ІV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу. Лiтературна творчiсть О. Турянського, якого дехто з критикiв намагався показати як одного з найхарактернiших представникiв «української модерни»

1.Пояснення вчителя

Лiтературна творчiсть О. Турянського, якого дехто з критикiв намагався показати як одного з найхарактернiших представникiв «української модерни», починалася цiлком традицiйно для українського прозаїка. В iдейно-тематичному плані його раннi оповiдання спiвзвучнi новелiстицi В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича. Захiдноукраїнське село з його безпросвiтною темрявою та нуждою, трагедiями щоденного життя — ось коло тих проблем, якi хвилювали i молодого О. Турянського.

Один з найвражаючих прозових творів ранньої стадії українського модернізму був створений 1917 року далеко за межами України, на італійському острові Ельба, в таборі для полонених австрійських солдатів. Авторові цього твору на короткий час випала доля стати найвідомішим українським письменником серед німецьких літераторів та інтелектуалів.

Це повiсть-поема «Поза межами болю». Глобальний кривавий злочин iмперiалiзму, яким була перша свiтова вiйна, з великою художньою і гуманiстичною пристрастю був розкритий у багатьох творах передових письменникiв обох коктинентiв. Досить эгадати романи «Вогонь» А. Барбюса чи «На захiдному фронтi без змiн» Е.-М. Ремарка та iн. Поважне місце серед них займає твiр О. Турянського за силою враження, високим сплавом iдейного змiсту i художньої форми. «У найшляхетнiшому змаганнi народiв досягнути й роздiлити найвищi цінностi людства в царствi свiтової лiтератури, — вказано у пiслямовi до вiденського видання твору, — рiдко котрий сучасний поет написав такий сильний, такий iдейно глибокий i оригiнальний твiр, як автор «Поза межами болю». Якби цей твiр написав не поет, лиш людина, що пережила змiст цiєї книжки своїм власним духом i тiлом, то ця нечувано трагiчна подія була б сама собою незвичайним людським документом «ганьби наших часів». Коли ж однак ми тут маємо дiло з поетом, у якого об’єднана сила духу з силою слова, коли це людина, якої серце переповнене почуттям і добротою, тодi його твiр—це акт душi, вицвiт людського духу— це твiр свiтової лiтератури».

Як i всяке визначне мистецьке явище, твiр «Поза межами болю», попри свiй загальнолюдський, спрямований в майбутнє змiст, є iдейно-полiтичним документом своєї епохи. В ньому вiдображено проблематику кiнця світової вiйни i перших повоєнних рокiв, коли передова частина європейської iнтелiгенцiї досить чiтко усвiдомлювала собi, яким нечуваним злочином проти людства була розв’язана iмперiалiзмом вiйна.

О. Турянський виступав проти вiйни з усiєю переконанiстю iнтелiгента-демократа, що вийшов iз селянської маси, яка набільше потерпіла. Вiн i сам був не тільки учасником вiйни, а й зазнав жорстоких випробувань.

Ще одна особливiсть антивоєнного спрямування повiстi-поеми «Поза межами болю» полягає в тому, що це був, за одностайним визнанням критики, протест без протесту. Це означає, що О. Турянський таврував вiйну не у формi безпосереднiх публiцистичних виступів, а художньо: розвитком сюжету, змалюванням персонажiв, розкриттям їхнiх думок, висловлювань i, зрештою, усiх героїв твору. «Отим-то й висока художня форма «Поза межами болю», що в ній нема ні слiду якоїсь буденної, журналiстичної тенденцiї, як це буває в багатьох iнших творах», — писав у пiслямовi до вiденського видання повiстi критик Роберт Плен. На антивоєнний пафос твору працює вся змальована автором картина. Семеро полонених, що волею слiпого воєнного випадку опинились серед зими в горах Албанiї i один по одному (за винятком автора) вмирають вiд виснаження, голоду й холоду, своїм життям і смертю, кожним своїм помислом, порухом затьмареної стражданням свiдомостi виносять грiзний присуд тим, хто кинув людство у страшну безодню вiйни.

