Джерела і рушійні сили психічного розвитку

Становлення дитини як особистості здійснюється внаслідок її активної взаємодії з соціальним середовищем. Там вона черпає значну частину того " будівельного матеріалу", який потрібний для її " соціалізації", а саме норми, знання, вміння тощо. У процесі активної взаємодії з середовищем створюється індивідуальна ситуація розвитку, яка зумовлює неповторну своєрідність кожної особистості і великою мірою шлях її розвитку. Це підтверджується результатами вивчення близнюків.

Який діалектичний взаємозв'язок зовнішніх та внутрішніх умов психічного розвитку? Зовнішні умови - це природа і суспільство, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, та праці, для реалізації можливостей для розвитку. Зовнішні умови завжди! впливають на цей процес через внутрішні умови, що є в самому індивіді, у суб'єкті (С. Л. Рубінштейн). Від природи індивіда, його потреб та інших суб'єктивних властивостей залежить, що саме із зовнішнього, об'єктивного середовища є для нього значущим, що впливає на нього і стає фактором його активності.

Зовнішні та внутрішні умови розвитку дитини є протилежності ми. Вони не тільки взаємозв'язані, а й переходять одна в одну. Так, зовнішнє, об'єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім. Це внутрішнє визначає нові ставленняособистості до зовнішнього світу. Відбувається " інтеріоризація" дій(практичних, розумових, мовних), формується здатність оперувати об'єктами в образах, думках, перетворювати їхмисленно і водночас, виявляти ці процеси назовні (екстеріоризувати їх). Зовнішнє не прямо стає при цьому внутрішнім, а зазнає ряду змін, перетворень. Складним є і зворотний процес об'єктивації внутрішнього (переходу внутрішнього в зовнішнє).

Співвідношення внутрішнього й зовнішнього змінюється в ході розвитку індивіда. Воно набирає своїх особливостей на різних етапах цього процесу. Так, внутрішні умови не залишаються одними і тими самими на всіх його ступенях. Вони невпинно збагачуються через діяльність дитини. Завдяки цьому стають можливими її нові ставлення до зовнішнього світу, пов'язані з новими цілями, потребами, інтересами. Те, до чого дитина була байдужого, набуває для неї значущості і привабливості.

З'ясуємо, яка роль спадковості і соціальних умов в індивідуальному розвитку дитини. Будучи правильними самі по собі установки на єдність біологічного і соціального, взяті, так би мовити, абстрактно, мало що додають до пояснення конкретних механізмів функціонування психіки. Врахування цих фактів дозволяє судити про індивідуальні особливості конкретної дитини, але мало сприяє результативності виховання, ефективному соціальному використанню її природних задатків і передумов. У результаті нерозуміння співвідношення біологічного та соціального, є безуспішними спроби полегшити болючі життєві протиріччя між біологічним і соціальним, в які часом потрапляє людина в реальних умовах, наприклад при статевій патології.

" У науковій літературі, – підкреслював В. В. Небиліцин, - зустрічається немало фактів і спостережень, які прямо чи опосередковано вказують на значення людського суспільства і його структурних та функціональних компонентів для нормального психічного розвитку людини. Однак, ці позитивні спостереження ще не дають жодних підстав для негативних висновків відносно тої ролі, яку відіграють в цьому процесі природна кладова людської організації, в тому числі спадковість, умови пренатального і раннього постнатального розвитку і характеристики наявної біологічної (особливо мозкової) організації” (Небылицын В.В. 1978, С. 11-12).

Людська чутливість складалась в соціогенезі. Вона - продуктсуспільної історії. Але із даного факту можна зробити і такий гносеологічний висновок, що в людській пізнавальній діяльності та її здібностях є і деякі г цементи та факти, зумовлені еволюцією цілісної основи людського буття.

Зростаюча інтеграція знань в психології про психічний розвиток дитини, даних вікової фізіології, генетики та інших наук змушує переглядати деякі уявлення про співвідношення біологічного та соціального в розвитку людини. На зміну конфронтації біологічних та культурологічних уявлень про людину приходить більш конструктивний підхід, у межах якого на перший план виходить взаємодія біологічного та соціального, стверджується соціальна зумовленість біології людини. Крім того висувається твердження, що для розвитку особистості характерна невіддільна єдність природного, соціального та духовного.

