Завдання виховання особистості на сучасному етапі

Ми живемо в останньому десятиріччі XX століття. Прискорений розвиток науки і техніки, досягнення в освоєнні космічного простору, проникнення в таємниці явищ, про природу яких до певного часу могли будувати здогадки лише письменники-фантасти... - все це яскраві докази сходження людської думки, необмежених можливостей людини в пізнанні світу.

На цьому фоні особливо непривабливим, дивним і навіть страхаючим здається стан духовності людини, стан моральних стосунків у сучасному суспільстві, відчуженість, грубість, неуміння, небажання зрозуміти іншого, проявити повагу, толерантність, співчутливість, милосердя, справедливість - незаперечні докази дефіциту моральності, гуманності, який, нажаль, все частіше проявляється у підлітків, молодих людей і збагачених життєвим досвідом громадян. Такі риси як озлобленість, егоїзм, цинізм, жорстокість, зневага до іншого і брак почуття власної гідності роз'їдають людські стосунки, руйнують їх заводячи у безвихідь вирішення найважливіших питань індивідуального і суспільного життя. Все це - результат недооцінки протягом багатьох років ролі моральних начал, невизначення примату духовних, національних та загальнолюдських цінностей у вихованні підростаючої особистості (М Й. Боришевський).

Крім того, жахаючим є стан національної свідомості та патріотизму громадянських інтересів серед представників всіх поколінь населення. Це також зумовлено тою ідеологією та політикою, яка панувала на території України, відсутністю української державності та цілеспрямованої політики у плані виховання громадян держави.

Загальновизнано, що духовність і моральність - це головне, що складає фундамент людини як особистості. В ній запорука гармонійного розвитку всіх потенціальних можливостей особистості, запорука того, що плоди її діяльності дійсно слугуватимуть в ім'я людини як вищої цінності.

Виховання в широкому розумінні терміну розглядається як цілеспрямована, вмотивована й організована діяльність суспільних інститутів, окремих суб’єктів /педагогів, батьків/, що передбачає передачуновим поколінням суспільно-історичного досвіду, здійснення цілеспрямованого та планомірного впливу через забезпечення умов для розвитку кожної підростаючої особистості як неповторної людської індивідуальності, забезпечення росту і вдосконалення фізичних, моральних, творчих та духовних сил дитини, підготовку її до життя, до і здійснюється через побудову такої суспільної практики, в умовах якої те, що в дитини знаходилося в зародковому стані або поки що складає тільки можливість перетворюється в дійсність (М. Й. Боришевський).

Психологія виховання найбільш складний і малорозроблений розділ педагогічної психології. Він вивчає внутрішні психологічні механізми становлення і розвитку особистості загалом, окремих її властивостей, також керування цим процесом.

Виклад цієї теми грунтується на знаннях з курсів загальної, соціальної та вікової психології. Так, з курсу загальної та вікової психології нам відомо, що особистість розвивається в діяльності у взаємодії з реальним, соціальним середовищем та сама з собою. При цьому важливим фактором її розвитку виступають соціальні умови, включеність дитини у життя суспільства, насамперед сім’ї, групи, класу. Саме соціальна (визначає напрям розвитку особистості, склад її потреб, мотивів, і орієнтацій, особистісні смисли тощо. Одним з напрямів взаємодії підростаючої особистості з соціальним середовищем є виховання.

Наш підхід до аналізу проблеми виховання грунтується на наступних вихідних положеннях:

1/з'ясування цілей виховання, що визначається концепцією процесу становлення виховання як суб'єкта життєдіяльності;

2/ характеристика чинників, умов, механізмів становлення та розвитку різнобічно розвиненої і внутрішньо гармонійної особистості;

З/ характеристика процесу цілеспрямованого керування вихованням особистості, опис конкретних виховних впливів;

4/ виховання здійснюється в процесі взаємодії між собою вихованців, які є повноправними і неповторними суб'єктами, а не об'єктами

Педагогічна психологія вивчає закономірності саморозвитку в умовах спеціально організованої виховної системи, яка забезпечує не пристосування підростаючої особистості до наявних форм соціального буття, не підведення під певні стандарти, а цілеспрямований розвиток кожної дитини як неповторної людської індивідуальності. Організація виховання пов'язана з побудовою такої суспільної практики, яка спрямовує розвиток суб'єктивного світу дитини, сприяє прийняттю нею суспільних цінностей, самостійності у розв'язанні складних моральнихпроблем у відповідності до позитивних зразків, ідеалів суспільства та духовних цінностей.