О.Турянський розвiнчує iмперiалiзм як такий. Вважаючи першу свiтову вiйну несправедливою, вiн далекий вiд того, щоб стати на бiк якоїсь однiєї з воюючих держав чи певної їх групи. Автор, починаючи повiсть-поему короткою iсторичною довiдкою про зимовий вiдступ сербської армiї пiд натиском австро-нiмецьких вiйськ, трактує загибель у цьому походi сорока п’яти тисяч бранцiв як вияв нелюдської i безглуздої жорстокостi війни взагалi. Зрештою, у творi йдеться про сам iсторичний факт, очевидцем якого був письменник. Адже пiд час цiєї великомасштабної воєнної події зазнав особистої трагедiї й О. Турянський. Вiн лише один iз шістдесяти тисяч, що гинули на моторошному шляху смертi. Однак письменник добре розумів, що голоднi сербськi конвоїри — такi ж жертви вiйни, як i вони, бранцi, що їх погнав монархiчний уряд на братовбивчу вiйну.

З цього погляду характерна така деталь. Коли один iз полонених забив палицею серба-охоронця i обшукав його кишенi, то виявилось, що в них так само не було нi крихiтки їжi, як i в кишенях полонених. Об’єктивно змальовуючи й оцiнюючи події, О. Турянський акцентує на тому факті, що саме серби врятували йому життя.

Не нацiональна ворожнеча, а iдея дружби й братерства народiв надихала О. Турянського в той час, коли вiн писав свою повiсть-поему. Цiєю iдеєю охопленi серця героїв твору. Вона визначає iхнiй погляд на збурений вiйною свiт i ставлення один до одного. Мабуть, не вивадково семеро учасникiв неволi виявились представниками рiзних нацiональностей. Два з них— автор i Добровський — українцi, Сабо — угорець, Штранцiнгер — австрiєць, Пшилуський — поляк, Боянi i Нiколич — серби.

Самi герої усвiдомлюють свою iнтернацiональну спiльнiсть, яка склалася всупереч намаганням власті iмущих посiяти ворожнечу між нацiями:

«Ось тут мiж нами, —озвався Нiколич, —заступленi народи, котрi так себе ненавидять i поборюють. А проте ми, їх сини, почуваємо себе тут, наче брати. Ми тут вже здiйснили iдеал братньої прихильносгi i любові».

Викриття iмперiалiзму i війни у поемi має всезагальний характер. Але оскiльки герої твору — громадяни австрійської держави, це викриття здiйснюється переважно на австрiйському матерiалi. В гнiвних iнвективах, проголошуваних бiля згасаючого багаття, герої твору визнають, що численнi, позбавленi всякої мети жертви вояцтва цiсарської Австрiї безглузді. «Яка iдея, —запитує Добровський, — привела нас в албанськi нетри? 45 000 трупiв невинних батькiв дiтей на шляху смертi. Якiй ідеї потрiбнi нашi муки i наша смерть?»

Ненависть Добровського до свiту iмперiалiслiчного здичавіння така велика, що вiн не хотів би повернутися для того, щоб жити в ньому. Якi темнi iнстинкти розбуркує вiйна, показує нам розповiдь Добровського про австрiйського капрала: «За що ми боролися? Яка iдея цiєї свiтової війни? Я вам скажу. Ми проламали сербський фронт i сунемо, як море, вперед. На сто крокiв передi мною бачу ось яку картину: на землi лежить сербський жовнiр, а мiй капрал б’є його обома руками раз у раз у лице. Пiдходжу близько i виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений, кричу до свого капрала:

— За що ти б’єш у лице трупа?

— За те, — каже вiн, — що ця сербська собака не має нi сотика в кишенях».

Оце i є iдеали «благородного» австрiйського воїнства. Коло його iнтересiв зводиться до найдикішого мародерства. І хоч ця сцена викладена в аж надто категоричнiй iнтерпретацiї Добровського, проте в оцiнцi автор з ним не розходиться.

У стражданнях багатьох сотень тисяч людей О. Турянський звинувачує не окремi народи, а тих, у чиїх руках влада, хто вершив долю мiльйонів: капiталiстiв-товстосумiв та їх уряди. «Хай би боги, царi i всi можновладцi, що кинули людство у прiрву свiтової вiйни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самi вiдчули й пiзнали бездонну глибiнь людського страждання! Тодi боги стали б людьми, а люди братами». Конаючи вiд холоду i голоду, герої твору називають винуватців свого лиха: «Наше тiло пожерли найбільші пани свiту: царi i грошовладцi, а нам оставили тiльки шкуряний мішок iз душею i кiстьми всередині».