При такому підході по-новому трактуються значення спадковості (генетичних основ) в розвитку людини. Генетичне не протиставляється соціальному. Генотип вміщує в собі у згорнутому вигляді, по-перше, інформацію про історичне минуле людини. В ньому закріплена і тілесна організація людини, універсальність руки, здатність до прямої ходи і засвоєння мови. Це, так звана, консервативна спадковість.

По-друге, генотип вміщує інформацію про програму індивідуального розвитку, адаптовану до специфічних соціальних умов життя. Підраховано, що є 3 х 10 можливих варіантів людського генотипу, а кількість людей, що вже жили і живуть зараз - всього 7 х 10 . Це в мільярди разів менше від загальної кількості можливих варіантів. За образним висловлюванням одного з генетиків, кожна людина - це унікальний генетичний експеримент, який ніколи не буде повтореним. У кожному конкретному випадку своєрідність будь-якої психологічної ознаки є результат не тільки неповторного життєвого досвіду, але і неповторної генетичної конституції.

Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю. З людського зародка виникає людський організм з притаманними йому можливостями дальшого розвитку. Він будується за рахунок речовин, засвоюваних із середовища, але ця побудова відбувається за певною програмою, заданою в його генотипі.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, його морфологічні ознаки, що відрізняють людину від тварин, будову н. с., стать, стадії і темпи дозрівання, ряд індивідуальних (нейробіологічних і функціональних особливостей) організму, зокрема, певну групу крові,; особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, деякі анатомічні і фізичні аномалії. Він зумовлює безумовно-рефлекторні структури. Але н. с. несе в собі спадково зумовлені величезні потенції виникнення новихпотреб, форм поведінки та їх нервових процесів. Вони єприродноюосновою активності людини, її можливості навчатися і вихову­ватися, які відрізняють її від тварин.

Окремо про задатки. Задатки - це не готові психічні властивості, а природні потенції виникнення і розвитку цих властивостей. Вони реалізуються тільки в людських умовах життя індивіда за допомогою засобу створених суспільством. Генотип визначає ознаки і властивості організму за допомогою ряду процесів, які залежать не тільки від його хромосомного апарату та генів, а й від зовнішніх умов..

Дослідники виявили перешкоди в розгортанні програми генотипу, зокрема, зовнішні фактори, наприклад, радіація, опромінення, харчуванні, родові травми. Отже не все природжене обновлюється спадковістю. Якщо немає певних умов, то задатки можуть не розвиватися. На основі однакового типу нервової системи часто формуються різні характерологічні риси людей і, навпаки на основі різних типів нервової системи розвішаються близькі за характером особистості. Тут немає однозначного співпадати, а це результат індивідуального розвитку.

За сучасними уявленнями генетиків різні стадії онтогенезу контролюються різними генами. Гени в процесі розвитку " включаються" і " виключаються". Головною ланкою, яка опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей людини, є центральна нервова система.

Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих утворень головного мозку, зумовлюють створення внутрішніх умов, необхідних для виникнення психічних новоутворень. Крім того, центральна нервова система виконує і зворотну функцію - опосередковує вплив оточуючого середовища на реалізацію генетичної програми розвитку. Іншими словами психічні властивості та стани за певних умов можуть впливати на реалізацію генетичних процесів. Чим більше віддалені результати дії генів на рівні ознак, тим цей вплив значніший.

Незалежно від рівня прояву сензитивності в засвоєнні, наприклад, рухів, мови, в основі їх виникнення лежить активація певної частини генів. У той же час головною особливістю сензитивних періодів є зумовленість ефекту розвитку середовищем. Тому однією з найбільш важливих характеристик сензитивних періодів є якість досвіду індивіда, необхідного для розвитку, міра його специфічності, тривалість та інтенсивність його впливу на дитину. Сензитивний період виступає ніби як фільтр, який пропускає одні впливи середовища і блокує інші. Причому, цей фільтр може бути вузьким, і тоді його пропускна здатність обмежена передачею, часом, єдиного стимулуіз середовища наприклад, длярозвитку музичних здібностей необхідно вчасно дати дитині в руки музичний інструмент, бо в дорослому віці це вже пізно.

