися золотими, окрім однієї.

Ну, купець засмутився, подумав, що, очевидно, мішечки вдома переплутав. Але наказ Святого, даний перед своєю свитою, виконав. По приході ж додому його охопив справжній жах, бо усі його дорогоцінності і гроші перетворилися на дешеві різани. І серед цієї купи дріб’язку він знайшов лише один золотий.

- Хм, виявляється, такі бариги ще і в ті часи були, - пробасив Володя.

- Та їх у всі часи вистачає, - з сумною усмішкою промовив Сенсей. – Жадібність – це улюблений порок звірини людської. І не тільки серед мирян, але, на жаль, і серед монахів. Навіть у часи Агапіта багато хто з братії монастиря, де він жив, мали любов до золота значно більшу, ніж до Бога, і використовували свій чернечий чин для того, аби з простаків виманювати гроші...

За життя Агапіта багато з них побоювалися його. Хоча сам Агапіт нікого ніколи не засуджував. Після ж його смерті таємні златолюбці зітхнули з полегшенням, бо не стало поряд з ними Того, Хто не давав спокою їхній Совісті. Згодом, описуючи життя монастиря, вони утаїли багато істинних діянь Агапіта. Намагаючись підвищити власну значимість, приписували його чудеса собі. Також ними було приховане і Вчення, яке викладав Агапіт, говорячи істинними словами Ісуса, бо воно суперечило їхнім бажанням влади і грошей. А народну славу про монастир, яку він набув завдяки Агапіту та його учням, використовували задля свого збагачення, винаходячи все нові й нові способи заробітку грошей і досягнення своїх політичних цілей.

А за великим рахунком святості у цих чудіїв, котрі присвоїли чужу працю, не більше, ніж у скупого торгаша на ринку. – І зітхнувши, Сенсей промовив: - Люди залишаються людьми, який би одяг вони не надягли… Хоча Агапіт серед усіх, кому людський розум присвоював святість, дійсно був істинно Святий, бо у ньому перебував сам Дух Святий.

Запанувала недовга тиша.

- А коли помер Агапіт? – поцікавилася Тетяна.

- У жовтні 1095 року.

- А Антоній? – запитав Віктор.

- У 1073 році… До речі, перед смертю Антонія відбулася досить незвична розмова між Антонієм, що знаходився при смерті та Агапітом, свідком якої став молодий послушник, що доглядав Антонія. Саме він, пішовши згодом на Афон, залишив там запис про цю подію у своїх спогадах. Так от, коли зайшов Агапіт, Антоній лежав у напівмаренні, продовжуючи шепотіти одну й ту ж молитву, яка до слуху послушника долітала лише окремими словами. Агапіт поглянув на Антонія, посміхнувся і додав до його слів: «…І молю Тебе про спасіння душі своєї. Хай буде воля Твоя свята…» При сих словах Антоній здригнувся і відкрив очі. Погляд його, зустрівшись з Агапітом, просяяв. Він почав хрипло повторювати: «Гавриїл! Гавриїл!» І простяг до нього руки. По старечих щоках потекли сльози. Агапіт, підійшовши, взяв його за руки. Антоній же в захопленні промовив: «Бог мій, Агапіте, це Ти! Як же я раніше не пізнав Тебе? Як же я був сліпий у сіянні променів Твоїх?!» Він почав поспіхом бурмотіти, ніби боявся не доказати все, що відчував у цей момент у своїй душі. Він говорив про свою юність, про старця. Який дав йому молитву, про те, що все життя чекав Його, а той, виявляється, був поряд. І тепер, не встигши зустрітися, їм доведеться розлучитися. На що Агапіт відповів йому: «Ти все життя був біля мене тут. Невже ти думаєш, що там Я покину тебе? Коли за життя сього ти перебував у повсякчасній Любові до Бога, хто нині відлучить тебе від плоду сього райського, що сотворив ти вірою і серцем своїм. Не меншала віра твоя у митях земних, не піддавався розум на спокуси тліну, до добра совість чисту мавши. І дотепер ти не просив у Нього нечесоже, окрім спасіння душі своєї, словеса молитви душею глаголячи. Душу розкрив ти назустріч Богу, нині і Бог розкрив перед тія Врата Свої. Так насолодися благодаттю Божою. Істинно тобі кажу, що за життя цього ти обрящив скарб вічний – царствіє Господнє, куди Я тебе і проводжу».