Вiйна, полон, засудження вiйськових злочинцiв розбiйницького iмперiалiзму — це реальна iдейно-мистецька плоть повiстi-поеми «Поза межами болю». Але О. Турянський у своєму творі, крiм цих, порушував складні фiлософськi, людинознавчi проблеми, якi виходять далеко поза рамки даного конкретного iсторичного моменту. I завдяки цьому книжка надовго зберiгатиме не тiльки пiзнавальне значення художнього документа певної епохи, а й лишиться злободенною в найстислiшому розуміннi, вiдповiдатиме душевним запитам читачiв.

Основна фiлософсько-моральна проблема твору зводиться до визначення мiсця людини в складному свiтi, що її оточує, i не просто місця, а й позицiї громадянина щодо рiзних сил: природи, несправедливих соціальних законiв, явищ самого фiзичного iснування людини.

І повiсть-поема О. Турянського пiдноситься до найвищих злетiв гуманiстичної думки не лише постановкою, а й способом розв’язання цiєї проблеми. Хоч не пекло людського iснування розкрив перед вами письменник, хоч крiзь якi муки провiв вiн своїх героїв, включаючи i найстрашнiше – голодну смерть, але загальний морально-етичний пафос твору сповнений оптимiзму, що конденсується в афоризмi: «Є сонце в життi», вражаючому тим бiльше, що висловлений устами незрячого Штранцiнгера.

Уся внутрiшня логiка повiстi-поеми переконує, що зiгрiта й одухотворена великою iдеєю воля людини може стати такою силою, яка в певних межах здатна змагатися з об’єктивними законами природи. Вiра в ефективнiсть активної позицii людини, хоч би в якiй важкiй ситуацiї вона опинилася, вiра в свiтлi покликання — ось що надає повiстi-поемi О. Турянського особливої iдейно-естетичної цiнностi, невичерпаностi щодо можливостей впливу на сучасного читача.

Звичайно, ця iдея розкривається не у виглядi абстрактного моралiзування. Письменник будує повiсть-поему так, що сам читач починає усвiдомлювати її. А на це складаються i спосiб зображення, i розташування персонажiв, i взаємозв’язок між ними, i композицiя твору».

Людинi, як i, зрештою, всякiй iстотi, властиве прагнення до життя. Це — закон природи. Саме воля до життя рухає групкою полонених, якi, здавалося б, за всiма законами фiзiологiї повиннi впасти «на шляху смерті»: «У них уже ледве видно слiди обличчя. Замiсть щiк двi ями, мов двi глибоко розкопанi могили. Лице покрите, здається, не шкiрою, лиш якоюсь чорно-сiрою, землистою поволокою, що схожа на плiснь у грибiв».

Убивши конвоїра, семеро полонених вiдiйшли i зупинилися над проваллям. Щоб жити далi, треба перш за все вогню. А його можна розпалити тiльки одягом котрогось iз них. І тодi починається моторошний танець смертi, який становать змiст першої частини твору. Одяг вiзьмуть з того, хто першим упаде і не встане. В танцi смертi знайшла свiй вияв стихiйна, майже iнстинктивна воля до життя. Правда, вона вже пiдлягає певнiй моралi: товаришi i не накидаються один на одного, а чекають, коли помре слабший. Напруживши до краю ситуацiю у першiй частинi твору, О. Турянський в другiй вдаєгься до певної розрядки. Вогонь запалено. Нещаснi грiються бiля нього. Вони мають уже можливiсть ближче придивитися один до одного, порозмовляти. Пiд шипiння i трiск вогню пригадуються розрiзненi подiї минулого, декому примарюються райдужнi картини.

Та перепочинок був недовгим. На вутле життя людини, що ледве жеврiє у виснаженому тiлi, розпочався напад найстрашнiшого ворога - голоду. Iнстинкт пiдштовхує Сабо до наміру втамувати голод людоїдством, адже поблизу лежить труп Боянi. Та прояснiла людська свiдомiсть постає проти дикого тваринного iнстинкту i перемагає. Нiколич рiшуче вiдкинув це бажання. «Згодом вони стали вiдчувати вчинок Нiколича як освободження з якогось несамовитого гнiту».

То була перша перемога людського духу. Сили ж кожного дедалi слабшали. Гімном справдi великому i людському в людинi зазвучала «пiсня життя», яку востаннє спромiгся заграти на скрипцi незрячий Штранцiнгер.