Генотип ініціює стадії розвитку, зумовлює періодичність виникнення чутливості до певних зовнішніх впливів. Але, за образним висловлюванням вченого-генетика Хеоба, запитувати, наскільки даний тип поведінки залежить від генетичних, а наскільки від факторів середовища - це все одно, що запитувати, наскільки площа поля залежить від його довжини, а наскільки - від ширини. Це твердження абсолютно справедливе, коли йдеться про нормативні закономірності та тенденції розвитку. Однак, коли йдеться про індивідуальні відмінності якоїсь характеристики, в тому числі і психологічної, то їх причини можуть бутидосить однозначно віднесені до середовища або до генотипу, або однозначно до того і до іншого джерела відмінностей (варіативності). А ці відмінності можуть бути у великих числах. Так, співвідношення міжмаксимальними і мінімальними значеннями величини простого часу реакції на стимул (звук, світло) -у 2 рази, показників пам'яті за тестом Векслера - майже в 3, а деяких показників темпераменту -більше, ніж в 30 разів. Тому дані про середнє значення тої чи іншої величини дають мало інформації. Існує правило, що індивідуальні відмінності завжди більші за групові.

У процесі розвитку співвідношення впливу генотипу і середовища змінюється. Гени, як вже було сказано, можуть " вмикатися" і " вимикатися". Так, вивчення впливу генотипу та середовища на формування у близнюків однієї зпсихологічних характеристик - загального рівня реактивності показало, що у дітей 4 років 46% варіативностей цієї характеристики пов'язані з впливом генотипу, а 54% - з впливом середовища. У дітей 7 років доля впливу генотипу зростала до 67%, однак тільки 12 % з них були тими ж, як і в чотири роки, тобто 55% припало на долю впливів генотипу, які в 4 роки виявлені не були.

Дослідження природи індивідуальних відмінностей різних інтелектуальних функцій показує, що вклад генотипу в їх варіативність з віком збільшується і в середньому більше, ніж на половину визначається генотипом

На ранніх етапах онтогенези людини в першу чергу формуються загальновидові, тобто універсальні форми поведінки, розвиток яких забезпечується переважно стійкою частиною гена. На відміну від цього, індивідуально-специфічні особливості поведінки стабілізуються пізніше в процесі активної взаємодії людини із своїм оточенням.

Середовище може бути сприятливим для розвитку людини з і генотипом і менш сприятливим для людей з іншим. Наприклад, удворічних дітей їх емоційні особливості визначають чи буде інтелектуальний розвиток пов'язаний з особливостями середовища, в якому відбувається розвиток. Так, за низької емоційності дитини такі особливості, як міра включення матері в спілкування та ігри з ним, різноманітність чи однотипність іграшок, вид використовуваних покарань виявляються не пов'язаними з рівнем інтелекту. У дітей з високою емоційністю - такий зв'язокє.

Дитина може одержувати від батьків не тільки генетично зумовлені передумови якихось здібностей, але і відповідне для інтенсивного розвитку середовище. Добре ілюструє це твердження існування професійних династій, творчих династій, наприклад, музикантів.

Співвідношення між генотипом і середовищем може бут різне. Якщо дитина " успадковує" разом з генами і умови, що " відповідають" за розвиток її здібностей та нахилів, то говорять про пасивну відповідність між генотипом та середовищем. Це проявляється у тих випадках, коли дорослі звертають увагу на розвиток дитини і допомагають їй у цьому. Бувають ситуації, в яких дитина сама активно шукає умови для розвитку своїх задатків. За сучасними даними можна сказати, що значні індивідуальні відмінності в розвитку інтелекту зумовлені якраз співвідношенням генотипу і середовища.

Якщо говорити більш загально, то існує гіпотеза, згідно з якою динаміка процесу психічного розвитку визначається послідовністю розгортання генетичної програми. Таким чином, задатки позначаються на динаміці вироблення нових мозкових механізмів, створюють більш чи менш сприятливі внутрішні умови. Генотип визначає можливості, межі, але не визначає змісту психічного розвитку. Зміст психічного розвитку визначається зовнішніми умовами.

Оточення дитини - це не тільки предмети та явиш природи, а передусім - люди, їх взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мова, духовні цінності. Але не все те, що оточує дитину, є оточенням її розвитку. На неї впливають тільки ті зовнішні умови, з якими вона вступає в активний зв'язок, взаємодіє. З часом оточення дитини не тільки розширюється територіально, а й збагачується його зміст. У міру розвитку вона стає вибірково сприйнятливою до тих чи інших агентів оточення. Виникають нові види та форми діяльності.