Реалізація прикладної стратегії викладання курсу " Педагогічної психології" вимагає досягнення становлення професійного педагогічного мислення майбутніх вчителів у сфері виховної діяльності. Завданням цього роздуту є викласти розуміння внутрішньої психологічної сутності виховного процесу, обгрунувати його мету, засоби, охарактеризувати стихійні та нестихійні /керовані/ чинники виховання і механізми, що опосередковують дію цих чинників. Згідно з діяльнісним підходом, у виховній діяльності виділяються наступні аспекти: а/ мета /усвідомлена чи неусвідомлена, реальна чи декларована, адекватна чи неадекватна/, б/ мотиви /адекватні - неадекватні/; в/ засоби виховання; г/результат виховання.

У педагогічній психології в основному розглядаються внутрішні /психологічні/ умови та механізми процесу виховання, ролі вихователя у (творенні відповідних умов для розвитку дитини та управління цим процесом. Психіка дитини розвивається у процесі взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вирішальна роль належить конкретним умовам життя дитини, характеру її стосунків, спілкування з іншими людьми /родичі, вчителі, ровесники, дорослі/, спрямованості процесу виховання.

Виявлені психологією певні закономірності розвитку особистості, становлення ЇЇ характеру на різних вікових етапах онтогенезу з врахуванням " перспективи найближчого розвитку”¹ і особливих сензитивних періодів, коли підростаюча особистість особливо чутлива до виховних впливів, до утвердження себе серед оточуючих, дозволяє орієнтувати педагогічну практику на побудову принципово нової цілісної системи виховання.

Конкретно, виховання дітей, підлітків, юнаків спрямоване на формування у них духовності, самостійності і відповідальності, принциповості і почуття власної гідності, творчої активності, критичного мислення тощо. Вдосконалення системи виховання вимагає не тільки якісної зміни діяльності спеціальних закладів /шкіл різного типу, позашкільних дитячих закладів, дитячих і молодіжних суспільних організацій і ін./, але й переорієнтація всіх інститутів суспільства, пов'язаних з духовною і виробничою діяльністю, на посилення уваги, поваги до кожної підростаючої особистості як самостійної особистості, залучення молодих людей до участі у справах, які мають певну соціальну значущість. При цьому важливо забезпечити єдність суспільного й сімейного виховання, що дозволяє здійснювати корекцію виникаючих відхилень у розвитку особистості та її поведінці. Вумовах створення широких можливостей для максимального самовираження, самореалізації, розвитку соціальної активності підростаючої особистості необхідно удосконалити форми різноманітної діяльності як у системі офіційно створених дитячих підлітково-юнацьких організацій, так і в неформальних об'єднаннях.

Виховання - основний канал, через який суспільство цілеспрямовано, свідомо впливає на особистість, залучає її до діяльності, культури, до духовності. На всіх етанах історичного розвитку виховання виступає найважливішим інструментом формування не людинивзагалі, а заданої " моделі" людини. Так, наприклад, в первісному ладі використовував всі доступні засоби для того, щоб кожний, хто вступав у зріле життя, оволодівав накопиченим досвідом, певними якостями, відповідав прийнятому в даному ладі еталону людини. З розвитком суспільства зростають вимоги до людини, відповідно збільшується і значення виховання. Воно разом з освітою стає систематичним і набуває тенденції до збільшення тривалості у часі.

Виховання покликане надати організованості всьому процесові розвитку і становлення особистості, виробляти форми й методи найбільш ефектнішого впливу на дитину, збуджувати та постійно підтримувати прагнення до невтомного самоствердження її ідеалів. Тільки завдяки вихованню розвиток особистості набуває впорядкованого і планомірного характеру (В.О.Сухомлинський).