В четвертiй частинi твору показано, як фатальнi сили руйнують жяття (в даному разi це зiткнення сил природи з елементарними законами фiзiології). Всi, за винятком найсильнiшого Добровського, потрапляють у такий стан, коли затьмарюється свiдомiсть. Наступним пiсля Боянi помер Пшилуський, який носив у собi душевну травму — бiль вiд зради дружини. Але в цiй же частинi найвищого свого торжества сягає осмислена й осяяна найвищими iдеалами воля людини. Найслабший фiзично пiсля Боянi Оглядiвський (автор) вижив тiльки тому, що в найтяжчу свою хвилину думав не про себе самого, а про сина і дружину. Волю персонажа до життя збуджувала не тiльки родинна вiдповiдальнiсть його як батька i чоловiка. Узагальнений образ матерi з дитиною здавна вiдомий як символ життя. Пригадується Шевченкове: «У нашiм раї на землi нiчого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим...». На це звернув увагу i Роберт Плен: «Символiзування найвищих iдеалiв людства в образi жінки й дитини — це, оскiльки я знаю український народ, спецiальна українська риса, яка, однак, в iдейнiм i артистичнiм зображеннi Турянського є так само загальнолюдською».

Призведена до абстрактної логiчної форми концепцiя О. Турянського, яка проходить крiзь усю художню тканину поеми, може мати такий вираз: найвище породження матерії — дух людини, її розум i воля — в своєму облагородженому великими суспiльними iдеями змагання до життя — може виявити зворотний вплив на закони розвитку самої матерii припинити на деякий час її розпад, викреслити з її вже погаслого життєтворчого джерела нову, надможливу життєву енергiю, що й сталося з О. Турянським - героєм «Поза межами болю». «Коли у тьмi i в хаосi ми мучимося, тлiє iскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя i до його вищих цiнностей переможе смерть», — так сформулював цю концепцiю сам автор.

Ми вже згадували про те, що повiсть-поема «Поза межами болю» вiдзначається винятковою майстернiстю групування i зображення персонажiв. Автор користується тут прийомом контрасту. Найбiльше iдейно-смислове нанантаження в творi несе образ надiленого оптимiстичним свiтоглядом розповiдача Оглядiвського. Антиподом Оглядiвського є Добровський. Це сильна, горда, чесна людина, але його свiтосприймання характеризується крайнiм песимiзмом. Вiн не вiрить в остаточну перемогу добра над злом, хоч його шляхетне серце сповнене огиди i презирства до всього злого й потворного. Щоправда, як песимiст i скептик, Добровський не вiд того, щоб поiронiзувати i над доброчинницькими намiрами людини. З усiх персонажiв вiн найрозумнiший, найбiльше розмiрковує i розмовляє у творi (ще й тому, що найдужчий фiзично). І його постiйнi саркастичнi реплiки, щирi чи псевдопатетичнi тиради, допомагають письменниковi розгортати трагiчний за своїм характером сюжет, кристалiзувати iдейно-фiлософську концепцiю, гранi якої вiдточуються рiзцем сперечань. Потрiбно було б писати спецiальне дослiдження, щоб розкрити багатство найрiзноманiтнiших вiдтiнкiв iронiї, якими виблискує непересiчний iнтелект Добровського. Всi iншi персонажi твору перебувають по обидва боки тiєї лiнiї незгоди, яка пролягає мiж Добровським i Оглядiвським. Саме таким чином вони i впливають на провiдну концепцiю твору. Безмежною, нереальною вiрою в творчi сили життя, в його свiтле начало сповнений Штранцiнгер — цей живий пам’ятник своєму власному минулому. Впродовж усього твору вiн проголошує лише кiлька репiлiк, але сповненi вони надзвичайної життєствердної експресiї. Штранцiнгер — це нiби прямолiнійний варiант вдачi Оглядiвського. Його вiра в сонячнiсть iснування пiднесена до рiвня фiлософського пересвiдчення.

Антитезою до Штанцiнгера, а разом з тим примiтивнiшим, так би мовити, практичним втiленням того розумiння життя, яке сповiдує Добровський, є Сабо. Вiн також песимiст, але не бездiяльний. Сабо — виразник грубої iнстинктивної волi до життя. Не сповiдуючи вищих людських iдеалiв, вiн бачить тiльки право сильнiшого над слабшим i сам досить успiшно вдається до первiсного закону боротьби за iснування.