Соціальне середовище по-різному впливає на Його розвиток залежно від того, які взаємини людей наявні у ньому, який рівень Його куди тури, освіти і як дорослі дбають про становлення індивідуальності кожної підростаючої особистості. В одній сім'ї часто виростають різні діти, хоч спадковість є близькою.

Що є рушійною силою психічного розвитку? У процесі розвитку особистості виникають суперечності. Спочатку це зовнішні суперечності організмом і середовищем, а згодом і внутрішні.

Рушійні сили розвитку дитини - досить складні та різноманітні. На всіх вікових ступенях є розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості, яка розвивається, і досягненим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для задоволення цих потреб. Мотиваційна сторона розвитку особистості завжди випереджає операційну й змістову її сторони. Наприклад, діти-дошкільнята, прагнуть брати участь у навколишньому житті дорослих, але їх можливості обмежені.

У навчальній діяльності школярів постійно виникають розходження між новими пізнавальними цілями, завданнями і наявними в них способами дій, між новими ситуаціями і попереднім досвідом учнів, між узагальненнями, які вже склалися ж них і новими фактами. Ці суперечності розв'язуються шляхом вироблення нових способів дій, операцій, узагальнених прийомів розумових дій.

Діалектичними є суперечності між духовним і тілесним, духовним і матеріальним, моральним і аморальним, відповідальним і безвідповідальним. Діалектичними є суперечності, які виникають між досягненнями рівня розвитку індивіда та способом Його життя. Часто спосіб життя перестає задовольните його і відстає від його можливостей. Тоді винник прагнення розширити взаємини, змінити умови. Перспективні життєві задачі, плани, що виникають у підростаючої особистості, породжують розходження між очікуваним майбутнім, з одного боку, і теперішнім, з другого. Це спонукає розвиток.

Діалектичним є перехід від перцептавного до мислительного пізнання дитиною предметів та явищ об'ектавної діяльності від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення і мовлення, від аналітичного виділення різних ознак об'єктів до синтетичного їх відображення. В учнів виникають суперечності між наочним образом і думкою, образом і словом, між узагальненням, життєвими поняттями, які вже склалися, та новими фактами. Ці суперечності розв'язуються у процесі нових спостережень, експериментів, шляхом вироблення нових дій, засвоєння операцій.

Внутрішні суперечності наявні у становленні потреб та конкретних мотивів діяльності і рис особистості. Розвиток емоцій також характеризується своїми специфічними суперечностями. Як відомо, емоції мають полярні якості, що переживаються як протилежності (задоволення - незадоволення, радість - сум, упевненість - сумнів). Єдність і вирішення дох протилежностей є важливою умовою в розвитку емоцій.

Діалектика властива розвитку довільної регуляції поведінки підростаючої особистості, становленню її самостійності, моральної волі.

Прагнення до самостійності вже у малят поєднуються з чутливістю до вимог дорослого.

На кожному етапі онтогенези внутрішні суперечності набувають особливого характеру, свого змісту, своєї форми виявлення та способі! розв'язання. Вони самі розвиваються з розширенням життєвих відносин дитини з духовним середовищем, з духовними цінностями.

Таким чином, внутрішні суперечності, що виникають у житті дитини, спонукають її до активної діяльності, спрямованої на їх розв'язання. Це веде до розвитку, а натомість виникають нові. Зауважимо, що суперечності між зовнішнім та внутрішнім є актуальними, коли вони інтеріоризуються.

Розглянемо конкретні чинники психічного розвитку дитини. Розвиток особистості неможливий без її активності, тому основними факторами розвитку є діяльність і поведінка, спілкування, в тому числі внутрішні діалоги, а також подання. Розглянемо кожен з них. За будь-якою поведінкою та діяльністю. треба визнати властивість нагромадження енергії, запасання її надалі, нехай і різних кількостях, для психічного розвитку. Так, наприклад, після свого здійснення вчинок закарбовується в „ тексті” особистості, яка ніби ліпиться з досвіду вчинків.