На сучасному етапі розвитку педагогічної психології немає єдиної теорії виховання, яка б пояснювана походження, становлення, зміну та розвиток особистості, її поведінки під впливом виховання. Як було сказано вище, в якості наукової бази для такої теорії мала б виступати і психологічна теорія розвитку особистості, соціальна психологія та вікова психологія.

Усі підходи до трактування виховання зводяться до з'ясування ролі спадковості, середовища і виховання у становленні та розвитку особистості школяра. В історії психології був погляд, відповідно до якого вважалось, що особистість розвивається тільки дід впливом культури, в якій вона виростає. Інші вчені розуміли процес зростання особистості; лише як засвоєння дитиною сукупності різноманітних ролей. Треті стверджували, що особистість генетично запрограмована, визначена біологічно. Тому у вихованні вони або заперечували активність або ж висловлювали песимізм з приводу ефективності процесу виховання.

Варто зауважити, що сучасна психологія висловлює ряд конструктивних ідей щодо розвитку і виховання підростаючої особистості. Це, зокрема, ідея гуманізації людських стосунків, ідея створення умов для самореалізації особистості. Особливе значення надається самосвідомості у розвитку гармонійної дитини з високим творчим потенціалом та без акцентуацій.

Головна мета полягає у вихованні різнобічно розвиненої і гармонійної індивідуальності без антагоністичних протиріч. Обґрунтуємо цю мету. Так, виховати різнобічно розвинену і цілісну особистість означає виховати не утопічно всебічно розвинену, а сформувати у кожний людини таку систему Я /самосвідомість/ та спонукальну сферу, в якій відзначались би гармонійним поєднанням розвинутих суспільних та індивідуальних мотивів. Кожна людина повинна бачити свою життєву перспективу у збагаченні власної індивідуальності в процесі суспільного розвитку, в процесі праці. Більш конкретно це означає, що у людини має бути здорове тіло, великі потенції /розвинутий інтелект та здібності, воля, характер тощо/ і сильний Дух /орієнтація на духовні цінності, сумління, моральний ідеал.

Важливе значення має виховання гармонійно розвиненої індивідуальності без антагоністичних протиріч та акцентуацій особистості. Як показуюсь дослідження психологів, справді гармонійна особистість може характеризуватися з боку змісту того, на що спрямована ця гармонія, чи співпаде вона з прогресивною тенденцією розвитку не тільки особистості, але і суспільства. Причому, в гармонійної людини має місце співпадіння особистісного та соціального в поведінці спілкуванні і діяльності у різних сферах життя, а також гармонія внутрішніх утворень: між метою і засобами діяльності, свідомістю і діяльністю, раціональним й емоційним, раціональнимта ірраціональним, сучасним і перспективним, ідеальним і реальним, можливим та ідеальним тощо.

З погляду форми гармонія проявляється як єдність біологічних і психологічних властивостей індивіда з її соціальною спрямованістю; відповідність якостей потребам суспільного розвитку та діяльності. Одним з критеріїв гармонійності є відповідальність між свідомими прагненнями і безпосередніми, навіть неусвідомленими потягами людини. Ця гармонія проявляється у рівновазі, безпосередності учня, адекватній самооцінці, відсутності хронічних протиріч особистості, акцентуацій, неврозів, психозів.

Якщо використовувати життєві показники, то гармонія це єдність того як поводиться дитина, що вона робить, як думає, що переживає, і чого прагне, щоб в неї бачили інші. Має бути єдність того, що людина може, чого хоче і що робить.

Основа внутрішньої гармонії особистості закладається в ранні періоди життя дитини. Мають місце біологічні передумови розвитку нормальної дитини. Важливішим є розвиток плоду, першіроки життя.Якщо школа хоче дати щастя, здоров'я кожному учневі, забезпечити його гармонійній розвиток, вона повинна не ущемляти його вітальні потреби, а процес виховання повинен бути адекватним природі дитини.

Отже, важливим об'єктом педагогічної роботи вихователя має бути мотиваційно-смислова сфера, самосвідомість дитини. Так, при вихованні слід враховувати той факт, що характер самооцінки / її адекватність, рівень, стійкість/ визначає наскільки дитина підкоряється виховним впливам, настільки вона може займатися самовихованням.