Агапіт і Антоній прикрили очі. Поки Агапіт своїми вустами беззвучно шепотів молитву, Антоній з блаженною посмішкою на вустах зробив останній подих. І душа його у супроводі Духу Святого відправилася у кущі райські. Бо у цей момент сам Архангел Гавриїл молив про нього.

Сенсей замислився, а потім сказав, знизавши плечима:

- Хоча я не розумію, чому вони розділили на множинність ціле… А, ладно, - злегка махнув рукою Сенсей. – Їм же з цим і жити. – Потім, ніби отямившись від своїх роздумів, він став розповідати далі: - Ну так от, коли помер Антоній, то на вимогу Агапіта тіло залишили у келії. Причому поки був живий Агапіт, тіло Антонія лежало ніби живе, навіть незвичайні пахощі йшли від нього…

- А от після смерті Агапіта відбулася ще більш незвичайна історія. Як я вже казав, ще за життя у Агапіта було достатньо людей, котрі заздрили його популярності серед народу. І коли Агапіт передбачив день своєї смерті…

- Передбачив день своєї смерті? – здивовано перепитав Руслан. – Хіба таке можливо?

- Звичайно, тим більше для Агапіта… Агапіт був Бодхісатвою. Для нього смерть не була проблемою, на відміну від звичайної людини, що перекидається у реінкарнаціях. Він як бодхі міг у будь-який момент вийти з тіла. Але за правилами перебування серед людей Бодхісатва зобов’язаний повністю прожити своє життя в тілі, яким би воно не було, коротким чи довгим. Ну а розрахувати, коли в тілі закінчиться Прана, для нього було не так вже і складно….

- А-а-а, - протягнув Руслан.

- Так от, коли Агапіт передбачив день своєї смерті, до цього дня стали готуватися не тільки учні Агапіта, дослухаючись до його останніх духовних настанов, але і його недруги. Вони вирішили після смерті Святого вивезти тіло з монастиря і закопати де-небудь подалі у глухому місці, аби ніхто й ніколи не міг його відшукати. Та одразу реалізувати цей план у них не вийшло, тому що після смерті Агапіта слава про нього не зів’яла, як вони розраховували, а навпаки, в багато разів примножилася. До його тіла почалося масове паломництво. Минуло чотири місяці, а тіло Агапіта лежало нетлінним, ніби він помер тільки вчора. Потік людей не припинявся. І тому недруги, яких з’їдала своя ненависть та непомірна заздрість до Святого, вирішили викрасти тіло Агапіта.

До цієї події вони ретельно підготувалися, продумавши план дій та задіявши у ньому відданих людей, двоє з яких були монахами. У вирішальний день двадцять четвертого лютого, якщо рахувати за новим стилем, не дивлячись на сильний мороз, їхні люди весь день палили вогнища та видовбували могилу в обраному глухому місці, неподалік від глибокого рову. І в ніч на двадцять п’яте лютого їм, нарешті, вдалося реалізувати задумане. Та коли виконавці цього воістину варварського веління, здійснивши свою «чорну роботу», повернулися під ранок до монастиря, вони застали великий переполох. Але цей переполох був аж ніяк не через зникнення тіла Агапіта, як вони вважали. Виявляється, хтось із братії знайшов… тіло Агапіта, однак не лежачим, а сидячим у своїй келії у незвичайній позі. Причому перед тілом знаходився пергаментний листок, на якому свіжими чорнилами почерком Агапіта був акуратно зроблений дивний напис.

Ті ж, хто особисто закопував буквально недавно тіло Святого, вжахнулися подвійно. Їх було троє. Причому двоє з них були ті самі монахи, котрі за наказом вищих чинів безпосередньо викрали тіло Агапіта у цю ніч, скинули його в могилу, закопали землею та замаскували те місце. Так от, саме з ними сталося у цей момент наступне. Один, побачивши сидячого Агапіта, збожеволів. Другий же назавжди втратив сон. Весь залишок свого життя він так і не заплющив очей, старанно замолюючи свій гріх. В подальшому цей монах став найбільш затятим послідовником Агапіта і найбільш ревним хранителем його тіла. Третій же співучасник з мирян поспішив поінформувати тих, хто найняв його для реалізації цього підступного плану. Разом зі своїми «замовниками» він знову поспіхом повернувся на те місце, де був захований труп Агапіта. Розкривши могилу, вони переконалися, що вона була пуста. Жодних сторонніх слідів на снігу навколо могили не було. Тіло просто зникло з могили і незбагненним чином з’явилося у келії. Після цього випадку ніхто вже не посмів доторкнутися до тіла Агапіта.

