ІV. Засвоєння нових знань

Учитель. 20 січня 2007 року виповнилося 110 років від дня народження Євгена Маланюка. Хочеться думати, що мине зовсім небагато часу і вже не потрібно буде давати коментарі до цього імені. Всі пам’ятатимуть геніального поета ХХ століття. Українська земля, як не раз бувало, народила собі сина – на свою оборону і славу. Щедро обдарувала його талантом, та не дала долі.Але він сам збудував свою долю – всупереч усім перешкодам. Саме так і стають великими.

Напружений, незламно-гордий

Залізних імператор строф, -

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

Із відпущеного Богом 71 року життя – 48 прожив на чужині. Велика любов до Батьківщини створила чудо: його душа ніколи не розлучалася з отчою землею й вилилася в таку величну ріку поезії.

Хто ж він? Яких батьків син? На це нам дасть відповідь учень-біограф.

Учень – біограф Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в містечку Новоархангельську, яке, по суті, було географічним центром України, а ще, як пізніше писав сам митець, «околицею " Запівніччя", «окраїною античної Еллади», «окраїною Київської Русі», диким поло­вецьким полем, «північним форпостом Золотої Орди», згодом — тур­ків і татар, а також межовою територією між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. У жилах Євгена Маланюка текла і за­порозька, і сербська, і молдавська кров його предків. По батьковій лінії дід був нащадком запорожців, а бабуся дочкою українця і мол­даванки, по материній лінії Маланюк походив від Якова Стоянова, нащадка переселенців із Сербії, яких Катерина II запросила на запо­розькі землі. У сім'ї матері побутували легенди, що дід чи прадід Гликерії був генералом, але згодом сім'я сильно підупала як в мате­ріальних статках, так і в займаній посаді, яку вже обіймав Яків, батько матері Євгена. Закономірно, що такий вибухонебезпечний генетичний «коктейль» теж зумовлював неабиякий характер нащад­ка, а легенди обох гілок роду плекали в Євгенові змалечку романтичну душу й відповідне світосприймання.

Батьки майбутнього поета жили біля діда Василя і бабусі Євдокії на лівому березі ріки Синюхи, хоча й на дві хати: старше покоління — в одній оселі, молодше — в іншій, але на одному подвір'ї: «В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, " україноцентризму"... В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, " українського інтеліген­та", теж " свідомого", тобто не спокушеного ні далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою».

Малий Євгенко отримав перші свої уроки вдома, адже навчився в малолітстві. Після закінчення Новоархангельської школи здібного хлопця віддали в Єлисаветградське реальне училище, яке справедливо вважалося однією з найкращих гімназій у тогочасній Росії. До речі, саме з цим закладом були пов’язані імена братів Тобілевичів, зокрема Івана Карпенка-Карого й Миколи Садовського, а також ім'я відомого мецената Євгена Чикаленка. Тут вчилися В. Винниченко і Ю. Яновський.

Після закінчення закладу Є. Маланюк вирішує продовжувати навчання у Петербурзькому політехнічному інституті. Та події Першої світової війни змусили і юного Маланюка різко змінити «курс»: він покинув технічних заклад і почав вчитися у Київській військовій школі. Це училище довелося йому закінчувати пришвидшеним курсом усього за рік. Серед курсантів 90 відсотків складали етнічні українці. З весни до літа 1916 року Маланюк служить у 39-му запасному піхотному батальйоні, а з другої половини серпня — уже на Західному фронті у складі Другого Туркестанського стрілецького полку. Ганебні бунти на фронті, солдатські самосуди над командирами призвели до того, що офіцери влітку 1917 року почали масово покидати армію.

Демобілізувавшись з російської армії, Ма­ланюк негайно вливається в українську. Початок громадянської війни в Україні роз'єднав братів Маланюків, але, як справедливо підкреслює Л. Куценко, не зробив їх братами Половцями, здатними пролити братню кров заради ідеї. В той час, коли Євген був бійцем УНР, його молодший брат Сергій встановлював у рідному місті більшовицьку владу. Євген зробив усе, щоб Сергій уник розстрілу, попередивши його дружину про можли­ві наслідки. Переховуючись в полі пізньої осені, Сергій дуже засту­дився і захворів на туберкульоз. Але вдячність до брата за те, що не видав, а врятував, помилував, виявилася великою. Під тиском переважаючих в багато разів ворожих сил Українська (петлюрівська) армія, яку викошував тиф (деякі дослідники припус­кають, що епідемія була спричинена використанням уперше в історії бактеріологічної зброї), змушена була покинути Україну. Збруч пере­йшло майже 400 українських старшин. Серед них і Євген Маланюк.

