Функції юридичної науки

Функції юридичної науки — це основні напрям­ки її впливу на соціальні явища, насамперед право й державу, на суспільні відносини, формування і розвиток особи.

Серед таких функцій вирізняються:

констатуюча — виявлення, фіксація наяв­них державно-правових явищ;

інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функцій та ін.;

евристична — відкриття, формулювання невідомих раніше об'єктивних державно-правових закономірностей;

прогностична — формулювання гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ;

методологічна — використання положень юридичної науки як дослідницьких інструментів для «нарощення» нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках (особливо важливу висновки загальної теорії права і держави); роль у цьо­му контексті відіграють, як відзначалось,

практико-прикладна — формулювання ре­комендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

7) ідеологічно-виховна — вплив на формування й розвиток правової, політичної і моральної свідомості, світогляду і загальної культури суб'єктів, на зміцнен­ня (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу, авторитету права, держави, законодавства.

Виконання юридичною наукою інтерпретацій-ної, евристичної та прогностичної функцій пов'я­зане з дослідженням механізму дії державно-пра­вових закономірностей, а виконання 'її практико-прикладної функції — з визначенням механізму їх використання.

Механізм дії державно-правових закономірно­стей — це система соціальних явищ, які зумовлю­ють та опосередковують юридично значущу дія­льність суб'єктів.

Механізм використання державно-правової за­кономірності — це система активних, цілеспрямо­ваних дій зі створення умов і засобів для реалізації такої закономірності, а також її безпосереднього використання на практиці. Це поняття, таким чи­ном, призначене відобразити діяльність щодо конст­руювання, виготовлення й «експлуатації» механізму дії державно-правової закономірності — діяльність, яка «організовує» здійснення останньої.

У кожному із зазначених блоків діяльності мож­на дещо умовно виділити «підмехнізми»: а) загаль-носоціальний та б) спеціально-соціальний (юридич­ний).

Юридичний механізм використання державно-правової закономірності — це система юридично значущих дій зі створення державно-правових умов і засобів для реалізації такої закономірності, а та­кож її безпосереднього використання у практиці.

6. Підводячи підсумок, слід зазначити, що в ході наукових досліджень того чи іншого предмету комплексно використовуються різні методи, що передбачає визначення їх послідовності та сполучення. Іноді один метод складає передумови для використання іншого методу, таким чином, складається ціла система послідовних цілеспрямованих дій, які об´ єднуються поняттям " дослідницька діяльність".

7.див 2

8. 1. Поняття і склад методології правознавства

Методологія юридичної науки — це а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження^ а також б) вчення (теорія) про їх використання при вивченні державно-правових явищ.

До складу цієї методології, зокрема, входять:

— філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей і можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

— загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад, структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез, і т.ін.);

— групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

— спеціальні методи, тобто такі, котрі прийнятні для дослідження предмету лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т.ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження; кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте їхня роль у науковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження, його загальну спрямованість,

орієнтують на встановлення, відбір, накопичення цілком визначених у соціально-змістовному аспекті фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання істинне соціальне пізнання неможливе.

2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції

Радикальні зміни, котрих зазнали в останній Чверті XX ст. державно-правові явища в усьому світі, особливо у країнах Центральної та Східної Європи, зумовили необхідність адекватної реакції на них з боку правознавства у цих країнах. Приведення цієї науки у відповідність із соціальними реаліями потребує передусім її методологічного «переозброєння». Воно, вочевидь, стає можливим головним чином шляхом звільнення її від колишньої адміністративне-командної заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів, плюралізації методів дослідження. Це — необхідна передумова об'єктивності пізнання державно-правових явищ поступального розвитку юридичної науки, свободинаукової творчості.

Сучасна методологічна ситуація в усьому суспільствознавстві України та й інших країн колишнього Союзу РСР, яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одер-жавленої» методології до розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне правознавство. Демонополізація або, так би мовити, роздержавлення методології — безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження — специфічні державно-правові закономірності. Вже сьогодні можна зафіксувати позитивні результати цієї методологічної тенденції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класичних» і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства — таких, як «права людини», «права нації», «правова держава». Ці результати відображені і в фундаментальних нових законах — Конституції України та ін.

Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїстивність». Означена ситуація (а її симптоми можна

подекуди спостерігати як у правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не наближає, а віддаляє від положень, адекватних предмету пізнання, гальмує формування практично корисних висновків. Запобігти таким небажаним «витратам» в ході дослідницького процесу можна, як видається, за умов дотримання принаймні таких трьох загальнометодологічних постулатів:

— об 'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, «сторона», аспект об'єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовування, придатності, прийнятності. Наприклад, якщо йдеться про можливості застосування у правознавстві математичних методів, то навряд чи можна не погодитись із таким твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж, власне, слід рахувати. На останнє запитання не зможе дати відповідь будь-яка математична наука;

— необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об'єктивного критерію. Щоправда, не можна не бачити того, що у разі, коли поняття істинності інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин соціальне неоднорідного суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істин: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Та чи не буде такий «плюралізм» своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам?