- А що там було написано, на тому листочку? – поцікавився Костик.

Сенсей лише загадково посміхнувся і, не відповівши на його запитання, сказав:

- До речі кажучи, цей листочок мав незвичайну силу і до «вилучення» довгий час його використовували таємно. Коли пергамент закладали за ікону, вона починала мироточити, і від неї дивовижним чином зцілювалися люди. А коли…

- А чому використовували таємно? – перебив розповідь Сенсея своїм питанням Руслан.

- Тому що хотіли приховати від людей напис, залишений Агапітом.

- А хто і чому «вилучив» цей листочок? – у свою чергу поцікавився Стас.

- Це окрема історія і даної теми не стосується. Скажу лише, що це тимчасове «вилучення» пергаменту Агапіта з людського середовища було пов’язане з небезпекою його остаточної втрати через заздрість та дурість людську.

- Ну а все ж таки, що на ньому такого було написано? – продовжував вперто розпитувати Костик.

- Правда, - відповів Сенсей і продовжив свою розповідь про незвичайну духовну силу пергаменту Агапіта.

У цей час мені до голови прийшла, як каже Костик, «геніальна ідея». От би було здорово, якщо намалювати портрет самого Агапіта (тим більше у мого дяді є знайомий, котрий брав участь у відновленні істинного образу Святого) і покласти цей листочок за портрет, якщо, звичайно, його би вдалося відшукати. Тоді, напевно, портрет би набув надзвичайної сили. Потім віддати його в Лавру. І нехай він там буде доступний всім, всім, всім! Скільки людей змогло б тоді вилікуватися, віднайти надію, укріпитися у вірі! Адже я сама зовсім недавно пройшла через цей жах внутрішнього сум’яття, коли твоє життя висить на волосинці, а ти не в силах ні врятувати себе, ані зрозуміти, навіщо ти жив на цьому світі. Чи не мені не зрозуміти того, хто страждає і шукає в житті справжні цінності для свого духовного спасіння. Хвороба примушує людину замислюватися про смерть, а смерть – про Бога. А пошуки Бога зіштовхують з неочікуваними людьми, обставинами, які круто міняють долю, відкриваючи цілковито невідомий бік реальності.

Ці думки мене так надихнули, що я стала мріяти, як добре було би втілити цю ідею в життя. І якщо з образом Агапіта проблем би не було (дядя б мені допоміг), то з пергаментом Агапіта… Де ж його шукати на цьому білому світі, якщо він був «вилучений з людського середовища»? І тут Сенсей, що продовжував свою розповідь під час моїх бурхливих думок, несподівано замовк, пильно подивившись на мене. А потім якось по-доброму промовив:

- …Немає нічого неможливого для сповненої прагнення душі.

Я так і не зрозуміла, що це було. Чи то, судячи з його погляду, він відповідав на мої думки, чи то він так завершив свою розповідь, яку я, на жаль, через свої мудрування прослухала. Але, так чи інакше, я не наважилася перепитати його при всіх з цього приводу. Тим більше у цей момент Микола Андрійович поцікавився:

- Кажуть там, у Печерських печерах якийсь особливий мікроклімат, тому мощі нетлінні. Це що, якась особлива властивість місцевості?

- Особлива, - підкреслив із загадковою інтонацією Сенсей. – Але фокус у тому, що не всі мощі лаврських печер були нетлінними. Там є чимало останків, які розклалися як тіла звичайних покійників.

- А що таке «мощі»? – зненацька видав своє дещо запізніле питання Руслан.

- О, прокинувся! – хмикнув Женька.

Всі засміялися, але Сенсей відповів цілком серйозно.

- У давньоруській та слов’янській мовах «мощі» означали кості. Але раніше було два поняття «мощі» і «тіло». Наприклад, про одних святих люди казали, що він «лежить мощами», а про інших, що він «лежить у тілі». Раніше у Древній Русі «нетлінними мощами» називали просто кістки, що не розпалися. Були випадки і природної муміфікації тіл. Це вже у наш час церква однаково стала йменувати «мощами» як кістки, так і муміфіковані тіла святих, як то кажуть, особливо не акцентуючи.