Подібно до того, як здійснювані предметні дії ведуть до фіксації перцептивних або моторних установок, здійснювані вчинки ведуть до фіксації соціальних, точніше особистісних установок. Вплив вчинку на особистість незворотний. Вчинки не тільки будують особистість, вони модифікують, змінюють її, піднімають її над діяльністю, над самосвідомістю та свідомістю, розширюють число ступенів свободи, які характеризували людину до здійснення вчинків.

Характеристиками вчинку є його моральність, відповідальність, єдність. Вчинок - це подія, звідси і його цілісність (М. Бахтін). Вчинок це не тільки діяння, позиція, але і кожна думка особистості з її змістом.

Вчинок включає в себе два моменти: смисловий та персональний, Перший є позачасовим, а другий - конкретно-історичний, тобто розгортається в просторі й часі, в яких діє індивід. Якщо абстрактно взяти до уваги лише останній момент, тоді втрачається смисл, маємо беззмістовну, на гірший випадок - технологічну дію. Якщо розглядати лише змістовно-смисловиймомент, то в цій думці небуде конкретної особистості, її активності, її буттєвості, її відповідальності, виходу в подію.

Робити вчинки важко, це важкий дар свободи. Далеко не кожен в стані нести посох свободи. При трансформації вчинку в характері особистості діють закони прямої та зворотної перспективи. Вчинок не тільки породжує особистість, він модифікує свідомість, піднімаючи її з буттєвого на рефлексивний рівень, завдяки усвідомленню самого себе, своїх власних можливостей, в тому числі запасів фізичної, моральної та духовної енергії.

Вчинок тому характеризується цілісністю, що в ньому знищується (знімається) протилежність онтології й феноменології (реальність буття і його смисл). І не тільки. В ньому знімається роздвоєність " Я": доброго й поганого, морального й аморального, нижчого і вищого, духовного і бездуховного.

Як для народження дитини потрібно мінімум двоє, так і для її розвитку потрібні інші люди: вона не може бути в ситуації робінзонади. Необхідні інші люди в зовнішній ситуації, але і друге „Я” у внутрішньому плані, наприклад, " Я”-ідеальне, над-„Я”.

Звичайно, змінюють особистість, зокрема, її самість, заглиблення в себе через складні внутрішні діалоги з власною совістю, з вищим " Я”. Психологія надто довго пізнавала людину як залишений текст природи, в тому числі і соціальної. Народження особистості має місце тоді, коли потенційно людина поєднується з іншою людиною, а також -з Абсолютом, з Богом. Енергія такого поєднанням із законом, символом, міфом, тобто зусилля над самим собою, породжує Людину.

Особистість розвивається у процесі пізнання зовнішнього світу та самопізнання. У процесі пізнання дитина здійснює шлях від незнання до знання, від пізнання зовнішнього до пізнання внутрішнього, суттєвого, від образного до понятійного. Це породжує новіможливості дитини, а з ними й нові пізнавальні потреби. У процесі пізнання реалізуються природні задатки, що веде до розвитку здібностей. Крім того, процес пізнання здійснюється в єдності інтелектуальних, емоційних та вольових процесів. Тому в процесі учіння як спеціально організованої діяльності розвиваються не тільки інтелектуальні можливості, але і вольові та емоційно-мотиваційні властивості особистості.

Розглянемо цілісну систему детермінант психічного розвитку. Вони може бути представлена так:

1. Об'єктивні умови та передумови розвитку. Це, насамперед, макросоціальні, зокрема, рівень економічного та культурного розвитку суспільства, наявна система освіта, рівень соціальної турботи про дитину, національні традиції виховання тощо.

Сюди ж належать мікросоціальні умови, зокрема, процеси в малих групах (сім'я, дитячий садок, клас), характер спілкування в них, взаємодія, цінності, які культивуються в цій групі.

До об'єктивних умов належать психоматичні: генотип, особливості пренатального (до народження) і постнатального (після народження) розвитку дитини, хвороби.

II. Суб'єктивні чинники - це детермінанти, які хоч і знаходяться під впливом і в залежності від перших, але складають внутрішню логіку розвитку (саморозвитку):

а) особливості мотиваційної сфери;

б) особливості формування свідомості та самосвідомості; ш) активність дкгшш (поведінка, діяльність, спілкування). Зробимо деякі загальні висновки про особливості психічного; витку дитини. Ці висновки умовно можна розглядати як психічного та особистісного розвитку.