— неодмінним показником прийнятності, евристичності певного дослідницького підходу, методу є його спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивчаються (а не до приховування, затушовування її). Такою сутністю, взагалі кажучи, є, як відомо, здатність явища задовольняти інтереси певної частини соціальне неоднорідного суспільства (а у деяких випадках — й усіх громадян держави).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь вчених. Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема, правознавчих) методів зазначені аксіоми іноді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, «хаосу». Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

1) використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх застосовування, тобто абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей (в тому числі внаслідок ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження; так виникає загроза передемонополізації методології);

2) «оприродничування» законів соціальних явищ (зокрема, шляхом космізації, фізікалізації, біологізації дослідницьких засад щодо права і держави), тобто «механічного» виведення закономірностей останніх безпосередньо із положень природничих наук;

3) надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихолощувальної» абстрактизації понять про соціальні явища, що досліджується (шляхом використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації, розшифровки смислу понять, що такими термінами позначаються). Але те, чи мають Ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно загально-, а не част-коволюдське значення, виявляється лише тоді, коли вони «заземлюються», тобто застосовуються у конкретних умовах місця й часу, якими власне й визначається соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнення» відповідних загальнолюдських термінів. А воно ж, як свідчить практика, нерідко'буває досить неоднозначним, неодноманітним;

досліджуване явище численних різноманітних факторів, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності.між необхідними й випадковими зв'язками явиш, створюється грунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або підміни його більш широким (але менш змістовним) поняттям залежності;

5) методологічної «зрівнялівки», тобто проголошення абсолютної рівнозначності, рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості, залежності, системності (у той час, як така субординованість об'єктивно зумовлюється наявністю різних рівнів, багатоаспектністю соціальних явищ);

6) термінологічної мімікрії, тобто словесного «переодягання», як то кажуть, зміни «вивісок» дослідницьких підходів і методів.

Йдеться про випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної алергії колишні назви (справді дискредитовані спотвореною практикою використання позначуваних ними понять) замінюються іншими, новітніми, які, хоча й звучать надто «модерно», проте реально використовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення якого було задекларовано зовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання наукознавчої, методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не «одержавленої»). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободи від фактологічної, логічної, а врешті-решт істинні-сної «дисципліни», свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію правильності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує і не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціальна орієнтованому, соціальна змістовному відношенні, тобто методології, так би мовити, соціальна дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають, служать результати дослідження.

9.

10. Філософський рівень методології є основою дослідження. Філософські категорії, інтегруючи наукові знання, відіграють роль методологічних принципів пізнання, виконують методологічні функції в пізнанні спеціальних об’єктів [172, с. 23-24]. Цей рівень методології для юридичної науки є принциповим, так як дозволяє забезпечити власну методологічну самостійність, належний рівень, об’єктивність результатів дослідження, їх захищеності від “політичної заангажованості”.

Принципи діалектичного пізнання (об’єктивність, всебічність, конкретність і повнота пізнання, роздвоєння єдиного і пізнання суперечливих його сторін тощо) [173, с. 221], логічний метод (основними прийомами якого є аналіз і синтез, індукція та дедукція, аналогія, сходження від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного та ін.) [161, с. 10-11] та інші всезагальні філософські методи супроводжували весь процес аналізу предмету дисертаційного дослідження.

Значення логічного методу є особливо важливим для формулювання понять: “правова система суспільства”, “міждержавна правова система”, “правова система Ради Європи”, “правова система Європейського Союзу”, “правова система України”, “правовий механізм взаємодії”, “європейська правова інтеграція” та ін.; виявленні властивостей цих явищ, дослідженні їх функціонування. Разом з цим, логічний метод дозволяє, спираючись на прийоми формальної логіки, аналізувати правові акти, зіставляти їх один з одним, розкривати зв’язок загального і особливого.

Конкретно-історичний підхід дозволив пізнати динаміку розвитку правових систем, зокрема європейських міждержавних, правової системи України, розкрити тенденції цього розвитку.

В цілому філософські методи склали основу для застосування загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання. При існуючій методологічній багатоманітності використання зазначених принципів та методів дозволило визначити напрямки дослідження, здійснити відбір проаналізованих явищ, витлумачити отримані результати.