Так само змучений своїми моральними переживаннями, Пшилуський становить контраст до свiтлого, — чи не найсвiтлішого з усiх приречених, — Нiколича. «Життя таке гарне», — говорить Нiколич, i вiн хоче жити, але не для себе: для родичiв, для науки. Усi цi образи повiстi-поеми об'єднує почуття дружби, солiдарностi, взаємодопомоги.

Весь твiр глибоко поетичний; вiн тримає читача в надзвичайному емоцiйному напруженнi. Тому «Поза межами болю» за всiма жанровими ознаками — поема, хоч сам автор називав її «скромним оповiданням». Твiр написаний поетичною ритмiзованою прозою, з короткими уривчастими речитативами - реченнями, нерiдко з фiлiгранним емоцiйним малюнком iнверсованої фрази, сповненої глибокого психологiзму.

«Понад снiжно - бiлi шпилi гiр, понад скам’янiлi сизi хмари душi тiней мостять шлях i тим шляхом за щасливими людьми в країнi сонця свої думи, свою тугу шлють.

І зникають безкраї простори, розвiвається сиза мла, i країна сонця виринає, як ясне видiння перед тiнями, i мрiє на крайнебi перед ними...»

Повiсть-поема О.Турянського - твiр з надзвичайно сильним i активним лiричним струменем. Порiвняно з першими оповiданнями стильова манера письменника зазнала певної еволюцii. Тепер уже не тiльки обсягом явищ та проблем, а й способом їх художнього зображення письменник наблизився до виняткової драматичної напруженостi i лiризму прози Василя Стефаника та Марка Черемшини – це i деякi формальнi засоби, наприклад, ритмізація прози.

«Поза межами болю» — твiр реалiстичний. Вiн цiнний насамперед своєю життєвою i художньою правдою, хоч на ньому i позначився вплив деяких засобiв модернiстичної естетикн, зокрема модного тодi експресiонiзму. Але навiть цим формальним засобом письменник здебiльшого надавав реалiстичного змiсту. Вони не були лiтературною прозою автора, бо справдi виражали незвичнiсть становища i велику душевну напругу персонажiв твору. Можна було б iз застереженням поставитись до наявностi у творi досить-таки значного вiзiонерського моменту: перед смертю Боянi побачив образ своєї матерi; Нiколичевi у завиваннi вiтру вчуваєтъся пiсня; примарнi картини постають у хворiй уявi Оглядiвського. Та, правду кажучи, в цих вiзiях нема нiчого надреального, вони цiлком «закономiрнi», якщо взяти до уваги стан психiки героїв в момент повного фiзичного розладу. Автор вводить їх у твiр дуже економно, виходячи з артистичної доцiльностi. Змалювання фантастичних картин, якi постають в уявi персонажiв, що вмирають від холоду, ми знаходимо i в творах бiльш традиційних та строгих реалiстiв, ніж О. Турянський. Пригадаймо фiнальну картину роману ГIанаса Мирного (смерть Христi) «Повiя» або ж його оповiдання «Морозенко».

На закiнчення розгляду «Поза межами болю» наведемо кiлька рядків з листа П. Карманського авторовi ще тодi, коли твiр не був опублiкований, бо в цих рядках вiдображений погляд на повiсть-поему тогочасної прогресивної української лiтературної громадськостi:

«Ваш твiр — це наймогутнiша з вiдомих менi картин на тлi свiтової катастрофи не тiльки в нашiй, а й у цiлiй європейськiй лiтературi. В порiвняннi з фiзичною i психiчною мартирiєю ваших осiб блiднуть картини Андреєвого «Червоного смiху», а навiть поражаюча, жахлива картина воєнного лихолiття бельгiйського народу, змальована пером Аннi Вiвантi (роман «Vae victis»), пiсля прочитання вашого твору в моїй душi приблідла.

Ваш твiр робить враження дiйсно пережитого, відчутого, переболiлого i списаного кров’ю серця. І змiстом (iдейно), i формою вiн має всi прикмети новiтнього, наскрiзь європейського твору, i я певний цього, що вiн не останеться в межах нашої країни та що вiн добуде право горожанства у всесвiтнім письменстві».

2.Закріплення матеріалу.

Зачитування тез, записаних протягом уроку, їх коментар.

Запитання до учнів.

1. Що з біографії письменника вам найбільш запам’яталося?

2. Що лягло в основу твору «Поза межами болю?»

3. Чим цікавий твір для вас?