- А чому? – прорвало Руслана на розпитування.

- Ну як чому? Оголосять, наприклад, яке-небудь високодуховне лице, що займало при житті високу посаду у релігійній структурі, святим після смерті. А він взяв та й згнив, не дивлячись на те що був, наприклад, похований у Лаврських печерах, як ти кажеш, з особливим мікрокліматом, - звернув він увагу Миколи Андрійовича. – Та не брати ж свої слова назад, народу вже оголошено про святість. От і викручувалися як могли, згладжуючи деякі моменти в історії, аби не викликати серед пастви смуту. Он, наприклад, як це сталося з Феодосієм.

- А хто такий Феодосій? – зовсім осмілів Руслан.

- А що сталося? – підключилися вже і ми.

- Феодосій? Це найбільший анекдот в історії прославлення руських святих. Феодосія Печерського називають батьком руського чернецтва, - з усмішкою промовив Сенсей. - Його підносять як ідеал чернечого життя, а всіх руських ченців зараховують до дітей його. Але у цьому хибному прославленні немає провини нинішніх духовних пастирів, бо вони спираються на «історичні документи», що дійшли до їхнього часу, які багато в чому не є достовірними. Я не маю на увазі факт самих документів, а інформацію, що міститься у них. Корені цієї підміни криються значно глибше і йдуть саме в епоху Агапіта.

У ті часи слава про діяння, чудеса, зцілення Агапіта розповсюджувалася дуже швидко. Народний поголос постійно твердив: як вчив Агапіт, як говорив Агапіт, як робив Агапіт. Ну кому з тодішніх духовних пастирів «стада» могло сподобатися, що якогось простого монаха народ поважає більше, ніж його високодуховну персону? Так що деякі високопоставлені особи ще за життя Агапіта позирали на нього з чорною заздрістю. Однак зробити що-небудь проти нього, як я вже казав, боялися. Оскільки навіть їхні спроби з отруєнням істинного Святого не вдалися. Агапіту це анітрохи не зашкодило. Так що його сильна особистість, народна слава, незвичайна сила, котрою він володів, та вільнодумство наводили жах на можновладців. Не в силах знищити Агапіта ні фізично, ні морально вони стали діяти інакше. Вони вирішили на противагу Агапіту виставити свого кандидата для народного вшанування і, по можливості, провести його офіційну канонізацію. Вибір припав на вже померлого на той час ігумена Феодосія, який, до речі кажучи, був не першим ігуменом монастиря і далеко не ідеальною особистістю у кандидати святого. Однак його образ ближче за всіх був по духу тим златолюбцям, кому заважав Агапіт заробляти гроші на імені Божому.

Для реалізації цього задуму терміново стали складатися «літописні зводи», «Житіє». Так вже у 1078-1088 роках з’явилися тексти «Житія преподобного Феодосія Печерського», де про реальне життя Феодосія було розміщено, по суті, мало інформації, зате приписок хоч греблю гати. Так з’явилися у 1077-1088 роках і записи Никона «Великого», яким у чернецтві був прозваний Ілларіон, котрого у свій час змістили з митрополичої кафедри у Софійському соборі за златолюбство. Він також був непримиренним до слави Агапіта. Пізніше, у 1093 році, ці записи були доповнені ігуменом Іоанном. І вже на основі цього став писатися Патерик, а також «Повість минулих літ» у 1113 році, тобто через вісімнадцять років після смерті Агапіта. Та навіть «Повість» пізніше неодноразово редагувалася, і в неї вносилися поправки.

Так у 1116 році ігумен Видубицького монастиря Сильвестр що називається ґрунтовно переробив тексти «літопису». До речі, саме він інтерпретував згадку і про Андрія Первозванного. Там, де було написано, що Андрій Первозванний прийшов покласти у тій землі сім’я – ношу Христову, Сильвестр, перероблюючи цей матеріал, вже написав його зі своєї точки зору, описуючи «ношу» як хрест, а «сім’я» як віру. А оскільки саме його записи дійшли до нащадків, то згідно з ними виходить, що Андрій Первозванний, перебуваючи у Київських землях, поставив на горі хрест, благословляючи ту землю, і передрік, що на ній засіяє благодать божа.