1. Розвиток дитини відбувається у взаємопов'язаних аспектах (тіло, психіка, особистість, суб'єктність, духовність та ін.). Цей розвиток: зумовлений багатьма чинниками (детермінантами). В залежності від ситуації для кожного індивіда результат їх впливу проявляється по-різному. Для кожної дитини складається своя індивідуальна ситуація розвитку.

2. Рівень розвитку дитини визначається її активністю в системі життєдіяльності (діяльність, пізнання, самопізнання, трансцедентація).

3. Для психічного розвитку характерна нерівномірність та гетерохронність. У певний період різні психічні властивості пербувають на різних рівнях розвитку. Одні з них, в один момент можуть випереджувати перші. Так, наприклад, в одні періоди життя дитини більш суттєві зміни відбуваються у пізнавальній діяльності, а в стається перебудова поглядів і формування переконань. Але це не: чує тези про те, що дитина в кожний період життя є єдина цілісна індивідуальність у всіх складних і часто досить суперечливих проявах.

4. У певні періоди розвитку виникають найбільш сприятливі умови для розвитку одних властивостей, а в інші - для інших. Такі вікові і оди, коди умови для розвитку тих чи інших психічних властивостей будуть сприятливими, називають сензитивними (Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв). Так, для розвитку мовлення сензитивними періодами є вік від до 5 років, феноменологічного слуху - 5 років, пам'яті - молодший і шкільний вік, мислення - підлітковий період, світогляд - старший шкільний вік.

5. У процесі розвитку наявна тенденція до інтегрованості і Це проявляється в тому, що відбувається інтеграції різних сфер особистості: інтелектуальної, мотиваційної, вольової, духовної. Характерна інтеграція і в межах однієї сфери, наприклад, в інтелектуальній сфері інтегрується перцептивний та когнітивний рівні пізнання тощо.

Психіка стає цілісною, стабільнішною. Цілісність і кожної особистості з найбільшою повнотою виступає в житті, в поведінці, у вчинках, тобто в діях, в яких яскраво виявляє ставлення до дійсності. За зміною характеру вчинків особистості судиш цю зрушення в її розвитку. З розвитком всі вчинки стають більш цілісними. Окремі психічні стани та процеси фіксуються в рисах особистості.

Практично, будь-яка властивість особистостіє система (інтегративна якість). Вона, з одного боку, виникає в ході перетину онтогенезу і життєвого шляху людини, а з другого боку є елементом більш складної системи соціального оточення, місце і значення якого визначається складністю особистості як цілого.

6. У розвитку дитини проявляється пластичність і можливість компенсації. Ще І. П. Павлов говорив про пластичність н. с., про можливу зміну психіки при відповідних впливах, особливо в процесі навчання. Пластичність забезпечує і компенсацію, тобто заміну одній психічної функції іншою (зір - слухом). Розвиток суб'єктивного світу дітей веде до зміни співвідношення реактавності у процесі взаємодії. Зростають довільність, ініціатива, самостійністьповедінки, опір зовнішнім впливом, які не відповідають внутрішнім установкам дитини.

7. Психічний розвиток забезпечується включенням індивіда в систему діяльностей. Провідним у цій системі є виділяється провідний вид діяльності, що на певному віковому періоді зумовлює основні зміни в психіці дитини та її особливості.

8. Рушійною силою психологічного розвитку є протиріччя, які виникають між особистістю і середовищем, а також внутрішні протиріччя. Усвідомлення цих проблем протиріч, наявність волі, гуманістичні стосунки в групах, виховання, самовиховання забезпечують прогресивний розвиток особистості.

9. Людина – біо-соціально-духовна істота. Біологічна єдність людини знаходить своє відображення у всьому. У процесі психічного розвитку наявна постійна взаємодія внутрішнього і зовнішнього, біологічного й соціального, тілесного і духовного. Розплутати клубок біологічних та соціальних чинників означає зрозуміти дійсний вклад природи і суспільства в розвиток особистості а значить навчитися керувати процесом.

10. Вищою формою розвитку є саморозвиток особистості.

11.Постійний розвиток – це норма.

12. Психічний та особистіснийрозвиток зумовлений функціонуванням несвідомого, наприклад, через дію механізмів захисту " Я", провів акцентуацій особистості тощо.