Огороджені табори для інтернованих в Каліші стали для Маланюка місцем глибокого переосмислення долі України і своєї власної судьби. Тут він пробув цілих три роки, і саме тут в ньому прокинувся митець. Спершу він займається виключно публі­цистикою, що вирізняється філософським осмисленням дійсності й ви­робленням концепції власного світ Після того, як табори інтернованих восени 1923року було роз­формовано, Євген Маланюк розпочав навчання у Подебрадській гос­подарській академії в Чехії. Перша окрема збірка поета «Стилет і стилос» з'явилася 1925 року, потім побачили світ книги «Герба­рій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934) «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943). У_Чехії Євген_Маланюк одружується зі студенткою Зоєю Равич, яка пізніше написала про нього чудові спогади. Але життя у цього подружжя не склалося, насамперед, через матеріальні негаразди, адже в пошуках роботи Маланюк_від'їхав до Польщі Коли в роки Другої світової війни Маланюк повернувся в Чехію, у Зої вже була інша сім'я, а його заполонило кохання до Богумили Савицької. У подружжя народився син Богдан, але сім'я дуже швидко розпалася, а тому в Німеччину перед наступом радянських військ Маланюк вирушив сам.

У роки Другої світової війни цей митець, на відміну від Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука і деяких інших митців, які повернулися з чужини в рідний край для державобудівництва, кате­горично відмовився повернутися в Україну. Причини свого вчинку він виклав у «Щоденнику», даючи пряму відповідь перед самим со бою на запитання «Чому не їду?». Маланюк не творив жодних ілюзій, що німці дозволять будувати самостійну Україну на ними окупованій українській території.

Влітку 1949 року Маланюк покинув Європу і відплив до Америки. Після приїзду в Америку розпочинається другий період творчості поета.

У «Щоденнику» Євгена Маланюка знаходимо досить цікаву фра­зу: «В мистецтві, як правило, існує трагічна рівновага поміж життям і творчістю: за справжній твір мистецтва митець мусить заплатити еквівалентом свого життя». Цю фразу цілком можна віднести до його трагічної біографії.

Помер Євген Маланюк на чужині, в Нью-Йорку, 16 лютого 1968 року. Уже після його смерті вийшла остання книга — «Перстень і посох» (1972), видана в Мюнхені.

В українську материкову літературу ім'я і твори Є. Маланюка повернулися лише десятиліття тому.

Учитель Євген прекрасно розумів, «що в літературі на еміграції треба робити те, чого не можеш робити вдома, що треба розробляти теми, на які в Україні накладено «табу». Це стало «золотим правилом» діаспори.

Звучить вірш «Стилет І стилос» та інші поезії з першої збірки поета.

З якою непідробною щирістю він згадує на чужині рідний Архангород (нині Новоархангельськ), блакитну прохолоду річки Синюхи, куди бігав хлоп’ям купатися, батькову хату, мамину ласку:

О, як прозоро й сяйвно вмер би...

Але згадаю, як росте

Пшениця, як шумить крізь верби

Синюха, вітер, простір, степ.

Як рідна хата з-попід стріхи

Очима дивиться з вікон,

І крик той: “Сину мій! Приїхав! ”,

І ранній день, і ранній сон...

Ні, не проміняв Євген Маланюк цю степову широчінь, цю стареньку, під стріхою, дідівську рідну хату на “паризькі бруки”, “прастарі вулиці Праги”, які для поета були лише “пустелями емігрантських Сахар”:

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх...

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: кари! кар!

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий – несу чужий тягар.

А я на полум’ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір’ях – вітряки.

Там свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут – в вікні опустиш штору –

І п’єш самотній, смертний біль...

(“Під чужим небом ”, 1924)

Запитання для учнів

Якою уявляється поетові його рідна земля?

Визначити основний мотив твору?

Якими засобами автор передає свої почуття любові до рідного краю?

Визначити художні засоби у творі.

Тема України в творчості Маланюка розроблялась повсякчас. У ній чітко простежуються напрямки:

- любов до рідного краю, гнітюча туга за Україною;

- звернення до історії;

- гнів та обурення рабським духом українців;

- пошуки шляхів до волі;

- осмислення свого мистецького обов’язку перед поневоленою Україною.

Любов до України, жодного разу не зрадивши, проніс Маланюк через усе життя, всі довгі роки еміграції нею жив, нею дихав, нею марив:

... Згадав. Пройшло дванадцять літ тяжких,

Що кожен рік був довгий, як віки,

Що кожен час, і днина, і година

Пекли ім’ям єдиним: Україна.

(“Голоси землі”, 1929)

Як же трапилось, що поета, для якого Україна була сенсом життя, – це не штамп, не гіпербола, – радянське (і не лише) літературознавство називало україноненависником, “обпльовувачем України”?