- А до тих нащадків дійшло прямо як у тій дитячій грі про «зіпсований телефон», - усміхнувся Женька. – Замість «сім’я» - «плем’я», замість «ноші» - «наші рожі».

- О то ж, - зітхнув Сенсей. – Так от, у 1091 році вирішили на доповнення до всього відкопати мощі Феодосія і виставити на поклоніння в Успенський собор. Та коли розкрили келію Феодосія у Дальніх печерах, де він був похований, виявилося, що мощі його згнили. А вже був оголошений день урочистого перенесення мощей Феодосія до собору. І щоб утаїти цей казус, стали поспіхом розкривати й інші могили в печері. І знову-таки, хто брав участь у цій авантюрі? Марк, за що потім і отримав прізвисько Гробокопач, один помічник-монах, та Нестор, пізніше названий Літописцем, котрого, власне кажучи, і поставили очолювати цю «веселу компанію». Нарешті, на їхню радість, вони знайшли добре збережене муміфіковане тіло затворника, одного з перших учнів Агапіта. І вже наступного дня його останки урочисто видали за останки Феодосія. Вони навіть не знали, чиї це були останки. А останки ці були не прості. Людина, котрій вони колись належали, істинно пішла до Нірвани, або, говорячи християнською мовою, - він потрапив до раю, бо ще при житті своєму він зміг перемогти смерть і вийти з кола реінкарнацій. Звали ж цього монаха Доброслав, або як його по-дружньому називав Агапіт та його учні – Добриня.

- А збереглися ці останки сьогодні в соборі?

Сенсей усміхнувся.

- Ні, звичайно. Справедливість все ж-таки взяла гору. У 1240 році Добриня був позбавлений від глумління. Під час нападу хана Батия його рештки були вилучені Межа̀ нами та перенесені у більш достойне для нього місце.

- Межанами? Це хто такі? – поцікавився Костик.

- Межа̀ ни – це люди, які мають доступ у Шамбалу і спілкуються безпосередньо з Бодхісатвами Шамбали.

- А затворник, це як зрозуміти? – у свою чергу поцікавився Андрій.

- Затворник – це монах, котрий добровільно оселявся у невеликій печерній келії, облаштовуючи її так, що вона з’єднувалася з підземним коридором лише вузеньким віконцем, що слугувало в подальшому для передачі скромного харчу. Часто затворник обмежувався водою і хлібом та й те не щодня. І там він жив і молився до своєї смерті.

- Нічого собі! – вирвалося у Костика. – У повній темряві та самотності?

- Звичайно. У відреченні від усього земного.

- А навіщо? – щиро здивувався хлопець.

- Це один зі шляхів досягнення Нірвани.

- Ні-і-і, я б так не витримав, - заперечуючи, покрутив головою наш «Філософ».

- А я би спробував, - висловився Андрій.

- Ти думаєш це так просто? – промовив Сенсей. – Для того, аби братися за техніку затвору, треба навчитися хоча би елементарному – контролювати свої думки… Адже людина не просто затворяла себе у печері у повній темряві, молячись Богу. Спочатку він навчався спеціальній техніці дихання, потім умінню контролювати думки, переводити їх у стабільний стан агатодемона, тобто позитивної думки. І тільки потім затворявся, послідовно виконуючи ряд певних медитацій, які виводили його на відповідний рівень від простого до складного. І, кінець кінцем, людина свідомо йшла у Нірвану, до Бога, тобто виривалася з ланцюгу реінкарнацій. Все це не просто так. Хоча, - Сенсей знизав плечима і замислено промовив: - в духовному плані це надто легкий і простий шлях, так, для ледарів. Простіше за все піти від людського світу, ставши монахом-затворником. Інша справа жити у світі і через створення добра, перебуваючи серед людей, піти до Бога. Оце я розумію! Складно, проте дійсно цінно. – І знову повернувся до теми бесіди. – А техніка затвору – це дуже давня техніка, яка практикувалася з найдавніших часів. Агапіт повідав її своїм учням як сокровенне знання. Але в подальшому ця техніка була втрачена, оскільки останній, хто нею володів, просто не знайшов достойного серед людей, кому б можна було довірити ці знання.