Конкретними цілями виховання є: розвиток в учнів ієрархії розумних потреб, гуманістичної спрямованості, почуття обов'язку рішучості, виконавчості, несуперечливого Я, розвиток навичок спілкування, здатності де співпереживання тощо.

Рушійною силою людської поведінки і діяльності є її потреби. Вони виступають не тільки причинами поведінки, діяльності, але й розвитку. Тому виховання - це в першу чергу виховання потреб. У характері потреб людини, її спрямованості відбивається вся сутність особистості. Усі якості особистості, її переконання, світогляд, ідеали - визначаються потребами і мотивами. Головні потреби, смисли, цінності, цілі особистості є центром спрямованості особистості, біля якого " об'єднуються" всі решта її якості. Тому і не можна ставити завдання у вихованні сформувати в учня одну окрему якість. Можна виховувати тільки цілісну особистість.

Таким чином, завданням виховання на сучасному етапі є створення умов для становлення різнобічно й гармонійно розвинутої особистості яка була б активною у суспільних та особистих справах і керівництво процесом цього становлення та розвитку. Соціальне замовлення на таку особистість дає життя, науково-технічний і соціальний прогрес, поступ до демократичного й гуманного українського суспільства.

Задовольняючи потреби дитини, піклуючись про неї, створюючи умови для її життя, дорослі тим самим впливають на розвиток її нервової системи, сприяють виділенню дитиною навколишніх живих і неживих об'єктів, їх пізнанню, формуванню перших навичок, звичок, нахилів тощо. Ці впливи є першими виховними впливами. Отже, виховання дитини починається, як правильно вказували Песталоцці та інші педагоги, з перших днів її народження.

Шляхи впливу виховання на психічний розвиток дитячої особистості дуже різноманітні. Якщо спробувати їх повніше усвідомити, то можна окреслити такі найголовніші сторони у цьому складному процесі. Зокрема, через виховання старшепокоління створює певніумови для життя і діяльності дітей, стимулює їхню діяльність у певних напрямах, безпосередньо або опосередковано організовує її.

У процесі виховання формується певний зміст психічного життя дитини, причому такий зміст, який іншим шляхом не може виникнути. Дитина не сама пізнає навколишній світ, а з допомогою дорослих. Засвоєння дітьми в процесі виховання і навчання багатства досвіду, виробленого попередніми людськими поколіннями, становить необхідну умову розвитку їхніх здібностей, формування вищих форм свідомості та самосвідомості.

Виховуючи дітей, дорослі фактично керують їхнім психічним та особистісним розвитком. Це відбувається не просто за рахунок певних змін, а цілеспрямованих змін у дитячій психіці та особистості, які відповідають ідеалу і програмі виховання.

Отже, в умовах виховання психічний розвиток дитини значною мірою визначається свідомими цілями, які ставить перед собою старше покоління, готуючи собі зміну. У процесі виховання збагачується психічне життя дитини, виникають нові уявлення, поняття, нові потреби, інтереси, емоції, знання, що стають передумовою до здійснення нових видів діяльності.Загальні виховні цілі та завдання конкретизуються, розчленовуються на окремі вимоги і, усвідомлюючись дитиною, стають її цілими, її інтересами і прагненнями.

У процесі виховання формується індивідуальна своєрідність дитячої особистості, що постійно змінюється, розвивається. Індивідуальні відмінності психічного розвитку дітей, що виникають на кожному періоді, становлять продукт їхнього життя і діяльності, їхнього розвитку. Істотну роль, в цьому відіграють умови виховання. Від виховання, насамперед, залежить те, в якому напрямі і якою мірою будуть використані задатки дитини, які основи будуть закладені для розвитку її розуму, почуттів, волі, характеру, світогляду. Тільки завдяки вихованню підростаюча особистість може за досить короткий час піднятися до того рівня розвитку свідомості, на досягнення якого люди витрачали довгі історичні періоди, повно включатися в суспільне життя, людську практику та, виконуючи різноманітні суспільно-виробничі функції, формувати далі нові н мстивості своєї особистості.